2. Кругооборот та оборот капіталу. Основний та оборотний капітал.

Рухом капіталу є його кругооборот та оборот.

Кругооборот капіталу – рух самозростаючої вартості, в процесі якого капітал

послідовно набуває і позбувається форм – грошової, продуктивної та товарної.

Перша стадія кругооборот промислового капіталу здійснюється у сфері обігу і

починається з грошової форми капіталу. Зміст – купівля товару, тобто перетворення

грошей в продуктову формулу

ЗВ

Г – Т <

РС

Друга стадія кругооборот є виробництво товарів і додаткової вартості. На цій

стадії капітал з продуктивної форми перетворюється на товарний і формула набуває

вигляду ЗВ

Г – Т < …. В …. Т '

РС

Третя стадія кругооборот капіталу здійснюється у сфері обігу. На цій стадії

реалізуються вироблені товари і втілена в них додаткова вартість, товарний капітал

набуває грошової форми, що означає завершення кругооборот промислового

капіталу і має вигляд

ЗВ

Г – Т < …. В …. Т ' …. Г '

РС

Оборот капіталу – безперервно повторюваний кругооборот капіталу від

моменту авансування капіталу до моменту його повернення в тій самій формі.

8 годин

4 години 4 години

Основний і оборотний капітал

Продуктивний капітал поділяється на основний і оборотний.

Основний капітал – основні фонди (споруди, машини, обладнання) вартість

яких переноситься на товари поступово та повертається у грошовій формі

частинами в міру їх споживання та зношування через амортизаційні відрахування.

Оборотний капітал – оборотні засоби виробництва (сировина, паливо,

електроенергія, допоміжні матеріали) які повністю споживаються в одному циклі

виробництва і вартість яких повністю переноситься на продукт у межах одного

кругообороту капіталу.

Отже, в основі поділу капіталу на основний і оборотний лежать відмінності у

способі його обороту.

Наслідком самозростання вартості в процесі кругооборот і обороту капіталу є

накопичення капіталу. В сучасній економічній літературі капітал визначається як

ресурс тривалого використання, який створюється з метою виробництва більшої

кількості товарів та послуг. На відміну від Марксового поділу капіталу на

постійний та змінний домінує поділ на «фізичний» та «людський».

3. Витрати виробництва. Прибуток

Витрати виробництва повинні відшкодовуватись за рахунок виручки від

реалізації товарів. Витрати становлять собівартість продукції, або називають

комерційною собівартістю.

В структурі собівартості продукції можна виділити три складові:

 вартість куплених засобів виробництва (машини, устаткування, сировини і

матеріалів, а також об’єктів виробничої інфраструктури);

 оплата праці та виплати до фондів соціального страхування тощо);

 витрати на реалізацію товарів.

Витрати підприємства (собівартість продукції) поділяють на два види:

а) постійні – це ті витрати, що підприємство має зазнати незалежно від обсягів

виробництва товару і ступеня завантаження потужностей (це функціонування

будівель, утримання устаткування, оплату управлінського апарату).

б) змінні – витрати, що змінюються в міру зміни кількості виробленої

продукції (заробітна плата робітників, вартість сировини і матеріалів);

в) валові (загальні) витрати – це сума постійних і змінних витрат за кожного

конкретного обсягу виробництва;

г) середні валові витрати – зміна витрат на одиницю продукції, які

дорівнюють загальним витратам поділеним на обсяг виробництва товарів.

Цей вид витрат дає змогу фірмі з’ясувати – за якого обсягу виробництва

витрати на виробництво одиниці продукції будуть мінімальними;

д) граничні витрати – додаткові витрати, пов’язанні із виробництвом

додаткової одиниці продукції найдешевшим способом

Граничні витрати дорівнюють приросту змінних витрат.

є) альтернативні витрати – це вигода, втрачена внаслідок невикористання

економічного ресурсу в найбільш дохідній із всіх можливих сфер і галузей

господарювання.

Прибуток і дохід фірми

Дохід. На рівні фірми – це загальна виручка підприємства від усіх видів

господарської діяльності та господарських операцій до виплати податкових

платежів, які входять у ціну продукції, акцизних, митних зборів.

Важливим показником, який характеризує кінцеві результати діяльності

підприємств є прибуток.

Прибуток – різниця між доходами (виручкою) від господарської діяльності та

сумою витрат на цю діяльність.

Види прибутку

Валовий (балансовий прибуток) являє собою прибуток, який отримано від

реалізації:

 робіт, продукції, послуг;

 основних фондів та іншого майна підприємства;

 позареалізаційних операцій (здача майна в оренду, дивіденди від акцій,

облігацій тощо)

Чистий прибуток – якщо з суми валового прибутку відрахувати податки та

інші платежі то і отримаємо чистий прибуток.

Рентабельність виробництва – відношення прибутку за рік до середньорічної

сумарної вартості основних виробничих та оборотних фондів.

Рентабельність продукції – відношення прибутку від реалізації продукції до

собівартості реалізованої продукції.

Функції прибутку

 визначення кінцевих фінансових результатів діяльності підприємства

(фірми), обсягу грошових його накопичень;

 виступає джерелом фінансування витрат, спрямованих на виробничий та

соціальний розвиток підприємства (фірми);

Основні терміни і поняття

 капітал;

 основний капітал;

 оборотний капітал;

 постійний капітал;

 змінний капітал;

 додаткова вартість;

 виробничі фонди;

 кругооборот виробничих фондів;

 оборот виробничих фондів;

 амортизація;

 витрати виробництва;

 валові витрати;

 бухгалтерські витрати;

 постійні витрати;

 змінні витрати;

 дохід;

 прибуток;

 чистий прибуток.

Питання та завдання для закріплення

1. В чому полягає суть капіталу?

2. Охарактеризуйте оборот капіталу.

3. Що входить до основного капіталу?

4. Розкрийте структуру витрат.

5. Які чинники впливають на витрати?

6. Яке значення має собівартість?

7. Визначіть функції прибутку.

Література

1 Гальчинський А.С. Основи економічних знань [Текст]: підручник /

А.С. Гальчинський, П.С. Єщенко, Ю.І. Палкін. К.: Вища школа, 1999. – 542с.

2 Економічна теорія Політекономія [Текст]: підручник / за ред. В.Д. Базилевича. –

К.: Знання, 2006. - 631с.

3 Економічна теорія [Текст]: підручник / за ред. В.А. Предборського – К.:

Кондор, 2003. – 492с.

4. Мочерний С.В. Економічна теорія [Текст]: посібник / С.В. Мочерний. – К.:

Академія, 2001. – 653с.

5. Основи економічної теорії [Текст]: підручник у 2 кн. / за ред. С.В. Мочерного. –

К.: Либідь, 1998. – 270с.

6. Політична економія [Текст]: навчальний посібник / К.Т. Кривенко, В.С.

Савченко, О.О. Бєляєв, за ред. К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ, 2005. – 508с.

7. Політична економія [Текст]: навчальний посібник / за ред. В.О. Рибалкіна, В.Г.

Бодрова. – К.: Академвидав, 2004. – 671с.

8. Основи економічної теорії [Текст]: підручник / за ред. П.В.Круша – К:

Каравела, 2008 – 447с.

Тема: Управління в ринковій економіці

План

1. Суть та функції управління.

2. Принципи і методи менеджменту.

3. Організаційна структура управління підприємством.

4. Маркетинг у підприємницькій діяльності.

Мета заняття: 1. розкрити сутність управління особливості підприємницького

менеджменту, методи та організаційні форми управління; 2. вивчити сутність

маркетингу, визначити його функції, принципи, стратегію і тактику.

1. Суть та функції управління.

Управління як сфера людської діяльності виникло разом із спільною працею

людей.

Управління – свідомий вплив людини на об’єкти і процеси, а також на

зайнятих в них людей з метою координації їх дії та отримання певних результатів.

В 30 – 40 – х роках ХХ ст.. в країнах з інтенсивним розвитком ринкової

економіки управління підприємством почало змінюватись. Управління

сформувалось як самостійна сфера і одержало назву менеджмент.

Менеджмент (від англ. мanegement – управління, організація) сукупність

методів і форм управління виробництвом з метою отримання прибутку.

Менеджмент підприємства співвідноситься з формами організації

господарської діяльності, розмірами фірми, особливостями сфери бізнесу.

Наприклад, якщо в малих і в частині середніх підприємств управління здебільшого

виконує власник, то в корпораціях його здійснює менеджер – професіонал.

Особливості підприємницького управління.

Це – короткочасність і не повторюваність управлінських рішень. Зміни

ринкового середовища, структурні зрушення у попиті викликають необхідність

відповідних дій у менеджменті.

Для забезпечення дієздатності системи управління потрібно вибрати

відповідно до масштабів та специфіки діяльності фірми організаційну структуру

управління. Вона може бути побудована за вертикальним або за горизонтальним

принципами.

У великих компаніях використовують вертикальний принцип побудови

організаційної структури. Така структура управління передбачає виділення рівнів

управління.

Вищий рівень управління – вища керівна ланка яка може бути представлена

президентом, генеральним директором та іншими членами правління.

Вищий рівень управління розробляє довгострокові плани, керує адаптацією

фірми до змін ринкового середовища, здійснює управління фінансами.

Середній рівень – вирішує питання оперативного (поточного) управління

відповідно до функцій менеджменту. Це керівники окремих підрозділів, служб,

відділів підприємства. Вони координують і контролюють роботу молодших

управлінців. Вони визначають проблеми виробничого, організаційного,

фінансового характеру, розробляють творчі пропозиції, готують інформацію для

управлінських рішень, що приймаються менеджерами вищої ланки.

Нищій рівень управління підпорядкований середньому. До управлінців

нижнього рівня належать виробничі майстри, бригадири, керівники груп. Це

вузькоспеціалізовані професійні менеджери, котрі виконують чітко регламентовані

обов’язки з виробництва, збуту, управління матеріальними постачаннями.

Відповідають за раціональне використання матеріальних ресурсів, обладнання,

робітників.

Організаційна структура управління в малих та середніх підприємствах

відрізняється тим, що менеджери можуть виконувати одночасно декілька функцій

управління та передбачено взаємозамінність окремих керівників. Це

горизонтальний принцип управління. Характерною ознакою горизонтального

принципу управління є зосередження зусиль усіх без винятку менеджерів на

вирішення конкретної задачі, на успіхові фірми як єдиної системи. Це означає, що в

малому та середньому підприємстві може не існувати суворого розмежування між

управлінцями за рішенням їх повноважень та відповідальності.

Функції управління

Функції управління – вид діяльності, у процесі якого здійснюється ефективний

вплив на об’єкт управління і розв’язується поставлене завдання, досягається мета.

Функції управління:

 планування – управлінський процес визначення цілей підприємства і

засобів їх досягнення, забезпечення і підтримки відповідності між ними;

 організація – процес координації завдань підприємства і дій працівників.

Передбачає створення структури підприємства, узгодження повноважень;

 мотивація – процес заохочення людей до діяльності, спрямованої на

досягнення цілей організації шляхом формування мотивів. Мотив –

внутрішнє бажання людини діяти певним чином;

 контроль – це зіставлення попередньо визначеної мети та фактично

досягнутого результату.

Функція планування передбачає розв`язання двох глобальних питань: якою

має бути реальна мета організації і що слід робити членам організації, щоб досягти

її.

Передумовою планування є прогнозування. Воно являє собою виявлення

об`єктивних (реальних) тенденцій, станів розвитку бізнесу в майбутньому, а також

альтернативних шляхів розвитку і термінів здійснення їх.

Планування є головною функцією управління, від якої певною мірою залежать

усі інші функції.

План – це система заходів, спрямованих на досягнення мети і завдань.

Організаційна функція менеджменту.

Організація – це свідомий процес, спрямований на об`єднану та

впорядковану взаємодію елементів або частин (людей, ідей, речей) у ціле, у

результаті чого утворюється життєздатна, продуктивна, стійка система.

Організація робить об`єкт управління системою, вона веде до системи і

реалізується в ній.

Функцію менеджменту організація можна розглядати як систему заходів, котра

забезпечує раціональне використання в часі й просторі всіх елементів процесу

виробництва (людей і засобів виробництва). Організувати – означає створити певну

виробничу структуру.

Організація взаємодії людей має бути гнучкою, оперативною, надійною,

економічною і самоорганізуючою. Ключовим моментом організації є вибір

способів об`єднання людей у злагоджену, єдину систему. Цього досягається

шляхом встановлення між ними залежності на основі єдності інтересів і результатів

спільної діяльності.

Мотиваційна функція управління.

Функція мотивації охоплює розробку і використання стимулів до ефективної

взаємодії суб`єктів спільної діяльності. Для ефективного виконання функції

мотивації в сучасних умовах менеджеру (керівнику) необхідно вільно володіти

понятійним мотиваційним апаратом та правильно розуміти його, враховувати і

використовувати в управлінській діяльності об`єктивно існуючий взаємозв`язок

таких головних понять, як мотив і стимул.

Мотив у перекладі з французької мови означає спонукальну причину, привід

до конкретної дії. Мотивація – це процес створення умов, що впливають на

поведінку людини та спрямованість її дій у необхідному для організації напрямі,

тобто на досягнення мети. Мотивація праці – це прагнення працівника

задовольнити свої потреби.

Стимулювання праці передбачає створення умов, за яких активна трудова

діяльність, котра дає завчасно визначені результати, стає необхідною і достатньою

умовою задоволення активних потреб працівника, формування в нього мотивів

праці.

Функція контролю.

У менеджменті контроль можна визначити як процес спостереження за тим, як

підприємство рухається до наміченої мети, та коригування відхилень від

прийнятого курсу в разі необхідності.

Функція контролю включає облік і аналіз інформації про фактичні результати

діяльності всіх підрозділів організації, порівняння їх із плановими показниками,

виявлення відхилень і аналіз їхніх причин, розробку заходів щодо досягнення

поставленої мети.

Функції координації та регулювання.

Функція координації (узгодження) різних процесів праці та їхніх результатів

у різних сферах діяльності людей зумовлена рухом усього виробничого організму

на відміну від руху його самостійних органів.

Координація означає синхронізацію зусиль усього колективу, інтеграцію їх у

єдине ціле, тобто це процес розподілу діяльності в часі, приведення окремих

елементів у таке поєднання, яке дало б змогу найбільш ефективно та оперативно

досягти поставленої мети. Координація – це головна функція процесу управління,

яка забезпечує, по-перше, його єдність та безперервність і, по-друге, взаємозв`язок

усіх функцій.