Б. Грінченко про три політичні сили в українському русі

«…У нас… досі не мого виробитися серед української інтелігенції доброго національного інтелігентного загалу. Більшість з української інтелігенції в Росії байдужа до вкраїнської ідеї, а ті, що до неї прихильні, знов не солідарні проміж себе і, незважаючи на те, що їх так мало, розбиваються… ще на три групи.

Перша – се формальні націоналісті. Вони виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, – але й тільки. Ніякої позитивної праці від них сподіватися нема чого, бо позитивна українська праця можлива в нас тільки на народолюбній основі, а в цих людей перше стоїть націоналізм, а народолюбсто – так собі…

Ся партійка складається здебільшого з людей старих, і ми її зватимемо українофільською, – себто так, як вона сама себе з давніх-давен зве. Се назвище дукже до неї підходить, бо вона виявляє тільки прихильність до українства, а не діла на користь йому: вона говорить і пише тільки по-московському…

Одна з характеристичних властивостей сієї групи є її страшення боязкість, скоро доводиться їй виявляти своє українофільство… сі добродії іноді бояться сказати в громаді по-вкраїнському слово, щоб не вважено їх за державних зрадників! На превеликий жаль, загал російської інтелігенції не відрізняє сих «українофілів» од справжніх українських націоналів і всі їх негарні властивості накидає і справжнім путящим українським діячам. Громадянству тим важко відрізнити формальних українофілів од справжніх українських націоналів…

Друга група – се радикали. Заснувалась вона під впливом російського та галицького радикалізму, з одного боку, а з другого – під впливом того, що «українофіли» більш балакають про свій патріотизм, ніж дбають про справу. Ся групка проповідує любов до народу, говорить про працю для нього і має соціалістичний колір. Опріч того соціалістичного кольору (що багатьох дуже вражає), народолюбні ідеї в сієї групи такі, що до них буде прихильний всікий народолюбець. Але, на превеликий жаль, і ся партійка багато говорить і мало робить або й зовсім не робить.

Не робить же вона тим, що вона й не може дати позитивної роботи. І Це саме тим, що вона відкидає націоналізм.

… Злегковаживши націоналізм, вони легковажать і вкраїнську мову і, таким побитом, стають цілком на московський грунт.

… Коли розвиватися народні маси можуть тільки на національному грунті (а ми умаємо, що це аксіома), то всяке відхилення від національного грунту є річчю шкідливою. Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбиває його від національного грунту, – себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток…

Третя з згаданих груп вийшля з групи українофільської і досі є ще невелика і розрізнена. Ми будемо звати сю групу, щоб одрізнити її від групи українофільської, свідомими вкраїнськими націоналами-народолюбцями…

Українські націонали-народолюбці вважають русько-вкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, – себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлену тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй.

… Вважаючи Україну за частину російської держави, українські націонали-народолюбці будуть завсіди прихильні до Росії стільки, скільки Росія задовольнятиме національні потреби вкраїнські. Вони могли б єднатися з поступовими групами з усяких національностей в Росії на те, щоб досягти одміни сьогочасного важкого режиму на кращий, але робили б се тільки як українська партія.

… Українсьеі націонали-народолюбці зрікаються всяких заходів коло радикальної одміни сьогочасного ладу на Вкраїні, бо мають на увазі сьогочасну, а не ту, що ще колись буде, працю, та думають, що: а) ніхто ще не сказав у справах соціальних певного слова такого, що на нього, як на непохитну правду можна було б цілком зіпертися, одміняючи соціальний лад сьогочасний, та б) ніякі одміни не зможуть пособити, коли люди, що задля них учинено ті відміни, не досить культурні й освічені, щоб увести їх у життя і належно з них користуватися. Тим можемо ми тепер тільки дбати про те, щоб, розвиваючи серед наших людей культуру і освіту, робити їх здатними до кращого громадянського ладу – того, що колись має бути, не передрішаючи заздалегідь, який то буде лад, бо пам’ятати мусимо, Скільки Теорій, принципіально надзвичайно гарних, розбилося об невблаганну дійсність, показавши тільки одно, що так не треба робити. Чи колективізм, чи індивідуалізм царюватиме колись у межи людних економічних відносинах – того з певністю ніхто не може сказати, тим мусимо Покинути всякі залітання вхмари та працювати на тім полі, яке є, не рішаючи наперед за людськість, чого вона колись хоче – тоді, як зійде на вищий культурний східець.

Таким побутом, зостаючись партією, що бажає практичного діла, а не теоретичних поривань, українські націонали-народолюбці вважають, що тепер можна працювати для України тільки в двох напрямках: у гіросвітньо-культурному та в економічному».

Цит. за: Хрестоматія з історії України / Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О.М. – К.: КНТ, 2007. – с. 294-296.