2. Життя і творчість п.Загребельного.

Біографія.

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині. 1941 р. закінчено десятирічку; учорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, у серпні 1941 р. мав поранення. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р.— фашистські концтабори смерті.

У 1945 р. працює в радянській воєнній місії в Західній Німеч­чині. З 1946 р.— навчається на філологічному факультеті Дні­пропетровського університету. По його закінченні (1951) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, у журналі «Вітчизна» в Києві), поєд­нуваної з письменницькою працею. У другій половині 50-х рр. XX ст. П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашист­ському концтаборі. У 1961-1963 рр.П. Загребельний працює го­ловним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літера­турна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). Протягом 60-70-х рр. письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема й найвагоміші з них: «День для прийдешнього» (1964); «Шепіт» (1966); «Добрий диявол» (1967); «Диво» (1968); трилогію «З погляду вічності» (1970); «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980); романну будову з чотирьох книг «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персо- носфера»; «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985)); «Переходимо до любові» (1971); «Намилена трава» (1974); «Євпраксія» (1975); «Південний ком­форт» («Вітчизна», 1984). Виступив П. Загребельний і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступав з критичними й літе­ратурознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промо­вами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе й портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П.Г. Тичині. За його сценарі­ями на Київській кіностудії ім. О.П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Павло Загребельний понад сорок років працював в україн­ській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших

сьогодні українських письменників. Друковані масовими тира­жами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає й кількість видань творів письменника за рубежем.

У 1979-1986 рр. Павло Архипович керував Спілкою письмен­ників України. Решту життя присвятив роботі на ниві красного письменства.

Помер П. Загребельний 3 лютого 2009р., похований на Байховому кладовищі в Києві.

Психологічний портрет письменника П. Загребельного.

«Сам він — невтомний шукач, експериментатор, вигадник, лю­дина різносторонніх інтересів, майже фотографічної пам'яті, дотепного розуму, полемічного обдаровання, що засвідчує вся його творчість.

Прикметною рисою П. Загребельного є невситима жага творення.

Книги П. Загребельного — це думи й роздуми про народ від дав­нини до сучасності, про людей, які прагнуть від життя дива, шукають його і знаходять, втрачають або нівечать і — що найважче — творять його в муках любові.

В епічно-об'єктивному стильовому діапазоні П. Загребельного, який не приховує свого "я", а, навпаки, втручається і в оповідь, і в моно­логи героїв,— чудово поєднуються гостра, цікава фабульність з доклад­ною деталізацією, іронія, гумор і сарказм з романтикою, публіцистика з психологізмом, афористичність і уривчастість з довгими фразами — періодами, з енергією дієслівних многочленів, в яких передається обшир і безперервність вирування життя.

Стиль П. Загребельного називають експресивним.

Романи П. Загребельного — від перших спроб, де характери лише окреслювалися, до густонаписаних картин багатогранного людського бут­тя — об'єднує погляд на народ як першоджерело в бутті творче, діяльне.

Слово тієї чи іншої доби, в якому вона знаходить сконденсований вираз,— це передусім пісня, поезія та афоризми. Для П. Загребельного вони — не матеріал для здоблення, орнаментування тексту, а сама плоть мислення й переживання дійових осіб. Над усе герої П. Загребельного підносять в людині думку».