Брестська церковна унія

Українська церква з кінця XIII ст. фактично була автокефальною, тобто самоврядною, під зверхністю константинопольського патріарха. Після монголо-татарської навали резиденція київського митрополита була перенесена до Володимира-на-Клязьмі, а пізніше

• до Москви. Московські екзархи, продовжуючи носити титул "митрополита Київського і всія Русі", до Києва наїжджали лише для того, щоб вивезти звідти чергову порцію коштовностей і книг, а обслуговувати належним чином духовні потреби української пастви не могли. Тому 1303 року, за князя галицько-волинського Юрія Львовича, була здійснена спроба заснувати окрему Галицьку митрополію, а великий князь литовський 1415р. ініціював утворення руської митрополії.

Тим часом була проголошена Московська митрополія (1448), а згодом - і окрема Московська патріархія (1598). Після відділення Московської митрополії історія пішла цілком окремим шляхом від Київської митрополії, яка залишилася в юрисдикції кон­стантинопольського патріарха. З часом залежність Київської митрополії від Царгорода ослабла (разом з падінням Візантії під натиском турків-османів) і вже в другій половині XVI ст. перетворилася на просту формальність. Митрополит мав титул "Київського і всія Русі", а в XVI ст. - "Київського, Галицького і всія Русі". Він мешкав то у Вільні, то в Києві. Під його управою було 10 єпархій - Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська- Луцька, Володимирівська, Перемишльська, Холмська, Галицька, Київська.

Духовенство становило помітну суспільну верству; у XV-XVII ст. разом з членами сім'ї воно становило не менше 10% українського населення. Кількість монастирів невпинно зростала і на кінець XVI ст. становила не менше 106 (переважна більшість з них були невеликими).

Як відомо, офіційною політичною лінією володарів українських земель починаючи від Ягайла було покатоличення населення. Але слід враховувати, що католицькі церковні структури запроваджувалися не замість руських, а поруч з ними, що свідчило про тверезий політичний розрахунок та розуміння реалій місцевого життя. Час від часу володарі українських земель офіційно підтверджували рівність руського і польського католицтва. Однак у щоденній практиці взаємини двох конфесій складалися не так благополучно, яку деклараціях. Зокрема постійно напруженими залишалися стосунки православних і католиків у великих містах з чисельним переважанням католицького населення, супроводжуючись частими побутовими зіткненнями. Заплющуючи очі на випадки побутової дискримінації, власті ставили Грецьку (православну) церкву в нерівноправне становище з Римською (католицькою). До падіння загального престижу "руської віри" вело й те, що серед її парафіян ставало все менше й менше заможного панства. Наслідком цього стала виразна диспропорція у матеріальному забезпеченні латинських і руських парафій. Пани-католики з ревністю оздоблювали і забезпечували католицькі костьоли, на що не могли спромогтися малозаможні православні шляхтичі. І хоча руських церков у цілому й надалі було незрівнянно більше, ніж костьолів (наприклад, по селах на середину XVI ст. пропорція перших і других виглядала як 15:1), однак православні храми, зважаючи на немаєтність (бідність) своїх парафіян, безумовно, поступалися католицьким. Як панівна, Римська церква користувалася також суттєвою матеріальною підтримкою коронованих осіб.

У 1570-х рр. у Польщі закріплюється орден єзуїтів, і відразу розпочинається масований натиск на православну церкву.

Загострення відносин православної і католицької конфесій було спровоковане спробою впровадження церковної унії. Взагалі ж ідея церковної унії виникає відразу після розколу християнської церкви на східну і західну, а в Україні вона поширюється не пізніше XIII ст.

Серед політичних причин укладення церковної унії слід виділити такі: прагнення правлячих кіл Речі Посполитої уніфікувати ідеологічний фон; зацікавленість римської курії в опануванні паствою України і Білорусі; занепад православного духовенства і загальна бідність української церкви, яка особливо гостро сприймалася в порівнянні з пишністю церкви католицької; суперництво православних єпископів з братствами; прагнення вищого православного духовенства отримати привілеї, які мали католики. Енергійне втручання патріархії у справи місцевої церкви та виразне протегування Константинополем братського руху викликали невдоволення серед вищого духовенства. Унія ж гарантувала їм повне визволення від "неволі константинопольських патріархів".

Паралельно на стихійному рівні спостерігаються перші спроби, неминучі за умов близького сусідства. 6-10 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся собор для прийняття унії. З самого початку він розколовся на православний і уніатський. Православний відкинув унію, уніатський прийняв її. Відповідну грамоту підписали митрополит Михайло Рогоза, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніатський собор визнав владу папи римського й догмати католицької церкви, але зберіг православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні.

Польський уряд. офіційно визнавши Брестську унію, фактично поставив православну церкву поза законом. Не тільки нижче, а часто й вище духовенство позбавлялося посад; до рук уніатів передавалися церковні маєтки. Невдовзі в Речі Посполитій лишилося тільки 2 православні єпископії - Львівська й Перемишльська. Розгорілась боротьба проти уніатства, за відновлення православної церкви. На захист православ'я виступило козацтво, що вже наприкінці XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

У 1620 р. була відновлена вища православна церковна ієрархія. А 1632 р., в період міжкоролів'я, Владислав, шукаючи підтримки перед виборами, офіційно легалізував православну церкву

.Лекція 4. Визвольна війна (Національна революція) українського народу. Козацько-гетьманська держава (1648 р. - кінець ХУІІІ ст.)

Початок повстання

Політика уряду на ліквідацію козацтва як стану, переслідування православної віри, зловживання і здирства з боку місцевої адміністрації та орендарів вже в середині 40-х рр. викликали гостре незадоволення серед козацтва. Починаючи з 1646 р. група старшини, очолювана чигиринським сотником Богданом Хмельницьким, розпочала підготовку повстання. Для реалізації задуму Б.Хмельницький та його соратники намагалися скористатися намірами короля Владислава IV залучити козаків до війни з Портою. Приймається рішення розпочати повстання в листопаді, коли коронний хорунжий А.Конєцпольський мав вирушити у пониззя Дніпра проти татар.

Однак раптова поява Очаківської орди та зрада з боку чигиринського осавула Р. Пешти зірвали виступ. Б. Хмельницький ув'язнюється. Вирвавшись за сприяння друзів на волю, він з кількома десятками осіб (серед них перебував і 20-річний Петро Дорошенко) негайно подався на Запорожжя.

Зважаючи на перебування польської залоги у Січі (Микитин Ріг), зупинився на о.Томаківка, де відразу ж розпочав формування збройних сил й встановив зв'язки з запорожцями. 4 лютого 1648 р. він оволодів Січчю. Через кілька днів на козацькій раді в Січі Б. Хмельницький обирається гетьманом. Саме ці події й знаменували початок Визвольної війни.

До середини березня українському гетьману вдалося завершити переговори з Кримським ханством. Згідно з досягнутою умовою хан зобов'язувався надати допомогу в боротьбі проти поляків, причому татари не повинні були шкодити українцям, не палити міст і сіл. Із свого боку українці обіцяли платити упоминки і не допускати морських виправ. На допомогу повстанцям хан направив 3-4 тис. вершників на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм.

На цьому етапі повстання Б. Хмельницький та його прибічники висували лише ідею автономії для козацького регіону. Козацька територія на заході, в уяві гетьмана, мала доходити до Білої Церкви. Під час переговорів з послами коронного гетьмана Миколи Потоцького поставили вимоги: вивести польське військо з цих земель, ліквідувати на них "правління Речі Посполитої", надати їм права укладати договори з зарубіжними володарями.

З-поміж соціальних верств найважливішу роль у Визвольній війні відігравало козацтво, котре міцно тримало в своїх руках провід і винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, території, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовне покозачившись у 1648 р., воно в наступні роки відчайдушне боролося за збереження "козацьких прав і вольностей".

Боротьба носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Її головніші завдання полягали в тому, щоб добитися створення незалежної соборної держави і ліквідувати існуючу феодально-кріпосницьку модель соціально-економічних відносин й утвердити нову, в основі якої б лежала дрібна власність фермерського типу.

Кампанія 1648 року завершилася походом повстанського війська під Львів і Замостя. Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Але Б. Хмельницький, покладаючи надії на претендента на польський престол Яна Казимира, пішов на перемир'я. Це спричинило серйозні непорозуміння між гетьманом і частиною козацької старшини, зокрема Кривоносом і Головацьким, які наполягали на веденні війни до переможного кінця. Українське військо було стомлене, погано забезпечене боєприпасами.