В. Неборак літаюча голова

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,

відрубана голова волоцюги.

Вона промовляє уперше, і вдруге,

і втретє свої потойбічні слова:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Над юрмищем площі нависло навскіс

її всевидюще летюче бароко.

Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз

тінь відкидає, важку і глибоку:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Сокира невидима в місто ввійшла,

стягнути з помостів тіла безголові,

роззяви напились дешевої крові,

та зішкребе, слід іржавий з чола

ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Жереш мелодрами телевізійні?

Ти розглядаєш драконів за склом!

Стіну тобі проламає чолом

ожила куля з Оркестру Фелліні —

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Запам'ятай, не сховатись ніде!

Площа приходить у схови, площа!

Бруківку темну свято полоще

і в Реберітаційне небо гряде

МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ГО ЛОВА ЛІТА

ЮЧА ГОЛО ВАЯ

ЧАГОЛОЮАЯ

АОАО

Коментар

Епатажна, дещо шокуюча і карнавальна рефлексія в сучасній постмодерній поезії — це своєрідний захист художньої свідомості від суспільних катаклізмів переходової доби. Мабуть, не варто шукати річного змісту, теми та ідеї, у цьому випадку важливіші асоціації, (прозоі натяки на відомі явища й погляд на них очима художника слова.

2.4. Олександр Ірванець (“До французького шансоньє”,

“Тінь великого класика”)

Поет, прозаїк, драматург, літературний критик народився 1961 року. Живе і працює в Ірпені та Києві. Учасник літературного угруповання Бу-Ба-Бу .Є автором поетичних збірок «Вогнище на дощі» (1987), «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п'єс, оповідань та поезій, друкованих у збірці «Бу-Ба-Бу». В «Кур'єрі Кривбасу» (1991, № 1) надрукована п'єса «RE-CORDING» О. Ірванець — представник карнавально-провокативної складової постмодернізму. Згідно з «Четверговим глосарієм» («Четвер-3», 1992) «Творче кредо Ірванця полягає у жонглюванні. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового спотворення...» Ірванець балансує на кордоні, за яким починається відвертий кіч і грає штампами та стереопитами, кічевої культури. Ірванцева «Маленька п'єса про зраду для однієї актриси», перекладена німецькою мовою, з великим успіхом ішла на кількох сценах Німеччини.

О. ІРВАНЕЦЬ

ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки — з уст в уста.

Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі),

Та пам'ятай — у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти – гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну кому?..

Вдягайся млдно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

Глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом,

Він разом з ним літав, літав...

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі...

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах.

А по очах

Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?..

Є вуха, що, немов корою,

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров'ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!..

Коментар

Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців — «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем... і кров'ю», «як Квазімодо слухав дзвін».