Розділ 2. Геополітичні традиції та моделі

2.1. Європейські геополітичні концепції.

Вихідним моментом для аналізу європейських геополітичних концепцій і традицій є відсутність єдиної, спільної геополітичної концепції Європи. Таку європейську геополітичну концепцію представляють підходи науковців та дослідників окремих європейських держав. Навіть на сучасному етапі навряд чи можна говорити про глобальну геостратегію єдиної Європи. Із поглибленням інтеграції на Європейському континенті традиційними залишаються геополітичні інтереси держав-членів ЄС. Фактично можна говорити про існування геополітичних концепцій окремих держав, що перетинаючись, формують сукупну політику Євросоюзу в усіх галузях, і геостратегію зокрема.

В основі формування геополітичної думки в Європі – розробки геополітиків Німеччини та Франції. Маючи на увазі, що геополітика має тісну прив’язку до історичного контексту, така тенденція є доволі природною з огляду на особливість геополітичних інтересів цих країн в Європі і світі. Нижче представлені найбільш поширені теоретичні геополітичні концепції європейських держав – німецької, французької, італійської шкіл, геополітика “нових правих” тощо.

Характерними особливостями європейських геополітичних поглядів є:

• при значному ступені впливу на практичну зовнішню політику держав (Німеччини особливо) європейські геополітичні концепції не спрямовані на стратегічному рівні на встановлення світового панування;

• роботи носять описовий характер, що не спрямовані на переформування геополітичної структури світу в своїх інтересах (в інтересах держав Європи), а здебільшого націлені на пошук шляхів реалізації цих інтересів в рамках існуючої розстановки сил;

• головний акцент геополітичних робіт європейських науковців спрямований на “просторову концепцію”, на забезпечення “просторового розширення” через інтегрування європейських країн в межах континенту навколо певного ядра держав (як правило, Німеччини та Франції);

• особлива увага в геополітичних роботах присвячена тріаді “територія-народ-держава” в їхній природній єдності.

Геополітичні погляди в роботах Ф. Ратцеля.

Незважаючи на те, що німецький географ Фрідріх Ратцель (1844-1904) не вживав термін “геополітика”, більшість думок та категорій, що були ним введені в науку, заклали основу геополітичній концепції, як окремій від географії галузі знання про державу та простір. Головним напрямком робіт Ратцеля, професора географії в Лейпцігському, згодом Мюнхенському університетів, було дослідження політичних аспектів географії.

Праці Ф.Ратцеля, що закладають основи геополітичного мислення: “Сполучені Штати Північної Америки” (1878-1880), “Народоведення” (1893), “Закони просторового зростання держав” (1896), “Політична географія” (1897), “Море як джерело могутності народів” (1900).

Роботи Ф.Ратцеля поклали початок так званому природно-органістичному напрямку в геополітичній думці, що обумовлено значним впливом еволюційної теорії Ч.Дарвіна. Саме на основі еволюційної теорії Ратцель розробляє теорію державності. Особливості поглядів Ф.Ратцеля полягають у наступних тезах.

По-перше, вихідним моментом аналізу є посилання про державу, як одну з форм поширення життя на земній поверхні. Вже в роботі “Народоведення” в центрі уваги дослідження Ратцеля – географічна обумовленість політичного життя, а також прослідковується спроба встановлення співвідношення зовнішньої політики держави від географічного простору. За словами Ф.Ратцеля, держава – це живий організм, укорінений в ґрунті. Держава складається з територіального рельєфу, масштабу та їхнього усвідомлення народом. Держава, в роботах цього вченого, це просторове явище, що оживлюється та керується цим простором, а географія спрямована на їх опис й порівняння.

По-друге, концепція державності Ратцеля тісно пов’язана із просторовою концепцією. Простір – це життєвий простір, геобіосередовище, що дає народу життєву енергію, і розглядається як безперервне тіло етносу, що мешкає в цьому просторі. Простір виступає найважливішим фізико-географічним фактором державності, простір – це не просто територія, це сила держави. “Просторовий зміст” або “життєва енергія” виступає особливою ознакою, яка притаманна географічним системам, і що визначає їх політичне оформлення в історії народів та держав. “Нормальна” держава, за Ратцелем, така, що найбільш органічно поєднує географічні, демографічні та етнокультурні параметри нації. “Процвітання держави повністю базується на властивостях її території. Для свого існування держава має забезпечити себе достатнім життєвим простором (Lebensraum).”²³

Отже, кожний народ має власну просторову концепцію, а занепад держави обумовлюється, в першу чергу, послабленням її просторової концепції. З такого підходу, експансія, розширення життєвого простору держави, виступає у якості природного явища, що подібне до росту живих організмів.

Ратцель вважав основною тенденцією політики “потребу людини у великому життєвому просторі та здатність його використовувати”²⁴. Звідси ним сформульовані сім основних законів просторового зростання держав:

• простір зростає із зростанням культури нації;

• зростання держави передбачає подальший розвиток ідей, торгівлі, тобто підвищує активність в усіх сферах життя;

• зростання держав відбувається за рахунок приєднання малих держав;

• кордон – це периферійний орган держави, він ознака його зростання, сили або слабкості та інших змін в його організмі; сильна держава та, що здатна підтримувати тісний зв’язок між центром та периферією (прикордонними областями) держави, оскільки послаблення такого взаємозв’язку веде до втрати контролю над прикордонною зоною аж до відходу її до складу сусідньої держави;

• в процесі зростання держава намагається увібрати в себе найцінніші елементи фізичного оточення – гирла річок, вихід до морів, райони, багаті на природні ресурси тощо;

• першопоштовх до територіального зростання йде від більш розвинених цивілізацій до нерозвинених держав;

• тенденція до злиття територій передається від держави до держави і набирає сили; держава в процесі просторового розширення намагається набути континентальної конфігурації.

На думку Ратцеля, для повноцінного розвитку держава в якості просторової основи повинна володіти близько 5 млн. кв. км.

По-третє, в роботах Ратцеля ми вперше зустрічаємо формулювання такої геополітичної категорії як концепція “світової держави” (Weltmacht). Ратцель зауважував, що у великих країн є тенденція до максимальної географічної експансії, яка поступово виходить на загальнопланетарний рівень. “Лише володіння значним простором може забезпечити домінуючі позиції в світі, що і повинна переслідувати держава в своєму розвитку. Прагнення влади серед інших держав може перетворити таку державу на світову, і нарешті, привести її до світового панування”²⁵.

По-четверте, Ратцель розвинув ідею про протиставлення континентальних та морських світових центрів. Фактично, на науковому рівні Ратцель доводить, що кожна держава, яка прагне набути статус світової, має розвивати свої військово-морські сили. В своїх роботах статус континентальної держави Ратцель надавав Німеччині і обґрунтовував необхідність розвитку флоту, а у якості морських світових держав виступали Великобританія та США. При цьому, він вважав, що центром протистояння континентальних та морських держав має стати Тихий океан (океан майбутнього, за визначенням Ратцеля). Саме в басейні Тихого океану перетинатимуться інтереси США, Великобританії, Японії, Китаю та Росії. При чому перевага, на думку німецького вченого, має належати континентальним державам, що володіють значними просторовими та територіальними ресурсами у якості геополітичної бази.

Геополітичні категорії Р. Челлена.

Шведський державознавець та географ Рудольф Челлен (1864-1922) вперше ввів у науковий обіг термін “геополітика” – вчення про державу як географічний організм втілений в простір (1910). Найвидатнішими роботами Челлена є: “Великі держави: нариси в галузі сучасної великої політики” (1914), “Держава як форма життя” (1916), “Основи системи політики” (1920).

Як видно із визначення, на наукову концепцію Челлена здійснили суттєвий вплив еволюціоністська теорія та погляди Ф.Ратцеля. У розмірковуванні про значення географічних факторів та простору у розвитку держави Челлен іде далі, визначаючи, що держава є живий організм із складною структурою, який розвивається у просторі. Причому простір складає так зване тіло держави, а її душею є народ, що мешкає в цьому просторі, держава наділена особливим “розумом” і має волю до влади.

Сила держави, за Челленом, визначається сукупністю п’яти його властивостей: території, господарства, народу, суспільства і влади. Відповідно наука про державу складається з такий п’яти наукових галузей, що відповідають цим властивостями: геополітика, екополітика, демополітика, соціополітика й кратополітика.

Могутність держави, в розумінні Челлена, виражається наступною формулою:

могутність держави = фізико-географічні властивості + господарство + народ + форма державного правління

Геополітика в такій розстановці виступає ключовою складовою вчення про державу, оскільки держава це просторовий організм, а його поведінка обумовлюється просторовим оточенням. В свою чергу, геополітика в роботах Челлена складається з:

а) Топополітики, що вивчає оточення держави, ключовий елемент – зовнішній тиск на державу, що зменшується через створення союзів та коаліцій. Найбільш вразливим, з точки зору Челлена є буферне або периферійне розташування держави, оскільки в такому географічному розташуванні найбільше здійснюється зовнішній тиск.

б) Морфополітика, що вивчає форму державної території. Розмір держави та конфігурація її території є ключовою складовою для здійснення ефективного контролю над простором. За ідеальну форму території держави Челлен вважав коло.

в) Фізіополітика – фізико-географічне наповнення території в межах державних кордонів.

Під господарством шведський вчений визначав здатність держави за допомогою наявних природних ресурсів й положення держави проводити ефективну економічну політику на світовому ринку. Челлен ефективне господарство ототожнював з концепцією автаркії, що передбачає економічно самодостатню, закритого типу державу. Законом забезпечення автаркії є рівновага між сільськогосподарським та індустріальним секторами економіки.

Народ, як складову могутності держави, Челлен характеризував в культурному, етнічному та демографічному аспектах. В рамках визначеної ним же соціополітики, Челлен вводить термін “біополітики”, який виявився менш життєздатним, ніж геополітика, яка вивчає дух і систему життя суспільства.

Під формою державного правління Челлен мав на увазі структурний та адміністративний устрій держави.

Челлен, подібно до Ратцеля, крізь призму виведеного формулювання визначав, що життєвий простір й боротьба за нього є ключовою метою великих держав в інтересах забезпечення автаркії, підтримання чисельності населення і забезпечення його достатньою кількістю ресурсів.

В роботах “Великі держави: нариси в галузі сучасної великої політики” та “Сучасні великі держави”, більшість послідовників Челлена вбачають спробу вивести на новий теоретичний рівень вчення про великі держави. При чому погляди Челлена в даному напрямку є нічим іншим, ніж характеристикою і аналізом сучасного йому геополітичного середовища, геополітичної структури світу початку ХХ ст. Великі держави, на думку Челлена, виступають головним суб’єктом геополітики. Він розподіляв на світові держави - Великобританія, США, Німеччина, Росія, і великі держави - Франція, Японія, Австро-Угорщина, Італія.

Ще одним напрямком дослідження Челлена, який має безпосередній геополітичний зміст, є визначення трьох просторових факторів, що відіграють ключову роль в світових політичних/геополітичних процесах: розширення, територіальна монолітність та свобода руху. Кожна держава має власне співвідношення цих просторових факторів, а їх поєднання сприяє максимізації ефективності здійснення геополітичних інтересів.

З практичної точки зору, Челлен розвивав теорію Ратцеля про континентальну державу, якою має стати Німеччина, як простір, що наділений вісевим динамізмом та покликаний об’єднати навколо себе інші європейські народи. За Челленом, інтереси Німеччини тотожні інтересам інших сусідніх держав Європи. Вже на цьому етапі розвивається теорія, що пізніше отримає назву “Серединної Європи”. Виходячи з тези про протиставлення “старих” (Великобританія, Франція) та “юних” (Німеччина, Росія) народів, останні мають об’єднати під своїм контролем середньоєвропейський простір і створити державу планетарного рівня. Для цього необхідно об’єднатися із народами Центральної Європи в якісно нове політико-економічне утворення.

Концепція “Серединної Європи” (Mitteleuropa).

Як ми визначали вище, Ф.Ратцель та Р.Челлен у якості одних з тез своїх теорій розвивали ідею про необхідність створення континентальної держави із віссю в Німеччині, об’єднавши навколо народи Центральної Європи. Фактично ця концепція на теоретичному рівні відображала та обґрунтовувала реальні прагнення Німеччини щодо розширення життєвого простору за рахунок формування сфери впливу через приєднання прилеглих держав і в результаті отримати вихід до Середземного моря та країн Азії.

Головним аргументом на користь формування такого утворення є можливість конкурувати з такими організованими геополітичними центрами як Англія (з її колоніями) та США.

На відміну від всіх попередніх проектів, ідея оформлення Серединної Європи у структурно новий політико-географічний простір є суто геополітичним проектом. В розробку ідеї Серединної Європи внесли вклад такі вчені як А.Лассен, К.Лампрехт, Л.фон Ранке, Г.Онкен, К.Реннер. Німецький географ Й.Парч (1904) та німецький публіцист Ф.Науманн (1915) в однойменних працях розробляють концепцію конгломерату держав, базуючись на центральності положення Німеччини. Географічне охоплення нового утворення – всі малі країни між Атлантичним океаном та Перською затокою, Балтики та Адріатики. В даній концепції, на відмінну від попередніх паннімецьких проектів, Серединна Європа виступає не національним об’єднанням, в якому основне значення приділяється етнічній єдності, а це суто геополітичне поняття, в основі якого спільна географічна доля. Головним об’єднуючим інструментом має стати “центральноєвропейський економічний та митний союз”²⁶. Об’єднання центральноєвропейських розрізнених держав з рівними правами має подолати стратегічну уразливість та економічну нежиттєздатність в даному регіоні Європи. Більше того, конфедеративна основа “Серединної Європи”, що визначається здебільшого етнічною розрізненістю, ніж географічною близькістю, пропонує альтернативний від імперського сценарій для появи ширшої, об’єднаної Європи в масштабах всього континенту²⁷.

Дана концепція теоретично обґрунтовувала прагнення Німеччини оволодіти життєвим простором прилеглих держав, однак із завершенням холодної війни дискусія про поняття Центральної (Східної) Європи набудуть нового змістовного наповнення, що обумовлюватиметься процесами розширення ЄС та НАТО. При чому геополітична концепція Серединної (Центральної) Європи складає теоретичну основу дискусій про гомогенність європейського інтеграційного простору, однак набуває нових підходів.

Геополітичні розробки К. Хаусхоффера.

Часто наукові погляди Карла Хаусхоффера (1869-1946) називають “імперською геоідеологією”, оскільки саме наробки Хаусхоффера склали частину офіційної доктрини “Третього рейху”. Фактично вперше, теоретичні концепції даного науковця набули широкого практичного застосування, хоча і в дещо видозміненому форматі.

В основі наукової концепції К.Хаусхоффера лежить теза про необхідність “для людей з вулиці навчитися мислити геополітично, а лідерам – діяти геополітично”. Геополітику, Хаусхоффер вважав, розумом держави. За участі К.Хаусхоффера видається перше періодичне видання з даної галузі наукової думки - “Журнал геополітики” (1924-1941). Основні роботи: “Японська імперія в її географічному розвитку”, “Геополітика пан-ідей”, “Світова політика сьогодні”.

Одним з основних напрямків наукових розробок Хаусхоффера є обґрунтування теорії “континентального блоку”. Ключовими поняттями геополітичних поглядів Хаусхоффера виступають ратцелевський “життєвий простір” та “простір як фактор сили”. Саме з позицій даних категорій розглядалося так зване “німецьке питання”: основні економічні та політичні проблеми Німеччині були викликані несправедливими та тісними кордонами Німеччини в наслідок Версальського договору.

На думку Хаусхоффера, планетарний дуалізм Суші та Моря ставив Німеччину перед проблемою геополітичної самоідентифікації²⁸. Становлення державної могутності Німеччини передбачало індустріальний розвиток, культурне зростання й геополітичну експансію. Однак розташування Німеччини в центрі Європи робить її природним супротивником морських держав – Англії, Франції, а в перспективі і США. Самі представники геополітичної думки цих держав не приховували негативного ставлення до Німеччини. В такій ситуації Німеччина не могла розраховувати на альянс з державами талассократії. А відтак, геополітичне майбутнє Німеччини полягало у протистоянні Заходу.

На такому аналізі базується обґрунтування геополітичної теорії “континентального блоку” або створення вісі Берлін - Москва - Токіо. В своїй статті “Континентальний блок” Хаусхоффер зазначає: “Євразію не можливо задушити, поки два найбільших народи – німці та росіяни – прагнуть уникнути міжусобного конфлікту, подібного до Кримської війни або війни 1914 року: це аксіома європейської політики”²⁹. Ця лінія отримала назву “орієнтації на Схід” (Osterientierung). Однак важливо наголосити, що в теорії Хаусхоффера мова не йшла про “окупацію слов’янських земель”. Мова йшла про спільні цивілізаційні зусилля двох континентальних держав, - Росії та Німеччини, - які мають встановити “Новий євразійський порядок” й переструктурувати континентальний простір Євразії з тим, щоб вивести її з під впливу таласократичних держав. Хаусхоффер поділяв думки Ратцеля та Челлена про перевагу континентальних держав над морськими. При чому реалізація ідеї континентального блоку давала можливість Німеччині виходу до морських комунікацій, а освоєння “третього простору” (визначення Хаусхоффера), тобто повітряного, революціонізувало б можливості просторових захоплень.

Особливе місце в геополітичних роботах Хаусхоффера займає ідея Великих просторів/панрегіонів, в якій формування макроструктур, що мають геополітичний сенс, побудовано на перевазі або зміні широтних та меридіональних тенденцій експансій світових держав. Ідея Великих просторів заклала основу панрегіоналізму, як інтерпретація поняття про глобальні економічні регіони.

Панрегіоналістські моделі Хаусхоффера складалися з геополітичних макроструктур (великих просторів), що є не просто економічними блоками, вони утворюються на панідеях, і передбачають об’єднання держав, виходячи із спільності соціально-політичних та економічних проблем, хоча на практиці мова йшла про перевагу одних держав над іншими. Кожний з панрегіонів Хаусхоффера складався з центру (ядра) та периферії.

Перша панрегіоналістська модель Хаусхоффера складалася з трьох панрегіонів:

1. Пан-Америка з ядром в США;

2. Євро-Африка з ядром в Німеччині;

3. Пан-Азія з ядром в Японії.

Передбачалося, що кожний з панрегіонів має достатній рівень економічної самодостатності, регіони охоплювали широкі функціональні простори, багаті на природні ресурси.

Переглянута панрегіоналістська модель Хаусхоффера передбачала чотирьохзональний поділ із виділенням в окремий панрегіон Пан-Росію з її сферою впливу в Ірані, Афганістані та на Індостані. В цій моделі значна частина СРСР входила до Східно-Азійської сфери співпроцвітання.

Геополітичні ідеї К. Шмітта.

Німецький юрист та політолог К.Шмітт (1887-1985) здебільшого займався питаннями державознавства. Однак такі його роботи як “Поняття політичного”, “Земля і море” (1939), “Номос Землі” (1950), “Планетарна напруженість між Сходом і Заходом та протистояння Суші та Моря” (1959) складаються з низки геополітичних ідей та умовиводів, які однак мають міфологічний та тенденційний характер.

Так, ключовою категорією геополітичних ідей Шмітта є концепція “номоса” – закон взаємозв’язку між організацією народом земного простору і особливостями держави, її соціального устрою та права. Концепція номоса застосовується Шміттом для періодизації процесу освоєння геополітичного простору в історичному процесі.

• Перший “номос” Землі існував до Великих географічних відкриттів, коли були відсутні уявлення про світ як замкнену систему і кожний народ вважав себе центром світу.

• Другий “номос” Землі формується із поділом суші внаслідок Великих географічних відкриттів між європейськими народами, однак відбувається освоєння моря, в якому лідує Англія із розвитком морських комунікацій. Особлива розстановка сил на Європейському континенті в цей період унеможливлювала гегемонію будь-якої континентальної держави. В результаті гарантом стабільності і тут виступала Англія.

• Третій “номос” Землі формується із поділом світу на східну і західну частину, між якими розгортається “холодна війна”.³⁰

Саме у такому поділі Землі Шмітт вбачає протистояння континентального та морського світів, протилежність морського та земного початків. Мова йде про протиставлення “номоса” Моря і “номоса” Суші, про їхню протилежність. Шмітт аргументовано підводить до висновку про ворожість цих двох носіїв різних типів цивілізації. Таким чином, геополітична структура світу, за Шміттом, складається із двох частин, що ототожнюються Шміттом із міфічними чудовиськами “сили Суші” – Бегемот, “сили Моря” – Левіафан. При чому прихильність Шмітта на боці Моря. Більше того, символізм Шмітта йде далі, порівнюючи сили Моря із Кораблем, що символізує рух, а сили Суші – Будинок, що ототожнюється із спокоєм.³¹ Лише рух до технічного прогресу відкриває шлях до промислової революції.

Із протистоянням “номосів” Суші та Моря Шмітт пов’язує наступну ідею, що передбачає цивілізаційну катастрофу внаслідок переходу від “старого номоса” планети до сучасного, коли порушена рівновага між Морем та Сушею і відбувається освоєння номоса повітря, відбувається відрив від ґрунту. Шмітт пропонує такі шляхи виходу з катастрофи: (а) в ході протистояння Суші та Моря має залишитись один переможець, що панує в світі; (б) підтримка рівноваги “старого номосу” через збереження переваги Моря у поєднанні з перевагою у сухопутному та повітряному просторах, однак в такій ситуації Шмітт передрікає появу фігури “партизана”, який відстоюватиме перевагу Суші, перешкоджаючи тотальному наступу Моря; (в) підтримання рівноваги через створення декількох блоків (Великих просторів).

Остання теза про Великі простори в інтерпретації Шмітта близька до панрегіоналізаму Хаусхоффера, оскільки Шмітт визначає, що Великі простори знаходяться під контролем держави, яка здійснює певну “ідею силу”. Як приклад, Великий простір двох Америк із ідеєю – доктрини Монро.

Німецькі геополітичні погляди другої половини ХХ ст.

Геополітичні розробки після Другої світової війни в Німеччині були заборонені, оскільки сам термін ”геополітика” тісно пов’язувався із нацистською політикою. Можна говорити про певне відродження геополітики із утворенням ФРН. Це пов’язано із актуалізацією геополітичних концепцій в США і тому німецькі дослідження цього напрямку головний акцент спрямовували на обґрунтування важливості досвіду німецьких геополітичних наробок першої половини ХХ ст. для розробки зовнішньополітичної доктрини США. На початку 1950-х років об’єктом дослідження німецьких науковців стають перспективи політичного розвитку Німеччини, виходячи з центральності розташування їх в Європі. Так, Г.Ріттер зауважував, що раніше в геополітичних академічних роботах поняття континентальності застосовувалося виключно до Німеччини, в нових умовах принцип континентальності має застосовуватися до Західної Європи в цілому, її необхідно розглядати як проміжну зону між двома протидіючими політичними та економічними системами. В цих реаліях особливо важливим є пошук місця Німеччини. Отже, геополітичні дослідження набувають прикладного характеру.

Пріоритетним завданням геополітичних досліджень в цей період є об’єднання Німеччини. Більшість концептуальних розробок ототожнюють об’єднання Європи із об’єднанням Німеччини, застосовуючи до них принципи континентальності й центральності. Реалізація цього пріоритету вбачається можливою в рамках проекту “загальноєвропейського дому” – інтеграція держав Європейського континенту із відмовою від національного суверенітету. Так, якщо німецькі концепції початку століття обґрунтовували інтегративну функцію Німеччини, то тепер саме Європа має об’єднати Німеччину.

Концепція “географічної обумовленості” генерала Х.Гудеріана виступає оновленою концепцією інтегративної ролі Німеччини для Європи. Виходячи з географічного роздвоєння світу, Гудеріан звертає увагу на роль Німеччини у якості зв’язуючого ланцюга між східною та західною частинами Європи. Така геополітична позиція є ключовою для долі континенту і світу. В такому контексті використовується термін “держава, що панує” – держава, що за своїми потенційними можливостями розвитку несе відповідальність перед іншими народами, націями та расами, тому претендує на право вважатися природним джерелом влади” (1968)³².

В інтересах обґрунтування інтегративної функції Німеччини в новій розстановці сил формулюються “теорія вакууму”(промова американського адмірала Німіца 15 січня 1953 р.) та “закон геополітичної спадщини”³³. Так, для підтримки балансу сил необхідно постійно заповнювати вакуум, який може утворюватися в тих чи інших частинах світу. В широкому форматі теорія більше відповідала появі вакууму сили в процесі боротьби колоніальних народів за визволення. Зокрема, такий вакуум утворився в наслідок того, що безумовна капітуляція Німеччини та Японії, які характеризуються як помилка США та Великобританії, знищила військову потужність Німеччини і Японії. Це призвело до формування вакууму сили в Європі та Азії. Саме цей вакуум і намагається заповнити СРСР. Робота ж Г.Флега “Геополітична спадщина переможців” обґрунтовує закон геополітичної спадщини, відповідно до якого західні держави-переможці мають вступити у володіння спадщиною Гітлера та мілітаристської Японії, і захищати їх від СРСР.

Очевидно, що теорії географічної обумовленості Німеччини та життєвого простору зазнали якісних змін. Німеччина тепер не розглядається у якості континентальної противаги США та Великобританії. Більше того, німецькі геополітичні дослідження категорію життєвого простору застосовують до широкого європейського контексту. Мова йде про концепцію “Євроафрики”. Африка завжди привертала увагу німецьких дослідників. Тепер Африка може виступити життєвим простором для інтегрованої Європи. Вважаючи, що просування на Схід неможливе, оскільки це сфера впливу СРСР, А.Цишка в роботах “Асоціації Європи та Африки” та “Африка. Загальноєвропейське завдання №1” чітко формулює головну ідею концепції: “Просування на Захід досягло своїх меж, тому … коли Європа буде об’єднання з тропічною Африкою, Європейський континент набуде своїх природних кордонів”³⁴. Географічний простір Африки, чисельна та дешева робоча сила, природні багатства – це значний економічний та стратегічний потенціал для становлення Європи як центру сили. Хоча щодо Африки, то німецькі дослідники термін “центр сили” вживають в іншому контексті. Африка є центром сили з огляду на перетин тут ліній напруження та інтересів, що надходять із Сходу та Заходу. Африка цікавить Німеччину не просто як потенціал економічного розвитку, а як “силовий центр”, що впливає на розвиток Європи та всього світу.

Ключовою особливістю розвитку геополітичних концепцій є той факт, що геополітика припинила виконувати роль головного ідеологічного інструменту офіційної Німеччини, а перетворилося на суто наукову дисципліну.

Паралельно до таких стратегічних розробок, відбувається перегляд традиційних основ геополітики як наукової концепції в Німеччині. З 1951 р. відновлюється видання “Журналу геополітики”, у 1953р. дозволено офіційно вживати термін геополітика, у 1954 р. поновлює діяльність “Союз геополітиків”.

Новацією для геополітичної німецької школи є “геополітичне відкриття людини”. Людина виступає важливим об’єктом дослідження політичних процесів. Книга А. Хаусхоффера “Всесвітня географія та геополітика” (1951) акцентує увагу на відмові від прямого впливу географічних факторів, в першу чергу, розмірів території та кордонів, на зовнішню політику. Головна увага дослідження спрямована на “просторове оточення людини”, на аналіз біологічних та психологічних факторів. А. Хаусхоффер вважає, що саме відносини між соціальними групами, між індивідами формуються завдяки взаємодії з оточуючим середовищем. К. Швейтцер та Р. Хіндер вважають, що сучасна геополітика перетворюється з “геополітики простору на геополітику людини”³⁵. З’являється новий підхід до дослідження геополітики. Традиційна геополітика ґрунтувалася на співвідношенні географічне середовище – зовнішня політика. Новий підхід полягав у введені в цей принцип людини, як зв’язуючої ланки між географічним середовищем та зовнішньою політикою: географічне середовище – людина – зовнішня політика. Аргументацією виступає той факт, що саме людина актуалізує роль того чи іншого географічного фактора для зовнішньої політики.

Німецькі геополітики йдуть далі у такому геосоціополітичному напрямку вважаючи, що в умовах холодної війни боротьба за сфери впливу здійснюється в термінах соціальної політики та економічного ровзитку. Високі стандарти життя та розвитку сприяють розширенню потенціалу боротьби за геопростір в інтересах здійснення контролю над ним. Економічне зростання ФРН мало сприяти приєднанню НДР, й інтегрувати європейських простір. Саме тому першопоштовхами до європейської інтеграції стали економічні інтереси.

У новій постбіполярній системі принципи високих соціальних та економічних стандартів складають основу для формування розширеної “зони стабільності та процвітання” ЄС. Сучасними геополітичними векторами дослідження в Німеччині є: по-перше, роль Німеччини в європейському просторі з акцентом на посилення її позицій в розширеному за рахунок країн ЦСЄ варіанті; по-друге, пострадянський простір з акцентом на Росію, як ключового партнера для зменшення впливу США в Європі; по-третє, акцент на необхідність посилення присутності Німеччини в регіонах Азії, Африки та Латинської Америки в інтересах забезпечення широких економічних переваг, зокрема в доступі до ринків збуту та джерел енергосировини.

Французька школа геополітики.

Характерною особливістю розвитку французької геополітичної думки є її десинхронний розвиток порівняно з іншими європейськими школами та філософське осмислення географічних факторів політичного простору з акцентом на фактор людини, що протиставляється прагматичному підходу німецької геополітичної думки. Паралельно із розвитком геополітичних концепцій в США, Великобританії, Німеччині, у Франції не було сформовано жодної систематизованої геополітичної доктрини, однак існувала низка робіт, в яких піднімалося питання співвідношення політичних і просторових явищ. Така особливість пояснюється в першу чергу тим, що Франція мала чітко визначену національну територію і не потребувала теоретичного обґрунтування територіальних претензій. Територіальна проблема для Франції полягала не в завоюванні нових, а в утриманні вже завойованих територій. З іншого боку, на початку ХХ ст. Франція не могла претендувати на встановлення в будь-якому регіоні одноосібного домінування, головною стратегічною метою Франції до кінця Другої світової війни була нейтралізація німецького потенціалу, що, враховуючи його постійне зростання, могло бути досягнуто шляхом утворення коаліцій союзників. Тобто в той час, коли німецька, британська, англійська школи геополітики були спрямовані головним чином на визначення шляхів піднесення своїх держав, Франція зосередилась на забезпеченні власної безпеки, навіть військова доктрина Франції мала суто оборонний характер, а наукові пошуки зосереджувались на формуванні великої колоніальної імперії на культурно-ідеологічній основі.

Так, одним з перших дослідників взаємозв’язку між географією та історією став французький вчений-географ Ельзе Реклю (1830-1895). На його думку, географія є ніщо інше, як історія в просторі, а історія являє собою географію в часі. Географічний чинник не є постійним: географія змінюється під впливом діяльності людини. Реклю не був прибічником географічного детермінізму, згідно з яким простір здійснює односторонній вплив на людину, а сама людина є лише продуктом свого середовища. В роботах Реклю географічний простір знаходиться в бурхливому процесі історичного руху, що активізується взаємодією людини та природи. Географічне районування планети Реклю пов’язував з наслідками запровадження і розгортання технічного прогресу.

До класиків геополітики відносять французького географа Поля Відаль де ла Бланша (1845-1918). Французький вчений не вважав свої наукові підходи геополітичними, однак вони заклали основи розвитку французької геополітичної традиції. Основна його робота “Принципи географії людини” (1922) фокусує увагу на людині, як важливому “географічному факторі”, що наділений ініціативо. Підхід де ла Бланша полягав у тому, що географічне буття місцевості не визначено природою назавжди, воно є похідним від діяльності людини і надає єдність матеріям, які без фактору людини єдності між собою ніколи не мали. Де ла Бланш вважав, що німецька геополітика переоцінює географічний детермінізм для розвитку держави, залишаючи поза увагою фактор людини, що використовує будь-які географічні чинники в своїх інтересах, часто державних або національних. Отже, в центрі уваги геополітичного дослідження, на думку де ла Бланша, має бути не простір та просторова ідея, а людина. Саме людина є активним фактором формування політики держави, а простір та географія – пасивні.

В результаті французький дослідник розробив новий підхід до оцінки геополітичних процесів – теорію поссібілізму (від франц. possible - можливий). Політична історія має два аспекти – просторовий (географічний) та часовий (історичний). Географічний фактор втілений в оточуюче середовище, історичний – в самій людині. Географічне положення, просторовий фактор у якості можливості, потенціалу, може перетворитися в дієвий політичний фактор, однак використання цього фактору залежить від людини, що мешкає в межах даного простору. Основою діяльності будь-якої держави є інтереси людини.

В дослідженнях де ла Бланша головна увага приділяється мікрогеографії: невеликий простір розглядався ним у відриві від зовнішнього світу та численних світових потоків, масштабні простори вважаються ним штучними утвореннями, які можна розкласти на певну кількість дрібних одиниць у відповідності до цілей та інтересів людини. Так, головний елемент теорії де ла Бланша – категорія локальності розвитку цивілізації. В основі її - окремі осередки, вони формуються з невеликих груп людей, що об’єднуються при взаємодії людини з природою. В таких осередках формується відповідний спосіб життя. Вони еволюціонують, розширюються та охоплюють нові території. Держава визначається характером та формою взаємодії локальних осередків. Аналізуючи специфіку Європи, де ла Бланш визначав: “Здатність до творчого сприйняття та сприйняття зовнішнього впливу створили основу багатства й динамізму європейської цивілізації”³⁶.

В роботах де ла Бланша міститься прикладний аспект геополітичного дослідження. Аналізуючи політику великих держав в сучасному йому середовищі, де ла Бланш застосовує так званий позиційний принцип. В роботі “Східна Франція” (1917) обґрунтовано приналежність Ельзасу та Лотарінгії до Франції. Відповідно, приділяється особлива увага Німеччині, як головному опоненту Франції в Європі. Французький дослідник приходить до висновку, що головна небезпека для миру в Європі та світі виходить від Німеччини, яка в результаті Першої світової війни опинилася просторово заблокованою. США, Великобританія, Росія та Франція мають широкі можливості експансії через вихід до морів, колонії тощо. У якості виходу “життєвої енергії” Німеччини одним з перших кроків де ла Бланш вбачав створення зони співробітництва між Францією та Німеччиною в Ельзасі та Лотарінгії.

Де ла Бланш висуває думку про можливість подолання суперечок між континентальними та морськими державами. Він вважає, що цивілізація поступово іде до їхнього співробітництва та взаємопроникнення, оскільки континентальні території у розвитку комунікацій все більше просуваються до освоєння морського простору, а морські держави у своєму розвитку все більше узалежнюються від зв’язків з континентальними районами.

Учнем де ла Бланша в Сорбонні був Жак Ансель (1882-1943). Досліджуючи політичні аспекти географії цей французький вчений, як і його вчитель, опозиціонували науковим просторовим концепціям Німеччини, вважаючи їх методологією реалізації експансіоністських планів та паннімецьких ідей. Концепція Ж.Анселя будувалася на цивілізуючій ролі Франції в історичному розвитку: Франція здійснювала територіальні прирощення та формувала колоніальні володіння не з метою захоплень, а в інтересах поширення європейської цивілізації.

Аналізуючи геополітичні процеси, Ансель відстоював перевагу “гнучких угрупувань”, які є внесенням до економічного та культурного розвитку. Світовий порядок на основі світових угрупувань має мінімізувати претензії на велич окремих націй.

Ключовим же аспектом дослідження Анселя є функції кордонів в політичній географії в праці “Географія кордонів” (1938).

Предметом дослідження Альберта Деманжона (1872-1940) була розстановка сил в Європі внаслідок Першої світової війни. В книзі “Занепад Європи” (1920) Деманжон аналізує причини зниження ролі Європи у світових процесах. Геополітична карта світу Деманжона складалася з трьох полюсів: США, що з часом набудуть рівня гегемона, Японія, яка виступає у ролі регіонального лідера в Тихому океані, об’єднана Європа, яка може претендувати на місце в світовій структурі лише за умови об’єднання. “Занепад Європи можна попередити шляхом кооперації, об’єднання держав”³⁷. Тихий океан у Деманжона визначається як майбутній центр перетину інтересів Сходу і Заходу.

Стосовно планетарного дуалізму в геополітиці, Деманжон робить ставку на морську орієнтацію Франції. Однак під морською орієнтацією мова не йде про входження до сфери впливу США, а розвивати морські комунікації і вкладати більше коштів в колонії, заохочуючи еміграцію до них.

Теоретичні основи геополітики досліджуються в роботах Жана Готтмана (1915-1994). В роботі “Політика держав та їхня географія” (1952) Готтман через критичну оцінку робіт Ратцеля, Челлена, Маккіндера, Мехена доводить, що розмір території держави не визначає її могутності. Головне в геополітиці є організація географічного простору. Головний аргумент – невеликі за розмірами території європейські держави змогли створити великі колоніальні імперії³⁸. Географічне положення держави та її могутність визначаються, за Готтманом, комунікаційними лініями та потоками. Для геополітичного дослідження, відтак, ключовим є поняття “комунікації”.

Іншим важливим напрямком дослідження Готтмана є властивості простору в контексті його духовного наповнення. В цьому контексті Готтман вводить термін “регіональної іконографії” – визначення уявлень про картину оточуючого світу окремого самоорганізованого простору, що сформувався під впливом релігійної, національної, культурної та соціальної історії цього простору. Ж.Готтман визначає геополітичний процес, як циркуляцію іконографій, тобто взаємний вплив регіональних іконографій.

Взаємодія комунікацій та іконографії призводить до формування осередків та центрів контактів, обмінів тощо. В цьому і є механізм формування геополітичних районів, держав, цивілізацій.

Прихід до влади Шарля де Голя та формування стратегічного курсу П’ятої республіки визначили геополітичні напрямки досліджень: французька геостратегія поступово обмежується європейськими рамками; головний акцент досліджень – на обґрунтуванні та забезпеченні за Францією статусу великої держави за умов обмеженості реальних засобів для цього; обґрунтування нового принципу у французькій стратегії у вигляді курсу на деідеологізацію міжнародних відносин і, як наслідок, підвищення значення геополітичних та культурно-цивілізаційних засад; втрата колоніальних володінь компенсувалася за рахунок набуття Францією статусу ядерної держави із усвідомленням своєї ролі у якості одного з ситуативних лідерів Західної Європи. Всі ці фактори призвели до започаткування якісно нового етапу у французьких геополітичних розробках.

Новим напрямком французької геополітики по праву вважають групу, що сформувалася навколо журналу “Геродот” (з 1976 р.), керівником якої став французький географ Ів Лакост. Представниками даної течії є М.Фуше, К. Раффестен, П.Ражо, П.Жорж. В рамках даного підходу не поділяються погляди ані органістичного підходу континенталістів, ані прагматичного підходу морських геополітичних моделей. За словами Іва Лакоста: “Геополітичні міркування слугують лише для виправдання намірів суперництва владних інституцій відносно визначених територій та людей, що на них мешкають”³⁹. Це стосується як міжнародних відносин, так і внутрішньодержавних проблем.

Думки і концепції представлені в рамках даної школи застосовують геополітику як методологію, інструмент аналізу конкретної ситуації. У Лакоста об’єкт геополітики не світове панування, а аналіз регіонів та локальних утворень: у центрі уваги сукупність факторів, які сприяють загостренню суперечностей між різними органами влади за контроль над певною територією, а геополітичні явища оцінюються в тих формах, які вони приймають у масовій свідомості (геополітичне уявлення) і в яких вони існують в міжнародному інформаційному просторі (популярна геополітика)⁴⁰. Саме тому геополітику школи Іва Лакоста називають регіональною, внутрішньою геополітикою.

В трактуванні Лакоста категорія геополітичного уявлення використовується для аналізу політичних конфліктів: вихідним положенням аналізу політичного конфлікту є його результат, а потім виводити причини, особливості природи інтересів політичних груп, обрані методи їхнього досягнення тощо. Важливим механізмом формування геополітичного уявлення виступають на сучасному етапі інформаційні системи, оскільки саме від створених засобами масової інформації образів територій, просторів та ідей залежить їхнє сприйняття рештою населення. Світогляд населення все більше залежить від впливу телекомунікацій. Для геополітичного уявлення особливе значення мають якість та комплексність інформації про конфліктні місця.

Різновидом геополітики, що займається локальними проблемами в рамках даної школи, є “електоральна геополітика” (А.Зігфрід): спеціальна методика, розроблена для вивчення зв’язку політичних симпатій, специфіки населення та території, на якій воно мешкає. Зігфрідом формулюються закономірності “електоральної геополітики” – кожна партія або політична течія має свою територію; існування політичних регіонів; постійність суспільної думки в регіонах⁴¹.

Саме представниками цієї школи розроблені “Атлас геополітики” (1983) та “Геополітичний словник” (1994). Журнал “Геродот” і на сьогодні є одним з ключових джерел дослідження регіональних аспектів Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Середнього Сходу, Середземномор’я тощо.

Інший напрямок геополітичних досліджень представлений Міжнародним інститутом геополітики, створеним у 1982 році на чолі з Марі-Франс Таро. Беручи свої витоки з правих консервативних голлістських ідей, ця школа спрямовує свої розробки переважно на визначення місця Франції у сучасному світі та дослідженні впливу геополітичних тенденцій у поєднанні з екологічними чинниками на ієрархієзацію світового простору. В новій геополітичній постбіполярній структурі увага французьких дослідників здебільшого зосереджується на проблемі поєднання територіального поділу світу в контексті руху фінансових потоків, значення території в сучасному світі і побудови полярних моделей світоустрою. Прикладом таких досліджень є робота Жака Атталі “Лінії обрію“ (1990). На думку Атталі, після розпаду біполярної системи міжнародних відносин настала “ера грошей”, що виступають універсальним еквівалентом цінностей, тому що прирівнюючи всі процеси до матеріального цифрового виразу їх простіше оцінювати та управляти ними. Атталі пропонує свою версію “майбутнього, що настало”: тотальне панування на планеті єдиної ліберально-демократичної ідеології та ринкової системи разом із розвитком інформаційних технологій призводить до того, що світ стає однорідним, геополітичні протистояння минулого відходять на задній план. Новий світ отримує нову структуру на основі принципів “геоекономіки” – особливої версії мондіалістичної (формування єдиного світу) геополітики, яка розглядає у якості пріоритетів для геополітики не географічні, культурно-цивілізаційні, ідеологічні та релігійні фактори, але виключно економічну реальність в її відношенні до простору. В геоекономічній структурі світу все зводиться до важливості розташування центрів світових бірж, корисних копалин, інформаційних осередків.

В рамках свого геоекономічного підходу Атталі виокремлює три важливих регіони, які є центрами економічних просторів (сфер впливу):

- американський економічний простір, що поєднує обидві Америки в єдину фінансово-економічну зону;

- європейський економічний простір;

- тихоокеанський економічний простір, зона “нового процвітання”.

Між цими просторами не існуватиме відмінностей та суперечок, а в такій структурі цивілізаційно-геополітичний дуалізм втрачає актуальність.

Незважаючи на узагальнюючу природу геополітичних поглядів французьких вчених, їхні підходи та висновки мали безпосередній вплив на формування геостратегії Франції. Франція має свій так званий геополітичний кодекс, точніше Голлістський геополітичний кодекс⁴², що закладає основу її зовнішньополітичної стратегії. В ній чітко визначені інтереси та загрози цим інтересам на локальному, регіональному та глобальному рівнях. На локальному рівні мова йде про німецьку загрозу на Рейні, маневрування із Росією та Великобританією на регіональному, європейському, рівні, та США, що стали світовим гегемоном після Великобританії, - на глобальному. З метою мінімізації загрози на локальному рівні реалізовується проект розвитку Європейського Співтовариства (план Шуманна) та підписання у 1963 р. франко-німецького договору про дружбу. Вирішенню проблем регіонального та глобального рівня стало набуття у 1960 р. Францією статусу ядерної держави, а статус регіонального лідера в Європі передбачав де Голлем протиставлення своєї позиці США та вихід у 1966р. з військової структури НАТО. У такий спосіб були закладені основи незалежного від США підходу до розвитку європейського регіону.

Італійська школа геополітики.

Розвиток геополітичних ідей в Італії відбувається паралельно із становленням наукових підходів до геополітики. Так, із появою робіт Ф.Ратцеля та Р.Челлена в науковому середовищі Італії здебільшого точилися дискусії стосовно доречності виокремлення геополітики у якості окремої галузі знання, вважаючи, що функції, що надавалися геополітиці, виконує саме політична географія.

Засновниками італійської геополітичної традиції вважаються географи Джорджио Ролетто та Ернесто Массі. Осередком розвитку геополітичної традиції був Трієстський університет і журнал “Геополітика”, що видавався в період з 1939 р. по 1942 р. Італійські геополітичні концепції виявилися привабливими для фашистського режиму Муссоліні.

Варто, однак, зазначити, що на початку 1930-х років і Ролетто, і Массі не сприймали геополітику як окрему галузь науки, визначаючи такі концепції у якості “динамічної політичної географії, …яка є формою політичної географії, що не просто констатує статистичні дані про територію держави, її населення та націю, але також має справу із поточними і змінними формами глобальної політики”⁴³. Фактично, паралельно ці італійські науковці приходять до висновку про взаємозв’язок їхньої “динамічної політичної географії” та “геополітики”, як окремої галузі знання.

Сутність геополітичного підходу італійських науковців у міжвоєнний період полягав у визначенні геополітики як “вивчення географічних умов життя і розвитку держави та географічної основи політичних проблем, що виникають в результаті міжнародних відносин”⁴⁴. Особливістю геополітичного підходу італійських вчених є тісна прив’язка до практичних проблем Італії в сучасний їм період. Так, природа італійської геополітики висловлена у “географічній доктрині імперії, що має виражатися в найбільш повній географічній, політичній та імперській свідомості італійського народу”⁴⁵.

Саме в цей період були закладені вектори італійської зовнішньополітичної концепції.

На регіональному рівні центром уваги італійської геополітики виступає Адріатичне море, що визначалося сферою виключного впливу Італії. Метою регіонального рівня проголошувалося перетворення Італії на регіонального лідера через встановлення контролю над Балканами і Далмацією. Перешкодою на шляху реалізації цієї мети визначалася Німеччина із зазіханнями на контроль над басейном р.Дунай, що також не відповідало інтересам Італії в регіоні.

Другим рівнем геополітики визначався Середземноморський регіон, в якому перетиналися інтереси Італії із Францією, Великобританією та Іспанією. Головним напрямком геополітичних досліджень на цьому рівні стало обґрунтування стратегічних, політичних та економічних інтересів Італії в цьому регіоні, а механізмом забезпечення цих інтересів визначалося розширення колоній Італії в північній та східній Африці, в басейні Егейського моря.

На глобальному рівні головною метою Італії проголошувалося забезпечення доступу до природних ресурсів різних регіонів, а також розробка потенційних шляхів забезпечення італійської промисловості цими ресурсами. Так, в роботі “Демократія, колонії та природні копалини” (1939) Е.Массі подає власний погляд на геополітичну структуру світу міжвоєнного періоду в контексті потенціалу реалізації Італією її інтересів на глобальному рівні. Массі дотримується бінарного поділу світу⁴⁶. З одного боку, ним визначаються “багаті нації” або “Великі демократії” (зокрема Великобританія та Франція), які здійснюють контроль над ресурсами, з іншого – “бідні нації”, серед яких є Італія. Перші зосередили в своїх руках багатство (фінанси та ресурси), а решта працює на забезпечення багатства “Великих демократій”. Такий нерівномірний поділ відбувся внаслідок “демократичних принципів”, що застосовуються великими державами щодо формування світового порядку. Массі пропонує новий світовий порядок з більш справедливим поділом глобальних ресурсів. Головним критерієм майбутнього структурування світу та геополітичної диференціації держав Массі визначав “духовні” критерії – історичні традиції, національну свідомість, культурні та релігійні принципи, або навіть “волю до встановлення могутності або імперії”. Замість глобального контролю Великобританії, Франції та США над рухом товарів та капіталів, італієць пропонував “перерозподіл колоніальних ресурсів та співробітництво щодо їхнього використання”⁴⁷. Саме такий підхід мав би сприяти уникненню конфлікту між націями, що прагнуть справедливості, та демократіями. Таким чином, Массі не пропонував скасування колоніальної системи як такої, однак пропонував задіяти справедливі принципи розподілу ресурсів колоній на користь Італії.

Е.Бонетті в роботі “Географічна проблема самодостатності Сполучених Штатів” (1940) пропонує інший погляд на глобальну розстановку сил і місце Італії в ній⁴⁸. Підхід Бонетті базується на наступних тезах. По-перше, в центрі уваги – зацікавленість Італії в розташуванні, контролі та транспортуванні природних копалин, необхідних для індустріального розвитку Італії. По-друге, саме аналіз практики Сполучених Штатів свідчить про глобальний підхід італійського науковця до аналізу проблеми. Ситуацію напередодні Другої світової війни Бонетті вважає “геополітичними наслідками потреб США у сировині”, що і призвело до перерозподілу світових ресурсів, доступу до них, і формуванню світових торговельних шляхів. По-третє, подається авторський погляд на “пан-регіони” на прикладі панамериканської концепції.

Після завершення війни геополітика була заборонена в Італії і лише у 1980-х ситуація починає змінюватися. В роботах істориків та географів з’являються посилання на геополітичні наробки 1930-1940-х років. Починаючи з 1978 р. по 1984 р. геополітична традиція концентрується навколо журналу “Геродот-Італія”, що являв собою поєднання перекладу французьких статей та робіт італійських авторів. В цілому геополітичний підхід зосереджувався на теоретичних аспектах геополітики та так званому “енваеронменталістському детермінізмі” геополітики Італії.

Завершення “холодної війни” стимулювало активізацію геополітичної концепції в міжнародній науковій думці, Італії зокрема. У 1992 р. виходить часопис “Лаймс” (лат. від терміну “кордони”), що акумулює навколо себе розвиток італійської геополітичної традиції. Характерною особливістю сучасної італійської геополітичної думки є аналіз глобальної розстановки сил (реальної глобальної політики) та розробка геостратегії Італії в новій геополітичній структурі. Визначається, що часто аналізуючи світові геополітичні процеси або європейські континентальні процеси, італійські геополітики залишають Італію із її інтересами осторонь. Перший же номер журналу був присвячений політиці Італії на Балканах із визначенням принципів поведінки щодо врегулювання ситуації в цьому сусідньому регіоні. Теоретиком даного напрямку виступає Бруно Боттаї.

Так, роботи професора міланського Італійського міжнародних політичних досліджень Карло Санторо являють собою неомондіалістську концепцію. Санторо пропонує власну модель майбутньої геополітичної розстановки сил. В основі розбудови моделі – перехідний стан від біполярного світу до мондіалістичної версії багатополярності. Міжнародні інституції відображають логіку біполярності, тому не мають достатньо ефективних механізмів функціонування в нових умовах. Санторо пропонує авторський варіант цивілізаційних катастроф, серед яких:

• подальше послаблення ролі міжнародних інституцій й дезінтеграція традиційних блоків, хоча ця тенденція не стосується Європи;

• хаотичність процесів зростання націоналістичних тенденцій в країнах Третього світу та колишнього Варшавського блоку й прогресуючий розпад існуючих держав;

• розгортання воєн малої та середньої інтенсивності й формування нових геополітичних блоків.

Висновком Санторо є необхідність створення планетарної держави під егідою нових міжнародних інстанцій, що виконували б роль Світового уряду.

Геополітичні дослідження доктора Карло Террачано представляють позицію європейського континенталізму. В основі концепції – класичний принцип планетарного дуалізму, однак на відміну від Маккіндера та Мехена, італієць вбачає, що подальший розвиток Європи залежить від Росії та Євразії. Континентальний Схід – це позитив для Європи, атлантистський Захід – негатив. Західна Європа, на думку Террачано, являє собою другорядну складову у планетарному протистоянні теллулократії та талассократії. Він повністю підтримує ідею формування Євразійської держави “від Дубліна до Владивостоку”, однак із збереженням принципів етнічної диференціації та регіоналізму.

В боротьбі з атлантизмом важлива роль належить ісламському світу і переважно антиамериканським режимам – на початку 1990-х років іранський, іракський, лівійський тощо. Це наводить Террачано на думку, що ісламський світ перебирає на себе роль ключового виразника континентальних геополітичних інтересів. При чому в роботах Террачано саме фундаментальний варіант іслама найбільше здатний виконувати таку функцію. Формулюванням геополітичних поглядів цього італійського науковця є: Росія та ісламський світ через співробітництво з Європою проти США. На його думку, саме така радикальна постановка питання може об’єктивно призвести до дійсного європейського відродження⁴⁹.

Схожих до Тераччано поглядів дотримуються і професори Клаудіо Мутті, Мауріцціо Муреллі, Алессандра Колла, Марко Баттарра, що в сукупності формують інтелектуальний центр навколо часопису “Оріон”.

Традиційним вектором дослідження італійської школи політології є Середземноморський регіон. Цей напрямок особливо актуалізується протягом 1990-х років в рамках італійського Інституту міжнародних відносин на чолі з його директором Роберто Алібоні. Цей регіон розглядається у якості природної сфери впливу Італії, як ключовий для виходу на ринки суміжних регіонів Африки, Центральної Азії і ширше, з огляду на перевагу економічних інтересів. Механізмом забезпечення своїх інтересів в даному регіоні дослідниками даної школи розглядається розробка та запровадження ефективних механізмів безпеки в Середземноморському регіоні. Поєднуючи інтереси на пріоритетних європейських та середземноморських векторах італійської зовнішньої політики, програма ЄС Євро-Середземноморське Партнерство виступає одним з важливих багатосторонніх механізмів забезпечення безпеки в соціальній, економічній, військово-стратегічній сфері. В даному контексті дослідниками даного напрямку італійської геополітики відзначається особливе географічне розташування Середземноморського регіону та його вигідне стратегічне положення, а також наявність великих родовищ важливої стратегічної сировини (енергоресурси). Все це забезпечує Середземномор`ю роль важливого комунікаційного вузла та геостратегічного району, що є чинниками суперництва великих світових потуг за присутність та лідерство в регіоні. Алібоні розділяє південне Середземномор`я на два політичних райони: з одного боку, динамічний Близький Схід, до якого за своїми інтересами тяжіють Туреччина, Іран та Саудівська Аравія; з іншого - це субрегіон, що намагається утвердитися та знайти своє місце в системі міжнародних відносин в регіоні - район так званого Середземноморського форуму, що включає в себе і окремі найбільш зацікавлені південно-європейські країни. Цей останній субрегіон, на думку Алібоні, визначається також певною міжнародною маргіналізацією, в той час, коли на Близький Схід спрямовується більшість міжнародних ресурсів⁵⁰.

Геополітика “нових правих”.

Даний напрямок європейських геополітичних ідей розглядається нами окремо з огляду на особливий підхід щодо розвитку Європи. В основі цих ідей – принцип континентальної геополітики. Сам науковий напрям виник наприкінці 1960-х років на чолі з французьким філософом та публіцистом Аленом де Бенуа. На відміну від традиційних підходів вищерозглянутих національних геополітичних шкіл та моделей, де Бенуа вважав, що централістський принцип геополітики з акцентом на державу-націю себе вичерпав історично і майбутнє належить “Великим просторам”. В основі таких просторів – не об’єднання рівних країн в прагматичний політичний блок, а входження етнічних угрупувань різних масштабів в єдину “федералістську імперію” на рівних підставах. Така федералістська імперія має бути стратегічно єдиною та етнічно диференційованою.

Одним з центральних Великих просторів виступає Європа. Представники школи нових правих вважають, що формування Великого європейського простору має відбуватися на основі геополітичного принципу “континентальної долі Європи”, формування “Європи ста прапорів”. Характерно, що нові праві протиставляють геополітичні категорії “Європа” та “Захід”. Для них “Європа” - це континентальне геополітичне утворення, що засноване на “етнічному ансамблі народів індоєвропейського походження”, які мають спільне культурне коріння. “Захід”, в трактуванні нових правих, це геополітичне й історичне поняття, що відкидає етнічні та духовні традиції, запроваджуючи виключно матеріальні та кількісні критерії існування. Втіленням Заходу є США, а Європа має сформувати федералістську імперію, яка має протиставлятися Заходу і США, причому регіонам та етнічним меншинам, що зберегли найбільше традиційних рис, належить ключова роль в об’єднанні. Стратегічним курсом Європи має бути нейтралітет і вихід з НАТО з розвитком самодостатнього ядерного потенціалу Європи і налагодженням близьких відносин з Росією, оскільки для Європи “краще зі Сходом, ніж із Заходом”⁵¹. Таким чином, геополітика нових правих орієнтована антиатлантистські та антимондіалістські.

Однією з провідних тем дослідження нових правих на сучасному етапі є дослідження умов відновлення балансу сил в світі, а саме стану динамічної рівноваги, в якому припускаються безперервні коливання у взаємодії центрів політичної динаміки в стратегічній та геополітичній конфігурації світової політики. Мова йде про неприпустимість зростання політичної енергії одного з центрів, коли він починає загрожувати всім іншим. “Новими правими” пропонуються й глобальні проекти.

Наприклад, проект Жана Тіріара, який ще з 1960-х років розробляє можливість продовження Великого простору Європи за рахунок Уралу, Сибіру та Далекого Сходу, що протистоїть США. Проект “Європа до Владивостоку” з віссю Дублін – Владивосток має бути “регіонально орієнтованою”, а не федеративним утворенням.

Близькими до такого підходу є розробки австрійського генерала Йордіса фон Лохаузена, що пропонував мислити континентами. Для політичної самостійності Європи необхідно створити “просторовий мінімум”, що передбачає об’єднання Німеччини, інтеграційні процеси в Серединній Європі з метою створення нового самостійного блоку європейських держав, незалежного від атлантизму.

Сучасна європейська геополітика в теоретичному та прикладному аспектах спрямована на обґрунтування геостратегічних та геоекономічних інтересів Європейського Союзу в контексті формування європейського геополітичного простору, сфери впливу Європи, що охоплює країни-члени даного об’єднання, процеси розширення складу ЄС та формування відносин партнерства та співробітництва з суміжними зонами та регіонами, в яких наявні геополітичні та геоекономічні інтереси як ЄС, так і окремих країн-членів Союзу. (Див. підрозд. 3.2.)