2.2. Англо-американська геополітична традиція.

Особливостями англо-американської геополітичної традиції є наступні:

• геостратегічна природа досліджень із високим прикладним значенням і чіткими комплексними рекомендаціями щодо активності США на світовій арені;

• обґрунтування геополітичного планетарного дуалізму у якості основної характеристики світового простору й розробка концепції “морської сили” в особі США у формі концепції атлантизму;

• обґрунтування ідеї світового панування “морської сили” та методів її досягнення;

• виділення глобальних просторових структур, ієрархієзація світового простору у відповідності до цілей та інтересів США.

Концепція “морської сили” А.Мехена.

Роботи американського адмірала Альфреда Мехена (1840-1914) присвячені військово-морській стратегії, однак окремі запропоновані ним методи аналізу світового простору відповідають геополітичному підходу й набули подальшого розвитку в роботах науковців-геополітиків. Можливо, тому його вважають одним із засновників геополітики як наукової концепції.

Визначимо ключові геополітичні постулати, введені в науковий обіг А.Мехеном. Основними роботами, в яких містяться геополітичні аспекти військової стратегії США: “Вплив морської сили на історію. 1660-1783” (1890) та “Зацікавленість Америки у морській силі” (1897).

По-перше, на основі аналізу ролі морських та континентальних держав в світовій історії Мехеном доведено перевагу “морської сили” (Sea Power), визначено роль морського фактору для становлення й утвердження могутності держави: “Володіння морем або контроль над ним, користування ним тепер і завжди були великими факторами в історії”⁵². Ідея про перевагу морської держави над континентальною зумовлена, на думку Мехена, “постійністю протистояння латинської раси над слов’янською”.⁵³ В роботах Мехена наявність виходу до моря ще не означає автоматичного становлення держави у якості морської потуги, “морської сили”, це є лише “морська доля” (Sea Destiny). Морська сила обумовлюється морським типом цивілізації, глобальністю цілей та комплексністю методів їхнього досягнення.

Так, основними параметрами держави, що може називатися морською силою є формулювання: SP=N+MM+NB,

де SP – морська сила,

N – військово-морський флот,

MM – торговельний флот,

NB – мережа військово-морських баз.

Мехен доводив, що історія Європи та США обумовлені їх виходом до океанів і розвитком військово-морського й торговельного флотів, що дозволяли освоювати та завойовувати світовий простір.

Вперше А.Мехен визначає метою США забезпечення світового панування, що є можливим через створення світової торговельної цивілізації, а інструментами досягнення цієї мети виступають військові дії та торгівля. Торговельний флот забезпечує фінансово-економічне проникнення та контроль над іншими регіонами світу. Військові дії та військово-морський флот має забезпечувати стратегічний контроль над ключовими віддаленими від материка базами/осередками й слугує гарантом забезпечення торгівлі.

Тобто, формулювання Мехена свідчить, що морська сила матиме панівне становище за умови домінування комерційного потенціалу над глобальним виробництвом і фінансовим капіталом.

У зв’язку з цим Мехен розробляє шість критеріїв морської сили:

1. географічне положення, обумовлене відкритістю морям, довжиною морських узбережних ліній, наявністю морських комунікацій з іншими країнами, що забезпечує можливість контролювати стратегічно важливі регіони;

2. фізична конфігурація держави, що визначається, в першу чергу, будовою узбережної лінії, потенціалом до розбудови портів, кількість портів (фактична та потенційна);

3. довжина узбережної лінії: чим довше, тим краще;

4. чисельність населення є важливою для забезпечення можливостей будувати кораблі та обслуговувати їх;

5. національний характер – потяг до комерційної діяльності має бути характерною ознакою нації для забезпечення торговельного світового панування;

6. політичний характер правління, від якого залежить спрямування та використання кращих природних і людських ресурсів для забезпечення морської сили по всіх параметрах.

Важливо, що сам Мехен визначає лише теоретичне існування виключно морських та виключно континентальних держав.

По-друге, Мехен вперше виділяє глобальні просторові геополітичні структури, що мають стратегічне значення. В якості ключового в світовій політиці й історії Мехен виділяє “північну континентальну напівсферу”, південний кордон якої проходить Суецьким та Панамським каналами. Це сфера найбільш інтенсивної світової торгівлі і політичної активності. В межах цієї зони найбільш важливим просторовим елементом виступає Росія, як домінантна континентальна держава. США він розглядав у якості аванпосту європейської цивілізації, що просувається на захід, і тому США мають стати нащадками Великобританії в боротьбі за світове панування, користуючись її досвідом⁵⁴. Саме тому головним довготерміновим завданням для США в боротьбі за контроль над північною континентальною напівсферою є боротьба із Росією. Головна небезпека для США може виходити від таких континентальних потуг, як, в першу чергу, Росія та Китай, в меншій мірі – Німеччини.

По-третє, на планетарний рівень Мехеном виведені принципи та методи реалізації стратегічної мети США – встановлення світового панування – і подані відповідні рекомендації.

Так, в першу чергу США необхідно відійти від політики ізоляціонізму, побудувати потужний військово-морський та торговельний флот, розширити участь у світовій політиці через відхід від “доктрини Монро” і встановити контроль над територіями за межами Американських континентів. Для цього на практичному рівні необхідно створити стратегічний англо-американський альянс, що управлятиме морями та океанами і створюватиме противагу континентальним державам.

Запровадження “стратегії блакитної води” – утримання від ведення сухопутних боїв і максимальне використання військово-морського флоту – має сприяти формуванню низки військово-морських баз на віддалених від США територіях, починаючи із захоплення Філіппін, Гаваїв, Карибського басейну та Панами⁵⁵.

В боротьбі із континентальними державами за вплив в північній континентальній напівсфері Мехеном запропоновано запровадити принцип “анаконди” (автор генерал Мак-Клеллан в часи громадянської війни в США), що передбачає блокування території ворога з моря і вздовж узбережних ліній, яке призводить до стратегічного й економічного виснаження. В інтерпретації Мехена мова йде про боротьбу на планетарному рівні не з арміями, а з економічними центрами через: а) ізоляцію континентальної частини умовного супротивника з морського узбережжя; б) попередження утворень коаліцій континентальних держав через створення мережі дружніх/союзних угрупувань, у такий спосіб відриваючи узбережні простори супротивника від континентальної маси.

Крім того, для ефективної реалізації цих завдань США необхідно посилювати свої позиції по шести критеріям морської сили й відповідно послаблювати потенціал умовного конкурента по них же.

Таким чином, напрацювання А.Мехена заклали основи зовнішньополітичної стратегії США в контексті перетворення її на світову потугу. Подальші розробки американських геополітиків лише уточнювали методи та аналіз умов досягнення головної мети США в світовій політиці. Згодом такі дослідження сформують геополітичну школу атлантизму (неоатлантизму).

Концепція “геополітичної вісі історії” Х.Маккіндера.

Наукові роботи британського географа Хелфорда Маккіндера (1861-1947) логічно відносити до європейської традиції геополітики⁵⁶, водночас теорія “Серцевинної землі” (Хартленду) була покладена в основу атлантистської геостратегії. Центральним моментом досліджень Х.Маккіндера є пояснення й обґрунтування взаємозв’язку просторових відносин та історичної обумовленості в інтересах забезпечення позиції Великобританії у якості глобальної потуги.

Так, вже в роботі “Британія і британські моря” (1902) Маккіндером досліджено геополітичну структуру світу й визначено місце Великобританії в ній. Розгорнутий геополітичний сценарій світового масштабу⁵⁷ Х.Маккіндером було представлено доповіддю в Британському географічному товаристві у 1904 році “Географічна вісь історії”, що і дала назву відповідної теорії.

Вихідними моментами теорії Маккіндера є положення про те, що “ініціативу в історичному процесі проявляє людина, а не природа, але саме природа в більшій мірі здійснює контроль”⁵⁸. Запропонований британським вченим геополітичний сценарій базується на європоцентричному світі, однак відзначається, що “саме завдяки тиску зовнішніх варварів Європа змогла створити свою цивілізацію… європейська цивілізація у переважній мірі є результатом боротьби проти варварських азійських вторгнень”⁵⁹.

Цей період становлення європейської цивілізації, що супроводжувався просторовим розширенням Європи й встановленням світового панування, Маккіндер визначає терміном “Колумбова епоха”, яка, однак, підходить до свого логічного кінця і призводить до завершення домінування морських держав, а континентальні країни націлені на набуття нового, більш високого, геополітичного статусу.

В даному контексті світова історія, за Маккіндером, являє собою перемінний процес протистояння континентальних й океанічних держав, а світ після Великих географічних відкриттів сприймається як завершена цілісність – земна куля перетворилася на замкнену політичну систему глобального масштабу. В таких умовах в світовій політиці особливе значення набувають взаємини цілісних просторових генералізованих структур, а не лише відносини між державами. Світ поділяється на дві геополітичні напівкулі: континентальну та океанічну, і такий бінарний поділ конфронтаційний за своєю природою. Центри сили в цих напівкулях в різні історичні періоди можуть змінюватись, однак протистояння між ними неминуче.

Співвідношення цих сил, на думку Маккіндера, залежить від розвитку комунікаційних технологій, перш за все в транспортній сфері, “що здатні змінювати фізичні властивості простору Землі”⁶⁰. Так, в процесі зміни транспортних технологій змінювалися “вісеві області історії”: Центральна Азія (ХІІІ ст.) - міграції кочових народів; Великі географічні відкриття (ХV – ХVIІІ ст.) – освоєння морських комунікацій, підйом морських, океанічних сил, розбудова трансконтинентальних залізниць (особливо на території Російської імперії) на початку ХХ ст.. змінюють вектор геополітичних сил на користь континентальної напівкулі.

В основі геополітичного сценарію Маккіндера —“теорія Хартленду” (Серцевинної землі) (термін, що не вживається в роботах Маккіндера, введений у 1915 р. британським географом Дж.Фейгрівом⁶¹). Основну ключову силу в світовій політиці Маккіндер вбачав в Євро-Азії, що є вісевим регіоном (власне Хартлендом), який недоступний судам морських держав, а умови сприяють розвитку воєнного та промислового потенціалу. Чітких меж вісевого регіону Маккіндер не наводить, водночас пропонуючи в наступних роботах переглянуті варіанти меж Хартленду. В будь-якому випадку в центрі Хартленду завжди залишається більша частина Росії від Білого і Балтійського морів до Каспію, Байкалу і Північно-Східного Сибіру. Зміна меж вісевої землі обумовлюється складним міжвоєнним періодом світової історії, а також з урахуванням критеріїв розвитку транспорту, зростання населення й індустріалізації. Так, у 1919 році в своїй роботі “Демократичні ідеали та реальність” Маккіндер територію Хартленду розширює за рахунок включення Тибету й Монголії на сході й Центрально-Східної Європи на заході⁶². У 1943 році в роботі “Завершеність земної кулі та встановлення миру” Маккіндер зі складу Хартленду виключає територію Східного Сибіру на схід від Єнісею. Ця територія отримала назву Леналенд й включалася до зони узбережного простору, яка має бути використана морськими державами у боротьбі проти сили, що контролює Хартленд⁶³.

Наступним просторовим елементом моделі Хартленду є внутрішній напівмісяць, що оточує серцевинний регіон. Територія внутрішнього напівмісяця включає Німеччину, Австрію, Туреччину, Індію та Китай, головним її призначенням є захист Хартленду, але саме вони у боротьбі за контроль над Хартлендом виступатимуть об’єктом експансії з боку світових держав.

Наступний просторовий елемент зовнішній напівмісяць – Британія, Південна Африка, Австралія, Сполучені Штати, Канада і Японія.

Маккіндер стверджує, що “з географічної точки зору внутрішній та зовнішній напівмісяці здійснюють щось на зразок обертання навколо вісевої держави”⁶⁴. Порушення балансу сил на користь вісевої держави, що виражатиметься в її експансії на прикордонні території Євро-Азії, дозволяє використати необмежені континентальні ресурси для побудови флоту і тоді сформується нова світова імперія. Це може відбутися, якщо Німеччина приєднається до Росії в якості союзника. Врівноважити баланс може лише морська орієнтація Франції⁶⁵. Більше того, на думку Маккіндера баланс політичної могутності в кожний конкретний момент є безумовно, з одного боку, результатом географічних умов (а також економічних і стратегічних), з іншого – відносної чисельності, мужності, оснащеності й організації конкуруючих народів.

В глобальному геополітичному сценарії особливе значення автор відводить ще одній значній просторовій складовій – Світовому острову, що являє собою суцільний континентальний масив Європи, Азії та Африки. На території Світового острову зосереджена значна частина людських і природних ресурсів, тому держава, що займає панівне становище на Світовому острові панує у світі. Вже у 1919 році Маккіндер визначає, що шлях до панування на Світовому острові лежить через володіння Хартлендом. В контексті світового панування Маккіндер визначає три складові механізму досягнення цієї мети:

• хто управляє Східною Європою, той управляє Хартлендом;

• хто управляє Хартлендом, той править на Світовому острові;

• хто управляє Світовим островом, той контролює світ.

В контексті недопущення посилення ролі Росії в Хартленді Маккіндер рекомендував морським державам – Британії та США – не допустити об’єднання Росії з арабськими державами. Крім того, для завоювання Хартленду морським державам необхідно крім стратегічної боротьби за контроль над внутрішнім напівмісяцем і далі за Хартленд запровадити політику ідеологічного місіонерського проникнення в межі Хартленду країн океанічної напівкулі з ідеями й цінностями океанічного світу.

В якості найбільш перспективних в стратегічному плані країн для проникнення в Хартленд є Туреччина й Палестина: проникнення через транспортні комунікації з цих країн в центр Євразії.

Незважаючи на численні критичні зауваження, що, в першу чергу, стосуються історичної обумовленості концепції, сутність теорії Хартленду Х.Маккіндера складає основу навіть більшості сучасних атлантистських стратегій та концепції.

Геополітичні погляди Н. Спікмена.

Ніколас Спікмен (1893-1944) є послідовником англо-американської традиції геополітики. Спікмена концептуалізував атлантистський напрямок в геополітичній науці. Н.Спікмен очолював Інститут міжнародних відносин при Єльському університеті і вперше ставить в центр геополітичних концепцій проблему безпеки. Таким чином, геополітика для Спікмена – це наукова дисципліна, що розробляє основи безпеки країни з точки зору географічних факторів.

Роботи Спікмена носять високий прикладний характер, що виражається у виробленні низки практичних рекомендацій для зовнішньої політики США у воєнний та повоєнний період.

По-перше, в роботі “Стратегія Америки в світовій політиці: США і баланс сили” (1942) Спікменом формулюються принципи глобальної системи безпеки США, що передовсім, передбачає активізацію втручання США у справи Євразії. В термінах Спікмена цей принцип реалізовується через інтегрований контроль над територіями.

Фактично наукова концепція Спікмена базується на інтегруванні основних принципів та категорій А.Мехена й Х.Маккіндера в їх зламі щодо формування системи глобальних інтересів безпеки США.

Основними напрямками геополітичної стратегії США в цьому контексті на той момент мали стати: збереження воєнного потенціалу Німеччини та Японії; попередження створення радянсько-китайського союзу, як основи континентального блоку; не допущення об’єднання Європи та посилення її у якості конкурента в боротьбі за контроль в Євразії; війна з СРСР.

По-друге, в роботі “Географія миру” (1944) Спікменом сформований власний геополітичний сценарій⁶⁶. Ця модель отримала назву “Хартленд – Рімленд”. Основа ідея полягає в тому, що на євразійському континенті знаходиться велика кількість центрів сили, співвідношення сил між якими активно впливає на глобальну безпеку, тому їхнє об’єднання неприпустиме для США, оскільки така коаліція неминуче буде ворожою до останніх. Першочерговим завданням Сполучених Штатів є встановлення інтегрованого контролю над Євразією. Ключовою зоною для встановлення такого контролю є не Хартленд, а саме Рімленд – термін, введений Спікменом для визначення територій внутрішнього напівмісяця в теорії Маккіндера, тобто Рімленд тотожній внутрішньому напівмісяцю. Рімленд – це узбережні території Євразії, “спірний пояс”, “буферна зона конфлікту” між континентальними та морськими державами.

До Рімленду Спікмен включає Західну та Центральну Європу, плоскогірні країни Близького Сходу, Туреччину, Іран, Афганістан, Тибет, Китай, Східний Сибір, а також Аравійський, Індійський та Бірмано-Сіамський півострови⁶⁷.

На думку Спікмена, контроль саме над цими територіями складає основу контролю в Євразії, а відтак формулює свій механізм забезпечення світового панування:

• хто контролює Рімленд, той контролює Євразію;

• хто контролює Євразію, той контролює світ.

В концепції Спікмена центральним для контролю над Євразією не може бути центральна частина материка – Хартленд, оскільки вона є мало індустріалізованою, тут наявні суворі природно-кліматичні умови, що ускладнюють перетворення цієї території на центр світових комунікацій.

По-третє, на зразок А.Мехена, Спікмен розробляє десять критеріїв, що визначають геополітичну могутність держави: поверхня території, чисельність населення, наявність або відсутність природних копалин, природа кордонів, економічний та технологічний розвиток, фінансові ресурси, етнічна однорідність, рівень соціальної згуртованості, політична стабільність, національний рух. Якщо сумарний результат оцінки геополітичних можливостей виявляється доволі невисоким, то майже автоматично це означає, що держава вимушена вступати в стратегічні союзи, поступаючись частиною суверенітету заради глобальної стратегічної протекції.

Останнє, Спікмен заклав основи формування нової атлантичної спільноти, необхідної для США заради встановлення інтегрованого контролю над територією Євразії. Так, ним введено термін “серединний океан”, яким на зразок Середземного моря для історії Європи, Північної Африки та Близького Сходу, є Атлантичний океан для Європи та США. Обидва узбережжя океану – американський та європейський – є ареалами найбільш розвиненої в технологічному та економічному плані західної цивілізації. В такій новій атлантичній спільноті Спікмен для США відводив роль нервового центру та силового механізму, Європа ж може відігравати роль мозкового придатку із поступовим скороченням суверенності європейських держав особливо в сфері безпеки.

В своїх роботах Спікмен неодноразово згадує про можливість війни між США і СРСР по завершенню Другої світової війни, що є неминучою в боротьбі за контроль над Євразією. Механізмом стримування СРСР Спікмен пропонував створити мережу союзних США безпекових угрупувань вздовж Рімленду, що в практичній площині втілено у формування блоків НАТО, СЕНТО, СЕАТО, які відігравали роль ізоляторів СРСР.

Таким чином, положення концепції Спікмена заклали основи глобальної геостратегії США на довготривалу перспективу, й разом із ідеями і моделями Мехена й Маккіндера обґрунтовують цілі й інтереси політики США в світі, а також пропонують механізми їх досягнення, що застосовуються сьогодні.

Розвиток ідей школи атлантизму та неоатлантизму.

Атлантистський напрямок геополітичних досліджень після Другої світової війни лише уточнюють та деталізують часткові аспекти теорії “морської сили” та розвивають її окремі прикладні сфери: атомна дипломатія, регіональна політика США, культурно-ідеологічні аспекти забезпечення інтересів США тощо. Важливо, що базова модель “морської сили” та її геополітичних інтересів перетворюється з наукових розробок на офіційну міжнародну політику США.

В центрі цієї політики — вчення про всезагальність американських стратегічних інтересів. Геополітика становить складову механізму формування та реалізації зовнішньої політики США, в основі якої боротьба за світове панування в умовах біполярності, безпосередньо відповідають геополітичному підходу протистояння морських та континентальних держав, геополітика атлантизму перетворюється на глобальну: американські геополітики відмовляються розглядати географію окремих держав, які в їхньому трактуванні не є самостійними географічними одиницями.

Центральним моментом геополітики США виступає потреба США у великій кількості стратегічних сировинних ресурсів, доступ до яких має бути забезпечений в інтересах збереження економічної та політичної безпеки. При цьому для атлантистів характерним є структурування (ієрархієзація) світу у відповідності до пріоритетів геополітичних інтересів США. Механізмом реалізації цих інтересів все більше виступає закріплення за Америкою “центрів впливу”, ключовим же регіоном для США в контексті забезпечення глобального панування залишається Євразія.

Американський геополітик Дональд Мейнінг в контексті забезпечення інтересів США в світі акцент в своєму дослідженні “Хартленд та Рімленд в євразійській історії” (1956)⁶⁸ ставить на культурологічний аспект геополітики США. Він підкреслює, що “геополітичні критерії мають враховувати функціональну орієнтацію населення та держави, а не лише геополітичне відношення до Суші чи Моря”⁶⁹. В його розумінні боротьба за розум і душі людей не менш, а може, і більше важлива складова, ніж військова сила. Важливим для такої боротьби є уклад суспільства та його ціннісні орієнтації.

У відповідності до таких орієнтацій, весь простір євразійського рімленду Мейнінгом поділялися на три типи за своєю функціонально-культурною схильністю, що відповідно потребували застосування відмінних стратегій щодо них:

- Китай, Монголія, Північний В’єтнам, Бангладеш, Афганістан, Східна Європа, Прибалтика та Карелія – простори, що органічно тяжіють до хартленду;

- Південна Корея, Бірма, Індія, Ірак, Сирія, Югославія – геополітично нейтральні простори, боротьба за вплив над якими триває;

- Західна Європа, Греція, Туреччина, Іран, Пакистан, Таїланд – схильні до таласократичного блоку.

Тези Спікмена і Мейнінга розвивав Уїльям Кірк в своїй роботі “Географічна вісь історії” (1965), який на основі моделі Мейнінга про тяжіння узбережних зон вибудував історичну модель. В ній головну роль відіграють узбережні цивілізації. При цьому “вищі” культурні форми та історична ініціатива належить тим векторам внутрішнього напівмісяця, які, за Мейнінгом, тяжіють до таласократичного блоку.

Розвиток техніки та ядерних технологій не залишився поза увагою геополітиків, які досліджували особливості розміщення ядерних об’єктів в залежності від геополітичних особливостей регіонів. Президент Національного інституту суспільної політики (Вашингтон) Колін Грей в своїй роботі “Геополітика в ядерну епоху: Хартленд, Рімленд та технологічна революція” (1990) на основі аналізу моделі Спікмена рекомендував США переглянути свою політику стримування СРСР. Який в поширенні свого впливу перейшов кільце стримування й затвердився з іншого боку рімленду, і спрямувати американську політику стримування на ті регіони, які знаходяться за межею рімленду в боротьбі за вплив в Євразії. Така концепція Грея отримала назву “динамічного стримування”.

Більше того, в епоху дослідження космосу (ефірократія) між морськими та континентальними силами розгортається боротьба з освоєння даного простору, що свого часу потребуватиме розподілу сфер впливу⁷⁰. Одним з перших геополітиків Грей відмічав тенденцію переходу від біполярного до багатополярного світу.

В контексті геополітики в ядерну епоху в міжнародну термінологію Гар Альперовицем у 1965 р. вводиться поняття “атомна дипломатія” – використання ядерного фактору при досягненні цілей ядерних держав в регіонах.

Прикладного значення набули розробки Сола Коена. який у 1964 році пропонує власну структуру світу (“Географія та політика в розділеному світі”). Ним виокремлено два типи регіонів світового масштабу: геостратегічні та геополітичні⁷¹.

Геостратегічні:

- морський світ, що залежить від торгівлі;

- євразійський континентальний світ.

Геополітичні є складовими цих геостратегічних сфер:

- Англо-Америка та Карибський басейн;

- Західна (Морська Європа) та Магриб;

- Радянський Союз та Східна Європа.

Для структуризації території Євразії Коен пропонує додаткову класифікацію регіонів, що базується на “розділі основних геополітичних реальностей на ядра (nucleus) та дисконтинуальні пояси (shatterbelts):

1. зовнішнє морське (водне) середовище, що залежить від торговельного флоту та портів;

2. континентальне ядро (віддалені від узбережжя внутрішні регіони, для яких вводиться термін “хінтерленд”);

3. дисконтинуальний пояс – узбережні сектори, що орієнтуються всередину або назовні континенту;

4. регіони геополітично незалежні від цього ансамблю.

Боротьба між державами геостратегічних сфер розгортається саме за вплив на територіях дисконтинуального поясу.

На карті Коена Євразійський хартленд, Східна Європа та Східна Азія складають першу геостратегічну сферу. Друга геостратегічна сфера складається з п’яти геополітичних регіонів: Західна Європа та Магриб, Англо-Америка та Карибський басейн, Африка на південь від Сахари, Південна Америка, тихоокеанські території Азії й Австралія з Океанією. Між цими двома головними геостратегічними сферами ведеться боротьба за вплив у Південно-Західній Азії, Північно-Східній Африці та Південно-Східній Азії. В Південній же Азії формується третя незалежна геостратегічна сфера.

До моделі Коена “дисконтинуальні пояси – ядра” була застосована стратегія “анаконди”, що отримала своє оформлення у американського геостратега Генрі Кіссінджера, який запропонував об’єднати узбережні території Євразії (дисконтинуальний пояс) навколо Радянської Євразії з метою блокування її по всьому периметру. Для найбільш успішної реалізації цієї стратегії необхідно звернути особливу увагу на геополітично нейтральні або ті узбережні сектори Євразії, що тяжіють до внутрішніх просторів континенту. На практиці така політика здійснювалася посиленням проамериканських режимів в таких країнах (Іран, наприклад), активізацією американо-китайських відносин, розбудовою проамериканських безпекових угрупувань, формування мережі воєнно-морських баз навколо Євразії тощо.

На основі теорії Коена, Кеннет Томпсон та Джозеф Блек запропонували геополітичну схему концентричних кіл “національних цілей США”⁷²:

• в центрі – потреба забезпечення безпеки існуючих територіальних кордонів США;

• друге коло – необхідність протидії з боку США будь-яким спробам держав Європи або Азії встановити одноосібну гегемонію в межах східної півкулі;

• третє коло – зацікавленість США в створенні та підтриманні такого міжнародного порядку, який би забезпечив можливість для виживання “демократичних цінностей в світових масштабах”.

Геополітична модель переглядалася Коеном у 1991, 1994 та 1999 роках, що модифікувалися у відповідності до змін геополітичного середовища. Так, ним запропонована модель геостратегічних зон і відповідних до них геополітичних районів. В даній моделі автором обґрунтовано так званий “підхід розвитку”, в якому зосереджено увагу на значенні регіональної геополітичної складової. Дослідником розрізняється “нова” й “стара” геополітики. Так, в трактуванні Коена, “стара” геополітика виступає інструментом війни, головна мета – завоювання. “Нова” ж геополітика спрямована на зростання міжнародного співробітництва, в її рамках відбувається еволюція політичних систем в тому контексті, що відбувається зростання ролі тих політично значущих районів, держав чи їхніх частин, що відіграють особливе значення з точки зору їх місця у формуванні міжнародної системи, при цьому відбувається посилення взаємозалежності в процесі транснаціоналізації економіки⁷³.

Геополітична модель Коена поліцентрична й ієрархічна. Глобальна геополітична структура складається з чотирьох рівнів.

Перший рівень – геостратегічні сфери: морська, залежна від торгівлі, це світ морських держав, що мають глобальні цілі, та євразійська, що уособлює євразійський континентальний світ і є внутрішньо орієнтованою.

Другий рівень – геополітичні регіони, що є складовими першого рівня структури. Геополітичні регіони – це значні складові геополітичних сфер, які є порівняно однорідними за економічними, політичним і культурними ознаками. До морської геостратегічної сфери відносяться:

1. Північна й Центральна Америка;

2. Західна Європа + Магриб;

3. Позаконтинентальна (офшорна) Азія + Океанія;

4. Південна Америка + Африка на південь від Сахари.

До євразійської геостратегічної сфери відносяться:

1. Пострадянський хартленд;

2. Східна Азія.

Поза межами геостратегічних сфер в регіонах вирізняються окремо геополітичні регіони;

1. Південна Азія – незалежний геополітичний регіон із власним геополітичним кодом;

2. Середній / Близький Схід – дисконтинуальний (розділений) пояс, за контроль над яким точиться боротьба за вплив двох геостратегічних сфер і є межовим регіоном;

3. Центральна та Східна Європа – регіон-ворота, що формується, він сприяє потенційним зв’язкам між західною та континентальною сферами. При чому розширення НАТО за рахунок цього регіону рано чи пізно має привести до формування нової “залізної завіси”.

Третій рівень: держави-нації. Їхнє розташування у моделі Коена також має ієрархічну структуру з огляду на їхнє місце та функції в світі. Виділяється п’ять світових центрів: США, Росія, Японія, Китай і група країн ЄС. В межах цих держав виділяються ключові території: для США – Атлантичне узбережжя – район Великих озер; для ЄС центральною віссю розвитку є акваторія Північного моря; для Японії – Тихоокеанський пояс; для Росії – індустріально-аграрний трикутник Санкт-Петербург – Ростов-на-Дону – Кузбас; для Китаю – річні долини Центру й Північного Сходу країни.

Зростання і взаємодія наддержав забезпечує спадковість світової геополітичної системи, це призводить до зростання спеціалізації й інтеграції світової системи. Аналізуючи потенціал держав третього рівня, Коен робить висновки, що лише США виступають в ролі військової та економічної потуги, ЄС та Японія наділені вагомим економічним потенціалом, однак не володіють військовою та політичною вагою, для них стратегічний альянс із США забезпечує гарантії безпеки, Росія і Китай здійснюють спільний пошук нової рівноваги і мають потенціал до складання конкуренції США в усіх сферах.

Четвертий рівень – субнаціональний, що складається з держав (часто це країни – ворота), які мають потенціал до прискорення регіонального та глобального розвитку і саме вони стимулюють розвиток великих націй (держав, від яких вони відкололися чи прагнуть відділитися, або вже наділені економічною автономією для сприяння економічному обміну, як, скажімо, Гонконг).

Категорія “воріт” застосовується до територій, розташованих на межі двох сфер або регіонів. Основна їхня функція – стабілізація світової геополітичної системи, складові якої все більше підпадають під взаємну залежність. Вони мають потенціал до трансформації цілих зон із паску конфронтації у зони компромісних рішень. Їх налічується близько 20.⁷⁴ Південна Америка та Африка на південь від Сахари мають розірвані субрегіональні структури, що складають квадрасферу стратегічної маргінальності. Так, в Південній Америці виділяється ядро: Бразилія + Чилі + Аргентина+Колумбія + Венесуела. В Африці виділяються такі субрегіональні структури як Південна, Західна, Центральна та Східна Африка. Ядро складають такі країни як Нігерія та ПАР, які очолюють процеси формування Південно-Східного та Центрально-Західного геополітичних регіонів.

Дисконтинуальними поясами (shatterbelts) є політично розділені регіони, з приводу яких перетинаються інтереси морської та євразійської геостратегічних сфер. Такими поясами в концепції Коена виступають Близький Схід, Південна Азія, Центрально-Східна Європа. Якщо Близький Схід розділити геополітично, то держави по лінії Тигр-Євфрат через Іранське плато можуть об’єднатися з Афганістаном, Пакистаном і Туркменістаном, Таджикистаном, що може призвести до формування окремого ісламського блоку з віссю в Ірані⁷⁵.

В сучасній геополітичній системі спостерігається тенденція до перетворення країни-воріт на регіон-ворота, що призводить до зростання ролі цих регіонів в міжнародній системі.

Ознакою сучасної світової системи є пошук динамічної рівноваги із появою нових викликів у формі фундаменталізму, розпаду держав, міжетнічних зіткнень тощо. Водночас, ці сепаратистські й деструктивні процеси компенсуються інтеграційними тенденціями. Сьогодні практично всі геополітичні регіони охоплені процесами регіональної інтеграції, що веде до розширення економічного й політичного співробітництва в їхніх межах. Геополітичні регіони знаходяться на різних стадіях розвитку, тому різниться й їхня роль у міждержавній взаємодії.

Для аналізу збалансованості внутрішнього та зовнішнього зв’язків геополітичних регіонів Коен вводить поняття “ентропії” ( у фізиці – ступінь наближеності ізольованої системи до рівноваги). Зростання рівня ентропії свідчить про вичерпаність внутрішньої енергії або про виробничий потенціал. В теорії інформації під ентропією визначається ступінь невизначеності, можливість непередбачуваності подій. Всі закриті системи приречені на колапс, оскільки власні людські й фізичні ресурси вичерпуються, а рівень ентропії стрімко зростає. Однак, в сучасному світі практично всі геополітичні регіони є відкритими системами, що пов’язані потоками енергії, переміщенням товарів, капіталів, людей й ідей. Обмін між країнами і регіонами, на думку автора, виступає у якості ключового елемента динамічності світової системи. Механізмом, що обумовлює обмін, є внутрішній розвиток території через її політичну організацію, економічну структуру і соціальний устрій або через вплив зовнішніх сил.

Для визначення рівня ентропії території використовуються такі показники: рівень накопичень, врожаї сільгоспкультур, продуктивність праці, виплата заборгованості, сальдо платіжного балансу, витрати на наукові дослідження, кількість патентів і вчених, зниження середнього рівня витрат палива й енергії.

За рівнем ентропії Коен виділяє чотири категорії регіонів:

1. з низьким рівнем ентропії – Англо-Америка та Кариби, Західна Європа і Магриб, Офшорна Азія і Океанія;

2. з середнім рівнем ентропії – Хартленд, Центрально-Східна Європа, Середній Схід;

3. з високим рівнем ентропії – Південна Азія, Східна Азія;

4. з дуже високим рівнем ентропії – Африка на південь від Сахари і Південна Америка.

Геополітичні регіони, в межах яких знаходяться світові наддержави, а рівень ентропії визначений низьким та середнім показниками, за Коеном, визначають рівновагу і подальший розвиток світової геополітичної системи. Регіони, що знаходяться в ентропічному балансі (питома вага кожного з регіонів у зовнішній міжрегіональній торгівлі, потоки капіталовкладень тощо) мають перевагу над іншими.

Коеном визначені й типи перехідних держав і регіонів, які можуть суттєво змінювати життя великих держав:

1. пояса нестабільності – Близький Схід;

2. маргінальні сфери – Африка й Південна Америка з потенціалом до перетворення локальних конфліктів на регіональні й глобальні;

3. “асиметричні” території – джерело виклику для великих регіональних структур шляхом виділення небажаної ентропії: Куба, Ізраїль, колишня Югославія, Лівія, Іран, Ірак.

Таким чином, модель Коена представляє комплексний підхід до формування сучасної структури геополітичної системи із визначенням потенціалу й факторів реалізації інтересів суб’єктів геополітики.

Із розпадом біполярної системи міжнародних відносин можна говорити про формування течії неоатлантизму, оскільки базова модель боротьби США як основної морської сили за світове панування залишається, змінюються умови реалізації цього геополітичного інтересу. Традиційною залишається лінія конфронтації в світлі фундаментального дуалізму, змінюються лише потенційні євразійські континентальні держави, що можуть загрожувати США реалізовувати ідею світового контролю.

В основі підходів – перемога США в біполярному протистоянні, метою в постбіполярному світі для США є закріплення контролю та боротьба за вплив в Євразії.

Самуел Хантінгтон пропонує ієрархієзацію світового простору у відповідності до районування цивілізаційних спільнот, в основі яких культурно-релігійна близькість. С.Хантінгтон (основні геополітичні роботи “Зіткнення цивілізацій?”(1993) та “Зіткнення цивілізацій та переформування світового порядку”(1996), виходячи з постулату, що геополітична перемога атлантизму не стосується глибинних цивілізаційних пластів, а стратегічна перемога не є цивілізаційною, проводить ієрархієзацію світового простору виходячи з цивілізаційного підходу, виділяючи сім-вісім світових цивілізацій: західна, слов`яно-православна, конфуціанська (китайська), японська, ісламська, індуїська, латиноамериканська, (можливо) африканська. На його думку, найбільш значимі конфлікти сучасного світу – між націями та групами, що належать до різних цивілізацій, а зіткнення цивілізацій – домінуючий фактор світової політики. С.Хантінгтон також пропонує геополітичний розподіл на регіони, в якому домінуюче значення належить регіональним економічним обєднанням, оскільки, з одного боку, успіх економічного регіоналізму укріплює усвідомлення належності до однієї цивілізації, а з іншого – економічний регіоналізм може бути успішним, якщо він укорінюється в спільності цивілізації⁷⁶.

При чому конфлікт між цивілізаціями, на думку Хантінгтона, розгортається на двох рівнях: на мікрорівні – групи, що мешкають вздовж лінії розлому між цивілізаціями і ведуть боротьбу за землі та владу; на макрорівні – країни, що відносяться до різних цивілізацій, конкурують за вплив у військовій та економічній сфері, борються за контроль у міжнародних організаціях, прагнучи утвердження власних релігійних та політичних цінностей.

Так, Хантінгтон висуває гіпотези про те, що: 1) протиріччя між цивілізаціями важливі та реальні; 2) цивілізаційне усвідомлення зростає в сучасному світі; 3) конфлікт між цивілізаціями прийде на зміну ідеологічним та іншим формам конфліктів у якості переважаючої форми конфлікту; 4) міжнародні відносини, що історично є грою в рамках західної цивілізації, будуть все більше девестернізуватися й перетворюватися на гру, в якій незахідні цивілізації виступатимуть не як пасивні об’єкти, а як активні гравці; 5) ефективні міжнародні інституції в сфері політики, економіки та безпеки складатимуться скоріше всередині цивілізацій, ніж між ними; 6) конфлікти між групами, що відносяться до різних цивілізацій, стануть більш частішими, довшими в часі, й кривавішими, ніж конфлікти всередині однієї цивілізації; 7) збройні конфлікти між групами, що належать до різних цивілізацій, будуть найбільш ймовірним й небезпечним джерелом напруги, потенційним джерелом світових воєн; 8) головною віссю міжнародних відносин стануть відносини між Заходом та рештою світу; 9) політичні еліти деяких розколотих незахідних країн спробують включити їх в коло західних, але в більшості випадків їм доведеться долати суттєві перешкоди; 10) на найближче майбутнє основним осередком конфліктів стануть взаємини між Заходом та низкою ісламсько-конфуціанських країн.⁷⁷

Пропозиціями Заходу в таких умовах у Хантінгтона є наступні:

• укріплення співробітництва та єдності в рамках власної цивілізації, перш за все між Європою та Північною Америкою;

• інтеграція до складу Заходу країн Східної Європи та Латинської Америки, культура яких близька до західної;

• підтримка та розширення співробітництва з Росією та Японією;

• попередження розгортання локальних міжцивілізаційних конфліктів в повномасштабні війни між цивілізаціями;

• обмеження військового потенціалу конфуціанських та ісламських країн;

• збереження військової присутності Заходу у Східній та Південно-Східній Азії;

• використання конфліктів та розходжень між конфуціанськими та ісламськими країнами;

• підтримка представників інших цивілізацій, що симпатизують західним цінностям та інтересам;

• украплення міжнародних інституцій, що побудовані на легітимізації західних цінностей, та заохочення до участі в них незахідних країн.

Таким чином, в теорії Хантінгтона цивілізаційній фактор виступає одним з механізмів укріплення позицій Заходу (США, передовсім) в нових умовах.

Як і в більшості неоатлантистських концепцій, в роботах Хантінгтона приділяється увага і Україні, як державі, по території якої проходить східний кордон західного християнства – між Росією та Фінляндією, між прибалтійськими країнами та Росією, поділяє Бєларусь та Україну, відділяє Трансільванію від Румунії, а Хорватію та Словенію – від решти Югославії. При чому в першому варіанті концепції, що представлена в статті 1993 р. Україна не внесена до складу цивілізаційно розділених країн (Туреччина, Мексика, Росія), хоча за визначенням даної категорії вона мала б підпадати. Внутрішньо розколотими країнами є відносно однорідні в культурному відношенні країни, але в яких не має згоди щодо питання належності до однієї цивілізації. Як правило, їх уряди прагнуть приєднатися до Заходу, однак історія, культура та традиції цих країн не мають нічого спільного із Заходом.

Вже в розгорнутому варіанті роботи 1996 р. Хантінгтон більш детально розглядає ситуацію щодо України. Вона представлена у вигляді розколотої країни, щодо якої вірним є перше твердження про поділ території України по Дніпру між західною та слов’яно-православною цивілізаціями, що виражається як культурно-цивілізаційних параметрах населення, так і в політичних й зовнішньополітичних орієнтаціях цих частин (Західної та Східної). При чому, щоб розколоті країни знов набули свою культурну ідентичність необхідно: щоб політична та економічна еліта країни в цілому підтримувала приєднання до західної цивілізації, народ країни має бути готовим прийняти нову ідентичність, ключові групи цивілізації нової ідентичності мають бажати прийняти розколоту країну до свого складу. Боротьба за Україну в її розколотому варіанті більше перетворює Україну не на розколоту, а на розірвану країну.

Інший американський стратег, чиї погляди здійснювали вплив на формування глобальної регіональної стратегії США є Генрі Кіссінджер. Перша й остання частина його роботи “Дипломатія” (1994) присвячені розгляду нового світопорядку й стратегії США в ньому.

Кіссінджер поділяє проблемні складники світового співтовариства після завершення “холодної війни” на три категорії: 1) етнічні уламки дезінтегрованих імперій на зразок держав-наступниць Югославії та СРСР; 2) окремі постколоніальні держави, для яких альтернативою територіальному статус-кво є нескінчений і брутальний громадянський конфлікт; 3) держави континентального типу, як Індія, Китай, а також до певної міри США й Росія, які не є державами-націями в європейському розумінні. Останню групу, на думку Кіссінджера, складають, імовірно, базові одиниці нового світового порядку.

США, як країна з ідеалістичною традицією, не може більше формувати свою політику на основі принципу балансу сил як винятковому критерії для підходів до нового світового порядку. Але США мають усвідомити, що рівновага є фундаментальною передумовою для досягнення її історичних цілей – світове панування й доступ до важливих світових ресурсів.

Найдоцільнішим в такій розстановці сил Кіссінджер рекомендує створення структур на засадах взаємодоповнення, застосування концепції постбіполярного глобального балансу сил.

Дійсним стратегом американської геополітики є Збігнев Бжезинський, який був з 1977 по 1981 рр. радником президента США по національній безпеці. Ще в 1970-ті роки групою аналітиків Ради з міжнародних відносин на чолі з Бжезинським була розроблена “теорія конвергенції”, що передбачала подолання ідеологічного та геополітичного дуалізму “холодної війни” через створення нового культурно-ідеологічного типу цивілізації, що мав бути проміжним між соціалізмом та капіталізмом. В роботі “Криза світової системи” (1975) американський геополітик розвинув ідею універсальної світової системи під егідою США. Така система має базуватися на принципі поєднання рис радянської та капіталістичної систем. Радянський марксизм пропонувалося змінити його більш поміркованим, соціал-демократичним варіантом через відмову від “диктатури пролетаріату”, “класової боротьби”, “ націоналізації засобів виробництва”, “скасування приватної власності” тощо. В свою чергу, капіталістичний Захід має обмежити свободу ринку, запровадити часткове державне регулювання економіки тощо. Світовий уряд, відповідно до теорії конвергенції, припускав спільне управління світом Москвою та Вашингтоном. Саме такий підхід міг забезпечити завершення “холодної війни” та перехід до всеохоплюючої безпеки.

Кульмінаційною для низки робіт З.Бжезинського 1990-х років стала книга “Велика шахівниця. Панування Америки та її стратегічні імперативи” (1997), що містить основні положення американської політики в Євразії і закладає основи “гуманізованої геополітики” з позиції сили.

Завданням США на довготривалу перспективу залишається збереження глобальних інтересів та світового панування. При чому Євразія зберігає своє центральне геополітичне положення для досягнення цієї мети. Встановлення повного контролю США над Євразією – це стратегічний приз для Америки. “Зміни у співвідношенні сил на Євразійському континенті матимуть вирішальне значення для світового панування Америки”⁷⁸. Привабливість Євразії обумовлюється такими чинниками: вісеве положення; тут розташовані два з трьох центрів економічного та технологічного розвитку – Західна Європа та АТР, до того ж формується новий центр економічного розвитку та політичного впливу – Росія⁷⁹; на цій території мешкає 75% населення планети, виробляється 60% світового ВНП, зосереджено 80% енергетичних ресурсів; саме тут розташовані держави, що є головними претендентами на світову гегемонію – Росія, Китай.

Виходячи з положення про те, що США в сучасному світі є єдиною наддержавою, саме ця країна повинна, використавши свій вплив, розставити гравців на євразійській шахівниці у такий спосіб, щоб створити стабільну рівновагу, в якій США виступатимуть у якості політичного арбітра. Головним засобом реалізації такої ролі для Америки є широке використання непрямого впливу на іноземні еліти, одночасно отримуючи значну користь від привабливості своїх демократичних принципів та інститутів. Встановлення контролю США над Євразією має поєднувати активні заходи зовнішньої політики із застосуванням сучасних комунікацій та технологій. Таким чином, критично важливо для США саме як Америка “керує” Євразією: маневрування, дипломатія, створення коаліцій, співробітництво і дуже виважене використання політичних козирів – основні складові успішного здійснення геостратегічної влади США в Євразії.

В інтересах досягнення глобальних цілей США Бжезинський пропонує класифікувати геополітично важливі держави у якості “геополітичних центрів” та “геополітичних акторів”. Базовим критеріям виділення такого типу держав є їхня потенційна важливість (чи небезпека) для інтересів США.

Так, геополітичним актором виступають держави, що наділені можливостями та національною волею здійснювати владу або вплив за межами власних кордонів, з тим, щоб змінити існуючу геополітичну структуру. З геополітичної точки зору, таку “схильність до непостійності”⁸⁰ демонструють Франція, Німеччина, Росія, Китай, та Індія. Вони виступають у якості певних конкурентів і можуть перешкоджати реалізації цілей США. З цього списку, як такі, що є постійними союзниками США і в результаті встановлення таких особливих відносин є підконтрольними для США, виключені Великобританія, Японія та Індонезія.

Геополітичними центрами для США виступають держави, значення яких випливає не з їх сили або мотивації, а з їх важливого місцерозташування та наслідків їх потенційної уразливості від дій з боку геополітичних акторів. Такими геополітичними центрами виступають Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина, Іран.

Американське панування в Євразії має покласти край амбіціям інших країн щодо світового панування. Мета американської стратегії – створити дійсно готове до співробітництва із США світове співтовариство і одночасно не допустити на політичній арені супротивника, здатного панувати в Євразії та кинути виклик Америці.

Аналізуючи розстановку сил в Євразії, Бжезинський визначає ключові регіони для реалізації цієї мети: Західна Європа; Росія (“чорна дірка”); Південно-Східна Європа, Південна та Східна Азія, район Перської затоки та Близький Схід (“Євразійські Балкани”); Далекий Схід.

Основні проблеми, які стоять перед Америкою для забезпечення повного контролю над Євразією є:

• чи насправді США вбачають в Європі дійсного партнера або Європа має використовуватися у якості плацдарму для просування інтересів США на континенті через поширення демократії вглиб, що потребує для Сполучених Штатів визначеності в довготривалій перспективі щодо Європи у питаннях європейської єдності та реального партнерства з нею;

• стратегія США щодо майбутнього Росії, оскільки сама наявність Росії здійснює вагомий вплив на нові незалежні держави євразійського простору, і як тільки вона відновить свою могутність, то почне здійснювати відчутний вплив на східних та південних сусідів. Така сильна Росія не відповідає ані короткостроковим, ані довготерміновим планам США в Євразії. В стратегії США щодо Росії важливо вирішити дилему тактичної розстановки сил та стратегічної мети за допомогою геополітичних центрів – України та Азербайджану;

• в регіоні Центральної Азії, Перської затоки та Близького Сходу основний виклик панівної ролі Америки надходить від ісламського фундаменталізму, саме цей фактор ставить під загрозу американські регіональні інтереси, особливо в районі Перської затоки. Головна мета – не допустити політичної єдності та формування єдиної дійсно потужної ісламської держави, яка виступатиме у якості геополітичного ядра;

• на Далекому Сході для США важливо визначитися із стратегією щодо Китаю, і які межі китайської сфери впливу має визнати Америка, до того ж будь-який рух в бік корейського возз’єднання, скоріше, зруйнує основу для продовження американської військової присутності в Південній Кореї. Потенційно найнебезпечнішим сценарієм розвитку може стати створення “антигегемоністської” коаліції за участі Китаю, Росії, можливо, Ірану. Потенційну загрозу складає і формування на основі азіанізму китайсько-японської вісі. На унеможливлення формування таких об’єднань і має бути спрямована дипломатія й стратегія США щодо цього регіону.

Будучи американським стратегом, З.Бжезинським пропонується чітка стратегія Америки щодо цих регіонів в інтересах США.

Так, Європа є важливим геополітичним плацдармом Америки на Європейському континенті: на сучасному етапі американо-європейських відносин, коли союзні європейські держави все ще в значній мірі залежать від безпеки, що забезпечується американцями, будь-яке розширення Європи автоматично розширює межі прямого американського впливу. Без тісних трансатлантичних зв’язків панування Америки в Євразії одразу зникає. Отже, основною метою США щодо Європи є⁸¹:

1. Залучення США в справу європейського об’єднання необхідне для запевнення європейських партнерів в справжній підтримці єдності Європи і в прийнятті її в якості американського глобального партнера.

2. В короткотерміновій перспективі тактичне протистояння французькій політиці та підтримці лідерства Німеччини виправдані, в подальшому європейському об’єднанню необхідно буде прийняти характерну політичну та воєнну ідентичність. Це потребує поступового пристосування до французького бачення у розподілі повноважень в міжатлантичних органах.

3. Сприяння Франції та Німеччині у вирішення питання з Росією щодо визначення європейського географічного простору, особливо щодо статусу в європейській системі республік Балтії та України. Важливо не допусти формування геополітичної європейської вісі Франція – Німеччина – Росія, натомість в інтересах США розвивати вісь Франція – Німеччина – Польща в усіх сферах, включаючи військове та оборонне співробітництво із потенційним залученням до 2010 року України.

Для характеристики Росії Бжезинський вводить термін “чорна діра”, визначаючи ситуацію на території Росії – “політично анархічний, але багатий на енергетичні ресурси регіон”⁸², який потенційно являє собою стратегічну важливість для Заходу, однак він контролюється Росією, яка претендує на “регіональну гегемонію”.

Можливі комбінації стратегії США щодо цього регіону, що пропонує їх американський геополітик:

• якщо Захід на чолі з США включить Росію до “Європейського дому”, на півдні не отримає переважні позиція Індія, а на сході – Китай, і США отримують перемогу в Євразії;

• якщо Серединна Євразія на чолі з Росією дасть відпір Заходу через становлення у якості єдиного геополітичного і геоекономічного простору, або утворить союз з Китаєм, то американська присутність на континенті знов звужується.

Хоча самим автором підкреслюється, що Росія “надто слабка, щоб бути партнером Америки, однак надто сильна, щоб бути просто її пацієнтом”⁸³, наскрізною лінією аналізу автора є врахування інтересів Росії щодо “близького зарубіжжя” у якості її геополітичної сфери впливу. Бжезинський зазначає, що більш ймовірна ситуація, за якої Росія стане проблемою, якщо Америка не розробить позицію, за допомогою якої їй вдасться переконати росіян, що найкращий вибір для неї це посилення органічних зв’язків з трансатлантичною Європою. При цьому для Америки дуже важливо попередити створення антиамериканської євразійської коаліції з метою зниження панування Америки в Євразії, що можлива на основі створення російсько-китайського, російсько-іранського альянсів, а також визнання Росією окремого існування України, її самобутності та кордонів, підтримка незалежності пострадянських республіках на схід та південь від російських кордонів, особливо Азербайджану, який може стати коридором для доступу Заходу до багатих енергетичних ресурсів басейну Каспійського моря та Середньої Азії.

В аналізі американської стратегії щодо російського простору особливий акцент автором робиться на Україну, як новий і важливий простір на євразійській шахівниці, що є геополітичним центром для стратегії США, тому що саме її існування як незалежної держави сприяє трансформуванню Росії. Втрата Україною незалежності означає, на думку Бжезинського, повернення для Росії можливості набути статус євразійської імперії і відновити свій геополітичний простір в центрі Євразії, що автоматично відкидає США від наближення до мети контролю над цим простором, з іншого боку, перетворює Польщу на геополітичний центр на східних кордонах об’єднаної Європи⁸⁴. Крім того, втрата України для Росії означає і послаблення позицій останньої на Чорному морі, до того ж нові незалежні держави Кавказу – Грузія, Вірменія, Азербайджан – посилили потенціал Туреччини в даному просторі. Тобто втрата України стала геополітично важливою для Росії в контексті суттєвого обмеження геостратегічного вибору Росії⁸⁵. Аналізуючи роль України в процесах розширення НАТО та ЄС в контексті відносин із Росією, неоатлантист приходить до висновку, що Росія не може бути в Європі без України, що також входить до складу Європи, в той час, коли України може бути в Європі і без Росії. Такий вибір Росії ставить перед нею завдання або стати частиною Європи, або перетворитися на “євразійського аутсайдера”.

Отже, центральним моментом євразійської стратегії США є запобігання співробітництву й зближенню Росії та України, зберігаючи у Східній Європі розколотий простір та елементи конфронтації між “братами-слов’янами”.

Ситуація в регіоні “Євразійських Балкан” є ключовою в контексті їхнього розташування з обох боків транспортної мережі, яка моє поєднати напряму багаті райони Євразії й промислово розвинуті райони Заходу з крайніми точками Сходу, й в контексті інтересів безпеки цей регіон важливий з огляду на амбіції Росії, Туреччини та Ірану, і Китай, який може виявити свою стратегічну зацікавленість в цьому регіоні. Ситуація вироблення стратегії щодо цього простору ускладнюється вакуумом сили та характеризується високою внутрішньою нестабільністю через наявність численних етнічних суперечок.

Отже, першочерговим інтересом США є забезпечення ситуації, в якій би жодна держава не контролювала даний геополітичний простір, а світове співтовариство мало б безперешкодний фінансово-економічний доступ. Важливо, що серед запропонованих механізмів для реалізації цього інтересу є забезпечення геополітичного плюралізму в регіоні за умов, коли транспортні коридори, включаючи нафто- та газопроводи поєднають Каспійський регіон та Центральну Азію з великими світовими економічними центрами. Для цього Азербайджан та Узбекистан заслуговують на особливу геополітичну підтримку США.

“Ефективна політика Америки щодо Євразії заключається в тому, щоб мати опорний пункт на Далекому Сході”⁸⁶. Формування такого опорного пункту можливе через визначення стратегії відносин в трикутнику Китай – Японія – Америка. Для США важливо обмежити сферу впливу Китаю (сфера поваги) виключно регіональними межами Азії, що унеможливлює перетворення цієї країни на світового гегемона. Важлива підтримка Японії у якості світової держави, а не регіонального лідера. Така тактика вимагає утримання США від здійснення тиску на Японію з метою покласти на неї більше відповідальності за оборону в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Зусилля в цьому напрямку можуть лише ще більше ізолювати Японію в регіоні. “Поки Корея залишатиметься розділеною й потенційно уразливою для війни між нестабільною північною та багатіючою південною частинами, американським силам доведеться залишатися на півострові. Будь-який односторонній вивід американських сил… сигналізував би про завершення американської військової присутності в Японії”⁸⁷. Тісне політичне співробітництво США з Японією і підтримка її у якості партнера в системі світового співробітництва, Китай із визнаною США регіональною сферою впливу, розділена Корея – складники американської стратегії по формуванню опорного пункту на Далекому Сході через появу регіональної стабільної тристоронньої угоди США – Китай – Японія, що мають формувати євразійську рівновагу, яка управляється американцями.

Таким чином, найближчим завданням США є унеможливлення появи держави або групи держав, які мають потенціал до вигнання США з Євразії. Укріплення трансконтинентального геополітичного плюралізму виступає в якості заходу для досягнення середньострокової мети по встановленню дійсних стратегічних партнерів в основних регіонах Євразії. Стабільність геополітичного плюралізму Євразії, що унеможливлює появу однієї домінуючої сили, має бути закріплена формуванням загальноєвразійської системи безпеки.

Робота З.Бжезинського визначає геостратегічні напрямки зовнішньополітичної діяльності США, що мають формувати світ майбутнього в інтересах встановлення світового панування Америки. Як і будь-які інші роботи геополітиків, аналіз Бжезинського піддається численній критиці, яка здебільшого стосується ситуації в регіонах. Водночас, автором подано аналіз саме і виключно в стратегічних інтересах США, що на сучасному етапі вдало реалізовується на практиці.

Англо-американська геополітична традиція може по праву вважатися геостратегічним напрямком в геополітичній науці, оскільки всі розробки дослідників спрямовані на вироблення моделей, структур та сценаріїв стратегії США у різних історичних контекстах в інтересах забезпечення мети на встановлення світового панування.