Козацькі повстання

У свою чергу козацтво прагнуло поширити свій вплив на якомога більші території. Це виявилося вже під час першого значного козацького повстання, очоленого Криштофом Косинським (1591-1593), учасники якого примушували населення присягати їм у "послушенстві". Козаки захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. З Київщини постання перекинулося на Волинь та Брацлавщину і не припинилося навіть після смерті Косинського, підступно вбитого в Черкасах у травні 1593 р.

Сприятливі умови для зростання військової могутності Й авторитету козацтва в масах склалися наприкінці XVI ст. У першій половині 90-х років народи Південно-Східної Європи для боротьби проти султанської Туреччини об'єдналися у Священну лігу. Але реальною силою у ній виявилося лише козацтво. На свій бік його намагалися перетягти австрійський двір, римська курія, трансільванський князь, молдовський господар, російський цар. Уряд Речі Посполитої на цей раз не забороняв козакам воювати проти турків і татар. Тому з літа 1594 р. козаки й добровольці почали робити часті походи в Молдову. Плацдармом стало Поділля. Оскільки уряд не давав козакам платні, то вони збирали на свою користь податки з місцевого населення, перш за все з шляхти, і заводили свої порядки. Саме конфлікт місцевої шляхти з козацькою комендатурою і призвів до повстання під проводом Северина Наливайка (1594-1596).

У 1594-1596 рр. увесь цей регіон став ареною дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Наприкінці 1595 - на початку 1596 р. козацько-селянські повстання охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, перекинулися у Білорусь, ставши серйозною загрозою пануванню шляхетської Польщі. Під час повстань козаки на захопленій території запроваджували козацький устрій, приводили до присяги Війську Запорозькому місцеве населення, в тому числі й шляхту. Северин Наливайко виношував проект створення незалежного від Речі Посполитої українського князівства. У своєму листі до Сигізмунда III він висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Південним Бугом і Дністром, південніше Брацлава, де під його началом мало перебувати 2 тис. чоловік. При цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Цьому плану не судилося реалізуватися; його автор після жорстоких тортур був скараний на горло й четвертований. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету. Тільки гостра потреба у козацтві як військовій силі змусила уряд частково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв. І хоча право на власну юрисдикцію було визнано лише за реєстровцями, під козацьким "присудом" опинялися все нові групи населення.

На початку XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн і раз у раз мусила звертатися по допомогу до козаків. Потреба Речі Посполитої у військовій силі змусила польський уряд на початку XVII ст. послабити репресивний тиск на козацтво й повернути йому скасовані раніше (після поразки повстання Северина Наливайка) права та привілеї. Піднесенню авторитету козацтва надзвичайно допомогла діяльність гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1616-1622). Він був найвидатнішим козацьким ватажком до Хмельницького й одним з найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів. Народився він в с. Кульчиці під Самбором на Львівщині. Навчався в Острозі, а потів пішов на Запорожжя, де брав участь у походах на Молдову і Лівонію. Особливу славу здобув морськими походами, зокрема на Кафу 1616р. Під його керівництвом козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, його збройні сили були реорганізовані в регулярну армію з суворою дисципліною.

Щодо польського уряду Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом. Як і його попередник Самійло Кішка, він уміло використовував потребу поляків у козацькому війську для закріплення лицарського статусу Війська Запорозького, яке в його часи, всупереч обмежувальним реєстрам, мало кільканадцять тисяч, а при потребі досягало сорока. Видатною заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси і дії двох найактивніших частин українського громадянства - козацтва й міщансько-духовної інтелігенції. Проявом цього стало, наприклад, вписання гетьмана з усім Військом Запорозьким до Київського братства. Завдяки Сагайдачному відбулося й висвячення, православних ієрархів у 1620 р. Його стараннями козаччина вперше включилася в загальнонаціональні справи, а міщанство й духовенство вперше відчули підтримку великої збройної сили, що допомогло їм відчути більше певності й сміливості у своїх планах і діях.

Погоджуючись за Вільшанською угодою 1617 р. на скорочення козацького реєстру, Сагайдачний розумів, що це тимчасове явище, і скоро сам польський уряд проситиме козацької допомоги. І справді, вже 1618р. королевич Владислав, який втрутився у боротьбу за московську корону, опинився під Москвою у скрутному становищі й зажадав негайної допомоги. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив у похід, дійшов до Москви, здобувши по дорозі Путивль, Єлець, Лівни, й визволив королевича із скрутного становища. Однак, незважаючи на неоціненну послугу, польський уряд наказав козакам скоротити реєстр з 10 тис. до 3 тис. чол. і заборонив їм виходити в море. Невдоволені козаки скинули 1620 р. Сагайдачного з гетьманства й на його місце обрали Якова Бородавку.

Після цього в Україні панував відносний спокій. Та вже на початку 1630 р. Подніпров'я охопило повстання, очолене Тарасом Федоровичем (Трясилом), якого запорожці обрали своїм старшим, відмовившись коритися реєстровому гетьману Григорію Чорному, котрий займав угодовську стосовно поляків позицію. Повстанці вирушили з Запорожжя на "волость", стратили Чорного, заволоділи низкою населених пунктів і зупинились У Переяславі, куди невдовзі підійшли польські війська під проводом Конєцпольського. Тут поляки зазнали таких значних втрат, Що коронний гетьман мусив піти на переговори з козаками. За укладеною між ними угодою реєстр зростав до 8 тис. чол. Водночас вдвічі, до 2 тис. чол., збільшувалася залога з реєстровців, яка мала постійно дислокуватися на Запорожжі.

Для налагодження контролю над півднем України уряд у 1635 р. спорудив фортецю Кодак, але реєстровці на чолі з Іваном Судимого того ж року захопили її і зруйнували.

Ще з більшою силою виявилися суперечності під час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було страчено гетьмана реєстровців та частину старшини. Універсали повстанців викликали масове покозачення селянства Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське військо капітулювало, вже навесні наступного року боротьба спалахнула з новою силою, очолювана Яковом Острянином (Остряницею), а потім - Дмитром Гунею.

Хоч повстання кінця XVI - першої половини XVII ст. зазнали поразки, вони відіграли велику роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, сповнювалися віри в свої сили. Завдяки масовим повстанням прискорювалося визрівання національної самосвідомості українського народу. На досвіді повстанської боротьби селяни, козаки і міщани дедалі більше переконувалися, що у їхньому намаганні визволитися з-під гніту надійною опорою можуть бути тільки згуртованість, монолітність і воля в досягненні незалежності.