5. Василь Махно

До цікавих поетів-постмодерністів належить Василь Махно. Він народився 8 жовтня 1964 року в місті Чорткові на Тернопіль­щині. Оприлюднив поетичні збірки «Схима», «Самотність цеза­ря», «Книга пагорбів та годин», «Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», «Согпеїіа зігееі саіе» («Кафе на вулиці Корнелії»). Василь Махно — майстер версифікації. Він застосовує верлібр і тради­ційну систему віршування, яка під його пером вирізьблюється новими виражальними можливостями. Поет випробовує різні жанри лірики: монолог, діалог, сповідь, медитацію, притчу. Естетика сюрреалізму з його ускладненістю, сполучення уяви й реальності властиві митцеві й вибудовують його модель світу.

У поезії «Хто плакав, а хто потирав руки», присвяченій пам'яті Григора Тютюнника, Махно змальовує трагічну долю українського митця, усвідомлює свою спадкоємність і причетність до українства: «Коли доля його згоріла / в ароматі вкраїнських лип, / і тополі чорніли, / і дощ до опівночі ливсь, / я зійшов на його сходи, / і, як перед Богом, клінчав, / я був тим малим народом, / що доріс до його плеча». У поезії «Батьківщина», написаній верлі­бром, поет майстерно поєднав три часові площини: буття дідове,' своє власне і донечки Христинки, що символізує безперервну, духовну спадкоємність народу. Відтворено давній обряд україн­ців, що зберігся до наших днів, — освячення перед Різдвом своєї, садиби. Так постає образ Вітчизни, незнищенного українського світу: «батьківщина — се мій дід о і я, / що / перед Водохрещем ходимо / по оборі, освячуючи / наші тяжко зароблені ним / маєт­ки, / я ношу велику миску з водою, / немов повний місяць, не роз­хлюпуючи ні краплі, / батьківщина — се маленька / дівчинка на піщаному березі. /1 видно лише пташині рухи їі / тіла, / і вона чомусь схожа... / на мою дочку».

3. Київська школа поезії

Київська поетична школа сформувалась у другій половині 60-х років XX століття в середовищі студентів Київського університету (сама назва виникла 1969 року). Її представляють В. Голобородько, В. Кордун, В. Рубан, М. Воробйов, М. Савченко, В. Отрощенко, Н. Кир'ян, М. Григорів, І. Семененко, С. Вишенський, В. Ілля.

«Поезія Київської школи і та, що нині розвивається в означеному нею напрямі, ніколи не була і не буде в прямому значенні цього слова популярною, і немає чого комусь дорікати за це або дошукуватися причин цього за­кономірного стану в якихось сторонніх чинниках. Бо ці чинники — в самій цій поезії, в її "вийнятості" із суєтного (актуального!) будення, в зосередженості на тому, що не може повсякчас обходити "широкого читача", заклопо­таного здобуванням насущного хліба. Її вплив на загальносуспільну естетич­ну свідомість тихий і непомітний, зате сталий, не шоковий, "хірургічний", а "гомеопатичний". І в цьому запорука тривалості, духовної питомості цієї поезії, повсякчас відкритої читачеві, готової для внутрішньої роботи. Істинна свобода, що її обрали для себе ці поети, і популярність — несумісні».

Поети київської школи розвинули культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, створювали петиції на захист української культури. До маніфестів київська школа не вдавалася. Представники групи намагалися відновити традиції класичної дореволюційної інтелігенції, їй були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість. Вони відстоювали ідеали громадянського суспільства та служіння народу, на компроміси із владою поети не йшли, тому належать до «витісненого покоління».