§ 2. Розвиток теорії фізичного виховання в Росії

Історію розвитку фізичної культури і спорту в Росії можна умовно розділити на три етапи: з найдавніших часів до 1917 р., розвиток фізичної культури і спорту в СРСР і розвиток фізичної культури і спорту в Російській Федерації після 1991р.

Фізична культура в Росії з давніх часів до другої половини XIX ст.

Метою фізичного виховання на Русі аж до XVIII ст. була воєнно-фізична підготовка. Це пояснюється тим, що Русь була вимушена вести багато війн.

Основними джерелами, з яких можна довідатися про фізичну культуру на Русі, є билини, літописи, казки, картини, різьблення по дереву й камінню, барельєфи.

При практично відсутніх державних формах фізичного виховання у феодальній Росії вирішальну роль у фізичній підготовці населення відігравали народні форми – національні види боротьби, кулачні бої, воєнно-фізична підготовка російського козацтва, національні ігри й розваги (забави), пов’язані з руховою діяльністю.

У другій половині XVII ст. у Росії з’являється перша книга, присвячена світському вихованню дітей – «Гражданство обычаев детских», що відіграла значну роль у наступному розвитку фізичного виховання в країні та його природно-наукових засад [2, с.71 – 141].

Створення й розвиток в Росії системи фізичного виховання (освіти) і сучасних видів спорту в другій половині IX - напочатку XX ст.

Друга половина IX ст. – 1917 р. – невеликий за часом, але насичений важливими історичними подіями етап в галузіі фізичного виховання і спорту.

У цей період створюється одна з найкращих на той час система фізичної освіти – система, розроблена П.Ф.Лесгафтом. Ним були сформульовані й науково обґрунтовані основні компоненти системи фізичного виховання: мета, завдання, основи, принципи, напрями, підготовка спеціалістів до роботи з фізичного виховання. Складаються організаційні форми фізичної освіти. і починає функціонувати створений П.Ф.Лесгафтом спеціальний освітній заклад з підготовки викладачів з фізичного виховання. З науково-педагогічною діяльністю Лесгафта пов’язують становлення в Росії однієї з основних закономірностей фізичного виховання – його наукове обґрунтування [11, с.107 – 114].

У кінці IX - напочатку XX ст. у Росії починають створюватися дослідні приватні школи для дітей – новий тип навчальних закладів, фізкультурні організацій. Вони пропагували здоровий спосіб життя, заняття гімнастикою, спортом і туризмом для широкого кола населення. Таких організацій у Росії до 1914 р. було створено близько 360.

Одночасно зароджуються й починають свій розвиток багато сучасних видів спорту, за якими проводяться національні першості, створюються Всеросійські спортивні організації. Росія починає активно брати участь у роботі міжнародних спортивних об’єднань.

У кінці IX - напочатку XX ст. створюється два крупних державних органа управління фізичним вихованням і спортом. Перший з них – Російський олімпійський комітет (1911), другий – Канцелярія головного спостереження за фізичним розвитком народонаселення Російської імперії (1913). У цей час уперше проводяться крупні комплексні змагання – І і ІІ Російські олімпіади з багатьох видів спорту, що входили до програми Олімпійських ігор [2, с.134 – 141].

На початку XX ст. створюються передумови для подальшого розвитку Російської системи фізичного виховання: теоретичної, природно-наукової, методичної і організаційної. Однак фізичне виховання і спорт практично були позбавлені державної підтримки, існували й удосконалювалися вони лише завдяки ентузіазму й меценатству прогресивних верств російської інтелігенції.

Становлення й розвиток фізичного виховання і спорту в СРСР

Становлення фізичного виховання і спорту в радянський період проходило на базі того, що вже було досягнуто в дореволюційній Росії. Залишилась чимала спадщина, створена прогресивним суспільством в галузі теорії та практики фізичного виховання і спорту, розробки їх природно-наукових основ, підготовка кадрів для цієї сфери діяльності, щорічно видавалося в середньому 18 книг з фізичної культури і спорту. Однак процес становлення й розвитку радянської системи фізичного виховання, незважаючи на загальний прогресивний характер, можна охарактеризувати як складний і суперечливий [9, с.83 – 235].

Створення основ радянської системи фізичного виховання почалося з уведення в ній державних органів управління. На початку 20-х рр. у країні починається будівництво спортивних споруд. В основному це диктувалося потребами спорту великих досягнень або майбутніми крупними спортивними змаганнями.

Процес розвитку науково-методичних основ гальмувала їх надмірна ідеологізація і політизація. У 30 – 50-ті рр. радянська фізична культура і спорт стають частиною ідеології тоталітарного режиму, їх методологічною основою проголошується філософія марксизму-ленінізму. У якості основних завдань шкільної фізичної культури були названі освітні, тобто засвоєння школярами техніки основних видів спорту. Однак основні зусилля науки в СРСР були спрямовані на розвиток спорту вищих досягнень, оскільки він розглядався як засіб демонстрації переваги соціалістичної системи над капіталістичною. Програмною і нормативною основою у цей період був комплекс ГТО, який відображав рівень фізичної підготовленості населення [9, с. 145 – 147].

У роки Великої Вітчизняної війни зусилля радянської системи фізичного виховання були спрямовані на організацію воєнно-фізичної підготовки й лікувальної фізичної культури.

Пріоритетне значення після Великої Вітчизняної війни знову набуває спорт високих фізичних досягнень, у який вкладалися основні матеріально-технічні ресурси. Він став своєрідним полігоном суперечності двох ідеологічних систем – соціалістичної і капіталістичної [9, с.159 – 185].

З 1970-х рр. починає змінюватися спрямованість шкільної фізичної культури: від вирішення переважно освітніх завдань до постановки і вирішення оздоровчих завдань шляхом розвитку основних фізичних якостей. Спеціалісти одностайно констатували, що два уроки фізкультури на тиждень не можуть вирішити ті завдання, які ставляться перед шкільною фізичною культурою. Реформа хоча і сформулювала питання про необхідність занять фізичною культурою кожного дня, але не вирішила його. Низький рівень матеріально-технічного забезпечення, гострий брак учителів фізичної культури та інші причини не дозволили реалізувати цілі реформи [9, с.185 – 235].

Разом з тим, у СРСР склалася добре відрегульована система підготовки спортсменів високого класу, підкріплена організаційно-матеріальною та методичною і науковою базою. Таким чином, протиріччя між масовою й оздоровчою фізичною культурою та спортом великих досягнень стали основною проблемою післявоєнного фізкультурного руху в СРСР.