Передумови виникнення козацтва

Слово "козак" на письмі вперше вжито в "Таємній історії монголів" під 1240 р. в значенні людини самітної, не зв'язаної ні з домівкою, ні з сім'єю. У словнику половецької мови (1303 р.) це слово трактувалося як "страж, конвоїр". З'явившись у пратюркській мові, слово "козак" в українського народу набуло значення особисто вільної, мужньої та хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри.

Колискою козацтва стали землі, які відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів. Ці землі перебували поза будь-яким політичним контролем і не мали постійного населення. Природні багатства цього краю вабили до себе людей. Втікачі та відходники осідали й заводили господарство на благодатних землях Поділля й Південної Київщини, які вражали сучасників своїми природними багатствами.

Але життя в цьому благодатному краї проходило на грані смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення татарських орд завдавали непоправної шкоди насамперед господарству. Тому вони воліли займатися тими видами господарства, які не так страждали від татарських нападів, насамперед мисливством, рибальством і бортництвом. Вони заводять свої зимівники і слободи на Південному Бузі. Синюсі, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра - вздовж Трубежа, Сули, Псла. Невдовзі козацькі селища зайняли цілу смугу на українському пограниччі -від середньої течії Дніпра майже до Дністра. На початку XVI ст. козацтво розселилося по староствах Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому, Хмельницькому і ін.

Перші документальні згадки про українських козаків відносяться до кінця XV ст. Польський хроніст Мартин Бєльський (середина XVI ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489 р., зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані з своїми місцями. Кримський хан Менглі-Гірей у своєму листі до великого князя литовського 1492 р. скаржився, що кияни і черкасці розбили під Тягинею (при гирлі Дніпра) турецький корабель; у відповідь на це князь обіцяв "потрусити отих козаків". У грамоті великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499 р. київському воєводі про правила регламентації торгівлі читаємо: "Коториє козаки з верху Дніпра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас й далей й што там здобудут, с того со всего десятое мают давати".

Для тих хто прийшов сюди на промисел, уходництво ставало засобом існування. "Козакування" перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею. "Життя по уходах, - писав М. Грушевський, - захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. Їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на Дніпрові луки, на степові простори". Однак тут на випадок татарських наїздів доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових "ватаг" набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали громити їхні улуси. Багата здобич, вільне життя мали особливу привабність.

Слідом за козаками ішло й панство. Шляхта випрошувала в королів грамоти на освоєні козаками землі, захоплювала їх і намагалася встановити владу. Одночасно пани займали державні уряди (адміністративні посади), ставали управителями королівських володінь або магнатських маєтностей. Деякі з них знайшли спільну мову з козаками й використовували їх у боротьбі зі степовиками, а то й для вияснення стосунків між собою. Тому офіційні власті вважали їх ватажками козацького люду. Гучної слави своїми подвигами, здійсненими на чолі козацьких загонів, здобули намісник канівський і черкаський Остафій Дашкевич (1514-1535), Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський (1506-1512), барський староста Бернат Претвич, Богдан Ружинський, староста канівський і черкаський Дмитро Вишневецький. Далі козацтво очолюють народні ватажки незнатного походження. Імена перших з них мало відомі.

В першій половині XVI ст. магнати вже захопили частину козацьких земель на Поділлі й Київщині. Ставши власниками землі, феодали примушували місцеве населення відбувати на їх користь різні повинності й сплачувати грошові збори. Незважаючи на ви­няткову роль козацтва в обороні краю, власті відмовлялися визнати особливе місце козаків у суспільстві, змушували їх працювати на державців і платити податки. Козаки відповідали на це повстаннями і одночасно почали відходити далі на південь, куди не діставали панські руки. Та частина козацтва, яка не бажала миритися з владою панів, розпочала колонізацію Запорожжя. Козацька колонізація Запорожжя посилилася після придушення повстання 1536 р. в Каневі і Черкасах.

Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок-козацтво. Воно органічно увібрало у себе чимало тюркських елементів - у назвах, побуті, звичаях.