3.1. Особливості сучасного геополітичного середовища: геополітична ієрархієзація світового простору, тенденції та принципи формування.

Із розпадом біполярної системи політична карта світу зазнала суттєвих перетворень: з одного боку, це прагнення до поновлення етнічних та національних ідентичностей, пов’язані з цим проблеми території та прагнень до суверенітету, з іншого – це глобалізація, що є багатовимірним процесом і призводить до формування концепцій “кінця ери держави-нації”, “світу без кордонів” тощо. Сьогодні переоцінюється кліше “мислити глобально – діяти локально”, в сучасному середовищі зростає роль регіональних інтеграційних процесів, що часто призводить до зміни співвідношення глобального, регіонального та національного рівнів політики – “мислити та діяти регіонально”. В центрі уваги сучасного геополітичного середовища – аналіз залежності між будь-якими змінами в окремих регіонах (в структурі господарства та його ресурсозабезпеченості, впровадженні новітніх технологій в економіці та військовому виробництві, телекомунікаційних систем, кількісному та якісному параметрах населення, його політичній чи ідеологічній згуртованості тощо) та зовнішньополітичними і стратегічними проблемами.

В сучасному геополітичному середовищі відбувається переоцінка традиційних геополітичних факторів, але не зменшуючи їхнього значення. Відповідні геополітичні фактори зводяться, по суті, до природно-кліматичних (місцерозташування, рельєф, територія) та цивілізаційно-політичних (розташування даної спільноти відповідно до інших спільнот). Географічні чинники визначають важливі характеристики існування та поведінки спільності на глобальному рівні: характер економічного розвитку та взаємин із зовнішнім оточенням. В новій геополітичній картині світу на перший план виходять завдання дослідження геополітичного значення картини руху ресурсних, товарних, фінансових та людських потоків, а також глобальних систем управління. Підтвердженням тому є значення демографічного фактору, динаміки міграційних процесів та значення руху фінансових ресурсів у формі інвестицій як зсередини регіонів, так і ззовні, розвиток торговельних зв’язків між країнами регіонів та проблеми інтеграції господарств у глобальний товарний ринок й систему розподілу праці, а також вплив процесів глобалізації та інформаційної революції.

Головною особливістю сучасного геополітичного середовища є його різнорівневість, що передбачає виділення певних структурних та функціональних параметрів його формування й функціонування. Передовсім мова йде про поєднання моделей ієрархієзації світового простору, що складають геополітичну структуру світу, з тенденціями зміни концепції територіальності. Незважаючи на поширення нових підходів до аналізу сучасного геополітичного середовища, традиційні схеми ієрархієзації та спеціалізації світового простору, що тісно пов’язані з проблемами формування світового порядку, залишаються визначальною рисою сучасної геополітики. Такі схеми передбачають розбудову перш за все ресурсних, особливо силових, а також функціональних моделей співвідношення держав та відносин між ними. Такі моделі мають визначений практичний та теоретичний зміст для дипломатів та стратегів-військових.

Геополітична ієрархієзація світового простору.

Численні теоретичні пошуки 1990-х років призвели до розробки певних моделей ієрархієзації світового простору, що зазнає корінних змін (однополюсний світ, біполярний світ, багатополярний світ, світ цивілізацій тощо). Такі моделі набувають форм виведення нових геополітичних та геостратегічних полів й визначення їхнього місця для реалізації інтересів суб’єктів геополітики (держав, блоків держав).

Ієрархієзація світового простору має визначальне значення для розробки геостратегічних кодексів держав або груп держав. Геополітична структура сучасного світу є однополюсною, однак багатоцентричною.

Перший рівень геополітичної структури сучасного світу складається з глобальної держави. Єдиною глобальною державою, що до певної мірі визначає сучасну геополітичну структуру як однополюсну, є США. Це держава, яка має глобальні геополітичні та геоекономічні інтереси, а також наділена потенціалом для їхньої реалізації. Під глобальними геополітичними інтересами мова йде про встановлення контролю США над всіма регіонами світу, що дає їм можливість, крім доступу до ресурсів, контролювати процеси появи іншого глобального конкурента. За словами О.Неклесси, “фактичними кордонами Сполучених Штатів є зони національних інтересів, що поступово охоплюють всю планету”¹⁵³.

Серед механізмів встановлення такого глобального контролю:

• глобальне поширення неолібералістичної моделі американської економіки, домінування в світовій фінансовій системі (система Бреттон-Вудських фінансових інституцій – Світовий Банк, Міжнародний Валютний Фонд, в яких США мають 16,49% та 17,33% голосів в керівних органах відповідно), а також переважаюче становище американського долара: приблизно 70% обсягу світових централізованих валютних ресурсів закладено у доларових активах, у доларах здійснюється значна частина міжнародних розрахунків, зберігається переважна частка світових приватних заощаджень¹⁵⁴, переважаюче становище в світовій торгівлі (ГАТТ-СОТ), масована економічна та гуманітарна допомога, американські ТНК складають виробниче ядро світової економіки, вони є найбільшими закордонними інвесторами у світі, крім того американські ТНК виступають головними постачальниками новітніх технологій, методів організації виробництва тощо;

• поширення моделі соціально-політичного життя на основі ідеології демократії та західних (американських) культурних цінностей, вироблення і реалізація стратегії національної безпеки безпосередньо пов’язане із необхідністю розширення демократії в світі: “Ми (США) допомагаємо будувати демократичні інститути. Ми працюємо з неурядовими організаціями, релігійними групами, опозиційними партіями, меншинами і профспілковими рухами для розвитку динамічних громадянських суспільств. Ми сприяємо ефективному управлінню для того, щоб створити умови для економічного зростання та сталого розвитку. Ми допомагаємо… забезпечувати вільні й чесні вибори”¹⁵⁵; ідея розширення демократії використовується для реалізації економічних та військово-стратегічних зовнішньополітичних цілей США;

• лідерство країни в світовій науці: на науково-дослідну та дослідно-конструкторську діяльність США витрачають до 90% усіх витрат бюджету США, майже половину наукових досліджень у промисловості світу здійснюють 50 провідних американських компаній¹⁵⁶, США перетворюється на лідера світової наукової гуманітарної та технічної діяльності, що дозволяє виховувати світову еліту в американських університетах;

• військова могутність країни проявляється в її ядерному потенціалі, технологічних властивостях військових озброєнь та здатності проведення операцій на далеких відстанях в інтересах національної безпеки США, при чому силові можливості глобального масштабу на основі потужних та кваліфікованих збройних сил підкріплені широкими союзами (НАТО, в першу чергу), США мають потенціал до активного захисту своїх інтересів, часом агресивними методами, свідченнями чому є військові акції, зокрема по захисту свого бізнесу на світовій арені в Югославії, Кувейті, Афганістані, Іраку;

• панування у формуванні інформаційних потоків: США домінують в глобальному інформаційному просторі, у США зосереджено 75% банків даних розвинутих країн, під контролем США знаходиться 40% світового комунікаційного ринку, близько 75% ринку інформаційних послуг, чотири п’ятих ринку програмних розробок тощо¹⁵⁷.

Всі ці фактори дають можливість США реалізовувати власні національні інтереси, серед яких просування передовсім економічних інтересів, вихід на нові ринки, участь у розв’язанні транснаціональних проблем, забезпечення своєї військової присутності у певних регіонах. Часто наголошується на тому, що така підконтрольність міжнародних відносин однією державою має слугувати посиленню світової стабільності через мінімізацію конфліктів між демократіями, оскільки “одна правова демократія не воюватиме з іншою правовою демократією, тому що їхні внутрішні переконання й принципи не дають змоги вести агресивну політику щодо одна одної та інших країн”¹⁵⁸.

На основі цих механізмів і формується “новий світовий порядок”¹⁵⁹, проголошений метою США після розпаду СРСР. Держави, що не погоджуються з таким порядком проголошуються державами-аутсайдерами¹⁶⁰.

Власне такий потенціал дає можливість стверджувати про глобальну державу США, як “світового лідера”, в політологічній літературі зустрічається терміни “наддержава”, “глобальний гегемон” тощо. У зв’язку з цим зазначимо, що вміла мобілізація американських ресурсів та послаблення потенційних супротивників забезпечують США статус лідуючої держави світу на певну перспективу. Водночас, світове лідерство не забезпечує глобальної гегемонії, що, на думку окремих дослідників, свідчить про сформованість “однополюсного світу без гегемонії”¹⁶¹. Головним аргументом виступає наявність регіональних центрів сили, що інтуїтивно прагнуть протистояти перетворенню на геополітичних суб’єктів, що управляються з одного центру, а також мають геополітичні кодекси, спрямовані на укріплення позицій у якості світових центрів сили, такі як Росія, Китай, Індія, Європейський Союз. З іншого боку, поява нових ризиків світовій безпеці у вигляді різних форм міжнародного тероризму здебільшого також може розглядатися як виклик гегемоністським тенденціям США. Не відкидаючи можливості абсолютизації самими Сполученими Штатами цього фактору, як загрози національній та глобальній безпеці, у якості нового фактору ризику, боротьба з яким дозволяє використовувати широкі військові можливості для забезпечення інтересів США в регіонах світу через встановлення військово-стратегічного та економічного контролю над ними, зокрема контроль над рухом ресурсів, капіталів, виробництвом тощо.

Сфера впливу США, що сьогодні охоплює майже весь світовий простір, формує перший геостратегічний район – сфера, що включає декілька геополітичних регіонів, які не обов’язково межують між собою.

Другий рівень сучасної геополітичної структури складають саме такі регіональні центри, що претендують на глобальне лідерство - Європейський Союз, Російська Федерація, Китай, Індія, які на сучасному етапі мають сталий регіональний лідерський потенціал. Такі регіональні лідери виступають у ролі центрів сили, тобто такими суб’єктами, що здатні здійснювати вплив на міжнародні відносини в регіоні через наявний економічний, політичний, інформаційний, технологічний, військовий потенціал, а також з яким мають рахуватися інші суб’єкти при реалізації власних геостратегічних цілей як в регіональному, так і в світовому масштабі. Як правило, такі центри сили можуть виступати і в якості інтегративного ядра регіонального або субрегіонального рівня – держави, вісі держав, що прагнуть зміцнити власні геополітичні позиції або здійснюють спробу збалансувати вплив конкуруючої держави. Стратегічною метою таких центрів сили є формування окремого геостратегічного району.

Дві важливі особливості Європейського Союзу: по-перше, це міждержавне утворення знаходиться в стадії розробки власної, незалежної від США, передовсім через механізми НАТО, міжнародної та військової політики, спрямованої на укріплення світових позицій Союзу через процес розширення, становлення економічного та валютного союзів, посилення євро як засобу платежу, систему угод про торгівлю та асоціацію з країнами Азії, Африки та Латинської Америки тощо; по-друге, в рамках ЄС існує низка держав – Франція, Великобританія, Німеччина, що часто визначаються як держави з високим потенціалом до боротьби за світове лідерство, для яких власне ЄС на даному етапі виступає механізмом становлення регіонального лідерства в Європі. Так, Франція та Великобританія є ядерними державами, політична вага яких обмежується самими США, особливо що стосується Великобританії (стратегічний союзник), а Німеччина являє собою економічну потугу, політичний вплив якої має потенціал до зростання, однак недостатній для переростання в світового лідера.

Росія, Індія та Китай, як вже зазначалося вище, є державами, що мають власний геополітичний код, який передбачає зростання їхньої ролі у якості одних з центрів сили в новій геополітичній структурі. До того ж, ці держави володіють потенціалом до набуття такого статусу – це ядерні держави, що мають програми розробки новітніх військових технологій, прагнуть до поширення своєї участі в міжнародних справах через активізацію всебічної присутності в країнах світу. Це держави, що вже сьогодні активно формують сфери впливу через економічну, політичну, інформаційну, військову присутність, у такий спосіб закріплюючи відповідно контроль над регіональними просторами Росії – на пострадянському просторі, Китаю – в регіоні Південно-Східної Азії та Азійсько-Тихоокеанського регіону, Індії – в Південній Азії та Індоокеанському басейні (детальніше див. розділ 2, відповідні геополітичні традиції та моделі). При цьому ймовірним є формування певних геополітичних коаліцій цих трьох держав в інтересах формування альтернативного американському геостратегічному району, центру світового лідерства, що вже сьогодні проявляється в російсько-китайському, російсько-індійському зближенні через систему заходів по співробітництву в галузі розробки новітніх технологій (інформаційних, збройових, науково-технічних тощо), а також у проведенні спільних військових навчань Росії й Китаю в серпні 2005 р. за ймовірної участі Індії наступного року в районі Південно-Китайського моря. Можливо, дана коаліція буде ситуативною, яка на даному етапі набуває форм геостратегічного району в Євразії. Факторами формування геостратегічних районів є здатність та національна воля здійснювати владу або вплив за межами власних кордонів, з тим щоб змінити існуюче геополітичне положення; прагнення до національної величі, ідеологічної реалізованості, релігійного месіанства або економічного зростання.

В даному переліку центрів сили, що прагнуть набути світового лідерства, відсутня Японія, яка більшістю сучасних експертів (Й.Галтунг, А.Страус, К.Уолтс тощо) розглядається у якості потенційного світового центру сили. Однак, Японія входить поряд з ЄС до сфери впливу США й виступає одним з механізмів забезпечення інтересів безпеки цієї країни в Азійському регіоні, геополітичний кодекс Японії більше спрямований на формування сфери впливу в Східно-Азійському регіоні, ця країна не володіє відповідним потенціалом впливу на світові геополітичні процеси без прив’язки до Сполучених Штатів.

На сучасному етапі триває процес становлення сфер впливу ЄС, Росії, Китаю, Індії, в геополітичному контексті мова йде про формування геостратегічних районів в Європі, Південній та Південно-Східній Азії та на пострадянському просторі. Ці процеси, в свою чергу, призводять до посилення геостратегії США в напрямку унеможливлення становлення їх в окремі геополітичні поля.

З об’єктивної точки зору можна погодитися з висловом Д.Уілкінсона: “Багатополярність прийде в ході протистояння за регіональну гегемонію між ЄС, Росією, Китаєм, Індією та Японією”¹⁶².

Третій рівень складається з геополітичних регіонів, їх субрегіональних комплексів та відповідних держав, що складають їх інтегруюче ядро. Геополітичні регіони – це структурні складові геостратегічних районів. Під геополітичними регіонами йдеться про порівняно однорідні економічні, політичні, культурні об’єднання, що характеризується сукупністю специфічних взаємодій, в основі яких покладена загальна географічна приналежність. Головними ознаками регіонів є їхня гомогенність чи гетерогенність, що визначають ступінь узгодженості між складовими системи щодо тих чи інших цінностей та принципів: чим більше узгодженості, тим гомогеннішою є система, тим більший рівень стабільності; чим більший рівень гетерогенності, тим більш хаотична система, тим вона конфліктніша та нестабільна. Мова йде про формування геополітичних регіонів із зростаючими рівнями взаємозалежності держав-складових. Критеріями формування геополітичних регіонів слугують:

• наявність довготривалих інтересів, що пов’язані з географічним розташуванням: по експлуатації природних ресурсів, транзитний потенціал, проживання на території суміжних країн одного етносу, забезпечення спільної оборони, створення систем колективної або кооперативної безпеки тощо;

• наявність спільної міжнародно-політичної або суто регіональної проблеми, що потребує зусиль країн регіону для її вирішення;

• культурна, релігійна, етнічна, мовна спільність;

• інтенсивність зв’язків з приводу: а) обсягу та характеру зовнішньої торгівлі, включаючи співвідношення імпорту та експорту; б) особливості фінансових контактів (обсяг взаємних інвестицій, кредитів тощо); в) обсяг та характер міграційних потоків; г) рівень політичної взаємодії (наявність міждержавних спорів та претензій, характер двосторонніх та багатосторонніх відносин, конфліктний потенціал тощо).

Сьогодні регіональні комплекси оформлюються в рамках організаційних утворень. Специфіка геополітичних регіонів, полягає в тому, що зберігається цінність субрегіональних комплексів. При чому в сучасній міжнародній політологічній та геополітичній науці точиться дискусія з приводу співвідношення й критеріїв виділення регіонів та субрегіонів у якості підсистем або геополітичних складових. Часто субрегіональні комплекси визначаються у якості самостійних регіонів.

В загальних рамках значними геополітичними регіонами є наступні (регіони представлені не у ієрархієзованому порядку):

• Північноамериканський регіон (із регіональним економічним об’єднанням НАФТА), ядром виступає США. Водночас силове поле (сфера спливу) Сполучених Штатів сьогодні охоплює декілька геополітичних регіонів й все більше глобалізується. Так, зокрема, може виникнути питання про Атлантичний регіон, який більше є Євроатлантичною складовою геостратегічного району, що об’єднує США та ЄС, останній з яких прагне посилення ролі у якості самостійного центра сили світової політики. Механізмом забезпечення Атлантичного геополітичного району виступає передовсім НАТО.

• Європейський регіон, представлений об’єднанням Європейського Союзу з ядром в особі вісі Німеччина – Франція – Великобританія. На даному етапі цей геополітичний регіон є складовою геостратегічного району США.

Субрегіональні комплекси:

• Західна Європа;

• Північна Європа;

• Центрально-Східна Європа;

• Південно-Східна Європа, в рамках якої окремо часто вирізняється Балканський (суб)регіон; Балтійський (суб)регіон; частково Чорноморський.

Здебільшого такі субрегіональні комплекси виступають у якості механізмів ЄС по оформленню самостійного геостратегічного району, що передбачає інтеграцію на субрегіональному рівні по периметру зовнішніх кордонів Євросоюзу на основі цінностей та принципів ЄС в інтересах формування стабільних, підконтрольних та передбачуваних суміжних зон та районів.

• Євразійський регіон з ядром в особі Росії, організаційне оформлення якого триває на основі інтеграційних проектів СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП, Договору про колективну безпеку тощо. Важливо, що на сучасному етапі єдиного євразійського простору на основі ознаки пострадянського простору не існує. Тут здебільшого переважають відцентрові (від Росії) тенденції держав-складових, що спрямовані назовні даного регіону: прибалтійські країни вже є складовою американського геостратегічного району, Україна, Молдова, Грузія – прагнуть вступу до ЄС і НАТО і тяжіють до євроатлантичного геополітичного регіону, держави Центральної Азії спрямовані на інтеграцію в даному субрегіональному комплексі. Водночас, для всіх держав-складових (крім країн Балтії) відносини в рамках даного простору носять важливий стратегічний характер з огляду на економічні переваги, в першу чергу.

Субрегіональні комплекси, крім власне простору самої Росії:

• Східна Європа;

• Центральна Азія.

Актуалізується в даному геополітичному регіоні районування на основі морського геополітичного простору Чорного, Каспійського морів, що вирізняються межовою природою і виконують роль геополітичних центрів (проміжних регіонів між геополітичними регіонами або геостратегічними районами), що в практичній політиці виокремлюються в Чорноморський (суб)регіон, Каспійський (суб)регіон, Чорноморсько-Каспійський (суб)регіон (з об’єднанням ГУУАМ) в інтересах економічного та політичного співробітництва.

• Азійський регіон, що характеризується складним субрегіональним районуванням та гетерогенністю структури його складових, які все частіше представляються у вигляді самостійних регіональних комплексів:

• Близький Схід;

• регіон Перської затоки;

• Середня Азія;

• Центральна Азія;

• Південна Азія;

• Південно-Східна Азія;

• Азійсько-Тихоокеанський регіон.

Складність структури даного геополітичного простору обумовлюється лідерським потенціалом держав ядра. Так, Близький Схід і Середня Азія, що в американській політологічній науці все частіше визначаються у якості “розширеного середземноморського простору” або “розширеного Близького Сходу“ навряд чи вирізняються однозначним складом держав-ядра, що обумовлено складною лідерською структурою субрегіону. Такими можуть виступати Ізраїль, Сирія, Іран, Туреччина і Єгипет, останні два є межовими геополітичними центрами; для регіону Перської затоки – Саудівська Аравія, роль якої в розширеному регіоні Близького Сходу також не обмежується лише межами регіону Перської затоки. Об’єднання держав цього простору в єдиний регіональний геополітичний комплекс в спрощеній формі обумовлено в більшій мірі географічною близькістю (критерій сусідства), спільною міжнародно-політичною проблематикою, культурно-цивілізаційною єдністю та перетинанням інтересів існуючих й потенційних центрів сили щодо комунікаційного та ресурсного потенціалу. Результатом такої гетерогенності регіону є відсутність ефективних регіональних механізмів співробітництва та всеохоплюючої безпеки.

Для субрегіонів від Середньої Азії до АТР геополітичним ядром виступають Індія, Китай, Японія, можливо, Південна Корея, відносини між якими характеризуються високим ступенем конкурентності. Весь простір Азійського геополітичного регіону налічує велику кількість об’єднань на економічній, політичній та військово-стратегічній основі. Так, регіони Близького Сходу та Середньої Азії характеризуються негативним інтеграційним потенціалом виключно між країнами регіону, неефективність ЛАД (Ліга арабських держав) та ОІК (Організація ісламської конференції) обумовлена високим рівнем конфліктності, складною лідерською структурою та здебільшого культурно-цивілізаційною інтеграційною основою без урахування можливостей збалансування геополітичних інтересів країн; в регіоні Перської затоки інтеграційні процеси відбуваються в рамках (РСКПЗ) Ради співробітництва країн Перської затоки; в Центральній Азії найбільшими є Центральноазійське економічне співтовариство, Шанхайська шістка тощо; для Південної, Південно-Східної Азії та АТР найбільшими є АСЕАН, АРЕС, ЕАЕG (East Asian Economac grouping), Азійсько-тихоокеанська рада, Східноазійська економічна рада, Тихоокеанська конференція з торгівлі та економічного розвитку, БІМСТЕК тощо.

• Африканський регіон не є однорідним, об’єднуючим механізмом в якому виступає Африканський Союз. Регіон характеризується складною субрегіональною структурою:

• Північна Африка (що, в свою чергу, за міжнародною проблемністю та культурно-цивілізаційними ознаками тяжіє до Середземноморського геополітичного простору, і складається з Магрибу, Машрику, Близького Сходу), субрегіональним об’єднанням є САМ (Союз Арабського Магрибу);

• Західна Африка, що об’єднується навколо ЕКОВАС (Економічне співробітництво країн Західної Африки), Співтовариство Сахело-Сахарських держав, яке об’єднує держави як Західної, так і Північної Африки;

• Східна Африка навколо ЕАС (Східноафриканське співтовариство);

• Центральна Африка навколо ЕККАС (Економічне співтовариство держав Центральної Африки);

• Південна Африка, що налічує найбільшу кількість інтеграційних об’єднань, можливо найефективнішими з яких є КОМЕСА (Економічне співробітництво країн Південної та Східної Африки), САДК (Південноафриканське співтовариство розвитку) тощо.

Останні чотири субрегіони складають регіон Африки на південь від Сахари.

Ядрами геополітичного регіону виступають такі регіональні центри сили як Лівія, Єгипет, ПАР, Нігерія, Кенія.

• Латиноамериканський регіон є не менш різнорідним за два попередні регіони, що пояснюється процесами становлення окремих центрів сили в регіоні, водночас з геополітичної точки зору можна виокремити:

• Південний конус з інтеграційним об’єднанням МЕРКОСУР, Угодою про формування зони вільної торгівлі з ядром Аргентина - Чилі, Бразилія – Чилі;

• Амазонія, що поєднує держави північно-східної частини, ядром якого виступає Бразилія, що свого часу висувала суто геополітичний проект Мерканорте з метою посилення ролі Бразилії на континенті;

• Регіон Ла-Плата або регіон Андської групи з центрами Венесуела, Колумбія;

• Карибський регіон, що формується навколо інтеграційного об’єднання КАРІКОМ, в рамках якого можна виділити Східно-Карибський субрегіональний комплекс (Організація Східно-Карибських держав);

• Центральна Америка, в рамках якої виділяється такі ядра: “Група трьох” за лідерства Мексики, ядро центральноамериканських держав, що сформувалося на основі Контадорської групи, “Групи Ріо”, сьогодні складають “Групу п’яти”.

Традиційно Південну Америку відносять до геостратегічного району США, водночас останнім часом в регіоні активізуються інтеграційні процеси, спрямовані на посилення ролі й функцій Південної Америки в якості самостійного геополітичного регіону. Крім того, регіон характеризується наявністю численних держав, що прагнуть набути статусу регіонального центру сили, інтеграційного ядра, серед яких Бразилія, Аргентина, Колумбія, Мексика тощо.

Регіони Азії, Африки та частково Латинської Америки на сучасному етапі виступають у якості об’єктів боротьби за сфери впливу існуючого світового та потенційних центрів сили, зокрема в сферах доступу до природних ресурсів (енергетичний фактор зокрема), економічного, військово-технічного співробітництва тощо. Саме з цієї причини їх важко в цілому віднести до чітких геостратегічних районів. Інтеграційні ядра в рамках геополітичних регіонів найчастіше являють собою певні центри сили, потенціал яких здебільшого обмежений регіональними (часто субрегіональними) рамками.

Межі геополітичних регіонів та їхніх відповідних субрегіональних складових можуть змінюватися у відповідності до інтересів суб’єктів геополітики – їхніх складових. В рамках даної структури окремі держави або регіони відіграють роль геополітичних центрів – держава або регіон, які в силу свого географічного положення, виконують комунікаційні функції між двома регіональними системами, і мають потенціал контролю доступу до важливих регіонів. Прикладами таких геополітичних центрів (що відрізняються від геополітичних центрів сили) є Україна (між Європейським, Євроатлантичним та Євразійським геополітичними регіонами та геостратегічними районами), Єгипет (між Близьким Сходом та Північною Африкою), Східна Європа (між Європейським та Євразійським геополітичними регіонами), Північна Африка (між Європейським регіоном та Африкою на південь від Сахари) тощо.

Світова політика в рамках даної геополітичної структури зосереджена не лише навколо обміну між країнами і регіонами й боротьби за сфери впливу в контексті економічного, політичного, інформаційного, військово-стратегічного контролю над простором, а отже геополітичне середовище крім структурної складової характеризується певними функціональними ознаками, що виражаються у вигляді тенденцій, які впливають на умови формування як геополітичної структури світу, так і на рівні взаємодії між складовими цієї системи.

Визначальні тенденції сучасного геополітичного середовища, які впливають на сучасну геостратегію суб’єктів міжнародних відносин, в схематичному вигляді можуть бути представлені наступним чином:

Держава-нація

Роль території

Глобалізація

Регіоналізація

ТЕРИТОРИЗАЦІЯ

ДЕТЕРИТОРИЗАЦІЯ

РЕТЕРИТОРИЗАЦІЯ

Процеси детериторизації, ретериторизації, територизації головним чином спрямовані на перегляд функцій та ролі тріади “територія (кордони) – держава – ідентичність” у структурі політичної карти світу, що зазнає суттєвих змін. В центрі уваги досліджень сучасного геополітичного середовища – функціональна роль території у глобалізованому світі. В просторовому вимірі держава зазнає суттєвих змін в результаті зменшення ролі державного суверенітету під впливом наднаціональних глобальних та регіональних форм просторової/територіальної організації. Наднаціональні форми мають практичний вимір у формуванні нових економічних та політичних утворень, на зразок Європейського Союзу, НАФТА тощо, поєднуючись водночас із відновленням прагнень до етнічно-національних ідентичностей всередині держав, до встановлення політичної автономії, відокремлення та проголошення незалежності. Такі процеси ставлять під питання концепцію державного суверенітету та централізованого процесу прийняття рішень, обходячи державний рівень у проведенні власної економічної та політичної діяльності. Тобто, говорячи про сучасні зміни світової політичної карти варто враховувати існування декількох світових карт: з одного боку – залишається актуальним і діючим розподіл світу на міждержавну політичну карту з визначеними кордонами, з іншого – формуються “динамічні карти потоків, що утворюються в результаті функціонування нових глобальних технологій та процесів”¹⁶³. В геополітичному контексті мова йде не лише про те, що формуються альтернативні структури світу, а про вплив цих процесів на геостратегію держав й співвідношення глобального, регіонального та локального (національного) рівнів в сучасній геополітиці.

Детериторизація та пов`язані з цим зміна ролі та функцій держави, території, міжнародних кордонів.

Територіальна організація світової політичної карти зазнала значних змін останніми десятиріччями під впливом тенденцій глобалізації. З`являються тези про “кінець ери держави-нації”, “детериторизований світ без кордонів”, в якому територіальна конфігурація державної влади зменшується в результаті розгортання процесу глобалізації. Ці процеси призводять до зміни функції території для геостратегії суб’єктів геополітики. Основним процесом, з яким асоціюють такі перетворення в стратегії держав в нових геополітичних умовах є глобалізація, що суттєво впливає на методи реалізації державами своїх національних та геополітичних інтересів.

В цілому під глобалізацією розуміється зв’язок та взаємозалежність між територіями. Тобто глобалізація є своєрідним визнанням зменшення ролі відстаней. В сучасному світі уявлення про відносини “час-простір” суттєво змінилися в результаті технологічних нововведень в транспорті та комунікаціях, особливо це стосується інформаційних технологій. Таке звуження світу є результатом прискорення та інтенсифікації соціальної взаємодії та спілкування.

За визначенням Барлогу Д.: ”Глобалізація – це процес, за допомогою якого місця та інституції інтегруються в єдину систему, що має глобальні виміри, а з геополітичної точки зору актуальними стають два фундаментальні аспекти: збільшення масштабів у просторовій діяльності держав, організацій та інституцій і зростаючі рівні та інтенсивність взаємозв’язків, які проходять через міжнародні кордони”¹⁶⁴. Так, глобалізація це процес, що поєднує звуження світу та інтенсифікацію усвідомлення світу в цілому.

Крім того, окремі теоретики розглядають глобалізацію в контексті транскордонних відносин і цей процес пов’язаний з інтернаціоналізацією. Для інших науковців глобалізація співзвучна з такими термінами як “делокалізація” та “планетаризація”. Відмінність між “глобалізацією” та “інтернаціоналізацією” полягає в тому, що остання передбачає процес інтенсифікації зв’язків між націями, які при цьому залишаються відокремленими одиницями в межах власних кордонів та суверенітету. Глобалізація ж призводить до формування транскордонних та наднаціональних мереж, для яких кордони та відстані мають все менше значення. Іншими словами, глобалізація призводить до формування більш гомогенного світу, що функціонує на основі спільних законів та принципів. У зв’язку з цим піднімається питання цінностей, що лежать в основі глобалізації.

В контексті глобалізації У.Бек розрізняє наступні виміри цього процесу¹⁶⁵:

1) глобальність – як факт усвідомлення життя в світовому суспільстві в тому контексті, що в глобальних умовах “зростає розуміння факту, що будь-які події на планеті вже не носять суто локальний характер”;

2) глобалізм – формування “світового ринку (економічний вимір глобалізації), що достатньо потужний, щоб переважати над політичними діями”, мова йде про економізацію політики, тобто самих військово-політичних й географічних факторів вже недостатньо для забезпечення інтересів держав на світовій арені;

3) глобалізація – як процес, в якому суверенітет національних держав послаблюється в міжнародних відносинах через активізацію діяльності транснаціональних акторів, які підривають сталі владні та організаційні відносини.

В контексті глобалізації піднімається питання зв’язку між глобальним та локальним рівнями: “...численні риси сучасної держави-нації є похідними від світових моделей, збудованих в результаті глобальних культурних та асоціативних процесів... Світові моделі визначають та легітимізують порядок денний для подій на локальному рівні, вони формують структури та політику держав-націй та інших національних і локальних акторів майже в усіх сферах соціального життя – бізнес, політика, освіта, охорона здоров`я, наука, родина та релігія”¹⁶⁶.

Отже, практичними проявами глобалізації, що впливають на сучасну геополітику є:

• зростання міждержавних зв’язків та зменшення ефективності держав-націй, як головних суб’єктів міжнародних відносин;

• розвиток транснаціональних зв’язків та діяльності, поява глобальних проблем, що потребують спільних вирішень;

• поява нових глобальних акторів (38 500 великих ТНК, 10 000 НУО з базою в одній країні, 300 міжурядових організацій, 4 700 міжнародних неурядових організацій, у якості нових акторів виступають регіони та субрегіони);

• поява “глобальних міст” (Лондон, Нью-Йорк, Токіо);

• різке зростання потоків товарів, капіталів, послуг, людей;

• поширення західного споживацького способу життя;

• зменшення територіальності як організаційного принципу соціального та культурного життя, формування “суспільства без кордонів та просторових обмежень”¹⁶⁷, і як наслідок – “криза ідентичності”;

• зміна просторово-часового співвідношення, що призводить до переоцінки сприйняття відстаней та швидкостей;

• стиснення простору – глобалізація діє на основі посилань, образів та символів, що звільняють від просторових обмежень;

• перетворення кордонів на прозорі, особливо в сфері глобальних проблем та глобальних потоків (економічних, інформаційних, культурних тощо);

• рефлективність – “сприйняття подій, явищ, процесів і в локальному, і в глобальному контексті”¹⁶⁸, що тотожне тезі “мислити глобально - діяти локально”.

Процес глобалізації актуалізує низку проблемних аспектів для сучасної геополітики, серед них виокремимо наступні:

• Зростає побоювання, що в наслідок глобалізації держави не матимуть змогу контролювати свій розвиток в повній мірі, особливо з огляду на зміну. а часто зменшення, компетенції держави в економічній площині, що набуває форм “нової колонізації”¹⁶⁹.

• Зростання невпевненості, що позитивні результати від глобалізації отримують всі країни в рівній мірі¹⁷⁰. Очевидне зростання впливу США – не лише політичного, економічного, фінансового, але й інформаційного, технологічного, усвідомлене прагнення використовувати це прагнення у відповідності до національних інтересів та цінностей США, надає особливої специфіки всім глобальним проблемам. Очевидно, що далеко не завжди американські інтереси й цінності співпадають з інтересами інших країн. Зростає переконання у зростанні нерівномірності отримання переваг від глобалізації багатими та бідними народами, що призводить до зростання маргіналізації бідних країн.

• Сприйняття глобалізації у якості загрози національній ідентичності, а відтак і національній безпеці, в контексті виклику з боку глобалізму у формі універсалізації національної та державної самобутності. Такий універсалізм підриває культурний плюралізм та диверсифікацію. Цей виклик пояснюється тим, що сутність глобалізації – не лише у виникненні системи глобальних проблем, які не можуть бути вирішені силами окремих держав, але в універсалізації життя окремих держав. Більше того, сама ця тенденція складає глобальну проблему, породжуючи у людей кризу ідентичності – їх здатності до самоідентифікації в якості представників національних груп і державних утворень. В умовах сучасного світу ця тенденція частково компенсується різними великими утвореннями, що їх об’єднують – регіональними, культурними, соціально-економічними, а частково призводить до розвитку екстремістських та радикальних форм націоналізму та регіоналізму, що здебільшого призводить до появи нових глобальних ризиків у формі тероризму, міжнародної злочинності тощо.

• Переконання, що глобалізація має дестабілізуючий ефект у зв’язку з нерівномірністю розвитку, непідконтрольності діяльності нових недержавних акторів, особливо ТНК, які підривають економічний суверенітет держав, а також призводить до зростання конфліктного потенціалу.

Роль держави в умовах глобалізації – це особливо важливе питання в контексті розробки геостратегії держав в сучасних умовах. Обов’язковими завданнями для держав в епоху глобалізації є укріплення держави, її інституцій та створення ефективної оновленої системи захисту своїх національних інтересів у зовнішньому світі. Держава має взяти на себе стратегічні функції по участі в процесі глобалізації.

Глобалізація перетворює державні кордони на все більш умовні й сприяє підйому національної самосвідомості, підтримуючи тенденцію до сепаратизму. Принцип територіальної цілісності поступається принципу права націй на самовизначення. Багатонаціональні держави все активніше стикаються із зростаючою проблемою сепаратизму й войовничого націоналізму.

Зростаюча кількість недержавних суб’єктів економіки та політики перебирає на себе низку функцій, що раніше виконувала держава. Так, новий етап інтеграції світової економіки призводить до посилення глобального характеру економічних процесів, що, в свою чергу, все в більшій мірі нівелює межу між зовнішньою й внутрішньою політикою. Хоча і не всі з цих глобальних акторів впливають на формування національної й світової політики, але уряди мають з ними рахуватися. Крім того, відбувається зменшення суверенітету держав в інформаційній сфері, тобто можливість гарантовано й ефективно контролювати національний інформаційний простір. Нові інформаційні технології втручаються в національну політику. У такий спосіб, глобальна система комунікацій маргіналізує роль держави в інформаційному полі.

Водночас втрата державою монополії на владу не означає повне відкидання її ролі в міжнародних відносинах. Національні держави зберігають свої центральні позиції, які потребують переформулювання та модифікації у відповідності до нових глобальних умов. Відповідні модифіковані стратегії держав можуть відрізнятися. Ті з держав, що розглядають глобалізацію як загрозу, вдаються до заходів економічного протекціонізму й обмеження глобальних трансакцій національним законодавством, що в перспективі призводить до економічного й технологічного відставання. Держави змінюються самі, щоб не втратити конкурентоспроможність в світі, що глобалізується, Наслідки глобалізації можна подолати в рамках дисциплінованої державної політики в різних галузях, підвищуючи ефективність всього управління. У такий спосіб зменшуючи безконтрольність глобальних процесів в межах власних держав. Критичного значення набуває посилення фінансової та банківської системи (особливо в процесі боротьби з фіктивним капіталом, співвідношення якого до реального складає в середньому 15:1 відповідно). Хоча глобалізація змінює роль держави в економіці, відносини між нею й незалежними суб’єктами господарювання, вона набуває роль арбітра, в умовах, коли економіка стає все мобільнішою, загострюється конкуренція за створення найкращих умов для розміщення виробництв й залучення інвестицій, у держав збільшується потенціал до оживлення національної економіки шляхом створення привабливих рамкових умов та дієвих механізмів захисту національних інтересів.

Глобалізація змінює систему прийняття державних рішень, висуваючи на перший план принцип субсідіарності, тобто питання вирішуються на тому рівні, який забезпечує найбільш кваліфіковану й ефективну їх реалізацію. Національний рівень все ще залишається важливим, оскільки на ньому існують достатні правові механізми вирішення широкого кола проблем. Втягуючись все більше у вирішення глобальних проблем, саме на рівні національних держав більшість з цих проблем вирішується ефективніше, ніж на рівні міжнародних організацій (наприклад, питання бідності, епідемії, злочинності, проблеми індивідуума та суспільства, гармонізації системної конкуренції тощо). Однак, якщо політичні цілі на рівні окремих держав не можливо досягти, тоді все частіше вирішення цих питань виноситься на регіональний і міжнародний рівень.

Повертаючись до питання межі між внутрішньою та зовнішньою політикою держави в процесі глобалізації: політика, що виходить за рамки однієї країни, охоплює все більше коло країн-учасниць субрегіонального, регіонального, міжнародного рівня. Так, енергетична, науково-технічна, транспортна, соціальна, екологічна політика все більше інтернаціоналізується і потребує залучення розширеного кола учасників для їх ефективного функціонування. Це загострює проблему забезпечення з боку держав координації зовнішньополітичних ліній окремих відомств як в середині держави, так і між ними. Відповідно ускладнюється зміст зовнішньополітичної стратегії держав: розширюється спектр й рівні зовнішньої політики, зокрема, не применшуючи значення двосторонніх відносин з державами світу, додається рівень регіональних й міжнародних режимів та інституцій, організацій, поява глобальних проблем й транскордонних процесів, що посилює прозорість кордонів ставить питання посилення транскордонного співробітництва. Останнє, в свою чергу, трансформує зміст політики безпеки держав. Зростає значення проблем “м’якої безпеки”, що пов’язана з економічною, фінансовою, екологічною, етнічною складовою. Питання ж військової безпеки зберігають своє значення, із зміною акцентів з сфери військового протистояння на сферу конкуренції в галузі військових технологій, високим залишається рівень міждержавної та внутрішньодержавної конфліктогенності.

Таким чином, на сучасному етапі глобалізації все більшого значення набуває регіональний рівень інтеграції держав, на якому легше, ніж на глобальному, встановлювати спільні регулюючі норми вирішення спільних питань зацікавленості, з урахуванням, наскільки це можливо, культурних традицій та рівня економічного розвитку одного регіону. На перший план регіональної інтеграції сьогодні виступають переваги вільної торгівлі, а засобом посилення впливу торговельних блоків все частіше виступає прийняття нових членів. Зауважимо, що ефективність регіональної інтеграції в значній мірі залежить від рівня готовності національних держав віддавати частину суверенітету таким угрупуванням й готовністю державних інституцій до співробітництва. Скажімо, в Азії та Африці інтеграція відбувається менш інтенсивними темпами через незавершеність, в першу чергу, процесів створення багатьох національних держав.

Державі в процесі глобалізації скоріше належить пасивна роль, держава має пристосовуватися до умов і ризиків, що виникають в процесі поширення глобальних тенденцій.

Ретериторизація та пов’язані з нею процеси формування регіональних геополітичних структур.

Під ретериторизацію, як правило, мова йде про процеси зміни існуючого статус-кво в територіальному розподілі світу, тобто про процеси реконфігурації сучасного геополітичного середовища під впливом появи нових структурних рівнів геостратегії – регіонального, субрегіонального тощо. Тобто, передовсім, в рамках тенденції ретериторизації актуалізується питання формування регіональних та субрегіональних структур, що представляють альтернативну геополітичну структуру із специфічними формами взаємодії. З іншого боку, ретериторизація як процес переформування територіального поділу світу включає в себе і тенденцію прагнення до появи нових держав.

Протягом 1990-х років спостерігається підвищення активності в регіонах, що посилює тенденцію пошуку механізмів співробітництва в політичній, економічній, безпековій сферах в усіх частинах світу.

У зв’язку з цим виникає питання причин активізації регіоналізації. Основною причиною вбачається новий етап глобалізації, що змінює саме співвідношення між цими двома процесами. Можна виділити наступні підходи у такому співвідношенні: а) регіоналізація виступає частиною глобалізації, яка спрямована на ефективніше втілення цілей глобалізації, а регіоналізм є результатом більш широкого процесу формування глобального порядку; б) регіоналізація, як відповідь на тиск глобалізації, а держави віддають перевагу регіональним інтеграційним об’єднанням, щоб протистояти глобалізації, у такий спосіб вдаючись до протекціоністських заходів під впливом світової економіки.

Можна допустити, що регіональний інтеграційний процес має власні рушійні сили, але розвивається у взаємодії з глобалізацією. Через членство в регіональній організації або угоді держави переслідують за мету налагодження більш вигідних умов для вирішення власних національних цілей (економічний розвиток, безпека тощо). Часто мова йде про стримування держави через регіональні механізми. Таким чином, регіональна інтеграція є проявом протиставлення державності цілям пристосування до регіональних реалій. Як правило, це розподіл сили між регіональними акторами.

Таблиця 3.1.1.

Порівняльні риси глобалізації та регіоналізації

Глобалізація	Регіоналізація
Зверху – вниз	Знизу – вверх
Негнучка	Гнучка
Авторитарна	Добровільна
Гомогенізація	Гетерогенність
Світова уніфікація	Формування регіональної спільноти
Небезпека	Розбудова довіри

Джерело: Rumley D. Geopolitical Change and the Asia-Pacific: The Future of New Regionalism / Geopolitics at the End of the Twentieth Century: The changing World Political Map / ed.by Kliot N. Newman D. – London – Portland: Frank Cass, 2000. – P.89

Розрізняють три етапи регіональної інтеграції:

1) спільний історичний досвід та відчуття проблемної спільності між географічними групами країн та суспільств призводить до формування регіону;

2) процес інтенсифікації відносин між країнами та суспільствами в різних сферах та на різних рівнях є ознакою регіоналізації;

3) створення організаційного механізму, що передбачає вироблення певних принципів поведінки та взаємин між складовими регіону є ознаками регіоналізму.

Таким чином, головними ознаками регіоналізації є географічна, культурна, мовна, етнічна наближеність, інтенсивність відносин щодо спільних довготермінових інтересів.

В сучасному світі регіональна інтеграція представлена на всіх етапах. Так, ознаки регіону та регіоналізації не завжди набувають форму регіоналізму. З одного боку, наявні такі утворення як ЄС із прагненням до формування “регіональної держави”, з іншого, існує велика кількість регіональних угод, що охоплюють окремі країни або суспільства чи мають на меті вирішення обмеженої проблеми, наприклад, угоди між країнами Африки, що не мають виходу до морів, щодо транзиту по морю та суходолу через території інших країн, або між країнами Близького Сходу щодо постачання питної води через декілька країн.

В основі регіоналізму можуть бути:

а) необхідність зміцнення геополітичних позицій певного актора;

б) спроби збалансувати вплив конкуруючої держави;

в) створення системи колективних відносин.

В будь-якому випадку мова йде про визначення спільних норм, принципів, процедур прийняття рішень, навколо яких сходяться очікування складових даного геополітичного простору. Тобто, створення та функціонування регіональних утворень передовсім залежить від існування спільних інтересів. Крім того, теорія регіонального управління (regional governance approach) представляє державу, як головну рушійну силу в політиці, центральний елемент прийняття рішень та об’єкт політичної діяльності. Водночас, тенденції глобалізації підривають політичний процес в державі, спрямований на регулювання суспільства та недопущення анархії. Тому регіоналізм потрібен з декількох позицій: по-перше, регіональні механізми є інструментами захисту політичної автономії національних держав від ринкових сил, а, відтак, опосередковано забезпечують внутрішній порядок в державі; по-друге, регіональні механізми відіграють важливу роль в управлінні відкритою економікою¹⁷¹. Таке управління необхідне, оскільки ринки самостійно не можуть забезпечити належного рівня взаємозв’язку та координації, які потрібні для нормального функціонування всього комплексу міжнародного поділу праці¹⁷². Отже, на регіональному рівні ефективніше вирішувати питання спільної зацікавленості, в такому форматі “позитивний регіоналізм” є інструментом вирішення конфліктів, економічного розвитку, проведення спільної екологічної політики, механізмом захисту прав людини і, що найбільш актуально для держав, що розвиваються, - засобом захисту проти погіршення умов життя та економічної маргіналізації. Водночас, зберігається питання щодо зростання стабільності в світі, що формується на базі регіоналізму.

Регіоналізм виступає відповідним механізмом для міжнародної взаємодії на регіональному просторовому рівні між недостатніми для вирішення певних проблем національними підходами та недіючими глобальними схемами¹⁷³. Регіоналізм 1990-х років (“новий регіоналізм“) суттєво різниться від регіоналізму 1950-1960-х років (“старий регіоналізм”). “Новий регіоналізм” за своєю сутністю більш економічно орієнтовний, ніж політично, і об’єднує країни з різними рівнями економічного розвитку. “Старий регіоналізм” більш закритий на відміну від “нового”.

Таблиця 3.1.2.

“Старий” та “новий” регіоналізм

Старий регіоналізм	Новий регіоналізм
1. Існував в умовах біполярності, поява 1950- 1970-ті рр..	1. Розвивається як сучасна версія багатополярності, поява – кінець 1980-1990-ті рр.
2. Формувався в значній мірі “зверху”, під контролем двох конкуруючих держав	2. Формується “знизу”, що передбачає елементи спонтанності та автономію його учасників
3. Носив протекціоністський характер, внутрішньо орієнтований (“закритий” регіоналізм)	3. Прагне до реалізації ідеї “відкритого” регіоналізму, сумісного з економічною взаємозалежністю, зовнішньо орієнтований
4. Формувався між розвиненими державами з однаковим рівнем розвитку на основі спільних політичних цілей: - сувора інституційна організація; - спрямовані проти визначеного ворога; - формування військових альянсів; - чітке розмежування на вирішення виключно економічних інтересів (ЄС) або проблем безпеки (НАТО).	4. Відбувається між країнами з різними рівнями розвитку, переслідує здебільшого економічні цілі або політичні, безпекові через економічну стабілізацію: - гнучка неформальна організація; - спрямовані проти подолання нестабільності; - багатовимірний процес, оскільки паралельно охоплює торговельно-фінансовий, економічний, соціально-політичний, безпековий виміри
5. Передбачав відносини виключно між суверенними державами	5. Припускає участь недержавних акторів.

Джерела: Rumley D. Geopolitical Change and the Asia-Pacific: The Future of New Regionalism / Geopolitics at the End of the Twentieth Century: The Changing World Political Map / ed.by Kliot N., Newman D. – London: Frank Cass, 2000. – P.91; Globalism and the New Regionalism / ed.by Hettne B., Inotai A., Sunkel O. – MacMillan Press Ltd. – P.7-8

В геополітичному контексті для аналізу регіоналізму важливими є такі питання:

- По-перше, просторовий вимір регіоналізму – розміри району, що охоплює регіон, і як цей географічний район змінюється із зміною міжнародного середовища¹⁷⁴. Наприклад, “зона відповідальності НАТО” і зміна її меж у відповідності до зміни стратегічних цілей альянсу: прийняття Туреччини та Греції заради стримування та оточення Радянського Союзу, в 1990-ті роки змінюються межі “зони відповідальності” у зв’язку із зміною зовнішньополітичних орієнтацій країн ЦСЄ, у 2000-ні роки – “зона відповідальності” визначається не інтересами оборони країн-членів НАТО, а інтересами формування сфери впливу в глобальному масштабі. Тобто регіональні межі можуть змінюватися та накладатися: окремі країни можуть бути складовими окремих регіонів або субрегіонів в залежності від критеріїв, що застосовуються, актуалізується питання ролі рубіжних країн, зон.

- По-друге, завдання та сфери взаємодії в рамках регіону або регіональної організації: ЄС формувалося як економічне об`єднання, сьогодні мова йде про політичний та безпековий союз. Часто мова йде про культурні форми регіоналізму: мусульманські країни Близького Сходу або північні країни Європи (Скандинавія). Не завжди культурна та расова спільність призводить до ефективних регіональних механізмів вирішення спільних проблем: в Африці народи мають дуже розвинуте відчуття “африканізму”, але через низку практичних проблем вони не мають тісних економічних зв’язків, африканізм не попереджає численні війни та конфлікти між країнами континенту. Таким чином, як географічні межі регіону мають чітке визначення, так і функціональні межі регіоналізму можуть зміщуватися, накладатися або співпадати.

- По-третє, рівень та масштаб діяльності регіональної організації, що залежить від структурованості організації. Окремі організації мають чітко вироблені критерії членства, як ЄС, НАТО або ОБСЄ. Інші мають більш гнучку структуру, так АСЕАН з оборонного політичного форуму у 1994р. перетворюється на структуровану багатофункціональну регіональну організацію. Для таких загальних організацій як Організація Американських держав (ОАД), Африканський Союз (АС) являють собою розгалужені адміністративні структури, але часто незрозуміло наскільки вони виражають спільний інтерес різних їх членів.

В сучасному геополітичному середовищі регіоналізм займає проміжний рівень між глобальним (світовим) рівнем та національним (на рівні держав). З одного боку, регіоналізм являє собою механізм, за допомогою якого держави та групи держав намагаються залучатися до глобальних процесів. З іншого – регіоналізм виступає як засіб передачі влади від держави до регіональних органів, що мають більше можливостей для вирішення спільних проблем в рамках одного регіону. Рівень ефективності у досягненні безпеки та економічного розвитку за допомогою колективних зусиль на регіональному рівні значно зростає, ніж вирішення цих питань окремо кожною державою¹⁷⁵. Регіони виступають у якості складових сучасної геополітичної структури світу (світового порядку), що виражає прагнення до колективних дій та формування регіональної ідентичності, а також прагнення до підкреслення різноманітності та відмінності на світовій арені. Міжрегіональні відносини є геополітичною реалією сучасного геополітичного середовища.

Територизація та пов’язані із нею концепції територіальності.

Територизація – це тенденція сучасного геополітичного середовища, що охоплює комплекс проблем пов’язаних із збереженням значення території як складової геополітичних процесів.

В першу чергу, мова йде про роль території в контексті зростаючих тенденцій до національної, етнічної ідентичності й її впливу на реконфігурацію сучасної геополітичної структури світу. З іншого боку, мова йде про важливість території в контексті збереження значення традиційних природно-географічних чинників для геополітики, оскільки сьогодні боротьба за території здебільшого відбувається із стратегічних міркувань, зокрема щодо вигідного розташування в системі транспортних комунікацій і забезпечення транзитного потенціалу, виходу до моря й морських комунікацій, доступ до джерел стратегічної сировини тощо.

В результаті нерівномірності історичної еволюції державна територія може включати декілька груп, що вирізняють себе з-поміж більшості населення, або етнічна територія національної групи може бути розділена кордонами декількох держав. Неспроможність таких соціальних груп досягти певного суверенітету (контролю) над територією сьогодні складає одне з найбільших джерел конфліктності.

Формування або збереження держави-нації все ще залишається головною метою в сучасній світовій політиці. І саме територія виступає визначальним елементом у протиставленні державної (політичної) й національної (етнічної) ідентичності. Власне територіальна ідентичність – це один з видів самоідентифікації людей із соціальними групами, а головними її видами виступають державна (політична) й національна (етнічна) ідентичність. Сьогодні вирізняється два теоретичні підходи до дослідження проблеми територіальної ідентичності: а) дослідження, в центрі уваги яких ключові ознаки, що визначають сутність ідентичності, й, відповідно, дозволяють виявити її територіальне ядро, ознаки територіальної ідентичності при віддаленні від ядра зменшуються; б) дослідження, зосереджені на функції встановленого кордону як демаркаційної лінії між ареалами ідентичностей, що сприяють їх ослабленню або укріпленню¹⁷⁶.

На практиці глобалізація має наслідком інтенсифікацію контактів між населенням світу, навіть призвела до появи ідентичностей на макрорівні, що охоплюють цілі регіони (європейська ідентичність, ідентичність країн Карибського басейну тощо), але глобальну ідентичність створити все ще не є можливим. Навпаки, глобальна мобілізація посилила відчуття відмінностей між групами народів (особливо на культурно-цивілізаційній основі) та породила появу нових прагнень до політичної ідентичності. Тобто, глобалізація зменшила розподільчий ефект кордонів між народами, одночасно посиливши нові розділи між національними спільнотами всередині держав. В результаті територіальний поділ держав на світовій політичній карті не співпадає з територіальним розподілом національних ідентичностей. Прагнення до збільшення контролю над територіями окремих національних спільностей посилюється у зв’язку із зростанням стратегічної важливості територій їхнього проживання.

В нових геополітичних умовах відбувається ерозія суверенітету зсередини (через посилення тенденцій до відокремлення), а також ззовні (частина суверенітету передається міждержавним структурам заради реалізації спільних інтересів). Відбувається порушення традиційної дихотомії “безпека (збереження єдності суспільства по відношенню до інших спільнот) – потенціал (встановлення відносин з іншими спільнотами з певної території)”, отже, роль території, її розташування в системі інших спільнот, все ще є ключовою. Іншими словами, саме територія виражає внутрішню спільність та зовнішню диференціацію.

Важливу роль в цьому питанні відіграє концепція територіальності: “спроба індивіда або соціальної групи контролювати або впливати на людей, явища і взаємозв’язки шляхом делімітації й контролю над певним географічним ареалом”¹⁷⁷. Простір не є нейтральною категорією для людини, тому людина по-різному сприймає окремі території, що впливає на їх самоідентифікацію.

Територія складається з трьох складових: інституалізації влади, матеріалізації місця та ідеалізації її народом¹⁷⁸. Тобто, національні простори неоднорідні – вони мають центр активності, що зменшується на периферіях, де перетинається з іншими ідентичностями. Неспівпадіння національної та політичної ідентичностей, або відсутність координації між двома національними просторовими ідентичностями призводить до просторової асиметрії. Формами таких асиметрії є внутрішньодержавний націоналізм, прикордонні зони та діаспора. Хоча всі вони мають різний політичний вираз, всі ці форми ставлять під питання згуртованість окремих соціальних груп, що мешкають на визначеній території, а часто і на суміжних територіях.

Внутрішньодержавний націоналізм. Неспівпадіння просторових ідентичностей між націями, що вже досягли власного суверенітету, та тими націями, що не мають такого, часто призводить до формування сепаратистських рухів. Ідентичність домінуючої нації співпадає з територією держави, що включає райони, населені меншинами. В районах проживання меншин відбувається процес інституалізації території з метою отримання більшої регіональної автономії як засобу збереження внутрішньодержавної ідентичності. Як правило, такі процеси не співпадають з інтересами домінуючої нації, що носить конфліктний потенціал.

Прикордонні зони. Це інший тип асиметрії, що формується в результаті несумісності культурного та політичного кордонів. В результаті зміни кордону (війна чи політична поступка) до складу нової державної території включаються землі, населення яких відрізняється від домінуючого населення за культурними параметрами. В результаті прикордонні зони являють собою місця перетинання культур та політичної нестабільності. Тут формується принаймні три національні ідентичності, що включають різні географічні масштаби: ідентичність держави, що контролює територію; ідентичність нації, з якою себе ідентифікує населення даної зони; ідентичність, що випливає з символізму прикордонності. Як правило, прикордонні зони - це периферії, вони відчувають себе дещо ізольованими від центральних регіонів. Центральні інституції тут мають слабкий вплив, а тому це створює підгрунття для проникнення інших культурних впливів, як правило з сусідньої держави. Вони можуть складати основу для сепаратистських рухів.

Діаспора. Діаспора – це соціальна група, що залишає свою батьківщину (добровільно чи під тиском певних обставин) й перетворюється на меншину в іншій країні, яка знаходиться під контролем іншої нації. Діаспора зберігає свою етнічну ідентифікацію та продовжує підтримувати транснаціональні зв’язки з країною походження. Спільноти діаспори є транснаціональними в тому сенсі, що вони розпорошені на терені декількох країн. Діаспори в інших країнах є продовженням культурної ідентичності на іншій території. Діаспори перетворюються для держав в позатериторіальні “спільноти інтересу, а не місця”. Такі спільноти зосереджуються на розбудові власних національних анклавів й виступають одним з дієвих механізмів зовнішньої політики держави походження щодо держави розміщення.

В контексті протиставлення “державна – національна ідентичність” особливого значення набуває теорія Четвертого світу, що досліджує природу взаємин держава – нація – народ – етнос. Відповідно до цієї теорії Четвертий світ складає сукупність народів, націй та етносів, що борються за власну політичну ідентичність (баски, каталонці, шотландці, ірландці, курди, палестинці та більшість національних меншин). Теорія Четвертого світу прагне створити типологію народів, критеріями якої є культурні, політичні й економічні особливості, а також геополітичне значення їх ресурсів й стратегічного розташування¹⁷⁹.

Для геополітики питання територіальності полягає не лише в прагненні до формування нових держав, що передбачає реконфігурацію сучасної політичної карти світу, а також в контексті впливу цього процесу на зовнішньополітичні стратегії держав, або блоку держав. Посилення тенденцій до національної ідентичності диверсифікують систему та рівні зовнішньої політики держав, оскільки ця тенденція виводить на інший рівень відносини з сусідніми державами, або державами, що мають частини спільнот з однаковою національною (етнічною) ідентичністю. Це суттєво впливає і на вибір параметрів відносин на регіональному рівні. Становлення системи відносин з окремими державами, а також багатостороннього співробітництва потребує аналізу ситуації щодо наявності сепаратистських тенденцій та визначення політики щодо таких. Іншими словами, формування геостратегії держав, блоку держав, в даних умовах потребує політичної диференціації території, оскільки це дозволяє вірно визначити систему факторів, що впливають на політичну діяльність на різних рівнях, умови та контекст, в якому реалізується геостратегія.

Вплив економічної глобалізації та інформаційного простору вважаються найголовнішими факторами, що призводять до детериторизації та пов’язаного з нею процесом зменшення значення кордонів у якості ліній розподілу, що визначають межі суверенітету держави.

Зміна функцій кордонів в той же час не означає початок формування “світу без кордонів”. Оскільки паралельно із розгортанням процесів, що оминають державний кордон, перетворюючи його на прозорий (інформаційний простір, фінансові ринки, рух товарів, людей, ідей)¹⁸⁰, з іншого боку, по-перше, боротьба за встановлення ліній розподілу між національними та етнічними спільнотами формує цілу низку політичних проблем, по-друге, більшість кордонів все ще залишається закритими, особливо в ситуації прямого збройного протистояння між ворогуючими державами.

Таким чином, режим та функції кордонів в більшій чи меншій мірі відповідають ідеології, стратегічним цілям й економічним можливостям країни на світовому ринку й ринку сусідніх країн. А отже, будь-який географічний кордон виконує контактні та бар’єрні функції, питання лише в їхньому співвідношенні. В сучасному взаємопов’язаному світі зростає роль прикордонних зон, а не самих кордонів як ліній розмежування, які стають важливим просторовим елементом аналізу, в тому розумінні, що природа транскордонного співробітництва та співіснування відбиває рівень потенціалу держави або групи держав до реалізації стратегічних цілей на локальному рівні. Так, англійський політичний географ Дж.Хауз розробив спеціальну методологічну схему вивчення прикордонних взаємодій й детальну класифікацію транскордонних потоків. Так, ситуація в двох прикордонних районах сусідніх держав формується наступним чином:

• відносини на рівні держав, що регламентуються їх центральними урядами, які мають виходити із загальнонаціональних інтересів;

• відносини кожного прикордонного регіону із своєю столицею, що залежать від його місця в національній політичній та економічній системі;

• відносини між суміжними прикордонними територіями, що визначаються місцевими адміністраціями, які виходять з своїх локальних інтересів та можливостей;

• відносини між прикордонними районами в межах однієї країни, рівень їх солідарності, наявність механізмів відстоювання своїх специфічних інтересів перед центральними урядами.¹⁸¹

Згодом Хауз довів, що ситуацію в прикордонній зоні визначають структурні економічні та соціальні фактори (в основному транскордонна взаємодія), сприйняття й політична культура населення, суб’єкти політичного життя й політичні соціальні інституції.

В сучасній геополітиці доречно вирізняти систему кордонів на глобальному, макрорегіональному, державному рівнях.

Так, в рамках даного дослідження, інтернаціоналізація життя та поглиблення глобальної взаємозалежності підривають значення й змінює функцію державних кордонів, які перетворюються на більш “прозорі”. Контактна функція кордонів зростає і на рівні внутрішньо регіональному, в контексті розгортання транскордонного співробітництва. Водночас, в контексті поширення нових видів ризиків та загроз в сфері безпеки, при порушенні балансу між інноваціями та традиціями, посилюється бар’єрна функція кордонів.

На макрорегіональному рівні формуються кордони між геостратегічними сферами та районами, зонами сфер впливу глобальних та регіональних акторів. Такі кордони в політологічній науці отримали назву критичних (К.Боулінг), як особливий тип кордонів між макрорегіонами.¹⁸² Вони складаються у тих випадках, коли великі держави прагнуть реалізовувати та захищати свої інтереси за межами власної державної території.

Особливого значення в практичній геополітиці набувають кордони геополітичних регіонів та субрегіональних комплексів. При чому варто розрізняти, що на внутрішньо регіональному рівні держав її складові прагнуть до мінімізації розподільчого ефекту державних кордонів через механізми транскордонної взаємодії заради ефективного вирішення питань спільної зацікавленості. З іншого боку, геополітичні регіони прагнуть до встановлення чітких зовнішніх кордонів та вироблення механізмів їхнього захисту (ЄС, наприклад).

Саме на державному рівні зберігається значення кордонів як визначників політичної ідентичності, від стабільності якої залежить стабільність державної території та стабільність держави в цілому. Прагнення до самоврядування та незалежності тісно прив’язуються до питання територіальної демаркації національних ідентичностей. Протягом всього існування міжнародні кордони були пов’язані з проблемою територіального конфлікту. Держави все ще прагнуть до розширення свого територіального контролю, що призводить до формування нових кордонів в результаті переговорів або збройної боротьби. Ера глобалізації 1990-х років не призвела до скасування або вироблення механізмів по врегулювання територіальних конфліктів. Держави все ще прагнуть до редемаркації кордонів з огляду на етнічну чи національну ідентичність або через прагнення отримання контролю над доступом до цінних природних копалин. Особливостями сучасної боротьби за територію виступає апеляція до міжнародних прав людини та глобальної рівноправності, що є однією з ознак глобалізації, і до яких звертається держава при відстоюванні “більш справедливого” розподілу територій. Для більшості політологів кордони являють собою статичну територіальну ознаку, формування яких в більшій мірі залежить від впливу на них соціального, економічного та політичного розвитку в прилеглих зонах – прикордонних регіонах.

Значення кордонів не зменшується і в контексті організації оборони держави або союзу держав. Навіть для наднаціональних союзів, на зразок ЄС, актуальним залишається визначення меж власних зовнішніх кордонів і організація їхньої оборони та захисту для гарантування внутрішньої безпеки. Із поширенням ракетно-ядерних технологій кордон держави може бути перенесений із периферії держави до центру столиці, але забезпечення зовнішніх рубежів оборони залишається актуальним для країн світу, і не лише через прагнення підкреслити межі географічного масштабу державного суверенітету, але і через актуальність навіть в еру інформаційних технологій загрози вторгнення наземних військ ззовні для більшості держав.

Водночас, процес територіальних змін під впливом тенденцій детериторизації, ретериторизації та територизації відбувається нерівномірно і залежить від розмаїття соціальних, економічних, політичних та демографічних особливостей на локальному рівні. Не існує і єдиної моделі політичної організації в глобальному масштабі. Для сучасного геополітичного середовища характерним залишається процес географічної диференціації в просторі та часі. Так, в той час коли Західна Європа та Північна Америка відходять від принципів фіксованих територій та кордонів, поступаючись на користь загальнорегіональних утворень, більшість країн Африки та Азії актуалізують питання значення кордонів, встановлених західними колонізаторами сторіччя тому, для формування власної державності, що часто призводить до громадянських воєн та міждержавних конфліктів.

Альтернативним поглядом сприйняття територіальних змін в сучасному світі є модель глокалізації¹⁸³, що поєднує одночасно глобальний (макро) та локальний (мікро) рівні, за рахунок державного (мезо) рівня політичної та територіальної організації простору. Таким чином, не протиставляючи глобальний рівень державному в процесі формування нового світового порядку, концепція глокалізації дає можливість розглядати процес територіальної реконфігурації світу, як такий, що відбувається на різних рівнях з різною інтенсивністю.

Фактор геополітичного розташування та роль традиційних геополітичних чинників в сучасній геополітиці.

Для аналізу сучасної геополітичної картини світу не зменшується роль традиційних геополітичних чинників. Зовнішня політика будь-якої держави має рахуватися з геополітичними чинниками, які поєднують у собі географічні, політичні, економічні та інші особливості розташування даної держави в певному регіоні і утворюють її оточення, що впливає на характер національних інтересів, вступають з ними у взаємодію. На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин актуальності набувають саме регіональні геоекономічні переваги. Сучасні міжнародні відносини можна охарактеризувати боротьбою за транспортно-комунікаційні коридори, транзит вантажів, енергетичні ресурси та доступу до них, регіональні умови господарювання та ринки збуту. Для переможців така боротьба означає економічне зростання, для тих, хто програє – втрату геостратегічної переваги від розташування країни або регіонів, транзитних функцій транспортно-комунікаційних вузлів тощо. На передній план виходять загрози, що виникають у результаті суперництва держав за володіння сировинними та енергетичними ресурсами. При цьому геополітичний потенціал розглядається як раціональна сукупність ресурсів, необхідного для стабільного розвитку геополітичного суб'єкта.

Фактор географічного розташування залишається дієвим в сучасному геополітичному середовищі. Так, в сучасній геополітичній картині світу, що знаходиться під впливом глобалізації, активно розробляються концепції домінуючого впливу руху фінансів, товару та людей, що на передній план ставлять питання економічного розвитку. Ці питання складають окремий напрямок світової політики – геоекономіку (геополіномику)¹⁸⁴ (Е.Лютвак (США), К.Жак та П.Савона (Італія), Е.Кочетов (Росія). Геоекономіка має в основі аналіз просторових, політичних та економічних систем між державами та регіонами, взаємин між урядами, а також яким чином регіональні та глобальні економічні переваги впливають на зовнішню політику держав, яким чином політичні відносини впливають на економічні зв’язки та потоки. Геоекономіка є проміжною ланкою між функціональною економікою та політичними регіонами. Такими регіональними економічними блоками є ЄС, НАФТА, АСЕАН (Association of South-east Asian Nations), Спільний ринок для Південної та Східної Африки (КОМЕСА), Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС), МЕРКОСУР в Латинській Америці тощо. Географія формування економічних блоків та зв’язків між ними з урахуванням потенціалу до формування транспортно-комунікаційних коридорів сьогодні є домінуючою тенденцією в геоекономіці.

Наступним компонентом геополітичного дослідження регіонів є дихотомія "центр-периферія". В сучасних реаліях вона розглядається в термінах економічної або політичної взаємозалежності. Геополітика націлена на дослідження суперечок між центральним та периферійним елементом системи. В цьому контексті важливими є комплекс протиріч Південь-Північ, Захід-Схід¹⁸⁵.

Ключовим питанням сучасної глобальної геополітики залишаються проблеми оточуючого середовища¹⁸⁶. В центрі уваги геоекополітики (глобальної екополітики, зеленої геополітики):

• економічний та технологічний розвиток має наслідком загострення протистояння Південь-Північ та погіршенням екологічної ситуації на планеті;

• проблеми розташування та використання природних ресурсів планети, боротьба за володіння біоресурсами актуалізує питання кордонів і конфліктів;

• з іншого боку, в місцях конфліктів екологічна ситуація суттєво погіршується;

• проблема транскордонних забруднень.

Глобальні екологічні загрози є важливим компонентом для гарантування міжнародної безпеки, оскільки пов’язані із виживанням людства в цілому. Такими проблемами є: глобальне потепління, зменшення озонового прошарку Землі, скорочення запасів питної прісної води, забруднення повітря та кислотні дощі, зменшення біологічного розмаїття тощо. Використання ресурсів та деградація екосистем планети носять міжнародний характер. По-перше, в контексті вирішення глобальних екологічних проблем на сучасному етапі постіндустріального розвитку актуальними є принципи неоліберальної економічної теорії, що відбиває реалії географії розміщення виробничих потужностей, тобто застосування розвиненими країнами Півночі політики перенесення екологічно небезпечних виробництв до країн, що розвиваються. Країни Півдня також характеризуються великою чисельністю населення та зростаючими рівнями матеріального споживання, що посилює тиск на екосистеми планети¹⁸⁷.

По-друге, боротьба за територію сьогодні часто прив’язується до проблеми доступу до покладів природних копалин та води. Предметом міжнародних конфліктів найчастіше виступають так звані мобільні ресурси, оскільки вони мають властивість до перетину державних кордонів. Мова йде про запаси риби, підземні басейни покладів нафти та газу, міграційну фауну тощо. Крім того, природні ресурси розподіляються на такі, що відновлюються, та на такі, що не відновлюються. Повітря, ґрунт та вода відносяться до таких, що не відновлюються, а за підрахунками ООН, 89 тис. гектарів ґрунту на планеті спустошені в результаті невірної їх утилізації, а більше 80 країн мають проблеми із постачанням чистої питної води. ООН, Світовий банк та інші міжнародні організації визнали у 1992 р. існування категорії “міжнародного конфлікту з навколишнього середовища” (international environment conflict – IEC), що пов’язано із перетворенням зон конфліктів на райони екологічних катастроф і складають важливий напрямок постконфліктного врегулювання¹⁸⁸.

Іншим важливим питанням є справедливий доступ до користування біоресурсами Світового океану в контексті встановлення морських кордонів, оскільки близько 80% морської біомаси зосереджуються в узбережній зоні, а дві третини перспективних світових запасів нафти та газу розташовані на підводних окраїнах материків. Освоєння та користування цими ресурсами стало однією з важливих міжнародних проблем, що стосується національних інтересів. Наприкінці ХХ ст. близько 30% світового видобутку вуглеводнів припадає на морські поклади, а на першу половину ХХІ ст. прогнозується збільшення видобутку до 50%. Цим пояснюється присутність розвинених країн в перспективних для видобутку регіонах, які найчастіше проголошуються “зонами життєвих інтересів”, а формування маршрутів транспортування цих енергоносіїв важливим завданням геостратегії держав. В більшості випадків, наявність в країні великих покладів енергоресурсів перетворюють країну на регіонального чи субрегіонального лідера (Росія, Саудівська Аравія, Нігерія, Лівія тощо).

Важливим аспектом для геополітики є формування глобального підходу до вирішення екологічних проблем, в рамках якого світові лідери мали б сприяти вирішенню глобальних екологічних загроз. Крім того, із актуалізацією “зеленої геополітики” з’являються нові актори міжнародних відносин, тобто це регіональні та глобальні наднаціональні рухи на зразок “Greenpeace”, “Worldwide Fund for Nature”, “Nature Conservancy” тощо. “Зелені” партії стали важливою складовою політичного спектру на національному та міжнародному рівнях¹⁸⁹.

Енергетичний фактор в сучасній геополітиці.

Зростає роль енергетичного фактора в сучасній геополітиці. В новому геополітичному середовищі на передній план виходять взаємини, що виникають в результаті суперництва держав за володіння сировинними та енергетичними ресурсами. Виробництво й транспортування енергоресурсів перетворюється на важливий чинник геополітичної гри.

Проблема енергетики для геополітики складається з таких її складових:

• постачання енергоресурсів у кількості достатній для забезпечення високого рівня економічного зростання;

• постачання енергоресурсів має відповідати світовому попиту, ціна має бути прийнятною, постачання безперервне, з мінімальною шкодою для оточуючого середовища.

Приклади впливу геополітики на енергетичне питання: нафтове ембарго OAPEC проти підтримки США Ізраїлю у 1973р.; різке підняття цін на нафту в результаті Іранської революції 1979р., на початку ірано-іракської війни; вторгнення Іраку до Кувейту 1990р. Постійна нестабільність на Близькому Сході, найбільшому нафтовидобувному регіоні світу, має потенціал до зриву у постачаннях нафти з підняттям цін, що впливають на економічну ситуації в світі.

Взаємозв’язок геополітики та енергетики часто складає основу стратегії держав в сучасному середовищі: суперечливість національних інтересів при виробленні державними діячами політики зовнішньої, національної безпеки та енергетичної політики, а також у сфері охорони оточуючого середовища.

За підрахунками експертів, зокрема з американської Адміністрації енергетичної інформації (AEI), в наступні двадцять років попит на енергоносії зросте на 50%, і зростання попиту не є рівномірним: попит в індустріалізованому світі зросте вдвічі з 23% сьогодні, а споживання енергоносіїв країнами, що розвиваються, перевищуватиме споживання в розвиненому світі. Тверде паливо (природний газ, вугілля, нафта) залишатимуться головними типами палива, що використовуватиметься в енергетиці і зросте з 80% до 88% у 2020р. Ядерна енергія, з урахуванням негативного сприйняття та розмірів витрат на утримання, матиме лише 3,5% споживання (сьогодні її частка 6,1%). Гідроенергія та відновлювані ресурси залишатимуться на рівні 8,1% споживання від загальносвітового споживання енергії.¹⁹⁰

В загальному співвідношенні енергоресурсів домінуватиме нафта - 36% на противагу 39,2% сьогодні, природний газ налічуватиме 29% на противагу 22,4% у 2000 році, вугілля складатиме 23% на противагу 24,3% у 2000 році.

На сучасному етапі залежність економічно розвинених країн від зовнішніх джерел енергопостачання є великою: Японія залежить від зовнішніх постачальників палива на 83%, Німеччина та Франція на 50-52%, США на 23% тощо.

Основною геополітичною тенденцією під впливом енергетичного фактору на період з 2000-2020 років потенційно є зростаюча взаємозалежність між постачальниками та споживачами енергоресурсів, що визначатиметься наступними чинниками:

• Перська затока залишатиметься найбільшим постачальником нафти на світовий ринок, Саудівська Аравія залишається незмінним лідером. За підрахунками район Перської затоки збільшить виробництво нафти на 80%, що можливо за умови наявного рівня іноземних інвестицій та скасування санкцій з Іраку та Ірану.

• В той час, коли частка району Перської затоки у виробництві нафти зростатиме, частка найстабільніших регіонів Північної Америки та Європи зменшуватиметься на третину.

• Постачання енергоресурсів з Каспійського регіону відіграватиме другорядну роль.

• Значно зросте залежність Азійських країн від нафти Перської затоки, тому зростатиме і важливість питання безпеки міжнародних морських перевезень.

• Залежність країн Європи від нафти Перської затоки залишатиметься на тому ж рівні.

• Потреба Європи у природному газі забезпечуватиметься з декількох джерел, серед яких Росія є одним з основних джерел із зростаючою залежністю (частка нафти з країн постачальників колишнього Радянського Союзу збільшиться з 9% до 12%). Сьогодні залежність Європи від російського газу в середньому - 73%.

• Імпорт нафти США зростатиме.

• Розширюватимуться сфери використання природного газу, особливо у якості палива для електростанцій, що призводитиме до зростання кількості геополітичних проблем, що призводитиме до формування нових та перегрупування старих геополітичних структур.

• Країни Азії та Центральної й Південної Америки, економіки яких розвиваються, потребуватимуть та споживатимуть все більше палива.

• Технологічні зміни, вдосконалення методів ефективного використання енергопалива та екологічні процеси суттєво спливатимуть на баланс попит-пропозиція.

Варто визначити два рівні інтересів в сфері енергетичної безпеки:

• глобальний – забезпечення безпеки джерел видобування енергоресурсів та безпеки маршрутів постачання енергоресурсів;

• національний – ефективне постачання енергоресурсів для забезпечення економічної безпеки (економічного зростання).

На сучасному етапі відбувається зміна геополітичного середовища функціонування енергетичного ринку. Сучасне геополітичне середовище впливає на вироблення енергетичних стратегій держав або організацій експортерів – імпортерів енергоресурсів. Визначимо також головні тенденції, що впливатимуть на постачання та попит енергоносіїв і визначатимуть взаємозв’язок енергетики та геополітики¹⁹¹:

1. Економічна глобалізація суттєво впливає на формування ринків енергоносіїв. Вона впливає на формування цін та попит через поширення рецесії у виробництві в окремо взятій країні на інші регіони світу - зростає взаємозалежність постачальників та споживачів енергоносіїв, між рівнями постачання нафти на ринок і ціни на неї та рівнями інфляції на світових ринках. Під впливом економічної глобалізації (рецесії – зростання) відбувається коливання у попиті на енергоресурси. Різкий спад у глобальному споживанні енергопалива, спричинений економічною рецесією, підриває суттєво стабільність світових основних країн-експортерів енергопалива. З іншого боку, триваюче економічне зростання, паралельно із зростаючим попитом на енергоносії, посилюватиме позиції країн-експортерів.

2. Конфлікти та силова політика впливають на безпеку доступу до джерел енергоресурсів, а також маршрутів транспортування енергоносіїв. Залишається високим потенціал до конфліктів у регіонах, багатих на енергоресурси. Вже сьогодні ситуація та відносини країн Перської затоки і Азії впливають на глобальну енергетичну безпеку. Важливо, що потенціал реалізації інтересів країн регіонів багатих на енергоресурси (Центральної Азії і Каспійського регіону), що є виробниками енергоносіїв, визначатиметься в значній мірі відносинами, цілями та інтересами впливових споживачів типу США, ЄС, Китаю. Все частіше наявність енергоресурсів перетворюється на чинник внутрішньої політичної нестабільності, як, скажімо, дельта Нігеру в Нігерії, громадянська війна в Анголі, ДРК, в яких джерелами напруги виступає боротьба за контроль над районами нафтових та інших мінеральних покладів. Спостерігається триваюча внутрішня нестабільність в ключових державах виробниках та постачальниках енергоносіїв. На 2020 р. очікується, що 50% нафти постачатиметься з внутрішньо нестабільних держав. Саудівська Аравія та Росія – найбільші виробники та експортери нафти. Ризики в Саудівській Аравії: зростання кількості населення, низький рівень економічної диверсифікації (велика залежність від нафтового бізнесу), невідповідність системи освіти новим міжнародним стандартам, а також високий рівень безробіття. У Росії – залежність розвитку економіки від зовнішніх ресурсів, низький рівень припливу інвестицій. Доступ до новітніх технологій поширює небезпеку кібертероризму. Терористичні угрупування, маючи доступ до тих же технологій, матимуть важелі нанесення шкоди енергетичній інфраструктурі в регіонах, багатих на енергоресурси (як Близький та Середній Схід, Північна Африка, Центральна Азія тощо); радикальні активісти матимуть можливість порушувати оперативну інфраструктуру, що має в основі комп’ютерні технології.

3. В контексті попереднього формується тенденція до посилення конкуренції та боротьби за енергоносії між державами, що мають неврегульовані територіальні та прикордонні питання (особливо на континентальному шельфі). Так, в Азії через усвідомлення своєї залежності від зовнішніх джерел постачання та процес індустріалізації, що пов'язаний із споживанням енергії, окремі азіатські країни надають питанню енергетичної безпеки пріоритетність у переліку зовнішньополітичних інтересів. Китай, Південна Корея, Японія та Індія збільшують суттєво імпорт нафти. Із пошуками країнами Азії джерел імпортування енергії, визначається два геополітичні ризики: відновлення та загострення історичних протистоянь, що має потенціал до переростання у конфлікт за контроль над джерелами енергоресурсів в регіоні (особливо з винаходом нафтових та газових покладів на шельфі Парасельських островів і в Південно-Китайському морі), крім того, це чинник небезпеки для руху нафтових танкерів з регіону Перської затоки до ринків в Азії; зростаюча залежність Китаю від країн-постачальників нафти в Перській затоці визначатиме політичні відносини у межах регіону та поза ним. Вже згадувані проблеми боротьби за ресурси в Африці. Особливої актуальності набуває дана проблема для України (проблема делімітації кордонів на шельфі Чорного та Азовського морів).

4. Енергетичне питання впливає на формування регіональної (субрегіональної) лідерської структури – держави, що володіють джерелами енергоносіїв та контролюють транзитні маршрути отримують вагомі важелі впливу в регіоні, прагнуть до набуття лідерського статусу, а часто виступають у ролі лідерів – Нігерія, Лівія, Алжир, Росія, Китай тощо.

5. Формування нової геополітичної геометрії на основі розбудови коридорів транспортування енергоносіїв. Спостерігаються тенденції до стимулювання регіональної інтеграції на основі енергетичних питань. Розбудова енергетичної інфраструктури сприяє посиленню двосторонніх економічних та політичних відносин. Наприклад, парадоксально, але саме в Азії енергетичні мережі мають потенціал до сприяння пом’якшенню історичного напруження та посилення основ економічної інтеграції Азії. Посилення енергетичного діалогу Росія – ЄС, Росія – США (саміт в Х’юстоні 1-2 жовтня 2002 р.). У Південній Азії спостерігається тенденція зближення інтересів в енергетичній сфері між Бангладеш та Індією, на Далекому Сході прикладами є спільні російсько-китайські проекти по розбудові енергетичних транспортних мереж та транспортно-комунікаційних магістралей для транспортування паливно-енергетичних ресурсів. Наприклад, Китай може розвивати військові зв’язки з країнами-експортерами нафти Перської затоки, що порушуватиме інтереси США та європейських союзників. З останніх тенденцій – це зближення з країнами Каспійського регіону і Росією (тенденції до формування стратегічного альянсу). Прикладом є і пом’якшення прикордонних суперечок між країнами Латинської Америки в рамках МЕРКОСУР. Плани в рамках АРЕС (Азійсько-Тихоокеанське економічне співтовариство) з розбудови мереж постачання газу та електромереж, що пов’язуватимуть споживачів в усій Азії. Розвиваються енергетичні діалоги в рамках ГУУАМ, ЄЕП по вісі Росія – ЄС тощо.

Інтереси в сфері енергетичної безпеки набувають для більшості країн світу стратегічного значення в контексті забезпечення стратегічного потенціалу держави або групи держав до реалізації національних/коаліційних інтересів. Доступ до джерел енергопостачання та їхня диверсифікація з метою зменшення залежності від незначної їх кількості, участь в нафто-газотранспортних мережах, сьогодні визначають геостратегічні напрямки зовнішньополітичної діяльності.

На сучасному етапі відбувається перерозподіл світового енергетичного ринку, що призводить у загальному контексті до загострення боротьби за енергетичні ресурси планети. Головними суб’єктами стратегічної енергетичної боротьби виступають США, ЄС, Росія, Китай, Японія. Основними тенденціями в рамках такого перерозподілу є наступні:

По-перше, відбувається активізація дій США щодо диверсифікації джерел енергопостачання для забезпечення стабільного розвитку країни через неминучість подальшого зростання залежності США від імпорту енергоносіїв (в першу чергу, нафти та газу). Як зазначено в Національній енергетичній політиці США, розробленій наприкінці 2001 р., ключовими регіонами щодо енергетичних інтересів США виступають Близький Схід, Каспійський регіон, Центральна Азія, Росія та узбережжя Африки.

Для ефективного забезпечення реалізації інтересів доступу до джерел та маршрутів енергопостачання практична політика США має складатися з: забезпечення присутності США на Близькому Сході або через безпосередню участь в арабо-ізраїльському конфлікті, або через союзництво з ключовими монархіями Перської затоки; більше того, з метою мінімізації негативних наслідків від військово-політичної та внутрішньодержавної нестабільності “США мають забезпечити захист доступу до джерел постачання енергоресурсів та міжнародних морських комунікацій… коли адміністрація вбачає зростання конкуренції постачанню енергоресурсів, військова та миротворча інтервенція вважається стратегічним пріоритетом поряд з посиленням інвестування та укріпленням військової інфраструктури” (миротворчі операції як засіб по забезпеченню безпеки постачання нафти)¹⁹². Практичною реалізацією тенденції щодо перерозподілу нафтових ресурсів на Близькому Сході є запровадження антитерористичних операцій проти Афганістану та Іраку, з огляду на їхню важливість в контексті видобутку (Ірак) та розбудови транспортної енергетичної інфраструктури (Афганістан). Іран має один з найбільших енергетичних ресурсних потенціалів у регіоні, тому ця країна потенційно перетворюється на одну з наступних цілей політики США.

Центральна Азія та Каспійський регіон розглядаються Сполученими Штатами як резервний щодо постачання нафти й газу (особливо зрідженого). Через особливе їхнє стратегічне значення проекти розбудови трубопроводів для нафти та газу з цього додаткового джерела постачання енергоресурсів перетворюються на важливий механізм політико-економічного контролю США над регіональним простором. Головним механізмом є: “Враховуючи зростаюче значення невеликої групи країн виробників та експортерів енергоресурсів для оздоровлення глобальної економіки, важливо для США та західних урядів надавати дипломатичним відносинам, торгівельній політиці та виділенню фінансової допомоги цим країнам у якості найвищого пріоритету”¹⁹³ поряд з миротворчими операціями та розміщенням військових баз в Узбекистані, Киргизії та Таджикистані, відбувається активне включення у американську орбіту країн Центральної Азії та Кавказу. Такий політико-економічний контроль дає США певні геополітичні переваги: отримання важелів впливу на розподіл доступу та транспортування ресурсів з одного з потужних джерел нафти та газу, розташованих в районі Каспію; забезпечення можливості тиску на Іран, який як і Туреччина претендує на роль лідера в регіоні; можливість створення плацдарму поблизу Китаю з метою посилення впливу на нього (через СУАР) з огляду на цілі Китаю щодо світового лідерства; посилення контролю за поставками енергоносіїв до Європи¹⁹⁴.

В цьому ж контексті можна очікувати збереження союзницьких відносин США з європейськими державами з метою уникнення розбіжностей та координації політики щодо ситуації на Близькому Сході та в Каспійському регіоні; забезпечення безпеки енергетичної інфраструктури через розвиток співробітництва з приватним сектором в інтересах мінімізації вразливості енергетичної інфраструктури від кібертероризму.

По-друге, активізується участь Європи у перерозподілі світових енергетичних ресурсів, що пов’язано із зростанням потреб ЄС у газі на 70% до 2020 р. і 90% - у нафті, що задовольнятимуться за рахунок імпорту із зовнішніх джерел. Головними експортерами енергоресурсів до Європи є Російська Федерація (експортує до ЄС близько 80 млрд. м³ газу на рік із потенціалом до зростання 7% щорічно), Близький Схід та Північна Африка, Каспійський регіон. Вже зараз Європа змушена активізувати боротьбу за свої інтереси в сфері енергетичної безпеки не лише на Близькому Сході, а і в Каспійському регіоні, що неодмінно загострюватиме відносини ЄС із Сполученими Штатами. При чому, запаси нафти в Північному морі для ЄС поступово зменшуються, США ж перешкоджатимуть або максимально контролюватимуть отримання нафти та газу з Каспійського регіону до ЄС не через виключно велику зацікавленість у каспійських ресурсах, скільки через встановлення контролю за нафтовими й газовими потоками, у такий спосіб контролюючи енергетичну політику ЄС. Враховуючи інтереси Росії щодо Каспійського регіону, активно розгортається геополітична та геоекономічна боротьба за маршрути транспортування енергоресурсів з цього джерела, що набуває рис геостратегічної важливості. Україна виступає одним з суб’єктів даної геополітичної гри навколо маршрутів транспортування каспійських енергоресурсів з огляду на наявність її геоекономічних інтересів у формі Євразійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК) (див. підрозділ 3.2.).

По-третє, Російська Федерація активізує використання енергетичного чинника у більш широкій боротьбі за геополітичну розстановку сил. Це пояснюється зростанням залежності Європи від постачання енергоресурсів з Росії, а також формуванням російсько-американського партнерства в галузі енергетики як вирішального для диверсифікації американських джерел отримання ресурсів (частка Росії на американському нафтовому ринку сягає майже 10%). Відбувається розширення мережі транспортних газо- та нафтопроводів до ЄС (вже реалізована газовий проект Ямал-Європа, газопровід територією Бєларусі, Польщі та Словаччини, Балтійська трубопровідна система дном Балтійського моря до Німеччини, Нідерландів, Великобританії, із відводами до Фінляндії, Данії та Швеції), а також переорієнтація російських нафтових потоків із західного напрямку – на північ і схід (експорт російської нафти і газу до США через Мурманськ і плани будівництва трубопроводів для експорту російської нафти зі Східного Сибіру на Далекий Схід – в Японію та США). Крім того, для Росії боротьба за вибір маршруту транспортування каспійської нафти означає збереження контролю над Центральноазійським та Закавказьким регіонами, поряд із економічними перевагами.

По-четверте, значна залежність Китаю та Японію від зовнішніх джерел енергопостачання стимулюють їх до розширення їхньої участі в боротьбі за реконфігурацію світової енергетичної системи. Зокрема, відбувається активізація діяльності Китаю щодо постачання нафти і газу з каспійських родовищ. В даному напрямку основним конкурентом виступають США як протидія Китаю у регіоні в цілому. Успіхом є домовленість між державною нафтовою компанією Азербайджану (ДНКАР) та китайською компанією “SINOPEC Corp.” відносно розробки родовища “Піршаги” вартістю 80 млн. дол.¹⁹⁵ Тривають переговори з Росією щодо розбудови трубопроводу Ангарськ – Дацин, а також щодо трубопроводу Казахстан – Китай – Північно-Східна Азія. Крім того, Китай в своїй енергетичній програмі націлений на інтенсифікацію власної енергетичної промисловості (ресурсний потенціал якої є дещо обмеженим з огляду на районування певних енергетичних джерел в північно-західній частині країні, доступ до якої ускладнений), а також не передбачається скорочення співробітництва з традиційними енергетичними партнерами в регіонах Близького Сходу, Північної Африки та Латинської Америки.

Японія зацікавлена в диверсифікації джерел енергопостачання для зменшення залежності від близькосхідної, австралійської нафти. що потребує значних витрат на забезпечення безпеки морських маршрутів транспортування енергоносіїв. Участь Японії в енергетичних проектах з каспійських родовищ є доволі обмеженою, через потенціал збільшення залежності від Китаю при розбудові транспортних мереж нафто- й газопостачання з цього регіону. З огляду на це активізується діалог Японії з Росією щодо можливостей розбудови трубопроводу Ангарськ – Находка (має зменшити залежність від близькосхідної нафти щонайменше на 10%) із потенціалом транспортування енергоресурсів на ринки АТР та США.

В геополітичній боротьбі за енергоресурси важлива роль відводиться Африці та Латинській Америці, що, з одного боку, проявляється в активізації конкуренції США, країн ЄС, Китаю, Японії за енергетичні джерела в країнах цих регіонів із тенденцією до широкої політико-економічної присутності, з іншого – до посилення позицій країн Африки (Нігерія, Чад, Алжир, Лівія, Ангола тощо) та Латинської Америки (Венесуела, Мексика), на регіональному рівні.

Таким чином, енергетичне питання виступає не просто складовою економічної безпеки, енергетика набуває рис стратегічного чинника. Енергетичне питання (джерела енергопалива та транзитний потенціал щодо транспортування енергоресурсів) часто визначає стратегічний потенціал держави (організації) для реалізації інтересів на регіональному і глобальному рівні. Енергетична складова виокремлюється з комплексу чинників, що впливають на сучасну міжнародну безпеку, геополітичне середовище суттєво впливає на реалізацію інтересів держав (організацій) в енергетичній сфері. Реалізація цілей в сфері енергетичної безпеки в значній мірі знаходиться під впливом геополітики. Взаємозв'язок геополітики та енергетики сьогодні складає один з ключових напрямків формування світової політики та визначають середовище формування геостратегій держав з огляду на використання енергетичних проектів як форми встановлення (закріплення) контролю над регіонами та районами інтересу.

Інфосфера – п’ятий вимір сучасного геополітичного середовища.

Для геополітики початку ХХІ ст. реальністю є формування п’ятого виміру – інфосфери (поряд із землею, морем, повітрям та космосом), сфера, в якій існує інформація та інформаційні потоки. Інфосфера вирізняється особливістю природи, що полягає у відсутності чітко визначеного фізичного середовища. Інфосфера – поліаморфна субстанція, в якій інформація існує і рухається, тому зброя у формі програмного забезпечення через інфосферу використовується у якості засобу стратегічної сили. Більше того, доступ до інформації визначає методи життя суспільства та форми проведення політики (соціальної, економічної, політичної, військової тощо). І нарешті, визначною характеристикою інфосфери як певного виміру геостратегії є той факт, що різні форми стратегічної сили проектуються через і в межах саме цього середовища¹⁹⁶.

Як і у випадку з технологічною революцією, сьогодні суттєво змінилися “локалізаційні” виміри та зв’язки. Так, сучасні телекомунікації та технології суттєво змінюють наші уявлення про час, простір та відстані, що впливає на економічні, військові та політичні відносини в світі. Нерівномірне запровадження новітніх технологій впливає на формування регіональної й глобальної розстановки сил. Наявність розгалужених інформаційних технологій (фіброоптичних та комп’ютерних мереж, супутникових пристроїв) визначає спроможність держави або регіону конкурувати на світовому ринку. В геополітичному контексті інформація призводить до формування певного парадоксу. З одного боку, в епоху інформатизації держави залучаються до вирішення питань та проблем в місцях безвідносно від географічного розташування. Надсилання військових сил до зон кризи є коштовним і ризиковим заходом, в той час, коли інформаційна присутність відкриває можливості для впливу на події без безпосередньої присутності та у більш прихований спосіб. З іншого боку, вразливість щодо інформаційного тиску може призвести до формування ізоляціоністських тенденцій у зовнішній політиці держави. В той же час, держава може розробити власну контр-інформаційну компанію з метою мінімізації негативних наслідків впливу. Електронні, інформаційні війни/компанії вже перетворилися на реальність.

Як і попередні чотири сфери геополітики не можуть існувати без прив’язки до фізичного середовища, так інформація та інфосфера є територизованими сьогодні, оскільки в сучасному світі не достатньо оперувати лише інформацією, інфосфера діє ефективно у прив’язці до інших фізичних інструментів влади: люди визначають доступ до інформації, інформація виробляється та циркулює в інтересах певного суб’єкта. Так, Р.Кохан та Дж.Най нагадують, що інформаційна революція сприяє посиленню звичайних військових потужностей держави, але в той же час держави у своїй політиці в інформаційну епоху в більшій мірі спираються на інформацію, ніж на решту матеріальних ресурсів¹⁹⁷.

Зв’язок інфосфери та геополітики проявляється саме в тому, що інформація не рухається у вакуумі, вона існує у певному політичному просторі, що вже комусь належить. Але при цьому важливо усвідомлювати, що інформація існує як окреме середовище, і це дозволяє маніпулювати та діяти. В інформаційну епоху зростає усвідомлення значення інформації, вона виступає у ролі ресурсу й об’єкту боротьби. В сучасних умовах особливого значення набуває не руйнування об’єктів інформаційної інфраструктури супротивника або конкурента, а саме розробка та застосування методів контролю над інфосферою, що передбачає можливість використовувати інфосферу для досягнення власних стратегічних цілей та попереджати таку можливість для конкурента. За словами М.Лібіскі: “Контроль над інфосферою означає ситуацію, в якій актор має можливість контролювати інформацію та її рух, підкоряти дію цієї інформації у власних цілях”¹⁹⁸. Контроль над інформацією створює можливості впливу на процес прийняття рішень.

Основними характеристиками інформаційної сили виступають її гнучкість та доступність. Для інфосфери зростає роль недержавних акторів міжнародних відносин у якості стратегічних. В інформаційних війнах та компаніях значення відстані, розміру території і стратегічної ваги супротивника втрачається. Навіть невеликий або недержавний актор маючи глобальний доступ до інформації може бути залученим до політичних та економічних воєн¹⁹⁹.

Перевагами інформаційної сили в новому геополітичному середовищі є:

1. інформаційну силу легше та швидше проектувати (поширювати), ніж інші форми сучасної стратегії – інформація дає можливість впливати на події без безпосереднього втручання та у більш ефективній мірі;

2. інформація виступає важливою основою для розгортання будь-яких форм боротьби за простір;

3. саме інформація виступає у якості основи для політичних та психологічних компаній, а також для розбудови асиметричних стратегій – кібертериторизм, відмова в доступі до інформації тощо;

4. вона виступає у якості засобу дезінформації та альтернативою прямим військовим операціям (подання необхідної інформації в необхідній формі).

Обмеженнями, що накладає інформаційна сила є:

1. носії інформації – об’єкти ушкодження (радарні установки, системи попередження, інформаційні центри);

2. інформація ніколи не буває повною та абсолютно оновленою²⁰⁰;

3. взаємопов’язаність із глобальною інформаційною мережею має наслідком “зворотній ефект” – інформаційна сила може бути використана проти джерела цієї сили;

4. розвиток транспортних та телекомунікаційних технологій призводить до розширення поняття “сусідства”, що передбачає розширення можливостей як для співробітництва, так і для конфлікту, тобто вразливість до інформаційної сили часто перетворює державу на учасника подій без її згоди.

Таким чином, інфосфера в сучасному світі виступає засобом для посилення традиційних інструментів геостратегії у досягненні державами національних та глобальних інтересів.

Отже, геополітичне середовище залежить від історичного контексту світової політики та від тенденцій ієрархієзації світового простору. Сучасне геополітичне середовище є надзвичайно диверсифікованим. Геополітика кожної держави сьогодні визначається впливом глобальних трансформаційних процесів, на зразок глобалізації та інформатизації, детериторизації та ретериторизації, появи нових глобальних загроз, що не носять територизований вимір (новітні озброєння, тероризм, організована злочинність, екологічні катастрофи тощо), і спрямована на забезпечення стабільного розвитку та ефективну реалізацію національних внутрішньо- та зовнішньополітичних інтересів, виходячи з її географічного розташування та наявного потенціалу.