4. Характерні риси основних галузей та інститутів вірменського права

Оскільки Вірменський статут 1519 p. містив норми матеріального права, зокрема, цивільного, кримінального, церковного, торгового, сімейного, то в другій половині XVI ст. у Львові було укладено „Порядок судів і справ вірменського права”, який регулював питання судового розгляду. У 1604 р. Порядок було перекладено польською мовою.

Можна припустити, що вірменське процесуальне право більше, ніж інші галузі вірменського права, зазнало впливу польського та магдебурзького права. Це було зумовлено соціальним середовищем, у якому перебували вірмени, а також особливостями вірменського судочинства, зокрема в тих містах (Львів, Станіславів, Язлівець), де вірменський війт з часом поступився місцем міському війтові.

Важливе місце в процесі посідав інститут оскарження судових рішень (Статут, ст. 55 „Про збезчещених суддю та духовну особу”), при чому збережено норму про те, що особа невірменського віросповідання, мала право на апеляцію до королівського суду. Апеляційну скаргу подавали тільки в письмовій формі (ст. 64).

За аналогією до судочинства за магдебурзьким правом вірменське право розрізняло „виложений суд” та „закупний або потрібний суд”. Дослідивши „потрібне або закупне право” можна дійти висновку, що вірменський закупний або потрібний суд поєднував у собі елементи німецького „поточного та гостинного суду”.

Виложений суд складався з вірменських старійшин у кількості шести або чотирьох осіб під головуванням міського війта. За меншої кількості старійшин, ніж чотири, суд засідання не проводив (Статут, ст. 120). До юрисдикції виложеного суду належали цивільні справи між вірменами, які були мешканцями міста, а також між мешканцями міста вірменської та інших національностей.

Засідання виложеного суду відбувалося кожного третього вівторка, починаючи з 6 січня, перерва в засіданнях наступала перед дев’ятою неділею, тобто перед католицьким Великоднем.

Після цього суд поновлював свою роботу в перший вівторок першого тижня після Великодня і продовжував працювати до п’яти тижнів. Після цього наступала перерва, яка тривала до першого вівторка після католицьких Зелених Свят. У літній період суд припиняв роботу з 13 до 24 серпня. Виложений суд закінчував свою роботу до свят Адвента (четвертий тиждень перед католицьким Різдвом). Коли свято припадало на вівторок, тоді судове засідання переносили на наступний вівторок.

Закупний або потрібний суд регулював правовідносин між вірменами – мешканцями міста та приїжджими особами (у тому числі й невірменами). Він проводив свої засідання під керівництвом міського війта та вірменських старійшин у кількості не менше чотирьох осіб. Засідання суду відбувалося постійно у вівторки та п’ятниці, за винятком святкових днів.

З часом, з дозволу короля від 1604 р. міське вірменське населення все частіше для вирішення спірних питань зверталося до закупного (потрібного, гостьового) суду. Засідання потрібного суду відбувалися кожного четвертого дня і тому справи, які вимагали термінового вирішення, як правило, розглядали в цьому суді. У ньому слухали справи щодо опіки над сиротами, а також термінові справи з питань укладення договорів купівлі-продажу.

Після прийняття заяви війт з двома вірменськими старійшинами скеровував справу до закупного суду, про що робили відповідний запис у книзі, а позивач за допомогою возного (судового виконавця) викликав відповідача на призначений термін до вказаного суду.

Під час першого, а також другого розгляду справи відповідач мав право звернутися до суду з проханням про передачу справи у виложений суд, який, на його погляд, більше підходив за суттю справи для її розгляду, ніж закупний. Суд з цього приводу приймав рішення стосовно підсудності справи.

Судовий процес закупного суду був таким, як у виложеному суді, тільки з тією відмінністю, що позивач мав право вимагати від відповідача, якщо той був приїжджим або осілим, проте незаможним, забезпечення своєї претензії у вигляді поруки, якою відповідач зобов’язувався підкоритися вироку суду. Цю вимогу позивач мав право оголосити на будь-якій стадії процесу. Після вивчення питання осілості та платоспроможності відповідача суд наказував йому дати поруку щодо прийняття вироку суду.

Судовий процес виложеного або закупного (потрібного) суду відкривав голова суду, який зачитував урочисту промову польською мовою.

Незважаючи на майновий стан сторін, суддя був зобов’язаний судити справедливо. Він не мав права приймати будь-які подарунки. Суддям не дозволялося судити одноосібно, тому що це могло викликати підозру в зацікавленості й упередженості суду. Судове засідання повинне було проводитися за участю дванадцяти, шести або ж чотирьох вірменських старійшин, які б були знавцями вірменського права.

У вірменському судочинстві процесуальна правосуб’єктність обмежувалася за віком і статтю. Не могли бути сторонами процесу жінки та неповнолітні діти. Жінок на судових засіданнях представляли їхні чоловіки, а в тому випадку, коли жінка не була одружена, її інтереси захищав приятель або родич. Представник жінки повинен був володіти всіма наданими повноваженнями, а суддя мав перевірити їхню достовірність. Якщо через підступність представника жінки справа ставала для неї програшною, тоді суд, врахувавши цю обставину, вимагав заміни представника (Статут, ст. 123 „Про жінку будь-якого стану, покликану до суду”).

Неприбуття до суду тягнула за собою відповідальність у вигляді грошового штрафу: перший раз − 3 гроші, другий − 6 грошів, втретє – покаранням були сплата штрафу у розмірі 6 грошів та ув’язнення до того часу, поки відповідач не знаходив поручителя, який би гарантував його прибуття до суду.

Доказами в процесі могли бути документи, показання свідків та інша інформація, підтверджена присягою. Згідно зі ст. V Статуту, якщо сторони не надали достатніх, з позиції права, доказів, обов’язок подання більш вагомих доказів за наказом суду покладали на сторону, яка не визнавала претензій позивача.

Показання свідків вважали достатнім доказом на процесі, якщо вони складалися з показів „двох або трьох мужів надійних та гідних”. Якщо одна зі сторін сумнівалася у вірогідності свідчень, суд не брав цей сумнів до уваги. Якщо обидві сторони посилалися на свідків, спір вигравала та сторона, яка мала не менше трьох свідків та більш вагомі докази (ст. ІV, 57 „Про свідчення”, 119 „Про суддю, який повинен судити одну сторону без іншої” Статуту). У випадку, якщо виявилося, що свідок свідчив неправдиво, відповідно до норм старовірменського права, він був зобов’язаний виплатити відшкодування стороні, проти якої давалося свідчення. Ст. 57 Статуту встановлювала, що свідок, який надав неправдиві свідчення, має бути покараним, як будь-яка „погана” людина. У судових суперечках між вірменами свідками могли бути тільки вірмени. Враховуючи численні суперечки між радниками, міщанами та вірменською громадою, 11 квітня 1523 р. Сигізмунд І підписав декрет, у якиму наказав, що у вірменських судах давати свідчення мають право особи католицького та руського віросповідання. Від свідків складання присяги не вимагали. Достатнім доказом вини в кримінальному процесі були свідчення трьох місцевих поважних осіб.

Особливо важливим вважали письмовий доказ – документ, що був витягом з судових книг. З метою отримання документа, який можна було б використати як доказ, сторони часто вдавалися до запису своїх зізнань до книг, які вели при судах. Суддя за цю послугу отримував окрему платню (пам’ятні), а сторони – можливість отримати свідоцтво, щоб потім використати його в процесі. На вимогу зацікавленої сторони, суддя зобов’язаний був надати свідчення щодо складення та наявності такого документа.

Якщо одна зі сторін не мала відповідних документів і свідків, суд допускав доказ через складання присяги. Цей доказ приймав суд у важливих справах. Згідно з нормами старовірменського права (Ч. VІІІ Судебника Мхітара Гоша „Про присягу і порядок її складання”), присягу складали через покладення руки на Хресті, Євангелії, стінах церкви і виголошенням тексту самої присяги. Вірменський статут передбачав складення присяги шляхом покладення руки на хресті, але доповнив присягу деякими елементами, відсутніми у старовірменському праві, а саме: „присяга мала складатися тільки у вірменській церкві в присутності війта та вірменських старійшин, а друга сторона тричі скроплювала цю руку водою, після чого церковний дзвонар зачитував текст присяги, що особа, яка присягала, повторювала за ним” (ст. 124 Статуту „Про форму складання присяги”).

Згодом складання присяги допускали в суді через піднесення руки вгору, а у випадку розгляду судової справи, що входила до чотирьох статей і підлягала міському суду – перед міською лавою. Отже, з часом необхідність у складенні присяги в церкві відпала.

Не допускали використання присяги в суперечках про межі, до уваги зважали тільки на свідків та документи, які могли бути доказом у справі (ст. 83 Статуту „Про межі дідицтв”).

Складання присяги стосувалося тільки сторін процесу. Кожен присягав тільки за себе: батько не мав права присягати замість сина, жінка замість чоловіка, сусід замість сусіда. Якщо в справі між вірменами було призначено присягу, термін якої припадав на Великий піст, тоді складання присяги переносили на перший вівторок після провідної неділі. У справі між місцевим вірменином та приїжджим (гостем) таких обмежень не ставили і процедура присяги могла відбуватися четвертого дня, або будь-якого дня, який обирали сторони.

Спершу вірменське судочинство було одноступеневим, а принципи судового процесу зводилися до непорушності прийнятого рішення. У ст. 55 Статуту „Про збезчещених суддю та духовну особу” зазначалося: „.. а хто декретові необдумано і пихато наважився протидіяти, такий чоловік є смертельним”. У королівському додатку було вказано, що „… щодо вірменських осіб, які, якщо захочуть, можуть не апелювати від декрету свого вірменського права, людині-католику, обтяженому у вірменському суді є збережена апеляція”.

У статті 118 Статуту „Про апеляції від суду до королівського маєстату” вказано, що „… за справедливим і законним правом є встановлено, що якщо кому в суді та якійсь суперечці так сталося, якби запевнював би себе, що є несправедливим та обтяжливим вирок суду або війта і вірменських старійшин у їхньому вірменському суді відповідно до згаданих статей і виниклих справ, той обтяжений повинен і може у випадку свого обтяження апелювати не інакше, як тільки до королівського маєстату, і священний королівський маєстат відповідно до згаданого вірменського писаного права статтю апеляції благоволить вирішити та призначити. І кожному із вірменів можна вільно апелювати до королівського маєстату, як багатим, так і бідним, оскільки вірмени привілейовалися князями та володарями, а не містами, та відповідно до своїх привілеїв підлягають головній юрисдикції королівського маєстату, і ніхто інший, тільки той, хто надав їм права, повинен їх судити зі справжньою справедливістю”.

У 1415 р. король Владислав ІІ Ягайло надав вірменській громаді привілей, який стосувався юрисдикції мешканців, що належали до деканату костела св. Іоана на Краківському передмісті. Цим привілеєм була встановлена норма, згідно з якою король мав право видавати декрети (ухвали) у випадку невідповідного використання норм права під час винесення вироку вірменського суду. Таким самим правом щодо розгляду апеляцій був наділений декан костелу св. Іоана. Ці апеляції стосувалися перегляду рішень судових справ мешканців деканату, які розглядали вірменський війт і старійшини.

Особі, яка подавала апеляцію до короля, призначали термін „фаталія”, впродовж якого справу мали розглянути в королівському суді і повернути скаржнику. Цей термін залежав від місцеперебування короля.

У тому випадку, коли одна зі сторін хотіла подати апеляцію до короля, вона зверталася до писаря вірменського суду, який складав апеляцію. Ознайомившись з нею, сторони підписували апеляцію, після чого її скріплювали печатками війта та вірменських старійшин. Оформлений апеляційний акт відправляли за допомогою двох вірменських старійшин до королівського суду. Цих старійшин вірменський суд набирав один раз у рік для „зберігання” судової печатки та забезпечення доставки апеляційних актів.

З моменту подання апеляції сторони не мали права користуватися витягами із судових книг, які стосувалися справи, щодо якої була подана апеляція, незважаючи на те, відіслано апеляцію чи ні. Якщо ж суд, керуючись певними причинами, не погоджувався з поданням апеляції, а сторона все ж таки подала скаргу на суд та іншу сторону до короля, для чого їй потрібні були витяги із судових книг, тоді суд зобов’язаний був надати стороні, яка оскаржувала вирок суду, всі необхідні документи.Коли в зазначений час апеляційні акти повертали з королівської канцелярії, суд відразу оголошував, що справа повернулася з апеляції. Після цього одна зі сторін викликала до суду іншу для відкриття рішення „ротули” королівського суду. Якщо викликана сторона не з’явилася у відповідний термін до суду, тоді відкриття “ротули” відбувалося без її участі. Цей факт заносили до судових. Цей факт заносився до судовизляцію книг. Після відкриття розтули суд зачитував королівський декрет. У випадку, якщо справа з королівської канцелярії поверталася перед визначеним терміном, її можна було прочитати тільки за згодою обох сторін. Сторона, яка програла апеляцію, зобов’язана була заплатити суду „золотого і два гроші” за те, що поставила під сумнів вирок суду.

Витрати, пов’язані з судовим процесом, сплачувала сторона, яка його програла. Відповідно до записів у книгах вірменського суду, сторона, яка виграла процес, передавала перелік своїх витрат на процес для оплати їх стороною, яка програла. Цей перелік витрат потрібно було передати „до заходу сонця або до ближчого права і суду”.

Кошти, отримані за ведення процесу у виложеному і закупному (потрібному) судах, а також грошові штрафи розподіляли між війтом, вірменськими старійшинами та писарем порівну. Возний за участь у судовому процесі отримував пів гроша.

Виконання судового рішення проводили у три етапи: входження у володіння, відчуження та передача у володіння. Проміжок між етапами становив від чотирьох днів до трьох тижнів. Коли позивач проходив усі три етапи, він викликав війта із двома старійшинами вчетверте для виконання всіх трьох етапів відразу, після чого позивач отримував право володіння майном боржника, яке продовжувалося до моменту повернення боргу.

Усі витрати, пов’язані з виконанням судових рішень, сплачував кредитор. Будинок, який перейшов у володіння кредитора, міг бути проданим, а надлишок коштів, які залишилися від продажу, повертали колишньому власнику. Коли сума боргу перевищувала вартість проданої нерухомості, кредитор мав право вимагати решти коштів від боржника. З моменту переходу будинку у володіння кредитора він ніс усі витрати, пов’язані з його утриманням.

Вірменське право також передбачало інститут добровільного визнання боргу. Боржнику, викликаному до суду щодо сплати боргу, який він визнав, надавали тритижневий термін, впродовж якого він був зобов’язаний його сплатити. Якщо у визначений термін борг не було повернено через відсутність у боржника коштів, підтверджену боржником через присягу, суд зобов’язував боржника передати кредитору майно на суму величини боргу. Коли ж майна було недостатньо або ж боржник не мав майна, суд приймав рішення про його ув’язнення.

Вірменське право регламентувало накладення арешту на майно боржника незважаючи на його місцеперебування, у тому випадку, коли настав термін сплати боргу, а боржник, з незалежних від нього причин, не міг його повернути. В окремих випадках суд переносив рішення про накладення арешту: перебування боржника в подорожі; ув’язнення боржника; хвороба; смерть. У перших трьох випадках суд переносив арешт до моменту повернення (одужання) боржника, призначаючи відповідний термін для повернення боргу. Коли ж його було сплачено – арешт скасовували. У випадку, коли боржник пропав безвісти або ж помер, спадкоємці мали право претендувати на майно лише після сплати кредиторові боргу. Спадкоємці не відповідали перед кредитором у тому випадку, коли вони передали усе майно кредитору, проте його сума не покривала боргу. Актовий матеріал дає підстави стверджувати, що зазначений поряд розгляду справ дотримувався. Так, за неповними даними у 15901600 рр. вірменська родина Бернатовичів вела до 20 судових справ, пов’язаних із виплатою боргів.

Вірменські суди в українських містах, як видно з доповідної записки першого губернатора Галичини А. Пергена канцлеру А. Кауніцу від 8 березня 1773 р., здійснювали судочинство тривалий час після того як Австрія приєднала західноукраїнські землі. У 1784 р. у зв’язку з реформою міського управління було остаточно ліквідовано судове самоврядування вірмен на українських землях. На них, як і на все західноукраїнське населення, було поширено чинність австрійського законодавства. Проте перехід на нову правову систему у вірменських поселеннях на українських землях тривав до 1790 р. Крім цього, вірмени, відзначаючись глибоким патріотизмом, вважали вірменське право одним із важливих засобів консолідації вірменських громад, збереження національної свідомості та самобутності, етнічної ідентичності.

Отже, „Порядок судів і справ вірменського права” та Вірменський статут 1519 р. є важливими історико-правовими пам’ятками, які регламентували здійснення вірменськими громадами судочинства на українських землях у ХVІХVІІІ ст. Статут 1519 р., який затвердив король Сигізмунд І, отримав зобов’язальну силу не тільки в межах вірменської громади, а також стосовно інших націй, які повинні були зважати на права вірменської громади. ”Порядок“ від 1604 р. не мав санкції короля як глави держави, а отже й загально-обовязкової сили. Це був звід правил, який було укладено на основі чинного вірменського права (Статуту 1519 р., королівських декретів, збірників магдебурзького права, практичної діяльності судів) і який виконував допоміжну роль під час здійснення вірменського судочинства.

Відсутність у Статуті 1519 р. процесуальних норм була основною причиною створення процесуального кодексу „Порядок судів і справ вірменського права”. Він був перекладений польською 1604 р. і, так і не отримавши королівського затвердження, широко застосовувався при здійсненні вірменського судочинства. „Порядок судів…” розрізняє „виложний” та „закупний” суди. Розгляд цивільних справ відбувається за поданою заявою, кримінальні справи порушувалися за заявою потерпілого. Доказами у процесі були документи, покази свідків та отримана під присягою інформація. Вищою апеляційною інстанцією був королівський суд.

Право власності. Вірмени були активними суб’єктами цивільних правовідносин у середньовічному суспільстві на українських землях.

У Вірменському статуті 1519 р. відсутні конкретні норми, які стосуються суті понять „власність” і „володіння”. Проте вони зафіксовані у вірменському праві.

Про власність і власників згадується у ст. 26 „Про будь-якого вола, що когось би вдарив”, ст. 28 „Коли бичок бичка або віл вола забиває”, ст. 31 „Про худобу”, ст. 35 „Про право городів і полів”, ст. 38 „Про худобу, віддану комусь для зберігання”, ст. 39 „Про того, хто комусь би зброю позичив”.

Зі статті 26 випливало, що господар вола, який був „непогамовним та диким”, був зобов’язаний його продати, у тому ж випадку, коли віл вбив людину, господар повинен був сплатити кару за вбивство.

Відповідно до ст. 29 „Про ями та криниці” власник криниці був зобов’язаний гарантувати її безпеку для оточуючих.

У ст. 66 „Про будівника нового будинку” вказувалося, що власник, котрий здійснює розширення житлової площі за рахунок будівництва ганку на верху будинку, повинен його збудувати таким чином, щоб ніхто з нього не впав.

Зобов’язальне право. Суб’єктами зобов’язальних відносин вважали фізичних осіб, які були здатні нести відповідальність за передбачені зобов’язання. Так, представником торгового дому Бернатовичів у Константинополі був Захаріаш Івашкович, який мав при собі печатку Бернатовичів та був оповноважений брати від їхнього імені кредити та розраховуватися з кредиторами.

Львівські вірмени також часто використовували інститут поруки. Під час укладення угод, з метою підтвердження взятих на себе зобов’язань, вірмени широко застосовували інститут свідків. У ст. 48 „Про купівлю коня” вказано, що під час здійснення купівлі-продажу коня була неохідна присутність двох – трьох свідків, та у інших статтях відповідно: вола – трьох свідків (ст. 49 „Про проданого вола”), вулика – двох –трьох свідків (ст. 51 „Про бджіл”), овочів із саду – трьох свідків (ст. „Про проданий плід плодоносного дерева”).

Багато уваги в Статуті присвячено зобов’язанням, які виникали при наданні позики. Основною умовою позики було повернення боргу у визначений термін, при цьому дозволялося за протермінування повернення боргу нараховувати відсотки на позичену суму (ст. 40 „Про того, хто б щось у іншого взяв у борг”). Проте лихварство (отримання відсотка від відсотка) було заборонено. У тому випадку, коли боржник відмовлявся сплачувати борг, суд міг надати у користування кредитору майно боржника до того часу, поки борг не буде сплачено.Існувала практика передачі борговихх зобов’язань третій особі – так, диякон Хачко, син Кіркора, у суді свідчив, що отримав оплату по борговому зобов’язанні, викупленому у Станіслава Кореньовського. У випадку відмови сплачувати борг боржник піддавався ув’язненню. Так, було ув’язнено вірменина Лусіґа Сахтянчі, який відмовився повертати борг українцеві Кирику мотивуючи це відсутністю коштів.

Сімейно-шлюбне право. Серед правових норм Статуту 1519 р. значне місце посідають норми сімейно-шлюбного права, яким присвячено ст. ІХ „Про шлюбне право”. До весілля у присутності родичів з обох сторін, мала відбутися процедура сватання, під час якої визначали розмір посагу приданого нареченої. Укладенню шлюбу передувало укладення передшлюбної угоди за участю наречених. Так, львів’янка Госка, дочка Каспара Рабички, уклала таку угоду з Якубом, сином Андрія Іляшовича. У тому випадку, коли передшлюбну угоду одна із сторін не виконувала, можна було апелювати до суду. Так, Хачко, син Ованеса, був оскаржений за невиконання передшлюбної угоди.

У ст. 69 „Про новоженця” була встановлена норма, котра повторювала аналогічний припис давньовірменського права (Судебник ІІ, ст. 80 „Про (право) новоженця не брати участі у війні”). Правові норми, пов’язані з процедурою розірвання шлюбу до Судебника Мхітара Гоша та Статут 1519 р. не включено, оскільки ці питання розглядали за вірменським канонічним правом. Натомість значного розвитку набули норми про майнові права та обов’язки подружжя, які зазнали суттєвого впливу польського права.

Стаття VІІІ Статуту встановлювала, що посаг жінки належить їй як майно, отримане від батьків. Передача посагу доньці не означала, що вона отримала належну їй частку спадку. Після смерті батька обов’язок надання посагу незаміжній сестрі переходив до братів, які були зобов’язані спершу виокремити майно на посаг, а потім отримати свою частку майна. Після смерті чоловіка вдова мала право володіння речами, які подарував їй чоловік, незалежно від того, скільки часу вони були одружені та чи в них були діти.

Відповідно суворо карали прояви неповаги дітей до батьків. Так, згідно зі ст. 19 „Про того, хто б’є матір або батька”, що ґрунтувалася на нормах Нового Завіту, така особа підлягала духовній покуті впродовж усього життя. У тому випадку, коли це зробила дитина, вона підлягала карі батьків або ж духовного суду чи суду старійшин. Як покарання, діти могли бути позбавлені спадку. Подібно трактують дітей, які „своїх батьків… неналежними словами” обезчещували (ст. 22 „Про того, хто б обмовляв своїх батьків”).

Поняття опікунства, скоріш за все, сформувалося під впливом польського та магдебурзького права. Юнак залишався під опікою до досягнення 20-річного віку, а жінка – впродовж усього життя. Дітьми опікувалися їхні батьки, а після їхньої смерті – найближчі родичі. Родичі опікували жінку доти, доки вона не виходила заміж, після чого право опікунства переходило до її чоловіка. Вдову опікували її найближчі родичі до часу її нового заміжжя. Опікун міг здати майно, над яким він здійснював опіку, в оренду. Ст. 115 Статуту визначала, що заміжня жінка не могла розпоряджатися майном без згоди її чоловіка.

Представляти інтереси жінки в суді мав її чоловік або ж найближчі родичі (ст. 123 „Про жінку будь-якого стану, покликану до суду”). Так, вірменинка Маґда уповноважила свого сина Хачка “ вигравати, програвати, вислуховувати присяги, відбирати борги, квитувати, зобов'язавшись із вдячністю прийняти всі його вчинки”.

Спадкове право. Значну увагу укладачі Статуту приділяли спадковому праву. Статут розрізняв спадкування за заповітом та за законом.

Відповідно до норм давньовірменського права (Статут ІІ, ст. 99 „Про заповіти”), вірменин у разі хвороби був зобов’язаний викликати духовну особу та трьох свідків для складання заповіту.

Стаття VІІІ „Про право вірменських заповітів” Статуту 1519 р. постановляла, що заповіт вважали дійсним, незалежно від стану здоров’я укладача. Під час укладення заповіту необхідна була присутність священика, двох – трьох свідків із числа вірменських старійшин, а також родичів. Отже, заповіт набував подвійного значення  громадського та приватного.

Записи про заповіти заносили до спеціальних книг, які вели при вірменських храмах. Свідків процедури укладення заповіту зобов’язували викликати родичів спадкодавця, щоб вони мали можливість висловити свої застереження щодо заповіту, якщо вони у них були. Якщо родичі цим правом вчасно не скористалися, тоді заповіт, незважаючи на форму його укладення, вважали беззастережно дійсним. Родичі в цьому випадку були зобов’язані визнати заповіт.

Кримінальне право. Кримінальна відповідальність наставала у випадку змови проти короля та королівського маєстату. Винних у змові засуджували до смертної кари з конфіскацією майна, причому останній пункт був внесений до Статуту з ініціативи королівського уряду.

У Статуті не було визначено вік, з настанням якого особу можна притягнути до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, проте вік потерпілого враховано. Норми давньовірменського права визначали, що особа з настанням 12 років несе повну відповідальність за вчинене вбивство, у віці 10–11 років винного у вчиненні вбивства карають сплатою ½ суми штрафу, а у віці до 10 років – 1/3 суми (Судебник ІІ, ст. 4 „Про вбивство, (здійснене) дітьми”; ст. 5 „Про покарання дітей, які калічать, нівечать або позбавляють одне одного органів відчуття”; ст. 6 „Про покарання дітей, які топлять одне одного у воді”; ст. 7 „Про покарання дітей, які сперечаються і підбивають одне одного бігти вниз з високого місця, перестрибувати через перепони чи кататися по снігу і т.п.”). У той же час ст. 3 Статуту визначала розмір штрафу за вчинене вбивство, враховуючи вік потерпілого – штраф за вбивство дитини, якій виповнилося 12 років дорівнював штрафу за вбивство дорослого, дитини від 10 до 11 років – ½ суми, молодшої ніж 10 – 1/3. Одночасно доповнення королівського уряду вказувало, що ці правові норми стосуються лише вірмен, а в тому випадку, коли потерпіла дитина була католиком – покарання мали визначати залежно від походження вбитої дитини та правового становища.

Стан алкогольного сп’яніння, який викликав скоєння злочину, вважали обтяжуючою обставиною.

У давньовірменському праві використовували такі види покарання: смертну кару, ув’язнення, ампутацію кінцівок, штраф та церковні покарання (відлучення від церкви, сповідь та покута). Смертну кару здійснювали через повішання або обезголовлення (Судебник ІІ, ст. 1 „Початок світського суду царів і князів і всіх (інших) суддів”, ст. 109 „Про повішання злодіїв”). Норми Статуту 1519 р. додатково вводили такі види покарання, як конфіскація маєтку (ст. 1, 122) та втрата гідності (ст. ІІІ, 37, 75, 80, 104), які, були встановлені під впливом магдебурзького та польського права.