4. Вплив канонічного права на діяльність кримінального суду

У XVI–XVIII ст. Церква перебувала в тісному зв’язку з державною владою. Вчення про гріх було водночас теорією злочину, аморальної дії та протиправної поведінки. В цей період історії суспільства релігійні уявлення відігравали панівну роль у всіх сферах людського буття. Перебування на Землі, згідно з нормами християнства, розуміли як коротку фазу випробувань у “земній юдолі”, перед тим як відбудеться перехід у вічність. Визначальним для ментальності було античне уявлення про антагонізм тіла і душі, згідно з яким душу слід визволити з тілесного “полону”. Святий Павло нормативно прищеплює цю ідею християнству, коли в “Посланні до римлян” скаржиться, як “закон” його тіла бореться із “законом” його душі й тримає його в полоні гріха, тоді як він прагне звільнитися з “тіла смерти” [15, Рим. 7, 21–23]. Людське тіло – поле битви Добра і Зла. Вважалося, що в кожній простій смертній людині живе звір, який спроможний відібрати в неї розум, душу, залишивши тільки тваринні інстинкти: статеві бажання, відчуття голоду і злоби . Перебуваючи між сакральним і диявольським, святим і демоном, кожен зобов’язаний присмирити в собі звіряче начало. Заподіяння собі тілесних страждань для смирення плоті та наслідування Христа в муках було поширено серед членів орденів кармелітів, францисканів, домініканців, єзуїтів. Коли людина сама не спроможна цього зробити, тоді їй має допомогти світська влада.

Бог виступав началом правотворчості, від нього походять усі норми людського буття. Він встановлював духовний порядок. Його вважали абсолютною досконалістю, втіленням ідеалу, до котрого повинна прагнути людина.

Людину в цей час сприймали як особистість – точніше, як християнську особистість, оскільки індивідуальність її утверджували актом хрещення. Воно означало надання християнських і громадянських прав. Відлучена від Церкви, людина потрапляла поза межі церковної та політичної спільноти, втрачала всі громадянські права. Така людина викликала на себе гнів Бога і суспільства: вона допустилася гріха, стала слугою Диявола, вчинила злочин. Покарання – покаяння за вчинене, очищення від гріха, помста за образу Бога, пожертва Богу для одержання прощення.

Ці положення теоретично обґрунтовані та викладені в низці правових актів, що були джерелом права для світських судів XVI–XVIII ст. Характерною рисою канонічного права, як джерела права є те, що воно базувалося на письмовій традиції уже від ранньохристиянського періоду (І–ІІ ст.). За канонічним правом, джерелами права стають людська природа, Боже право, Церква. Джерелами пізнання першого джерела – людські вчинки, для другого – Старий і Новий Завіти, третього – правові акти, що їх приймали папа та церковний собор.

Одним із основних джерел права для світських судів і лавничого суду Львова зокрема було Боже право – право, встановлене Богом, норми якого викладені у Старому і Новому Завітах.

Крім Святого Письма, джерелом права для міських судів були рішення синодів, енцикліки пап, постанови ІV Латеранського і Тридентського Соборів, вчення “Отців Церкви”.

Важливе значення для розгляду справ, пов’язаних із злочинами проти вчення Церкви та Бога, мали постанови ІV Латеранського і Триденського Соборів.

Дванадцятий Вселенський (ІV Латеранський) собор, який відбувся у Римі в 1215 р., прийняв постанову про боротьбу з єресями і зобов’язав світську і церковну владу переслідувати відступників від Церкви: “Ми відлучаємо і піддаємо анафемі будь-яку єресь, що виступає проти святої віри, ортодоксійної та католицької... Ми засуджуємо всіх єретиків, до якої б секти вони не належали... Усі осуджені єретики повинні бути передані світській владі для понесення відповідного покарання... Всіх, хто поділяє віру єретиків, дає їм пристановище, допомагає і захищає їх, ми відлучаємо і оголошуємо, якщо вони впродовж року не відмовляться від своїх негідних поглядів, то будуть автоматично (ipso facto) оголошені позбавленими честі, а також позбавлені права займати будь-які публічні або виборні посади, а також свідчити. Крім цього, вони позбавляються права заповідати й успадковувати. Усі звільняються від будь-яких зобов’язань стосовно них, тоді як їхні зобов’язання стосовно третіх осіб зберігаються. Собор заборонив духовним особам брати участь в ордаліях, зобов’язував усіх християн до щорічної сповіді та Великодного причастя.

Тридентський собор, скликаний буллою папи Павла ІІІ “Наш заклик” (“Initio nostri”) від 22 травня 1532 р., розпочав роботу в 1545 р., а закінчив – у 1563 р. Його канони і декрети були затверджені та оприлюднені буллою папи Пія IV (1559–1565) “Benedictus Deus” від 26 січня 1564 р. Окрім вирішення догматичних питань, собор вказав на діяння, які слід кваліфікувати як злочини проти Бога, Церкви, а також встановив принципи кримінальної відповідальності, яких слід дотримуватись при визначенні покарання церковним і світським судам.

У 1564 р. у Львові відбувся провінційний синод католицького духівництва Львівської митрополії, який схвалив постанови Тридентського собору. Окремі провінційні синоди приймали статути, положення яких стосувалися безпосереднього врегулювання правових стосунків у містах. У 1267 р. відбувся Вроцлавський провінційний синод, згідно з рішеннями якого екскомуніці піддавалися посадові особи міст (бурмістр, райці, війт, лавники), які ухвалювали рішення, що суперечили правовим актам Церкви. Синод своїми рішеннями зобов’язав міську владу створити впродовж п’яти місяців гетто для євреїв; заборонив християнам відвідувати лазні та корчми, до яких ходили євреї; зобов’язано міську владу притягувати до кримінальної відповідальності євреїв, які мали статеві зносини з християнками. За цей злочин євреїв карали ув’язненням або сплатою штрафу розміром 10 гривен, жінок-християнок – шмаганням батогами та вигнанням із міста без права повернення.

Серед нормативних актів, що їх використовували міські кримінальні суди, були булла папи Іннокентія VІІІ (1484–1492) “Сукупність необхідного” (“Summis desiderantes”) 1484 р., булла папи Іннокентія ХІ (1676–1689) 1676 р., енцикліка папи Бенедикта ХІV (1740–1758) “Людина прагнуча” (“Vir pervenit”) 1745 р.

Булла 1484 р. визначала порядок ведення слідства та покарання в справах про відьмацтво, ворожіння, відступництво від Христової віри.

Булла Іннокентія ХІ забороняла азартні ігри, та жіночий одяг з глибоким декольте. Енциклікою 1745 р. засуджено лихварство.

Джерелом права для світської влади XVI–XVIII ст. були праці “отців Церкви”, зокрема Августина Аврелія та Томи Аквінського.

Августин (354–430), один із найбільших християнських теологів, під злочином розумів “гріховне спрямування душі, яке підштовхує до дії, у ньому душа стверджує себе грубою та збитою з пантелику. Основними причинами вчинення протиправних діянь Св. Августин уважав прагнення отримати або страх втратити блага, які, згідно з християнським вченням, нічого не вартують, бажання одержати насолоду від самого злочину, тобто злочин заради злочину. Протиправними діями люди зневажають закони і норми моралі, порушуючи суспільний договір. За це вони мусять нести покарання. Св. Августин уважав, що найтяжчими гріхами є злочини проти Христового вчення і церкви, а тому грішники заслуговували смертної кари. Тортурами карають тільки грішну плоть, для того щоб врятувати душу. Єретики-злочинці своїми поглядами і діями викликають вічну смерть, тоді як світська влада карає їх тимчасовою смертю (покарання смертю – це не зло, а акт любові). Існування світського суду, тобто суду людей над людьми – неминуча потреба громадянського суспільства, яке б протиправне, жорстоке воно не було. Кожен людський суд є несправедливим, бо судять ті, які не можуть пізнати душі того, кого судять. Несправедливість існує через те, що через тортури свідків суд прагне пізнати істину в чужій для нього справі, допитує обвинувачених у вбивстві для одержання зізнання, щоб обґрунтувати це засудження, навіть якщо люди не винуваті. Попри те, суди – це елемент людського суспільства, за допомогою якого воно захищає своє існування. Несправедливі покарання не є злом, гріхом, тому що мудрий суддя виносить їх не з бажання нашкодити, а через нездатність пізнати об’єктивну істину, з обов’язку перед громадою та з огляду на завдання суду.

Домініканець Тома Аквінський (1225–1274) у своїх працях значну увагу приділив ролі судової влади, розумінню гріхів (злочинів) та покаранню за них. Його погляди були покладені в основу карного права європейських країн XIV–XVIII ст. Т. Аквінський стверджував, що кожна людина, щоб бути спасенною, має знати три речі і прагнути їх: 1) у щось вірити, 2) чогось прагнути в житті, 3) щось робити.

Людина, яка чинить справедливо стосовно іншої особи, робить добро всім людям, тому що окрема людина є частинкою цілого. Усяке добро індивіда є добром цілого, а добро суспільства є добром конкретної особи. Основним завданням справедливості є “скерування всіх людських дій до досягнення спільного суспільного добробуту, який є вищим від добра конкретної особи.

Людське життя – це найбільший Божий дар і ніхто не може позбавити його, окрім Бога. Покликанням духовних осіб є порятунок душі, а тілесні злочини не належать до їхньої компетенції. Це справа світської влади (суду) – створеної волею Божою: “Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема-бо влади, що не була б від Бога; і та, чинна влада, установлена Богом. Ті, хто противиться владі, суперечить Божому велінню, вони самі на себе суд стягають”. Тому світська влада, якою б вона не була, є добром для людей.

Т. Аквінський відстоював можливість позбавлення життя злочинця. Кожна частина підпорядкована цілому, як те, що недосконале підпорядковане більш досконалому. Кожна частина призначена для функціонування цілого. Тому ампутація хворого людського органу часто корисна для збереження здоров’я цілого організму.

Отже, кожен індивід належить до соціуму як частина до цілого. Тому, коли конкретна особа небезпечна для всього суспільства та своїм гріхом (злочином) псує інших, її потрібно позбавити життя, щоб захистити суспільне добро. Людина, яка допустилася гріха, порушила норми Божого права, а тому втратила людську гідність, керувалася не розумом, а інстинктами. “Чоловік, що живе в багатстві нерозумно, подібний до скотини, яка гине».

Католицький теолог Макс Прібілля підкреслював, що Тома Аквінський був далеким від нехтування природних прав людини і визнання за державою необмеженої влади над особистістю. При обґрунтуванні кожного виду покарання, зокрема позбавлення життя, значну увагу вчений звертав на моральність вчинків особи. Тому позбавлення життя людини можливе за умови вчинення нею злочинів, які загрожують добробуту держави.

Німецький теолог Герхард Ґльоґ стверджував, що Т. Аквінський, обґрунтовуючи право на позбавлення життя грішників (злочинців), спирався на те, що при застосуванні смертної кари важливий – не вид покарання, а доцільність такого виду; грішника (злочинця) Т. Аквінський трактував як недосконалу одиницю досконалої цілісності.

Філософ доводив, що суди мають існувати для забезпечення справедливості. Суд – це суспільна інституція, до якої люди прагнуть звернутися за захистом своїх прав. Він мусить мати повагу громади. Обов’язок судді бути стриманим та розсудливим. Кожен суддя – це слуга Божий. Хто живе в тяжких гріхах, не має права судити тих, хто допустився гріха (злочину). Розгляд справ варто здійснювати на підставі Божого та публічного людського права та наявності доказів. Доказами можуть виступати зізнання свідків та письмові документи. Тільки один Бог має право чинити суд, виходячи із власного бачення, тому що тільки його суд ґрунтується на праві, яке є в ньому і виходить від нього, а не на підставі показів інших.

Тому, за канонічним правом, що виступало одним із джерел права для міських судів, злочин не був окремим, відмінним типом поведінки людини. Його внутрішня сутність – гріховна поведінка, тобто ті насолоди і страждання, що ними орудують надприродні сили. Людина – це християнська особистість, яка передусім повинна користати із Божих законів. Здійснюючи злочин, людина уподібнюється дияволу, тим самим відкидає Бога, глузує над моральними заборонами і правовими приписами суспільства, руйнує встановлену ієрархію цінностей. За такі порушення неодмінно має бути покарання. Контроль за виконанням Божих і суспільних норм покладено на церковну і світську владу. Тому канонічним правом обґрунтовувалась правомірність існування світської судової влади, визначались принципи її діяльності, класифікувались основні види доказів у кримінальному процесі.

Отже, в XVI–XVIII ст. джерелами кримінального судочинства для війтівсько-лавничого суду Львова виступали правові акти органів державної влади, церкви, рішення ради міста, інкорпоровані збірники права, коментарі до них та звичаї. Нормативно-правовими актами, які приймали королі та Вальний сейм, врегульовувались питання, пов’язані з підсудністю справ, визначенням порядку апеляційного оскарження вироків, встановленням повноважень лавничого суду Львова (війта та лавників), особливості судового розслідування кримінальних справ, у яких учасниками були представники вірменської чи єврейської нації, відшкодування збитків, заподіяних злочином, та судових витрат. Ухвалами ради Львова, головним чином, врегульовувалися питання економічного характеру з метою збільшення дохідної частини міської скарбниці та забезпечення правопорядку на території міста. Основними правовими актами, що врегульовували питання організації кримінального судочинства у Львові були кодекси міського права та коментарі юристів до них. Норми звичаєвого права застосовувались як додаткові до писаних, у разі прогалин у законодавстві, колізії між писаним правом та місцевими звичаями. Як правило, їх застосовували при вирішенні організаційних питань пов’язаних з діяльністю судової влади у місті, а саме: визначення місць, способів і засобів проведення слідчих дій; визначення місць проведення судових засідань; способів обнародування судових рішень та екзекуції вироків, місць та строків утримання ув’язнених. Канонічним правом врегульовувались питання матеріального кримінального права. За своїм змістом мало більше теоретичний, концептуальний характер, так як обгрунтовувало сутність та причини вчинення людьми злочинів, способи боротьби з ними, одним із яких було покарання. Саме канонічним правом розмежовувалася компетенція між світськими та церковними судами в питаннях розслідування, притягнення до відповідальності та покарання осіб, які вчинили злочини проти віри, християнської релігії та Церкви. У сукупності усі вказані джерела права творили цілісну, довершену систему кримінального законодавства XVI–XVIII ст.