2.Міські хроніки

Наступним важливим джерелом до вивчення історії судочинства Львова є міські хроніки:

• Б.Зіморовича (1597-1667) Потрійний Львів (1292-1633)– писаря міської канцелярії, члена міської арди і бургомістра;

• Яна Фоми Юзефовича (1662-1728). Хроніка міста Львова від 1634 до1690 року, каноніка львівського латинського капітулу;

• Ігнатія Ходиніцького (1786-1847) Історія столичного королівств Галіції і Льодомерії міста Львова від заснування до теперішніх часів (1828);

• Дениса Зубрицького (1777-1862) Хроніка міста Львова (1844).

3.Праці юристів.

Під час розгляду судових справ у містах використовувались компілятивні праці юристів. У юридичній науці це джерело права називають “правом юристів”. Під ним розуміють твори збирачів, систематизаторів і дослідників права, у яких встановлюються, з’ясовуються і пізнаються правові норми.

Від 1356 р. Саксонське Зерцало (Sachsenspiegel). почали застосовувати у Вищому суді німецького права на Краківському замку. При цьому слід вказати, що цей текст відрізнявся від первісного варіанту. Зокрема використано привілей архієпископа Віхмана, наданий містові Магдебургу в 1188 р., та дві земські саксонські грамоти з 1223 і 1234 рр. Історик права С. Кутшеба припускав, що такий варіант збірника був спеціально розроблений у Магдебурзі для Кракова.

Згодом цей текст зазнав істотних змін, унаслідок яких одержав нову назву – “Саксонський Вайхбільд” (Ius municipale). Уперше латинською мовою “Саксонське Зерцало” і “Саксонський Вайхбільд” надруковано в Польщі у 1506 р. Автором видання був Ян Ласький. Друге видання цих кодексів здійснив у 1535 р. М. Яскер. Саме ним користувалися під час розгляду справ у лавничому суді Львова. Зокрема згадується, що у 1535 р. місто купило нову книжку Speculum Saxonum за три злотих. Наявність кодексу на столі перед суддями під час розгляду справи було символом законності розгляду справи. Speculum Saxonum становив невилучну власність конкретного суду, зберігався разом із матеріалами діловодства (ще не переписаними начисто протоколами), або в архіві – з уже зброшурованими й оправленими в палітурки записами. Безпосереднім охоронцем згаданого примірника був писар.

Це видання король Сиґізмунд І у 1535 р. затвердив як обов’язкове для всіх міських судів, які користуються магдебурзьким правом під час розгляду справ.

Із збільшенням кількості судових справ, через правову неосвіченість міщан та для отримання законності та правопорядку в містах, Landrecht та Ius municipale були перекладені в 1581 році польською. Переклад здійснив синдик міста Львова Павло Щербіч. Автор порівняв тексти латинського видання Саксонського Зерцала М. Яскера з німецькими текстами Вайхбільду і додав до них свої коментарі, які чітко відокремив від основного тексту.

Праця “Спекулюм Саксонум або Магдебурзьке Саксонське Право” (“Speculum Saxonvm albo Prawo Saskie y Maydeburskie”) побудована за алфавітним принципом. Її використовував магістрат Львова, вирішуючи правові спори. Це підтверджує запис, зроблений на примірникові кодексу, що зберігається у відділі стародруків Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка: “Власником цієї книги є шляхетний магістрат магдебургії міста.

Автор уважав, що підставою до визнання особи винною у вчинені злочину є достатність доказів: “У кожній справі повинні бути докази вини, незалежно від того, чи її будуть розглядати в суді, чи поза судом.

Праця Міське право (“Ius Municipale”) поділялася на статті, а ті на пункти. Вона була достатньо поширена в містах, наділених магдебурзьким правом, тому перевидавалася у 1610, 1646 рр.

Поряд із перекладами “Саксонського Зерцала”, у Польщі почали з’являтись наукові дослідження, присвячені тлумаченню норм магдебурзького права та їх відповідності реальним суспільним відносинам. З’явились перші спроби узагальнення й аналізу судової практики. Серед таких досліджень, що мали практичне застосування в лавничому суді Львова, слід виокремити праці Проспера Фарінація, Яна Тухольчика, Бартоломея Ґроїцького, Якуба Чеховіча.

Однією з перших була праця “Різні способи застосування міського магдебурзького права” (“Farrago actionum civilium iuris Magdeburgensis”) невідомого автора, видана у 1531 р. Вона складається з трьох книг: у першій розглядається судовий процес (de controversіis actionum), у другій – цивільні угоди (de pactis negotiorum), у третій йдеться про захист людей і речей в суді (de notitia graduum consanguineitatis et affinitatis). Це, в основному, теоретичний твір, базою для написання якого слугували Святе письмо, канонічне право, римське право, а також Landrech і Іus Мunicipale. Третє видання цього твору вийшло 1540 р. під іменем Яна Тухольчика. Праця містила сім книг та короткий коментований юридичний латинсько-польський словник. Цей трактат був першою серйозною науковою працею з міського судочинства. Дослідження Я. Тухольчика можна розглядати і як джерельний матеріал до вивчення міського самоврядування XVI ст., та як початок польської історіографії проблеми.

Значний вплив на розвиток правової науки та судочинства мали дослідження Б. Ґроїцького. Він професійно, точно і зрозуміло висвітив заплутані юридчині питання, тому особи не обізнані в юридичних тонкощах, які не володіли німецькою чи латинською мовами, отримали змогу пізнати зміст магдебурзького права та правильно його застосовувати. Доводив, що в основі регулювання суспільних відносин лежить право, яке має бути рівне і обов’язкове для всіх. “Право – це встановлення справедливості, яка йде від вашого Пана на вашу підданість для прославлення Бога, доброчесного життя і збереження суспільного спокою і порядку.

У праці “Порядок судів” (“Porządek sądów”), крім подання загальних дефініцій, Б. Ґроїцький ґрунтовно описав кримінальний процес, пов’язуючи окремі процесуальні дії з матеріальним кримінальним правом. Робота охоплює чотири частини. Перша присвячена складу міського суду, правовому статусу сторін у процесі, друга описує види міських судів, третя – порядок розгляду справ у судових інстанціях, четверта – кримінальний процес. При написанні роботи автор використав Саксонське Зерцало, Вайхбільд, Святе письмо, а також праці Яна Тухольчика.

Питання організації міського суду, кримінального права висвітлюються також у праці “Артикули магдебурзького права” (“Аrtykuły prawa majdeburskiego”). Автор, узагальнюючи судову практику, подає рекомендації щодо вдосконалення карного законодавства, зокрема вказує, що суди під час розгляду справ повинні керуватись не тільки кодексом магдебурзького права, а також нормативно-правовими актами, що їх виданими королі і сейм. Б. Ґроїцький зазначає, що найбільше порушень чинили при розгляді кримінальних справ, пов’язаних із шляхетськими розбоями в містах. Суди не застосовували сеймові конституції 1520, 1527, 1538, 1550 рр.

У 1559 р. Б. Ґроїцький видав скорочений та пристосований до польських реалій, переклад карного кодексу Constitutio Criminalis Carolina (“Кароліна”) 1532 p. імператора Карла V. Це типовий карний кодекс епохи Ренесансу, що був поширений у багатьох європейських країнах, і тому не випадково його інколи називали німецьким підручником італійського карного права . У 1534 р. кодекс був затверджений на Вальному сеймі королівства Польщі як офіційний збірник карного права для міст на магдебурзькому праві.

Б. Ґроїцький, беручи кодекс “Кароліна” за зразок, творчо підійшов до його перекладу. Автор по-своєму трактує норми “Кароліни”, об’єднує кілька статей в одну, а норми, які не відповідають його світобаченню, просто упускає. Формулюючи процесуально правову норму, він часто покликається на норми Святого письма, моралі, постійно нагадує суддям про ступінь відповідальності, яку на них покладено за несправедливо покарану особу. Автор застерігає суддів, що всі відомості про злочин треба ретельно перевіряти. Не завжди зізнання в злочині є доказом того, що саме ця особа його вчинила. Особа може визнати себе винною у вчинені злочину, боячись тортур. У четвертій частині Porządku sądów Б. Ґроїцький умістив такий припис щодо застосування тортур до злочинців: “Коли мова йде про здоров’я убогої людини, за яку Єдинородний Божий Син дав себе замучити, тоді потрібно найбільшої науки і найбільшого порядку і пильності, щоб людина без милосердя судді, його уважності, по дурості, як звір не згинула. До самих тортур Б. Ґроїцький ставився з обережністю, що фактично суперечило теорії формальних доказів і принципам інквізиційного процесу. Якщо порівняти тексти обох кодексів, то можна стверджувати, що кодекс Ґроїцького є гуманніший, м’якший у покараннях, чіткіше конкретизує порядок дій судді під час слідства і розгляду справи в суді.

Б. Ґроїцький чітко встановлює вік, з якого наступає кримінальна відповідальність – 14 років, а поряд із тим зазначає, що карати смертною карою за злочини можна осіб, які досягнули повноліття, тоді як кодекс “Кароліна” допускає покарання смертю за злочини неповнолітніх.

Лібералізм Ґроїцького виявляється не тільки в його ставленні до обвинувачених, а й до осіб, які вели дізнання, розслідування і виконання вироків. Якщо Кароліна зобов’язує карати осіб, із вини яких злочинець уникнув покарання, то у “Процесі” вказано тільки на їхню юридичну відповідальність залежно від ступеня вини.

Як зазначає один із дослідників праць Б. Ґроїцького Л. Даргун, “систематичне тлумачення карного права у Ґроїцького було утруднене, а в деяких випадках просто неможливе, що випливало з використання автором суперечливих правничих приписів без розв’язання цих суперечок. Практичне застосування творів Ґроїцького не сягає далі XVII ст..

Іншу думку відстоює С. Кутшеба, який стверджує, що праці Б. Ґроїцького користувалися великою популярністю в міських судах Речі Посполитої впродовж XVI–XVIII ст. Таємниця популярності полягала в тому, що вони були написані польською мовою, виклад норм був чітким і зрозумілим.

У 1769 р. вийшла друком праця Якуба Чеховіча “Практика кримінальна або погляд на розумний і правильний судовий порядок розгляду кримінальних справ” (“Praktyka kryminalna to jest wzór rozumnego i porządnego spraw kryminalnych sądzenia”). Твір, написаний польською мовою, присвячений аналізові судової практики в кримінальних справах, а саме, однаковому застосуванню норм процесуального права та кваліфікації діянь. Автор аналізує практику міських судів Речі Посполитої, з огляду на тлумачення правових норм “Кароліни” правниками XVI–XVII ст., зокрема, Юліуша Кларуса, Йодокуса Дамхоудера, Мацея Берліха, Бенедикта Карпцова, Міколая Залашовского та розуміння карного права римськими юристами. Ця праця була також відома суддям лавничого суду Львова, її положення використовували під час постановлення вироків.