2.4. Геополітичні концепції країн Сходу.

Поширеними є уявлення про геополітичні традиції європейських шкіл геополітики. Водночас мало уваги приділяється геополітичним концепціям Японії, Китаю, Індії, які вирізняються своєрідністю і є похідними від традиціоналістських суспільно-філософських підходів до внутрішньої та зовнішньої політики цих держав. Відзначимо особливості геополітичних традицій Японії, Китаю та Індії:

• геополітичні вектори цих країн представлені у вигляді концентричних кіл у відповідності до географічної наближеності та пріоритетності для зовнішньої політики цих держав;

• в центрі геополітичних схем розташовані самі країни з акцентом на їхню центральність і унікальність в світовій та регіональній політиці;

• геополітичні концепції виступають у якості дієвої основи для здійснення практичної зовнішньої політики.

Геополітична традиція Японії.

Геополітична тенденції зароджуються в Японії задовго до появи офіційного терміну “геополітика” (чісейгаку) у 1920-х роках після появи перекладу робіт Челлена і Хаусхорффера (1925р.).

З кінця 1870-х років в офіційній політиці Японії можна виділити геополітичні вектори, що обумовлені геостратегічними міркуваннями:

1) Північний вектор – “експансія на Північ” (хокушін), що в практичній площині передбачала захоплення Корейського півострову, війну з Китаєм (1894-1895рр.), війну з Росією (1904-1905 рр.). На практиці здійснювалися експедиції науковців та дипломатів для читання лекцій до Китаю та Росії з метою переконання звичайного населення та інтелектуальної еліти у історичній належності цих земель до Японії.

2) Південний вектор – “експансія на Південь” (наншінрон), спрямований на Південно-Східну Азію, Тихоокеанський басейн, щодо яких Японія мала інтереси в економічній та військовій сферах. На концептуальному рівні під керівництвом географів Канзо Ушимури та Шигетаке Шига розробляється концепція “Великої Японії” (Мейджі Джепен), що активно підтримувалася бізнесовими колами Японії.

Вирізняється два періоду розвитку геополітичної традиції в Японії:

• з 1920-х років до початку 1930-х років – період активного поширення робіт Челлена, і формування критичних поглядів японських науковців щодо європейських геополітичних розробок;

• з середини 1930-х років японська геополітика набуває власних ознак і має безпосередній практичний вимір.

Із середини 1920-х років в Японії формується декілька осередків геополітичної думки:

1) Кіотська школа геополітики при Імператорському університеті Кіото на чолі з Санешиге Комакі, яка спиралася на традиціоналізм та тенноїзм. “Тенноїстська особливість виокремлює Японію як унікальну і єдину в світі країну, що управляється божественною родиною – тенно. Культ тенно символізує найвищу єдність країни”¹²⁴. В рамках даної школи дістала подальшого розвитку “доктрина Великої Азії” відповідно до давніх сакральних текстів, що головною метою проголошувала “зібрати вісім кутів під одним дахом японської імператорської родини”.

У 1940 р. виходить робота Комакі “Маніфест японської геополітики”, що підкреслює важливість традиціоналістських етичних й моральних підходів до формування і здійснення японської геополітики. Одним з представником даної школи, Джиїро Йонекура, обґрунтовано природність захоплення Японією окремих територій Китаю та наявність глибинних інтересів в Тихоокеанському басейні, оскільки “це, в першу чергу, проблема економічних інтересів Японії, складність реалізації яких обумовлена домінуванням західних країн у Східній Азії і расовою дискримінацією проти японців в регіоні”¹²⁵.

За керівництва Комакі групою дослідників даної школи активно розвивається методологія японської геополітики, що була спрямована на інтерпретацію теорії “життєвого простору” у відповідності до японської геополітичної ситуації, розвиваються принципи і методи просторового планування для Японії та її колоній – Маньчжурії, Кореї, Формози.

В рамках даної школи найбільшого розвитку набули країнознавчі та регіонознавчі дослідження в контексті наявності інтересів Японії в них. Найбільшого розвитку набули концепції “Нового порядку для Східної Азії” та “Великої Східно-Азійської сфери співпроцвітання”, основні положення яких викладені в роботі “Геополітика Великої Східної Азії” (1942) за авторства Йоджі Езави. В основі цих концепцій покладена категорія “паназіазизму” – суспільної єдності, що поєднує народи Азії, і є продовженням ідеї громадянської держави, в центрі якої родина тенно. Іккі Кіта у 1923 р. видає роботу “План реконструкції Японії”, в якій експансія Японії в регіони Південно-Східної Азії розглядається як звільнення країн Азії від панування західного імперіалізму.

2) Японська асоціація геополітики (Ніхон Чісейгаку Кйокаі), створена у 1941 р. З січня 1942 р. по листопад 1944 р. в рамках Асоціації видавався часопис “Геополітика”. Ключовою ідеєю, яку поширювали дослідники в рамках Асоціації, є гасло: “тепер захист нашої батьківщини і війна за виживання народів Великої Східної Азії має світове значення”¹²⁶.

Аналітичні дослідження Японської асоціації геополітики застосовувалися для здійснення практичної політики Японії. Так, генерал Танака Гііті, що очолював уряд наприкінці 1920-х років, активно виступав за необхідність розширювати японський “життєвий простір” за рахунок територій на Азійському материку (меморандум Танака). У 1927 р. оголошується “доктрина Амау” (на ім’я Амау Уджі, прес-секретаря Міністерства внутрішніх справ), що висуває програму досягнення Японією світового панування, головною перешкодою для чого виступають США.

У 1939 р. виходить підручник з географії для школярів, який обґрунтовує захоплення Японією Маньчжурії у 1932 р. і китайських територій у 1937 р. Вперше геополітичні інтереси Японії представлені у вигляді концентричних кіл з центром в Японії, а концентричні кола являють собою етапи формування “Великої Східно-Азійської сфери співпроцвітання”.

3) Осередок Фумімаро Коное, в рамках якого з 1938 р. розробляються механізми по формуванню “Нового порядку для Східної Азії”, спрямованого на встановлення нової політичної системи в Японії, Китаї та Східній Азії на основі азіазизму японського народу. В рамках даної концепції японська експансія – це не форма імперіалізму, це регіоналізм з метою забезпечення оборони і розвитку. З’являється і категорія “національного життєвого простору Японії”, яка акцентує увагу на культурному аспекті “Нового порядку”, що виходить з принципу плюралізму світової культури, при чому японська культура є найрозвиненішою в Азії й саме навколо неї можливе формування механізмів співпраці й солідарності народів Східної Азії¹²⁷.

У 1940 р. міністр закордонних справ Японії Йосифе Матсуока проголошує створення “Великої Східно-Азійської сфери співпроцвітання”, як розвиток концепції “Нового порядку для Східної Азії”. В основі сфери співпроцвітання – виключно економічний регіоналізм.

Після війни геополітика як наука була заборонена в Японії, однак із виводом союзницьких військ у 1952 р. в японських університетах та інститутах з’являються осередки дослідження проблем геополітики, а у 1957 р. на регіональній конференції Міжнародного географічного союзу геополітику як науку було відроджено.

На середину 1950-х років Японія досягла передвоєнних рівнів економічного потенціалу, що поновлює в наукових колах концепції “Нового економічного порядку для Східної Азії” й обґрунтовує чисельні експортні потоки Японії до Азійського континенту. Відтепер в основі державної ідеології та зовнішньополітичних доктрин Японії – ідея про перевагу економічних інтересів у відповідності до корпоративних інтересів.

Геополітичні інтереси Японії в новому геополітичному середовищі 1990-х – початку 2000-х років в широкому контексті передбачають: забезпечення доступу до джерел сировини і ринків збуту, що здійснює домінуючий вплив на зовнішню й військову політику Японії. Будучи обмеженою в доступі до природних ресурсів, потребуючи сировину для власної промисловості й ринки збуту своєї продукції, Японія проводить активну зовнішню політику на Азійському континенті.

На початку 1990-х років основну загрозу безпеці на Азійському континенті Японія вбачала в Російській Федерації, яка мала на меті не припустити японське проникнення в Китай. Тому Японія відмовляється, принаймні тимчасово, від стратегії “просування на Північ” і зосереджується на регіоні Південних морів, багатих на нафту, каучук, олово тощо. В північному напрямку головною проблемою є територіальні претензії щодо островів Курильської гряди, і з другої половини 1990-х років Японія відмовляється від тактики повернення територій через економічну експансію, “відділивши політику від економіки”, що передбачає спочатку повернення територій, а потім економічні інвестиції.

Пріоритетним геополітичним напрямком Японії на сучасному етапі є розвиток економічного співробітництва з азійськими сусідами як засіб подолання недовіри до Японії та інтеграції їх в господарський блок, забезпечення надійного доступу до морських комунікацій та формування засад регіонального режиму безпеки. Японія витупає за концепцію кооперативної безпеки в регіоні, на основі стабільних економічних і політичних двосторонніх відносин, а також багатосторонніх механізмів. Японія бере активну участь в регіональних економічних блоках: АСЕАН, Азійсько-тихоокеанській раді, Східноазійській економічній раді, Тихоокеанській конференції з торгівлі та економічного розвитку тощо. Таким чином, відбувається перехід від вузької “далекосхідної” до широкої “азійсько-тихоокеанської” формули”.

В сфері безпеки для Японії залишається актуальним геополітичний чотирьохкутник США – Росія – Китай – Японія. Так, примирення з Китаєм в “Японському форумі з міжнародних відносин” розглядається як засіб, що лише посилить позиції Китаю в регіоні, і призведе до виходу США з японсько-американського Договору безпеки. Така розстановка сил лише призведе до узалежнення Японії на всіх векторах: від Китаю - на захід, США – на схід, Росії – на півночі. В такій ситуації для Японії головним геополітичним завданням є використання особливих відносин з США, щоб добитися підвищення статусу Японії в регіоні й світі, не ризикуючи передчасно “американською парасолькою безпеки” й уникаючи ворожості країн Азії.

Отже, на найближчу перспективу Японія зосереджена на посиленні позицій Японії як регіональної держави, що забезпечує свої геополітичні інтереси шляхом участі в миротворчих операціях та через сприяння економічному розвитку за пріоритетності доступу до джерел енергопостачання (Близький Схід) та шляхів їхнього транспортування.

Основні засади геополітики Китаю.

В основі геополітичної концепції Китаю – концепція “китайського світу”, який включає Тайвань, Сінгапур та китайські спільноти в світі. Геополітична традиція Китаю не представлена в окремих роботах науковців, водночас політико-філософські уявлення про світ й стратегія ведення Китаєм зовнішньої політики (стратегемна дипломатія) дозволяє нам виокремити геополітичні аспекти.

Вже 2,5 тис. років тому територія сучасного Китаю налічувала більш як 200 млн. населення, 40% з цих територіальних утворень мали політичну організацію – гоу (державу). При чому таких держав налічувалося близько 200. Війни між ними тривали починаючи з 475 р. до н.е. до 221 р. до н.е. і мали наслідком становлення монолітного єдиного Китаю, останньої держави-цивілізації, що існує і в наші дні. Результатом цих воєн стало отримання вагомого досвіду утримання контролю над територією.

Модель “китайського світу” пропонує іншу модель розвитку людства, відмінну від європоцентристської. В китайській геополітичній конструкції відбувається утвердження дуалізму: 1) постійного й нерухомого центру – Китаю; 2) мінливої, аморфної та неконструктивної периферії (решти держав світу). Такий дуалізм суттєво різниться від дуалізму морських та континентальних держав. Це виражено навіть в мовному протиставленні “чхун” (своє) – “ван” (іноземне), вся периферія – розмите поняття, і кордони між ними не суттєві для китайців.

Китайська геополітична модель представлена наступними концентричними колами:

В центрі – Китай – Серединна держава, етнічний моноліт планети, природний центр світу.

Перше коло – ближнє коло країн: Японія (країна сонця, що сходить), Корея (країна вранішньої свіжості), В’єтнам (країна крайнього півдня), Таїланд (країна, що цвіте).

Друге коло – далекі володіння: Бірма, Індія (держава небесної віри), Тибет (західна криниця, що зберігає дійсні цінності), Монголія (темна країна).

Третє коло – далекі окраїни світу, населення яких вже є чужими центру народами. При чому з них лише п’ять мають статус “гоу” (держави). Зліва від центру розташовані “заморські чорти”: Англія (держава видатного таланту), Франція (держава логіки закону), Німеччина (держава морального прикладу), США (чудова держава), Росія (держава непередбачуваностей та миттєвих змін). З кінця 1960-х років статус “гоу” втратила Росія і отримала його після 1991 року, а після конфлікту 1972 року з Індією, статус “гоу” втратила і ця держава. Першою після великих держав іде Португалія (країна, що знається на винограді).

Справа від центру далеких сухопутних окраїн розташовані держави, народи яких “звернуті до себе” і це мусульманські країни.

Четверте коло – західний кордон, держави Центральної Азії.¹²⁸

В даній структурі Китай представлений як центр світу, відносно якого врівноважені всі окраїни, найближчі “колеса” обертаються за волею Китаю, дальні “колеса” лише відчувають вихідні з центру коливання.

Відродження великої держави-цивілізації відбувається на основі поєднання світових досягнень й місцевих культурно-історичних традицій. Стратегічний курс Китаю закладений в силі та стабільності історичної традиції, й іманентній орієнтації на великий порядок, що базується на соціальній гармонії та справедливості. В сучасних геополітичних концепціях Китай не ідентифікує себе у якості світової держави, вона такою є в силу центральності свого розташування в світі, а визначає як велику регіональну державу, геостратегічною метою якої є створення “Великого Китаю” як великого економічного простору. В китайській науковій термінології не вживають термін “архітектоніка міжнародних відносин”, а перевага віддається “мінімально ієрархієзованому поліцентричному світу”. Постбіполярний світ для Китаю виступає не як епоха захоплення земель, але як час перетворення кількісних показників в якісні¹²⁹.

Китай виступає проти європоцентризу та атлантизму, спрямованих на “втручання у внутрішні справи” під гаслом боротьби за “права людини”.

Сучасна геостратегія Китаю спрямована на укріплення політичної, військової та економічної могутності держави, тим самим розширюючи радіус свого геополітичного та геоекономічного впливу в Євразії¹³⁰. Реалізація цієї стратегії здійснюється на основі принципу “чорне поступово перетворюється на біле і навпаки”. Стратегія створення “Великого Китаю” складається з трьох генеральних напрямків:

• Стратегія виходу на південь передбачає зміцнення позицій Китаю у регіоні Південно-Східної Азії, послідовне досягнення повного контролю над Південним морем через зміцнення військового співробітництва з М’янмою, надання їй допомоги шляхом створення надлишку товарної маси на внутрішньому ринку, що мінімізує проникнення Індії на цей ринок; вступ до АСЕАН і забезпечення ринків збуту китайських товарів в країнах-членах; досягнення економічного союзу з Тайванем; покращення відносин з Лаосом та В’єтнамом; розробка низки заходів щодо обмеження впливу Індонезії та Філіппін у Південно-Східній Азії через застосування щодо них політики стримування.

Метою цього пріоритетного напрямку є перетворення регіону Південно-Східної Азії на “природну сферу впливу” й ізолювання Тайваню, забезпечення контролю морськими комунікаціями для постачання паливних ресурсів, узалежнення Японії в цій сфері, досягнення стратегічного паритету з США. Важливим механізмом реалізації цієї стратегії виступає китайська діаспора в цих країнах (хуацяо). За різними експертними оцінками китайська діаспора контролює місцеву економіку в країнах регіону на 90% в Індонезії, 75% в Таїланді, 50-60% в Малайзії і повністю в Сінгапурі¹³¹.

• Стратегія виходу на захід полягає у поступовому залученні Центральноазійських країн до “великого китайського простору” через продовження вливання капіталів, закупівлю сільгосппродукції та імпортування паливних ресурсів при паралельному розвитку нафто- та газотранспортної інфраструктури, з метою перетворення Китаю на найбільшого імпортера продукції Центральноазійських країн і досягнення значного рівня залежності їх від Китаю через імпорт. Реалізація цієї стратегії має сприяти формуванню буферної зони між Китаєм та Росією. Особливу роль в здійсненні стратегії відіграє СУАР (Сіньцзян-Уйгурский Автономний Район). Китай здійснює успішну економічну інтервенцію в напрямку Центральної Азії та Близького Сходу через потенціал СУАР: у зовнішньоторговельному обороті Китаю частка країн Центральної Азії поки складає близько 1%, а частка Казахстану в імпорті СУАР складає 45%, Киргизії – 15%. Здійснюється активне співробітництво з цими країнами в рамках Шанхайської групи. Тобто, СУАР перетворюється на головний геоекономічний та геополітичний плацдарм Китаю. Більше того, через СУАР Китай частково вирішує проблему виходу до євразійських комунікаційних вузлів: вихід до Індійського океану після будівництва високогірного Каракорумського шосе, складових транспортного коридору Європа – Кавказ – Азія (відновлення Великого шовкового шляху) тощо.

• Стратегія виходу на північ передбачає поступовий перехід далекосхідних територій Росії під вплив Китаю через “підтримку незалежності або автономії Далекого Сходу” та створення “республіки сироти”, а значні капіталовкладення дозволять встановити контроль над економікою регіону, крім того стратегія передбачає посилення впливу етнополітичного фактору на регіональний розвиток, що полягає у збільшенні кількості китайського населення на цих малозаселених і слаборозвинених територіях Росії. У такий спосіб Китай отримує можливість доступу до тихоокеанського флоту, отримавши перевагу у військово-стратегічній площині перед Кореєю та Японією, й оточити Монголію, що має прискорити залучення її до “Великого Китаю”.

При цьому важливо, що реалізація цієї стратегії не передбачає конфронтації з Росією, оскільки Китай потребуватиме Росію у якості стратегічного союзника на противагу США. Саме в цьому напрямку успішна реалізація напрямку залежить від самої Росії, від її спроможності зберігати політичну стабільність та забезпечити економічний розвиток віддалених регіонів РФ, а Китай має лише не втратити можливість, якщо видасться такий шанс.

Геополітику сучасного Китаю можна представити у вигляді трьох стратегічних трикутників: малий – взаємодія в рамках КНР – Тайвань – Сянган; другий трикутник – співробітництво між КНР – АСЕАН – НІК; третій – КНР – Японія – США. Окремо виділяється лінія на співпрацю з РФ, що має скласти стратегічний альянс в регіоні.

Геополітичні інтереси Китаю визначаються і високою зацікавленістю у джерелах паливних ресурсів, енергетики та шляхах їхнього транспортування. Китай на сьогодні на 63% залежить від зовнішніх джерел енергопостачання і має обмежені ресурси. Тому одним з функціональних напрямків китайської геополітики є забезпечення доступу до джерел нафти та газу на Близькому Сході, в Центральній Азії, на Каспії. Китай виявляє активну зацікавленість у розбудові транспортних магістралей по постачанню нафти й газу з родовищ Казахстану й будівництві трубопроводів, що, в свою чергу, узалежнює Японію від Китаю щодо транзиту енегопалива, оскільки остання на 80% залежить від зовнішніх ресурсів енергозабезпечення. Крім того, Китай активізує регіональну співпрацю в напрямку розбудови енергетичної мережі. Активно обговорюються питання постачання газу та нафти з Російської Федерації та розбудови нафто- і газопроводів з Росії до Китаю.

Таким чином, китайська геополітична традиція базується на районуванні світу, сформованому ще з давніх часів, адаптуючи її до світової конфігурації й поточних потреб китайської держави. Сучасна геостратегія Китаю спрямована на посилення позицій країни в якості регіональної держави, яка в силу свого геополітичного та геоекономічного потенціалу здійснює вплив на світову політику.

Геополітична традиція Індії.

Формування геополітичних концепцій в Індії обумовлено її географічним розташуванням, що займає майже весь субконтинент Південної Азії, й особливістю її етноконфесійного та релігійного складу: визнання відмінностей у поєднанні з усвідомленням органічної єдності Індії як геополітичного цілого¹³². Виходячи з цього принципу, формуються і концепції національної ідентичності.

Геополітична традиція в Індії базується на наступних ключових концепціях, сформованих ще з давніх часів, які лише корегуються у відповідності до реалій міжнародного життя. Основні принципи індійської політики, як внутрішньої, так і зовнішньої (з урахуванням того факту, що для Індії зовнішні справи є лише проекцією внутрішньої або національної політики в сфері міжнародних відносин¹³³) закладені ще у стародавніх текстах “Махабхараті”, “Архашастри” Каутільї, “Нітісару” Камандакі тощо і полягають вони у пріоритеті миру та ненасилля, вміння жити в гармонії, духовність, притаманна індійській політичній культурі. Індія характеризується наявністю постійного геополітичного коду, що базується на наступних концепціях та принципах:

1) Концепція “єдності у різномаїтті, відмінностях” (vasudhaiva kutumbakam). Так, з геополітичної точки зору весь субконтинент Індії сприймався як “універсальна монархія”, яка існувала паралельно з численними регіональними автономіями.

В Індії концепція національної єдності як основної ознаки індійської ідентичності представлена двома підходами: “світський націоналізм”, що поєднує територію та культуру, й “індуїстський націоналізм”, що поєднує релігію та територію¹³⁴. Основою для обох підходів виступає територія. Для світського погляду територіальне охоплення Індії визначено ще 2500 років тому й простягається від Гімалаїв до мису Комрін на півдні, від Аравійського моря на заході до Бенгальської затоки на сході. Індія свого часу не просто стала джерелом декількох релігій (індуїзму, буддизму, сікхаїзму, ламаїзму тощо), але протягом своєї історії абсорбувала численні народи ззовні. У такий спосіб сформувалася об’єднуюча тенденція індійської культури і цивілізації, що ґрунтується на плюралізмі та терпимості і виражається у формулюванні – “рівна повага до всіх релігій” (Sarva Dharma Sambhava)¹³⁵. В роботах індійських дослідників територіальний принцип формування індійської держави визначається у якості “сакральної географії”.

2) Концепція “мандали” викладена в джерелі “Артхашастра” (наука політики), відповідно до якої будували свої відносини з сусідами давньоіндійські держави. Концепція “мандали” передбачає, що найближчі сусіди правителя (сильного монарха), які безпосередньо межують з територією його володінь й оточують їх, - це потенційні вороги; сусіди ж сусідів найближчого оточення – потенційні друзі. У такий спосіб визначаються союзники ворогів, союзники союзників, союзники союзників ворогів тощо. Метою правителя, який стоїть в центрі “мандали” є спостереження за діями, цілями й можливостями оточуючих його правителів, формування системи угод та коаліцій для підтримання власної могутності й незалежності його територій. В іншому випадку, у разі необхідності і наявності відповідного потенціалу, здійснюється “справедливе завоювання”.

3) Концепція “весь світ – одна родина” (васудгейв кутумбакам), сутність якої полягає у запереченні будь-якого протистояння в світовому устрої та усвідомленні неподільності світу. Така концепція бере свій початок від стародавнього принципу ахимси, тобто незаподіяння зла у діях, словах чи думках, і знайшла своє практичне втілення у відмові багатьох індійських правителів від політики зброї, завоювань та у пріоритеті ідеї підкорення світу любов’ю. Ця концепція ґрунтується на принципах плюралізму, синергізму та співіснування, що складають основу національної ідентичності самої Індії. Саме в контексті даної концепції сприймається розуміння індійськими зовнішньополітичними колами та науковцями неподільності безпеки для всіх, логічним продовженням якого стали доктрини ненасилля та загального роззброєння, а також принцип мирного співіснування. Фактично концепція базується на формулюванні “світ єдиний і безпека його неподільна”. Ідея ненасилля як головна передумова забезпечення миру в світі доповнюється з часом необхідністю розвивати дружні відносини між націями.

4) Концепція “неприєднання та позитивного нейтралізму”, що покладена в основу зовнішньої політики Індії з часів здобуття нею незалежності. Основоположником концепції є Дж.Неру (перший прем’єр міністр Індії), головні принципи якої викладені в його роботі “Відкриття Індії” (1946). Геополітичні аспекти “доктрини Неру” визначені в розділі “Реалізм та геополітика, світова боротьба чи світове об’єднання: США та СРСР”. Ключовою ідеєю концепції є “презентація альтернативного світобачення, що за своєю суттю є в більшій мірі кооперативним, ніж конфронтаційним”. Автор критично підходить до геополітичних теорій Маккіндера та Спікмена, вважаючи їх псевдонауковим виправданням “силової політики” та “світового панування”. “Геополітика перетворилася на якір для реалістів, а їхня термінологія “хартленд – рімленд” це лише спроба пролити світло на таємницю національного зростання та занепаду… От і США зараз, побоюючись оточення, прагнуть об’єднання країн рімленду, щоб запобігти об’єднання хартленду (тепер це СРСР) з ними”¹³⁶. Неру формулює постулати політики неприєднання, що згодом знайде своє практичне втілення в створенні Руху неприєднання: “Ми будемо активно брати участь в міжнародних форумах як вільна нація на основі власної політики, а не просто як сателіт іншої держави… Ми маємо намір, наскільки це можливо, триматися від політики сили та угрупувань, які протистоять один одному, і які призвели до воєн минулого… Ми вважаємо, що мир і свобода неподільні, відмова від свободи в будь-якому місці неминуче ставить під загрозу свободу в інших місцях”¹³⁷. У великій мірі така позиція обумовлювалася і прагненнями збереження субконтиненту Індії в єдності, оскільки приєднання до блоків мало потенціал до екстраполювання на саму країну. Вибором для Індії в умовах світового протистояння є “єдність плюс незалежність або розпад плюс залежність”¹³⁸. Крім того, політика неприєднання Індії мала внести моральний вимір в міжнародну політику, й “посилити слабкість Індії через неприєднання”, а ідеологія миру тісно прив’язана до інтересів безпеки Індії.

Індійська концепція позитивного нейтралізму знайшла своє відображення в доктрині “панча шила”. Ці принципи, які спочатку стали запорукою мирного розвитку відносин Індії та Китаю, у 1955 р. були проголошені як базис зовнішньої політики Індії на Бандунзькій конференції, і прийняті як основа Руху неприєднання, якої він дотримується і після розпаду біполярної системи. Сутність принципів “панча шила” полягає в наступному: антиколоніалізм; антирасизм; неприєднання до військових блоків та їх засудження; повага права кожної держави на колективну й індивідуальну оборону, відмова від використання цього права в інтересах будь-якої великої держави чи тиску на інші держави; мирне співіснування, боротьба за загальне роззброєння, за ліквідацію зброї масового знищення, незалежність суджень з будь-яких міжнародних проблем із забезпеченням свободи дії в інтересах своєї країни; врегулювання міжнародних спорів мирним шляхом, посередництво у розв’язанні міжнародних спорів з метою пом’якшення міжнародної напруженості, повага до міжнародних зобов’язань і створення атмосфери, сприятливої для економічного розвитку.

5) Концепція концентричних кіл (доктрина Гуджрала). Із розпадом біполярного світу концептуальні геополітичні основи зовнішньої політики Індії не зазнали значних змін. З’являються певні корегування, серед яких: збереження Руху неприєднання у якості основи в боротьбі за встановлення нового справедливого економічного порядку, як форма антинеоколоніалізму й встановлення справедливого поділу переваг від глобалізації; загальнонаціональною ідеєю зберігається перетворення Індії в сучасну державу-націю, велику світову силу і виразника інтересів країн Півдня, яка проводить модернізацію (відмінну від вестернізації) з одночасним збереженням традиційних цінностей і норм¹³⁹.

Основним же геополітичним інтересом Індії на сучасному етапі є укріплення позицій Індії в якості регіональної держави, з акцентом на забезпечення безпеки геополітичного простору (оточення) Індії. В першу чергу це стосується регіональних схем для азійського регіону, що втілена в “доктрині Гуджрала”¹⁴⁰, проголошена восени 1996р.:

Перше коло складають безпосередні сусіди Індії (Південноазійський регіон) Пакистан, Бангладеш, Непал, Бутан, Шрі-Ланка, Мальдіви, з одного боку, та Китай і Афганістан, з іншого. З Бангладеш, Бутаном, Мальдівами, Непалом та Шрі-Ланкою Індія не наполягає на взаємності за будь-які поступки та акції, які вона здійснює політику по відношенню до цих своїх сусідів на основі принципів довіри та добросовісності; жодна держава Південної Азії не повинна дозволяти використовувати свою територію проти інтересів будь-якої іншої країни регіону (перевага віддається традиційному безпековому чиннику); Індія не втручатиметься у внутрішні справи жодної південноазійської держави і вимагає від інших також дотримуватися цього принципу; всі держави регіону мають поважати територіальну цілісність одна одної і вирішувати взаємні суперечки шляхом мирних двосторонніх переговорів. Головна мета в рамках цього кола – формування нової регіональної форми відносин у Південній Азії. Механізмом реалізації цієї мети має стати СААРК (Асоціація регіонального співробітництва країн Південної Азії, створена в грудні 1985 р.).

Друге коло – країни Південно-Східної Азії (регіон АСЕАН), які, на думку індійських урядовців та політологів, є справжнім колом зростаючого процвітання, що ґрунтується на успішному регіональному співробітництві. Дане коло займає особливе місце в рамках індійської політики “дивись на схід” на принципах економічної дипломатії. Зацікавленість Індії в цьому регіоні проявляється в декількох сферах: економічній (торговельній, інвестиційній, фінансовій, промисловій, технологічній тощо); а також в політичній й безпековій, що в цілому відкриває широкі перспективи для експансії індійського бізнесу в країни Асоціації. Подібні прагнення носять стратегічний характер, що підтверджується проектом створення спільної індійсько-асеанівської торговельної палати та ініціативою віце-прем’єра Таїланду щодо створення регіонального союзу з економічного співробітництва БІМСТЕК (Бангладеш, Індія, М’янма, Шрі-Ланка, Таїланд), що створена у 1998 р.

Третє коло – Центральноазійський регіон. Індія, насамперед, зацікавлена у зміцненні внутрішньої стабільності і взаємної безпеки цих країн, зважаючи на зростання ісламістських настроїв в цих державах і загрозу втягнення Центральної Азії в наркотрафік. Такий стан речей має небезпеку перетворення території Індії на з’єднувальну ланку між торговцями наркотиками центрально-азійських країн і “золотого трикутника” в Південно-Східній Азії¹⁴¹.

Велика увага з боку Індії надається економічному співробітництву з цими країнами з огляду на перспективи постачання нафти та газу. Існують навіть проекти розбудови газопроводів через територію Афганістану та Пакистану в Індію, однак політична ситуація в цих країнах роблять ці проекти наразі безперспективними.

Четверте коло – регіон кільця Індійського океану. Цей макрорегіон стикується на сході з Тихим океаном, а на заході з Перською затокою, Аравійським і Червоним морями¹⁴². Країни Індоокеанського регіону складають величезний потенційний ринок для індійської економіки і джерело важливої сировини для неї. Індія, поряд з ПАР та Австралією, стала одним із ініціаторів створення Асоціації співробітництва узбережних держав Індійського океану, що і була створена в березні 1997 року.

Тобто відбувається посилення ініціатив Індії на роль регіонального центра сили в усьому басейні Індійського океану, який тепер визначається як зона її життєво важливих інтересів. Індія виступає у якості лідера інтеграційного процесу в цьому макрорегіоні з метою сприяння співпраці розвинених та менш розвинених країн Індоокеанського регіону.

В геостратегії Індії пріоритетного значення набувають такі геополітичні вектори: Індії – ПАР – Бразилія, Індія – США, Індія – Росія – Китай.

Виникає питання про роль ядерного чинника в геополітичному кодексі Індії, що характеризується неприєднанням, ненасиллям і вирішенням спорів мирними засобами. Набувши в травні 1998 р. ядерного статусу, індійські зовнішньополітичні діячі зазначили, що ядерна зброя відіграватиме роль стримуючого чинника в небезпечному геополітичному середовищі Індії, яке характеризується наявністю декількох ядерних держав або країн, що мають намір набути такого статусу¹⁴³. Тобто ядерна зброя виступає у якості складової оборонної стратегії країни. Крім того, ядерна зброя розширює спектр факторів, що дозволяють реалізувати, поряд з економічним, науково-технічним та політичним потенціалом, в середньостроковій перспективі прагнення набути статусу одного з світових центрів сили.

Таким чином, геополітична традиція Індія базується на основоположних традиціоналістських концепціях та принципах “єдності в різноманітті та різноманітті в єдності” “єдиний світ – єдина родина”, принципах “панча шила”, доктринах неприєднання та ненасилля, постулаті економізації зовнішньополітичної діяльності та відповідного районування геополітичного середовища, що спрямовані на прагнення перетворення Індії на один з полюсів поліцентричного світу. Такий мультикультуралізм світу в індійському варіанті означає для неї багатополярність та багатоваріантність розвитку і синтезу культур, що є запорукою появи нової парадигми сталого розвитку для людства.