3.2. Геополітичний простір України.

Геополітичне середовище суттєво (якщо не у визначній мірі) впливає на потенціал держави реалізовувати геополітичні інтереси. Потенціал реалізації геополітичних, національних інтересів визначається ступенем впливу одного суб’єкту геополітики на зовнішню і внутрішню політику іншого. І це визначається ієрархічною структурою міжнародних відносин, в тому сенсі, що більш потужні країни у той чи інший спосіб нав’язують свої ідеї й пропозиції менш потужним. Від рівня потенціалу до реалізації інтересу залежить статус держави в геополітичній структурі світу: якщо держава не має достатнього потенціалу для реалізації національних інтересів, вона перетворюється на об’єкт геополітичних дій інших суб’єктів. При цьому окремі держави мають потенціал до перетворення на геополітичний центр. Такими функціями наділена, як правило, країна з вигідним географічним положенням, на межі великих країн (блоку країн), із наявним ресурсним потенціалом (сировинним, комунікаційним), із перехідною за функціями та структурою економікою, і відіграє значення в реалізації інтересів інших держав (груп держав). Ця межова держава здатна відігравати роль посередника у зближенні своїх великих партнерів.

Географічний чинник, фактор розташування, суттєво впливає на визначення зовнішньополітичних орієнтирів України. Протягом всієї історії, головними факторами, що, на думку українських авторів Медіссона В. та Шахова В., впливали на формування вітчизняної думки про геополітичне становище України та її відповідне визначення зовнішньополітичних орієнтирів об’єктивно є такі:

• багатовікове розшматування етнічної території між країнами-сусідами, що не могло не позначитися на менталітеті населення різних регіонів України та науково-політичних підходах до розв’язання проблеми суверенітету;

• пошуки приязні сусідів, наміри співіснувати з ними на рівноправних умовах чи навіть на умовах автономії або протекторату завершувалися, як правило, втратою незалежності.²⁰¹

Хоча навряд чи можна говорити про певну геополітичну традицію в суспільно-науковій думці України, водночас фактор географічного розташування, зовнішньополітичні орієнтири та природні ресурси, що стосуються українського геополітичного процесу, вирізняються в роботах українських істориків, філософів, письменників, суспільно-політичних діячів тощо. Так, у суспільно-політичній думці України можна вирізнити такі узагальнені геополітичні вектори: слов’янофільський (І. Франко, Р.Лащенко, М.Грушевський); чорноморсько-балканський (С.Томашівський, С.Шелухін); західноєвропейський (М.Драгоманов, Б.Крупницький, Д.Донців); чорноморсько-балтійський (Ю.Липа, С.Рудницький); східно-західної рівноваги (І.Лисяк-Рудницький). Таким чином, в суспільно-політичній думці закріплено орієнтації України по вісях схід-захід, південь-північ. Певне історичне розмежування у зовнішніх орієнтаціях України, на думку українського експерта В.Дергачова, пояснюється соціокультурною біполярністю або рубіжністю, що склалася на основі культурологічної ідентифікації України, в сучасних кордонах якої зійшлися три геополітичні, соціокультурні та геоекономічні простори – західноєвропейський, східноєвропейський та середземноморський. Дана соціокультурна рубіжність відобразилась і на формуванні політичного простору сучасної України, її політико-адміністративному устрої²⁰².

Така вісева розподіленість носить як геополітичний (питання зовнішньополітичних орієнтацій), так і геоекономічний характер (збереження транзитних функцій в контексті формування транспортно-комунікаційних коридорів схід-захід та південь-північ – транспортні магістралі, транспортування енергоносіїв, морські комунікації тощо). Саме рубіжність / периферійність / проміжне розташування складає основу геостратегії України, одним із важливих завдань якої є відхід від статусу пасивного суб’єкту геополітики великих держав.

Розробка сучасної геостратегії на першому етапі передбачає здійснення оцінки геополітичного середовища із одночасним визначенням національних інтересів на таких рівнях: глобальний, регіональний та локальний. Така оцінка важлива для визначення рівня геостратегічного кодексу суб’єкта геополітики, в нашому випадку України. Формування геостратегії України на початковому етапі характеризується відсутністю чіткого усвідомлення цілей на міжнародній арені, крім утвердження України у якості незалежної держави, а відтак і відсутністю механізмів реалізації таких цілей. На практичному рівні це відзначилося коливанням зовнішньополітичних стратегій та формуванням іміджу України як непередбачуваного партнера. Тому сьогодні все ще залишається актуальним вироблення стратегічного геополітичного кодексу/геостратегії України, що означає пошук Україною свого місця в системі міжнародних відносин, яке однак визначене її геополітичним розташуванням, потребує зваженого аналізу, і не повинно залежати від внутрішньополітичних змін в країні.

Так, вже на етапі набуття незалежності Україна ставить перед собою доволі суперечливі цілі: намір стати нейтральною та позаблоковою державою²⁰³ із одночасним “становленням України у якості світової держави, здатної впливати на світові процеси”²⁰⁴. Фактично мова йде про заяву щодо розробки глобального геополітичного кодексу, геостратегії держави, що має стратегічні інтереси в усіх регіонах світу й, головне, яка має потенціал до реалізації впливу на світові процеси. Зрозуміло, що такий кодекс не відповідав реальній розстановці сил на світовій арені й потенціалу України до реалізації такої мети. Глобальний геополітичний кодекс не розглядається у якості необхідної основи геостратегії України.

Переходячи до аналізу окремих рівнів геополітичного середовища, визначимо, що загальними національними інтересами будь-якої держави є політична незалежність, територіальна цілісність, недоторканність кордонів, суверенітет, безпека і добробут громадян тощо. Більш повно пріоритети національних інтересів України визначені в Законі України про основи національної безпеки від 19 червня 2003 р., стаття 6: гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвиток громадянського суспільства, його громадянських інститутів; захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві; забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтовної ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення; збереження та зміцнення науково-технічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку; забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства; збереження навколишнього середовища та раціональне використання природних ресурсів; розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення; інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України²⁰⁵.

Очевидно, що крім передостаннього ці національні інтереси є загальноприйнятими і виходять із самої природи держави. Формування геостратегії кожної окремої держави залежить від геопростору, його окремих рівнів – глобального, регіонального, локального – та специфічних інтересів й потреб держави в цих напрямках. Більше того, незважаючи на те, що переважна більшість інтересів стосуються внутрішнього розвитку держави, з огляду на сучасний взаємозалежний характер міжнародних відносин, їхня максимально ефективна реалізація у значній мірі залежить від зовнішньополітичного потенціалу держави.

Оцінка глобального рівня геополітичного середовища визначається структурою міжнародних відносин, світовими лідерами, світовими організаціями, впливовими розвиненими державами, їхніми цілями та інтересами як на світовому рівні, так і щодо конкретного суб’єкту геополітики – України.

Особливістю розвитку сучасного етапу міжнародних відносин залишається ієрархієзація світового простору. Актуальним у сучасному глобальному перегрупуванні сил на світовій арені залишаються категорії наддержав, держав першого, другого, третього рівня, регіональних держав тощо. Водночас на сучасну геополітичну структуру здійснюють свій вплив і тенденції глобалізації та регіоналізації, що пропонують альтернативні структуризації світової політичної карти у відповідності до регіональних блоків та угрупувань різного функціонального характеру. Здебільшого ці тенденції виступають у якості методів реалізації національних інтересів окремих суб’єктів геополітики на локальному, регіональному та глобальному рівнях.

Світ продовжує розглядатися більшістю дослідників сучасної структури міжнародної системи у термінах однополярності та багатополярності, що прийшли на зміну біполярній структурі світу. Так, не заглиблюючись в аналіз існуючих теоретичних розробок в цій галузі, можна виділити у якості поки що єдиної держави, яка має глобальний геополітичний кодекс, спрямований на забезпечення глобальних інтересів, й має потенціал до їх реалізації – США. Поряд з цим вирізняються держави, що прагнуть до набуття глобального геополітичного кодексу, як скажімо, Китай, Росія, Індія, ЄС.

Отже, в контексті даного аналізу глобальною державою виступає США, стабільність відносин із якою визначає ефективність реалізації національних інтересів держави на глобальному рівні. Звертаємо увагу на головний принцип відносин із глобальною державою – стабільність відносин, що не обов’язково передбачає проголошення держави у якості стратегічного партнера, ще однією комплексної проблеми зовнішньополітичної стратегії України. Головним акцентом є стан стабільності, рівномірності та готовності залучення механізмів пошуку компромісів у вирішенні питань, що складають обопільний інтерес.

Разом з тим, глобальний рівень передбачає участь України і у вирішенні глобальних проблем сучасності, у розробці механізмів міжнародної безпеки і стабільності. На сьогодні цими питаннями переважно займається ООН й відповідні спеціалізовані міжнародні установи.

Геополітичний кодекс України має локально-регіональний характер, що обумовлено специфікою геополітичного оточення держави. Локальні геополітичні кодекси складаються з аналізу геополітичних кодексів сусідніх держав та співвідношення їх із власним геополітичним кодексом, а регіональні геополітичні кодекси розробляються державами, що прагнуть поширити свій вплив на територію більше, ніж сусідні держави першого порядку.

В рамках геополітичного аналізу формування регіональних систем виступає у якості форми організації геополітичного простору. Так, сусідами першого порядку України виступають впливові регіональні актори – Російська Федерація та Європейський Союз. Ці актори відрізняються структурно – Росія, як держава, і ЄС, як угрупування держав. Однак сьогодні мова йде про формування регіональних систем – європейської та євразійської – двох структурних одиниць сучасної геополітичної структури світу, що прагнуть до концептуалізації ідеї контролю над оточуючим їх простором. З геополітичної точки зору, Україна виступає межовою (рубіжною) країною, як для європейського простору в особі ЄС, так і для євразійського простору в особі Росії. Фактично мова йде про належність України до так званої міжсистемної периферії, що підпадає під вплив інтересів обох геополітичних суб’єктів: Україна належить як до сфери інтересів Європейського Союзу, так і до сфери інтересів Росії. Такий геополітичний простір обумовлює вже тривалий час балансування зовнішньополітичних векторів України: стратегічний курс на інтеграцію до ЄС із паралельним розвитком відносин стратегічного партнерства із Росією.

Стратегії ЄС та РФ щодо зовнішнього оточення співпадають – формування підконтрольної їм прикордонної зони (зовнішньої периферії, близького зарубіжжя), центральним елементом якої виступає Україна. І в термінах європейської, і в термінах євразійської геополітичної системи мова йде про оформлення сфери впливу, механізмами формування якої є політика стосовно сусідніх регіонів: для ЄС - формування безпечного оточення, “спільної зони процвітання та добробуту”²⁰⁶, тримаючи держави в колі спеціальних сусідів та партнерів, а для Росії – реінтеграція на пострадянському просторі, встановлення повного економічного, політичного та військового домінування над ним.

Такі регіони виступають у якості так званої співпадаючої периферії, які Емерсон М. умовно поділяє на:

• периферії, що інтегруються: держави, які прагнуть інтеграції до однієї з двох регіональних систем;

• розділені периферії: держави, що поділені в своїй зовнішньополітичній орієнтації між сходом та заходом і які спрямовують свої зусилля співробітництва в напрямку двох систем;

• периферії, що частково співпадають: утворення, в яких спільноти однієї з систем оточені або виступають у якості анклаву всередині іншої системи.²⁰⁷

По відношенню до кожної з цих типів периферії як ЄС, так і Росія розробляють відповідні стратегії відносин, що часто не співпадають і здійснюють в цілому негативний вплив на реалізацію інтересів держав периферії. Виходячи з такого аналізу, Україну можна віднести до так званої розділеної периферії, що однак не означає неможливість вироблення повноцінного механізму реалізації національних інтересів України в зовнішньополітичній площині.

Таке геополітичне розташування України є геополітичною реальністю, що перетворює Україну на своєрідний геополітичний центр – держава, яка в силу свого географічного положення, виконує комунікаційні функції між двома регіональними системами, має потенціал контролю доступу до важливих регіонів. Цей термін близький до визначення “геополітичних центрів“ американського експерта З.Бжезинського: “держави, чиє значення зумовлюють не їхня сила або мотивації, а, передусім, місцерозташування й наслідки їхньої потенційної вразливості для дій з боку геостратегічних партнерів чи суперників, … в інших випадках геополітичний центр може виступати як захист для держави чи навіть регіону, який має життєво важливе значення на геополітичній арені”²⁰⁸. Геополітичний центр наділений функціями території проміжного розташування, однак це геополітична даність, і вона пасивна за природою. В інтересах суб’єкта геополітики, наділеного даними функціями, активізація цієї даності у власних інтересах. І це є стратегічним завданням для української геостратегії.

Геополітична центральність як західними, так і вітчизняними політологами-міжнародниками може розглядатися у якості “буферної зони“, на яку прагнуть перетворити Україну ключові міжнародні та регіональні актори. На думку автора, це є відмінністю трактування: проміжне, рубіжне розташування є вразливим в контексті здійснення зовнішнього впливу, тобто залежить від цілей суміжних сторін, оскільки вони можуть прагнути встановлення буферної зони або боротися за приєднання до власної сфери впливу.

В таких умовах важливим є вибір стратегії: а) балансування на протиріччях головних геополітичних суб’єктів (ЄС, РФ, США), що виражається в коливанні від одного до іншого в своїх зовнішньополітичних симпатіях, і на практиці така стратегія дійсно складає загрозу національній безпеці через посилення тиску з боку одного з конкурентів та втратою Україною вже досягнутого рівня співпраці, що повертає Україну на позиції пасивного об’єкта боротьби великих держав; б) дотримання стратегії рівнонаближеності (не рівновіддаленості), що передбачає співпрацю у власних національних інтересах на потенційно можливих рівнях.

Для України важливо в такій розстановці сил максимально використовувати переваги геополітичного положення в інтересах ефективної реалізації національних інтересів, не граючи на суперечностях акторів, а на принципах рівнонаближеності, виконуючи функції комунікаційного вузла; в той час, коли для самих акторів – США, ЄС, Росії – в стратегічному контексті важливо мати певну розподільчу зону, певний захист у плані контролю доступу до інших регіонів, складовою якої є і Україна з огляду на межову (рубіжну) природу її розташування.

Геополітична реальність для України визначається параметрами відносин в геополітичній геометрії США – ЄС – РФ – Україна, в якій Україна здебільшого розглядається рештою ключових акторів у якості об’єкту посилення впливу і тиску один на одного в інтересах формування геостратегічних районів США, РФ та ЄС. Часто визначається, що така розстановка сил або геополітична гра мінімізують природу України як самостійної геополітичної одиниці. Однак це є об’єктивним фактором сучасного геополітичного простору України, з яким вона має рахуватися при виробленні зовнішньополітичної стратегії та механізмів її реалізації.

Такими практичними механізмами протягом років існування України виступали концепції нейтралітету, позаблоковості, багатовекторності. На сучасному етапі оголошений намір набути статусу нейтральної і позаблокової держави не є актуальним в контексті затвердженого курсу на інтеграцію до євроатлантичного безпекового простору через членство в НАТО²⁰⁹. Водночас останнім часом актуалізується ідея повернення до моделі нейтралітету і позаблоковості для України. Зазначимо, що таке коливання самих концептуальних засад лише посилюватиме імідж України непослідовного актора в міжнародних відносинах, що навряд чи позитивно впливатиме на реалізацію її стратегічного потенціалу.

В даних геополітичних умовах принцип багатовекторності має залишатися базовим принципом як геостратегії, так і зовнішньої політики України. На сьогодні принцип багатовекторності позначається невірністю трактування. Фактично, в сучасній внутрішньополітичній та зовнішньополітичній риториці принцип багатовекторності трактується у якості коливання України між двома зовнішньополітичними напрямами – західним (європейський, євроатлантичний простір) та східним (Росія та пострадянський простір), – що загрожує національній безпеці України²¹⁰.

В геополітичному контексті під вектором розуміють будь-який зовнішньополітичний напрямок діяльності країни, що для України не обмежується лише відносинами з ЄС, США та РФ. Зовнішня політика будь-якої держави світу є багатовекторною, що передбачає максимальну реалізацію геополітичних та національних інтересів держави в усіх зовнішньополітичних напрямках. Отже, геополітичне балансування України у відносинах між ЄС, США та Росією визначається комплексною двополярністю (якщо вважати, що хоча ЄС і прагне до створення незалежного від США центру світової політики, однак на сьогодні є складовою геостратегічної сфери впливу США (категорія Заходу), або триполярністю (в контексті євроатлантичного, європейського та євразійського геополітичних полів) стратегічних, пріоритетних напрямків зовнішньої політики, які в ідеалі не повинні суперечити один одному. Геополітичні реалії України виключають можливість орієнтації України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрям. Поняття “багатовекторності“ має сприйматися у загальноприйнятому розумінні як розвиток і підтримка відносин держави з багатьма учасниками міжнародного життя²¹¹, спектр яких поданий нижче у вигляді геополітичних векторів України. Визначення цих векторів не означає, що вони є рівнозначними за своїм значенням та потенціалом до реалізації національних інтересів України.

Очевидно, що зовнішня політика будь-якої держави характеризується визначенням пріоритетів, що в українській зовнішньополітичній практиці концептуалізувалася у вигляді поняття “стратегічного партнерства“, яке за умови його хаотичного та довільного використання в зовнішньополітичній практиці України призвело до деформації принципу багатовекторності в зовнішній політиці України та формування іміджу України як непослідовного та непередбачуваного партнера, оскільки стратегічними партнерами України свого часу було проголошено 20 держав, ЄС та НАТО. Стратегічними партнерами України мають виступати саме пріоритетні країни, група країн (як ЄС для України). Об’єктивно під стратегічним партнерством розуміють такий стан відносин, що характеризується наявністю комплексних стратегічних інтересів двох сторін в усіх сферах діяльності з огляду на певну геополітичну взаємозалежність та готовність до застосування компромісних механізмів узгодження спільних інтересів. Стратегічним партнером може виступати сторона, яка зі свого боку визнає іншу сторону рівнозначним та взаємовигідним партнером на стратегічному рівні. Фактично, мова йде про стратегічну взаємозалежність сторін, хоча часто, і здебільшого це стосується України, така взаємозалежність може характеризуватися асиметричною природою. Відносини стратегічного рівня не передбачають наявності великої кількості стратегічних партнерів, оскільки на цьому напрямку мають зосереджуватися зовнішньополітичні ресурси країни.

Геополітичний простір України визначається наступними його складовими (див. схему 3.2.1.)

Схема 3.2.1.

Геополітичний простір України

Геополітична геометрія США – ЄС – Росія – Україна.

Геополітичний простір України передбачає визначення таких пріоритетних зовнішньополітичних напрямків як ЄС (перспективна мета на інтеграцію до європейського політичного, економічного, правового простору), РФ (найбільший впливовий сусід, відносини з яким визначаються високим рівнем взаємозалежності) та США (глобальний актор, інтереси якого значною мірою визначають розстановку сил на європейському та пострадянському просторі).

Параметри відносин в геополітичній геометрії США – ЄС – Росія – Україна характеризуються відносинами, за яких рівень відносин України з цими трьома партнерами визначається не її позицією чи намірами, а рівнем геополітичного суперництва або співробітництва й здатністю виробити цими суб’єктами дієві механізми подолання протиріч і стратегії відносин, що виникають між США, ЄС, Росією. Відносини між цими трьома акторами характеризуються розробкою стратегій, що з метою посилення позицій та розширення сфер впливу в політиці кожного з складових трикутника США – ЄС – Росія, спрямовані на послаблення позицій однієї із сторін через зближення з іншою складовою: США та ЄС поєднані трансатлантичними зобов’язаннями в сфері безпеки; налагодження діалогу ЄС – Росія в інтересах зменшення гегемонії США в Європі; посилений російсько-американський діалог (особливо після 2001р.) в інтересах тиску на ЄС.

В даному контексті важливим є визначення специфічних сфер перетину інтересів США, ЄС та Росії в практичній площині щодо геополітичного району, складовою якого є Україна, та визначити роль і місце України в них. Такими сферами є: стратегічна безпека, економічне співробітництво та енергетична співпраця й регіональне співробітництво. Питання полягає в тому чи здатні сьогодні ці важливі для України актори перейти до реалізації стратегічного співробітництва, що має призвести до формування стратегії взаємодії в периферійних регіонах.

В сфері стратегічної безпеки визначальними є параметри геостратегій цих сторін щодо простору між євроатлантичною/європейською та євразійською геостратегічними сферами. Європейська геостратегія сьогодні звісно відрізняється рівнем глобальності та розробленості від американської. Водночас, абсолютно очевидними є тенденції до формування Європейським Союзом орієнтованого на Європу геополітичного простору з неодмінним включенням проміжних країн до сфери своїх інтересів у східному та південному напрямках, механізмами якого виступають як процес розширення, так і формування відповідних концепцій сусідства у поєднанні з проектами розбудови комунікаційних транспортних коридорів та необхідної інфраструктури. На сьогодні можна говорити про відповідні геополітичні сфери європейського геополітичного простору:

1) Норвегія, Ірландія, Швейцарія, Ліхтенштейн – країни Європейського економічного простору, що не мають на порядку денному проблеми відповідності критеріям вступу, на заваді їхньому приєднанню є відсутність позитивного виявлення населення щодо вступу до ЄС;

2) Болгарія, Румунія, які мають завершити переговори про вступ до 2007 р.;

3) Албанія, Боснія, Македонія, Сербія-Чорногорія, Косово і, можливо, Туреччина є державами, терміни прийняття яких важко передбачити, але які є учасницями Пакту стабільності для Південно-Східної Європи. Хорватія і Македонія у 2001 р. підписали з ЄС Угоди про стабілізацію та асоціацію, які дають право розпочати переговори в майбутньому (після їх виконання) про повноправне членство в ЄС, з іншими балканськими державами такі угоди готуються до підписання;

4) країни-об’єкти європейської політики сусідства: з півдня – країни Північної Африки та Близького Сходу, об’єднані крім іншого з ЄС Євро- Середземноморським діалогом (Барселонський процес), а також зі сходу – західні нові незалежні держави Молдова, Бєларусь та Україна;

5) вектори зацікавленості ЄС йдуть далі через Чорноморський, Каспійський регіони до Центральної Азії з проектами реалізації геоекономічних інтересів в сфері транспортних комунікацій та доступу до джерел енергопостачання.

Реалізація планів формування Великої Європи відбувається із паралельним посиленням політики Росії на пострадянському просторі з метою оформлення власної сфери впливу (євразійського геостратегічного району), головними об’єктами якої на даному етапі висапують держави СНД. Навряд чи можна говорити про наявність єдиного геополітичного цілого на пострадянському просторі, що обумовлено відмінними, здебільшого відцентровими від РФ, зовнішньополітичними орієнтирами країн-складових. Росія використовує економічні, політичні, інформаційні та військові важелі для реінтеграції країн “близького зарубіжжя”. Перспективи інтеграційних процесів на пострадянському просторі пов’язані з утвердженням Росії в якості сильного фінансово-економічного інтеграційного центра, впливового і в європейському масштабі також, це завдання пов’язане із розвитком співробітництва Росії та Європи. При цьому для Росії важливо уникнути ізоляції від ключових позицій у формуванні політичної та економічної структури Європи.

США, виступаючи в якості єдиної глобальної держави, зосереджені на реалізації глобальної мети на встановлення політико-економічного контролю в світі в цілому. Головною метою для США на пострадянському просторі залишається забезпечення стратегічного контролю над Російською Федерацією, механізмами є формування поясу підконтрольних держав вздовж кодонів Росії через “розширення доктрини демократії та стабільності з Заходу на Схід”. Власне, ЄС та США в геополітичному контексті формують спільну євроатлантичну геостратегічну сферу, і як для США, так і для ЄС значна увага приділяється російському чиннику, а саме небажаному для американських національних глобальних інтересів й європейських регіональних інтересів посилення позицій Росії в регіоні та світі.

В даному контексті наявною є дія однієї із закономірностей традиційної геополітики – боротьби морських та континентальних сил – через запровадження стратегії оточення конкурента (Росії для США та ЄС) поясом підконтрольних держав для здійснення тиску в інтересах встановлення повного контролю над Євразійським континентальним простором із потенціалом впливу на інших акторів, що претендують на статус світових держав – Індії та Китаю.

Так, щодо України, то як США, так і ЄС висловлюють зацікавленість в здійсненні успішних економічних та політичних реформ, розбудові в Україні демократичного суспільства, що сприяє їхній більш широкій меті на збереженні її в сфері впливу як європейського, так і євроатлантичного. Однак різняться інтереси сторін та стратегії щодо їх реалізації. Для Європейського Союзу Україна важлива у якості передбачуваного та підконтрольного сусіднього простору і ЄС не готовий в найближчий перспективі обговорювати питання вступу України до ЄС, що передовсім обумовлено процесами всередині ЄС після масштабного розширення 2004 р. США ж зацікавлені в прийнятті України до ЄС й остаточному закріпленні меж сфер впливу поряд з Росією.

Власне процеси розширення як ЄС, так і НАТО виступають вагомими чинниками в сфері інтересів стратегічної безпеки ЄС, США та Росії. Україна виступає об’єктом в політиці цих суб’єктів щодо зовнішнього оточення: сусід на східній периферії ЄС, східний фланг “зони відповідальності” НАТО, центральна складова реінтеграційних проектів пострадянського простору для Росії. Розширення ЄС та НАТО є взаємопов’язаними процесами. Водночас у цих двох процесах можна визначити певні конфліктні моменти для сторін даної геополітичної геометрії. Розширення для самого Євросоюзу виступає засобом закріплення зони свого впливу на континенті. США розглядають розширення ЄС та НАТО в контексті збереження своєї присутності на Європейському континенті в політичному та військово-стратегічному плані. Формується двокомпонентна тенденція: з одного боку, окремі країни Європи, як, скажімо, Франція, вбачають в розширенні ЄС на Схід потенціал до посилення американського впливу всередині Союзу через лобіювання інтересів низки центральноєвропейських та пострадянських країн Сполученими Штатами щодо їхнього вступу в Євросоюз, у такий спосіб перетворюючи їх на нових союзників США в Європі. При чому переважною тенденцією стало формулювання стратегії входження в ЄС через НАТО: тобто членство в НАТО розглядається як одна з головних передумов вступу до ЄС. В такому варіанті країни досягають надання гарантій безпеки та забезпечується остаточний вихід зі сфери впливу Росії. Членство в НАТО для США виступає як важливий елемент підтримки євроінтеграційних прагнень країн-кандидатів на вступ. Таким чином, через НАТО країни-кандидати на вступ до ЄС отримують змогу використовувати механізм впливу США на країни ЄС.

З іншого боку, але в контексті першої складової цієї тенденції, можна говорити про той факт, що розширення ЄС за рахунок держав з невідповідними європейським стандартам параметрами економічного та політичного розвитку виступає для США засобом послаблення, принаймні на деякий час, західноєвропейського центру тяжіння в сучасній геополітичній грі, і продовженням повноважень НАТО в сфері забезпечення стабільності і безпеки Європи.

В інтересах США не допустити посилення впливу Росії на держави, що залишаються поза межами процесу європейської інтеграції. У такий спосіб зростають можливості збільшення ваги самої Європи як самостійного центру сили: балансуючи між євроатлантистською та європейською геополітичними парадигмами, ЄС прагне розбудувати безконфліктну схему взаємин із Росією, з одного боку, та із США, з іншого.

Для Російської Федерації характерним є еволюція сприйняття процесів розширення ЄС та НАТО: із усвідомленням того, що інтеграція з ЄС вимагає більшої відповідності цінностям і критеріям європейської системи й передбачає більший рівень інтегрованості в цю систему, ніж у випадку членства в НАТО, що сприймалося Росією у формі наближення військово-стратегічної загрози до кордонів Росії, актуалізується європейсько-російський діалог в контексті пом’якшення відчуття вразливості Росії від подальшого поглиблення європейського інтеграційного процесу. Приєднання України до Євросоюзу посилює потенціал впливу Союзу на процеси в пострадянському просторі, що суперечить інтересам Росії.

В цьому контексті українсько-російські відносини для ЄС виступають важливим чинником стратегії на східному векторі: ЄС зацікавлений в стабільних відносинах між Україною і Росією, однак не створюючи умов для зближення їх за рахунок відносин з ЄС. Росія для ЄС з огляду на вагу самого суб’єкта виступає ключовим партнером у формуванні стабільного середовища на східних кордонах. Важливо, що вже є усталеною тенденцією – зближення інтересів Росії з ЄС або з США призводить до активізації механізмів “м’якої ізоляції“ України, що є наслідком різких коливань в зовнішньополітичній стратегії останньої від одного пріоритетного напрямку до іншого. Саме тому Україна потребує врівноваженої стратегії відносин з цими сторонами, не граючи на їх протиріччях.

Економічна взаємодія для ЄС та для Росії виступають механізмами реалізації геоекономічних інтересів, а також можливим інструментом укріплення своїх позицій як незалежних від США центрів світової політики. Для США економічна присутність підкріплюється політичним контролем над важливими для них регіонами та країнами. Тому проекти економічної інтеграції на євразійському просторі впливають на інтереси США опосередковано, а той час, коли для європейських інтересів це безпосередній вплив на потенціал реалізації своїх інтересів.

На сучасному етапі економічний діалог ЄС – Росія спрямований на формування загальноєвропейської зони вільної торгівлі, що був започаткований у жовтні 1999 р., а на саміті ЄС – Росія 10 травня 2005р. вже підписані конкретні механізми реалізації цієї мети – Дорожні карти по формуванню чотирьох спільних просторів: економічного, в сфері свободи, безпеки та юстиції, зовнішньої безпеки, а також досліджень, освіти та культури. В обговоренні проблем економічної співпраці дещо різняться інтереси сторін. Так, для ЄС важливим є акцентування на спільних цінностях в основі європейсько-російського співробітництва в усіх сферах, для Росії ж – питання оцінки прямих прибутків та втрат при розширенні від європейської інтеграції. Характерно, що на цьому етапі в риториці європейських та російських політичних діячів акцентується увага на формуванні “просторів ЄС та Росії” та необхідності вироблення правил поведінки на цих просторах інтересу.

Характерно, що Україна для ЄС після 2004 р. залишається осторонь від дискусій про поглиблення економічної співпраці з ЄС через поглиблення дестабілізаційних тенденцій всередині країни. Крім того, для України стоїть питання європейської економічної інтеграції чи євразійської. Свого часу (15 травня 2002р.) вже озвучувалася ідея відносин України з ЄС у вигляді Спільного політичного й економічного європейського простору²¹², але представлена ця ідея доволі нечітко. Така концепція кореспондувалася із діалогом ЄС та Росії щодо формування Єдиного європейського економічного простору. Дійсно формат відносин, що пропонується в рамках концепції нового сусідства нагадує статус відносин з учасниками Європейського економічного простору (ЄЕП) у складі Норвегії, Ірландії та Ліхтенштейну із відмінністю в тому, що такий формат відносин з Євросоюзом ці країни обирали самі, а у випадку країн-сусідів такий формат пропонується Союзом. Основними принципами цього формату відносин є: адаптація до acquis, в частині, що стосується функціонування внутрішнього ринку; країна-учасниця внутрішнього ринку має бути готова до спільної політики в сфері конкуренції та формування механізмів контролю за її дотриманням; перевага багатостороннього формату у відносинах в рамках Європейського економічного простору.

Безумовно, що реалізація ідеї спільного європейського економічного простору на засадах інтеграції з Європейським Союзом могла б в принципі скласти основу для розвитку інтеграційних процесів між окремими пострадянськими державами, які виступають країнами-сусідами ЄС. Для України це означало б принципово нову перспективу, коли практично могла б бути знята геополітична і геоекономічна дилема напрямку інтеграції. Оскільки обидва ці вектори могли б бути поєднані в рамках єдиного інтеграційного курсу, спрямованого на формування спільного економічного та політичного простору.

Однак для України перспектива участі в угодах на зразок Європейського економічного простору не є реальною принаймні в короткостроковій перспективі через наступні причини: затягування процесу адаптації законодавства до норм і принципів ЄС; низькі темпи економічно-торговельної та інвестиційної інтеграції України з ЄС; поточна структура торгівлі ЄС та України; Україна не готова до конкуренції з європейськими виробниками товарів та послуг.

Питання входження України до Єдиного європейського економічного простору має ув’язуватися з іншим напрямком формування єдиного економічного простору – між РФ, Україною, Білоруссю та Казахстаном (Договір ЄЕП, вересень 2003 р.). В цьому контексті зауважимо, що в цілому Європейський Союз не висуває заперечень щодо формування зон вільної торгівлі й має цілі щодо сприяння регіональній інтеграції на своїх периферіях²¹³. Отже, єдиним реальним позитивним виходом з ситуації різноспрямованих економічних інтеграцій міг би бути взаємопов’язаний, синхронізований, скоординований розвиток інтеграційного процесу в обох напрямках з формуванням дійсно спільного економічного простору на засадах європейських acquis²¹⁴. Тобто реальною основою такої інтеграції в сучасних умовах мають бути саме стандарти Європейського Союзу. Таким чином, для України дилема “європейська економічна інтеграція vs євразійська” не є питанням вибору, це питання співробітництва на можливих для України рівнях, що відповідають національним інтересам України та можливостям щодо їх реалізації. Крім того, на сьогодні формат формування загальноєвропейської зони вільної торгівлі виключає Україну як рівноправного партнера через відсутність економічних підстав вважати її такою.

Каталізатором геополітичної гри на пострадянському просторі є її енергетична складова. Як вже зазначалося вище, енергетична дипломатія перетворилася на важливу складову зовнішньої політики країн, особливо на євразійському просторі. При чому для України, враховуючи її потужний транзитний потенціал, еволюції підходів до України у енергетичному співробітництві є саме об’єктом геополітичної гри навколо енергетичної безпеки як США, Росії, ЄС, так і самої України. Місце і роль України в даній геополітичній грі визначаються, по-перше, її транзитним потенціалом РФ – Україна – Європа, по-друге, транзитним потенціалом Каспійський регіон – Україна – Європа/США. Крім того, участь в цих проектах означає не лише отримання прибутків від геоекономічних переваг, а і вирішення проблем власної енергетичної безпеки з огляду на значну залежність від РФ як основного джерела енергопостачання (75-80% потреб України в нафті, 20-25% - у природному газі).

Енергетичне співробітництво суттєво впливає на відносини в трикутнику ЄС – Україна – Росія. Остання теза обумовлюється тим, що ЄС є найбільшим споживанням російського природного газу (67% у 2000 р., після розширення очікується збільшення залежності до 73%), Росія відповідно є головним постачальником енергоресурсу, Україна виступає головним транзитером газу з Росії до ЄС (з Росії до ЄС через територію України транспортується 93,7%, лише 3,2% через Білорусь)²¹⁵.

Інтересами Євросоюзу в енергетичному співробітництві є забезпечення достатньої кількості енергопалива з акцентом на зростання споживання природного газу в енергетичному балансі ЄС і диверсифікація джерел енергопостачання, зокрема з Каспійських джерел та Північної Африки. В “Енергетичній стратегії ЄС на 2000-2020 рр.” однією з цілей визначається зменшення залежності від одного джерела транспортування газу з Росії²¹⁶, крім того, в пріоритетних проектах ЄС у газовій сфері участь України не передбачається.

Одночасно активно розвивається енергетичний діалог ЄС – Росія в контексті розбудови нових газо- і нафтопроводів в обхід території України (фактично мова йде про п’ять додаткових трубопроводів) з метою усунення української монополії на транзит російського газу в середньостроковій перспективі. Незважаючи на популярну в українській політологічній думці тезу про довгостроковість таких перспектив через той факт, що для реалізації даних проектів Росія потребує додаткових інвестицій в газовидобувну галузь, в той час, коли європейські інвестиції стримуються через політичні міркування, обхідна стратегія вдало реалізовується на практиці. Наприклад, запровадження чергової нитки Балтійської трубопровідної системи з Росії до країн Європи у вересні 2005 р.

Важливою тенденцією в сфері енергетичного діалогу ЄС і Росії щодо України є той факт, що більшість газових проектів ЄС не стосуються інтересів України, проте у випадку виконання проектів будівництва Росією газопроводів поза територією України, це може спричинити негативні наслідки для України, а саме зменшення транзиту через українську ГТС на дві третини. Аналіз даної ситуації дає підстави визначити, що розробка обхідної стратегії для України є наслідком політичних міркувань.

Інший вектор транзитного потенціалу стосується проектів транспортування нафти та газу з Каспійських родовищ до Європи та США. Як зазначалося в підрозділі 3.1.6. боротьба за виробництво та транспортування енергоресурсів з Каспійського регіону набуває стратегічного значення в контексті забезпечення економіко-політичного контролю над регіоном ЄС, США, Росії. Для України участь в цій геополітичній грі виражається проектом розбудови Євразійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК), складовою якого на території України є збудований нафтопровід Одеса – Броди із проектами добудови його територією Польщі Полоцьк – Гданськ, що актуалізує питання регіональної співпраці в чорноморсько-каспійському напрямку, про що мова піде нижче.

Зазначимо, що запроваджені в дію нафтопроводи Баку – Супса, Баку – Тбілісі – Джейхан, південнокавказька газопровідна система Баку – Тбілісі – Ерзерум, Баку – Новоросійськ є свідченням реалізації і в даному напрямку обхідної щодо України стратегії транспортування енергоносіїв з каспійських родовищ. Більше того, інші спроби диверсифікації джерел енергопостачання з Центральної Азії (Туркменістан, зокрема) також носять риси транзитної залежності від території Росії, що проблематизується оплатою українською стороною як за енергопаливо, так і за транзит. Складно відбуваються процеси, в першу чергу, заповнення нафтопроводу Одеса – Броди каспійською нафтою здебільшого через наявність вже розгалуженої мережі її постачання та пошуку партнерів в заповненні системі в європейському напрямку, з іншого боку – добудова польською стороною даного нафтопроводу відбувається досить інерційно, що обумовлено і позицією ЄС щодо цього транспортного енергетичного проекту. Розбудова транспортний коридорів з каспійських родовищ складається з двох частин: безпосередньо від джерел видобутку енергосировини до Чорного моря і далі – до Європи або через територію України, або Чорноморськими протоками й Середземним морем. Незважаючи на перевантаженість проток і обмеження Туреччиною вантажоперевезень сьогодні за умов значно менших обсягів видобутку нафти та газу з Каспійського регіону, США та ЄС віддають перевагу підконтрольним просторам для формування транспортних коридорів, тобто в обхід території України. Однією з головних причин є непостійність зовнішньополітичних орієнтирів та низький інвестиційних потенціал, що наразі демонструється Україною, які у сукупності зменшують привабливість українського варіанту.

Таким чином, енергетичне питання виступає ще одним засобом тиску на Україну в геополітичній геометрії США – Росія – ЄС – Україна, що здебільшого відбувається не на кориться українським інтересам.

Суттєвим елементом аналізу є теза про небезпечний характер визначення Україною у якості стратегічних напрямків своєї геостратегії трьох впливових акторів міжнародних відносин, які можуть виступати і виступають конкурентами в сучасному геополітичному середовищі при збереженні значного рівня кооперації. В геополітичній геометрії США – ЄС – Росія – Україна останній вельми важливо не балансувати на цих напрямках, не грати на інтересах трьох інших акторів, не вдаватися до вирішення своїх інтересів із однією з сторін за рахунок іншої, що і складає небезпеку. Дотримання відносин рівнонаближеності в усіх цих напрямках, послідовне взаємовигідне співробітництво з ними в питаннях, що складають національний інтерес України, уникнення різкого коливання від одного стратегічного напрямку до іншого мають складати основу стратегії України в існуючому геополітичному середовищі.

Центральна та Східна Європа як важлива складова геопростору України.

Важливою складовою геополітичного простору виступають країни Центрально-Східної Європи. Вони є елементом євроатлантичного/європейського геостратегічного району. Однак їхнє значення для України, в першу чергу, обумовлюється тим, що вони є сусідніми країнами першого порядку. Їхнє значення зростає як в контексті двосторонніх відносин, так і в контексті відносин України з ЄС. Можна прогнозувати ситуацію, за якої майбутнє відносин ЄС та України значною мірою залежатиме від рівня відносин з країнами Центрально-Східної Європи, які після травня 2004 р. перебрали на себе функцію головного суб’єкта східної політики Євросоюзу. Україна стане одним з об’єктів даної політики, і власне від української позиції у цій взаємозалежності визначатиметься відповідна перспектива. З геостратегічної точки зору, для самих країн ЦСЄ проміжне розташування України у якості східного кордону ЄС та країн ЦСЄ суттєво зменшує значення “російського чинника” у внутрішній політиці держав ЦСЄ, оскільки Росія сприймається географічно відокремленою поясом західних ННД.

Комплекс двосторонніх відносин з цими державами складається з питання торговельно-економічного режиму, проблем візового режиму, транскордонного співробітництва, статус діаспори цих країн в Україні, а також української в кранах ЦСЄ, а також питання кордонів. Проблема кордонів гостро стоїть на порядку денному відносин України з Румунією і носить здебільшого характер набуття геоекономічних переваг в процесі встановлення морського кордону та будівництва глибоководного каналу Бистре в гирлі р.Дунай. Власне сам фактор розширення Європейського Союзу суттєво впливає на відносини України з цими країнами, оскільки саме в даному випадку наявним є диверсифікація системи та рівнів двосторонніх відносин під впливом процесу регіональної інтеграції. Навіть питання вирішення проблеми українського-румунського кордону румунською стороною затягується процесом вступу цієї країни до ЄС з січня 2007 р. і тоді Україна матиме проблему кордону з ЄС. Однак, досвід Естонії та Латвії у питанні кордонів з Росією показує, що Союз не перебиратиме на себе функцій головного суб’єкта у вирішенні прикордонних питань, принаймні з Росією. Щодо України, то можна очікувати, що питання українсько-російського кордону може перетворитися на один з факторів тиску на Україну в її євроінтеграційних прагненнях.

В цілому ж, відносини України з ЦСЄ відіграють важливу роль в євроінтеграційній стратегії України, проголошеної у якості пріоритетного зовнішньополітичного вектору через: по-перше, перебирання ними функцій головних суб’єктів Політики сусідства ЄС в східному напрямку, по-друге, мова йде про економічний потенціал цих країн.

Крім адекватності економічних перетворень України та держав ЦСЄ, йдеться і про той факт, що останні країни прагнутимуть використати потенційну місткість українського ринку, яка є достатньо великою. Можна передбачати й інвестиційну активізацію – перенесення низки орієнтованих на експорт виробництв з території Чехії, Угорщини та Польщі на територію України з метою використання її конкурентних переваг, а також виходу з-під дуже жорстких регулятивних вимог, які діють на території ЄС. Для України важливим в цьому напрямку є реструктуризація української економіки в напрямку отримання значних переваг від такої діяльності у власних національних інтересах.

Необхідним є і залучення України до субрегіональних інтеграційних утворень з метою підтягування України до відповідних стандартів інтеграції в усіх сферах. Поглиблення регіонального співробітництва повністю відповідає принципам Євросоюзу. В основі цих принципів лежить розуміння того, що лише через співробітництво і партнерство із своїми сусідами кожна окремо взята країна може максимально реалізувати свій потенціал, гарантувати свої національні інтереси. Важливими механізмом реалізації інтересів як України, так і сусідніх держав ЦСЄ виступає транскордонне співробітництво.

Субрегіональні вектори геопростору України: Балто-Чорноморський/ Чорноморський / Чорноморсько – Каспійський.

Геополітичний простір України характеризується складною структурою, що обумовлено перетинанням декількох геополітичних полів, районів, зон. Як вже відмічалося, це обумовлено процесами реструктуризації як глобального геополітичного середовища, так і регіональних його складових. Власне і процеси формування стратегії відносин ЄС, США та Росії суттєво впливають на розвиток схем так званої регіональної кооперації. Для України вони набувають форм субрегіональних векторів співпраці від Балтійського до Чорного, і далі Каспійського морів. В даній складовій геополітичного простору України актуалізується і фактор морського простору із відповідними геоекономічними інтересами в сфері морських комунікацій, що на початку 1990-х років були втрачені на користь Румунії, Болгарії, розвитку рекреаційного потенціалу тощо. Активізацію кооперативного регіоналізму або неорегіоналізму пов’язують із чинником розширення ЄС, а також співробітництвом ЄС та Росії щодо периферійних (розділених) регіонів. Субрегіональні організації на периферії ЄС мають сприяти підтягуванню країн-учасниць до стандартів й принципів ЄС в усіх сферах, особливо щодо безпеки, стабільності й економічного співробітництва. Позитивним прикладом такої форми співпраці свого часу стали субрегіональні об’єднання в ЦСЄ (ЦЄІ, наприклад).

Для України такими субрегіональними векторами співпраці виступають: Балто – Чорноморський, Чорноморський та Чорноморсько – Каспійський простори. Зауважимо, що центральним для України виступає саме чорноморський напрямок. Механізмами реалізації інтересів держав цього простору виступають субрегіональні об’єднання Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) та ГУ(У)АМ. В стратегічному контексті Чорноморсько-Каспійський регіон вирізняється саме в американській політології та в контексті формування розширеної зони відповідальності НАТО щодо перенесення південно-східного флангу цієї організації з Середземного до Чорноморсько-Каспійського простору.

Об’єднуючими складовими для формування Чорноморського та Чорноморсько-Каспійського співробітництва виступають інтереси економічної інтеграції й вироблення ефективних механізмів забезпечення безпеки у військово-стратегічному та транзитному контексті. Так, в рамках ОЧЕС створені миротворчі сили (BLACKSEAFOR), однак існує проблема лідерського потенціалу в рамках утворень з огляду на членство Туреччини, Росії, України в ОЧЕС, а також відсутності в складі ГУАМ Росії. ГУАМ виступає на даному етапі суто економічним утворенням, що ґрунтується навколо проектів формування транспортних коридорів Європа – Кавказ – Азія і відповідає інтересам всіх зацікавлених сторін. Наділення цього об’єднання функціями організації з безпеки в регіоні для України означатиме дублювання функцій з ОЧЕС, що ускладнює механізми геостратегії України.

Ідеї формування Балто-Чорноморської дуги стабільності не є новими (1992 рік – ініціатива Польщі “NATO-biz”), що не набули форм геополітичної реальності через відмінність стратегій й власне самої геополітичної ваги країн Балтійського та Чорноморського регіону для ЄС та США. На сучасному етапі формування Балто-Чорноморсько-Каспійських проектів є доволі штучним за міжнародною проблемністю, а також інтересами регіональних акторів. Свого часу Балто-Чорноморське співробітництво мало на меті спільне просування до членства в НАТО та ЄС, а з отриманням таких запевнень країнами Балтії ідея позбулася актуальності. Сьогодні Балто-Чорноморсько-Каспійська зона стабільності та демократії здебільшого є проектом, що ґрунтується на суб’єктивному факторі – співпраці лідерів країн (України, Грузії, Польщі, Литви) і носить тимчасовий характер. Це обумовлено тим фактом, що не існує інтегруючого елементу для всіх країн даного простору, більше того економічні та безпекові інтеграційні інтереси суб’єктів даного простору є односпрямованими, однак різнорівневими: країни Балтії та ЦСЄ вже є членами ЄС та НАТО, Україна і Грузія мають зосередитися на внутрішньому розвитку країн задля просування на шляху до ЄС, НАТО, а також збалансувати зовнішньополітичну стратегію відносин з Росією. В геополітичних термінах формування даного Балто-Чорноморсько-Каспійського простору виступає у якості саме буферної (лімітрофної) зони для країн-учасниць, що посилює небезпеку зовнішнього тиску. Власне інтереси економічної співпраці та в сфері безпеки закладені в основу діяльності ОЧЕС та ГУАМ, тому будь-які розширені проекти лише дублюють вже існуючі структури, що мінімізує ефективність як вже існуючих, так і новостворюваних структур.

Регіони Азії, Африки та Латинської Америки в українському геополітичному просторі.

Останньою за геополітичним районуванням, не за значенням, для України виступає складова її геополітичного простору – регіони Азії. Африки та Латинської Америки. Співробітництво України з країнами-складовими цього простору обумовлюється високою економічною доцільністю й ефективністю з огляду на чіткі практичні потреби країн регіонів й можливості України. Механізми співробітництва України з державами цих регіонів ускладнюються нестабільним характером внутрішньо регіональних взаємин, а часто і численним громадянськими війнами та внутрішньодержавними конфліктами. Розвиток потенціалу співпраці України з цими країнами має базуватися на аналізі потреб та платіжного потенціалу кожної країни окремо, з уникненням втягування України у конфліктні та кризові ситуації на боці однієї з сторін. Така позиція дозволятиме розширювати коло зовнішньоекономічних партнерів України. Отже, стратегія відносин з країнами регіонів Азії, Африки та Латинської Америки має базуватися на крапкових інтересах із розвитком потенціалу до встановлення довготермінових механізмів співпраці, що передбачає уникнення стратегії підтримання відносин з країнами-лідерами в регіоні як “країн-воріт” на ринки інших країн цих регіонів. Водночас, розвиток субрегіональних інтеграційних механізмів в цих регіонах відкриває потенціал до виходу на взаємодію у форматі “Україна – субрегіональна організація” з питань, що складають спільний інтерес і не є об’єктом суперечок між країнами-складовими.

Таким чином, локально-регіональний геополітичний кодекс України передбачає активне рівноправне та взаємовигідне співробітництво України з іншими державами в інтересах економічної та військово-політичної безпеки на субрегіональному рівні з метою підвищення рівня стабільності, передбачуваності і довіри, побудови всеохоплюючих і ефективних механізмів регіональної безпеки в Європі та вдосконалення існуючих механізмів міжнародної безпеки на глобальному рівні при максимальному дотриманні національних інтересів України. Важливо, що такий локально-регіональний кодекс не означає перетворення України на регіонального лідера, оскільки в даному геопросторі не має регіону для реалізації такої мети, ані в європейському, ані в євразійському, ані в центральноєвропейському, ані в чорноморсько-каспійському, ані в балтійсько-чорноморському тощо.

Аналіз геополітичного простору України дозволяє перейти до формулювання геостратегії України з інтересами, цілями та механізмами їх реалізації на практичному рівні.