Із Програми Революційної Української партії «Самостійна Україна» (1900 р.)

Наші суперечники кажуть, що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації.

Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?»

Се не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли ж в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних прав людини… Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в завойованій країні висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гірш бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються…

Законами російської імперії зневажається право свободи совісти, погорджується право свободи особистої, ганьбиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української Республіки перемінився чи ні на правного тирана, якому належиться необмежоване право над життєм і смертю кожного з Українців. Царський закон з 17 мая 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституциї і вона вигнана з школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського. Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою літературу, свою пресу…Таким чином українська нація платить «данину» не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців… Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні через 247 років по Переяславській конституції «вільний і рівний» Українець відіграє ще гіршу ролю ніж колишній ілот, бо в ілота не вимагали принаймні інтелектуальної «данини», бо від ілота не вимагали любови й прихильності до своїх гнобителів, бо ілот розумів свій гніт...

І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися ув одну сім‘ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що в шерть наповнили народню душу і – хай навпаки логіці подій ми виписали на свому прапорі: «ОДНА, ЄДИНА НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД ГІР КАРПАТСЬКИХ АЖ ПО КАВКАЗЬКІ».

[…] Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне істнуваннє, проти нашого права на самостійність державну – виставлять те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого. На сьому аргументі не спинятимемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значіння для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм «правом сильного». Для нас далеко важніший другий – се закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хіба, може, кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, неодушевлена ніякою ідеєю творить історію при сучасних обставинах життя?.. хіба українська національність не є тільки ріжноманітностию російської? Коли б навіть було доведено, що ми тільки ріжноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини Росіян до нас осьвячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає про помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, – ображене чуттє нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв‘язки з російською нацією!

[...] Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенция стає до боротьби за свій нарід, до боротьби крівавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов‘язок.

Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «ОДНА, ЄДИНА, НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД КАРПАТІВ АЖ ПО КАВКАЗ». Вона віддає себе на служеннє сьому великому ідеалови і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенция не покладе оружія, доти усі покоління Українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважається также відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного істновання… ми хочемо жити як люди, як громадяне, як члени вільної нації… Ми істнуєм, ми відчуваєм своє істнуваннє і своє індівідуальне національне «я». Наша нация у своєму історічному часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цьвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: «ОДНА, ЄДИНА, НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНА ВІД КАРПАТІВ АЖ ПО КАВКАЗ».

Але як партия бойова, партия, що виросла на грунті історії і єсть партиєю практичної діяльности, ми зобов‘язані вказати ту найблизшу мету, яку ми маємо на оці. Ся мета – повернення нам прав, визначених Переяславською конституциєю 1654 року з розширеннєм її впливу на цілу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нация довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституция.

Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що се вже остання боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби… Ми в останнє виходимо на історічну арену, і або поборемо, або вмремо... Нас горстка, але ми сильні нашою любовию до України! Сини Вкраїни!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія. І памятаймо, що слава і побіда – се доля борців за народню справу. Вперед! І нехай кожен з нас памятає, що коли він бореться за нарід, то мусить дбати за весь нарід, щоб цілий нарід не загинув через його необачність.

Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!

Цит. за: Самостійна Україна: зб. програм українських політичних партій початку ХХ століття / упоряд. і передмова: О. Федьков . – Тернопіль : Ред.-вид. відділ управління по пресі, 1991 . – 82 с. – С. 13-19.