- •1 Питання.
- •2 Питання.
- •3 Питання.
- •4 Питання.
- •5 Питання.
- •6 Питання.
- •7 Питання.
- •8 Питання.
- •10 Питання.
- •9 Питання.
- •11 Питання.
- •12 Питання
- •13 Питання
- •14 Питання
- •15 Питання
- •16 Питання
- •17 Питання
- •18 Питання
- •19 Питання
- •20 Питання
- •21 Питання
- •22 Питання
- •23 Питання
- •24 Питання
- •25 Питання
- •26 Питання
- •27 Питання
- •27. Принципи діяльності державного апарату
- •28 Питання
- •29 Питання
- •30 Питання
- •31. Розподіл влади як принцип правової держави
- •40. Закон поняття та структура .
- •41. Юридичний прецедент як джерело права.
- •42. Співідношення права та моралі
- •43.Форми реалізації права
- •44. Розяснення норм права .
- •45. Юридична відповідальність та державаний примус.
- •46. Ефективність правового регулювання.
- •48. Поняття та види форм права
- •49. Склад правопорушення
- •50. Дія нпа за часом у просторі і за колом осіб .
- •51. Поняття, ознаки, види протиправної поведінки .
- •52. Поняття та сутність юридичної відповідальності
- •53. Юридичні колізії та способи їх усунення.
- •54.Способи тлумачення норм права
- •55. Поняття та елементи правової поведінки .
- •56. Поняття та види правопорушення .
- •57. Методи та стадії правотворчості
- •58. Поняття та форми реалізації норм права
- •59. Способи викладення правових нарм .
- •60. Обєкти правовідносин
- •67. Субєкти права та юридичні обов’язки : поняття та структура
- •68. Поняття та необхідність тлумачення норм права
- •69. Підстави винекнення правовідносин
- •70.Поняття та класифікація функцій права
- •71. Співідношення систем права і законодавства
- •72. Поняття ознаки та види злочинів
- •73.Види юридичної відповідальності
- •Відмінність нормативних актів від актів застосування норм права
- •Галузь права: поняття та характеристика основних галузей права
- •79. Поняття законодавства поняття та структура
- •80. Інститут права поняття та види
- •81 Поняття та класифікація юридичних фактів.
- •82 Види правотворчості
- •83. Предмет та метод правового регулювання як підстава кваліфікації норм права глузі
- •84. Поняття ознаки та види правомірної поведінки
- •85 Правове виховання: поняття, форми, методи
- •86. Поняття та структурні елементи системи права
- •89. Правові системи світу поняття та класифікація
- •90 Класифікація правових норм
- •91. Акти офіційного тлумачення: поняття, ознаки та види.
- •93 Поняття та структура норми права
- •94 Поняття та форми реалізації права
- •96.Поняття та ознаки правовідносин
- •96. Поняття і місце нпа в системі джерел права .
- •97. Систематизація нормативних актів: поняття і види.
- •98. Поняття, ознаки і сутність права.
- •99. Прогалини в праві та способи їх усунення
- •100. Поняття та види нормативно-правових актів.
- •Основні теорії виникнення права.
- •Поняття права в об’єктивному і суб’єктивному розумінні.
- •103 Поняття структура та види правосвідомості
- •104 Способи тлумачення норм права
Відмінність нормативних актів від актів застосування норм права
Нормативний акт – це письмовий документ компетентного суб’єкта права, в якому закріплюються правила поведінки загального характеру, що забезпечується державою. Переваги нормативного акта над іншими джерелами:
Нормативний акт може бути оперативно виданий і зміненій у будь-якій своїй частині, що дозволяє швидко реагувати на соціальні процеси у суспільстві.
Нормативні акти є систематизованими, що дозволяє легко віднайти потрібний документ для застосування та реалізації.
Нормативні акти дозволяють чітко фіксувати зміст правових норм, що сприяє проведенню єдиної політики, не допускати довільного тлумачення і застосування норм.
Нормативні акти підтримуються і охороняються державою.
Акти застосування норм права (правозастосовні акти) - індивідуальні правові акти-волевиявлення (рішення) уповноваженого компетентного державного органу або посадової особи, які на основі юридичних норм установлюють (змінюють, припиняють) права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення.
Ознаки правозастосувального акту:
Можуть прийматись компетентними органами держави та посадовими особами;
Є формально обов’язковими щодо персонально визначених суб’єктів;
Вміщують індивідуальні приписи, розрахованіи на регулювання лише окремого, окремого випадку, тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією;
Можуть мати письмову, усну або конклюдентну (тобто у вигляді волевиявляючих дій) форми зовнішнього прояву;
Не можуть мати зворотної дії в часі.
Види правозастосувальних актів: за формою – постанови, укази, розпорядження, рішення і т.д.; за суб’єктами прийняття – акти глави держави(Президента), акти органів державної влади, суду, контрольно-наглядових органів та ін.
Білет 76
Галузь права: поняття та характеристика основних галузей права
Галузь права - це сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють суспільні відносини певного виду своїм особливим методом.
Галузі права поділяють на: профілюючі (утворюють юридичну основу, обов'язкову частину системи права: конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право); процесуальні (закріплюють порядок застосування матеріального права: цивільний, кримінальний, адміністративний процеси та ін.); спеціальні ( на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для того чи іншого виду суспільних відносин: трудове, екологічне, сімейне, фінансове та ін.).
Підгалузь права- окрема частина галузі права, що об'єднує норми й інститути, якв регулюють спеціальні види суспільних відносин (авторське право в межах цивільного).
Іститут права - частина галузі права, яка складається із сукупності правових норм, що регуюють якісно однорідні суспільні відносини.
Основні галузі права:
1. Конституційне право - врегульовує відносини, які складаються в процесі організації й здійснення державної влади та місцевого самоврядування;
2. Адміністративне право - регулює відносини, які складаються у сфері управлінської діяльності державних органів, та визначає діяння, що визнаються адміністративними правопорушеннями, і стягнення, що належить застосовувати до осіб, які їх скоїли;
3. Фінансове право - регулює відносини, які складаються в процесі фінансової діяльності державних органів, тобто мобілізації, розподілу, перерозподілу і витрачання державних органів їх споживачами;
4. Цивільне право - регулює майнові й особисті немайнові відносини, що пов'язані як із майновими відносинами, так і не пов'язані з ними;
5. Трудове право - врегцльовує відносини, в які вступають особи з приводу праці;
6. Сімейне право - врегульовує шлюбно-сімейні відносини та прирівняні до них відносини;
7. Кримінальнахе право - визначає діяння, які визнаються злочинами й міри покарання, які належить щастосовувати до осіб, що їх скоїли ;
8. Цивільно-процесуальне право - регулює порядок розгляду судом цивільних справ і виконання судових рішень;
9. Кримінально-процесуальне право - врегульовує відносини , які складаються в процесі провадження у кримінальних справах, тобто визначає порядок досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ;
10. Виправно-трудове право-врегульовує відносини, які складаються в процесі відбуття кримінальних покарань, тобто визначає порядок відбування кримінального покарання і звільнення від нього;
11. Земельне право - врегульовує відносини, які складаються а процесі використання землі;
12. Екологічне право - врегульовує відносини, які складаються в процесі природокористування.
77
Презумпція (від лат. слова «presumptio») - припущення про наявність або відсутність певних фактів, засноване на зв'язку між передбачуваними фактами і фактами готівкою і підтверджене попереднім досвідом. В основі презумпцій лежить соціальний досвід, багаторазово перевірене практикою знання про те, що презюмируемое - типовий, ймовірний при даних умовах факт.
Правова презумпція має наступні характерні риси:
а) прямо чи побічно закріплюється у праві;
б) у будь-якому разі має значення для правового регулювання;
в) викликає правові наслідки, якщо вона є незаперечною в силу закону або не спростована в процесі вирішення справи.
Найважливішою і, мабуть, самої знаменитої юридичною презумпцією є презумпція невинності обвинуваченого у кримінальному процесі: кожен обвинувачений в скоєнні злочину вважається невинним, поки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена набрав законної сили вироком суду. При цьому обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість: його провину повинен довести обвинувач. Презумпція невинності обвинуваченого у кримінальному процесі закріплено у ст. 49 Конституції Російської Федерації.
У цивільному процесі діє зворотна презумпція: презумпція вини несправного боржника(боржник, що не виконав своє зобов'язання, вважається винним у невиконанні, поки не доведе протилежне). Презумпції, таким чином, тісно пов'язані з процесом доказування та з розподілом тягаря доказування.
Юридичні презумпції можна поділити на загальноправові і галузеві. Загальноправовою як раз є презумпція знання опублікованих законів. Прикладом галузевої презумпції може служити презумпція вини власника джерела підвищеної небезпеки у разі заподіяння їм шкоди.
До таких же феноменів правової дійсності, які, не будучи юридичними фактами, тим не менш можуть породжувати юридичні наслідки, належать і правові фікції. В точному перекладі з латини «fictio» -вигадка, вимисел. Видатний німецький правознавець Рудольф фон Иеринг (1818-1892 рр.) образно характеризував правові фікції як «юридичну брехня, освячену необхідністю», як «технічний обман».
Під правовою фікцією розуміється положення, яке насправді не існує, але до якого право додало значення факту. Так, у римському праві була фікція про визнання «вимислу» іноземця римським громадянином, якщо він виступав позивачем або відповідачем у цивільних угодах. У французькому праві існує фікція, яка говорить: якщо дружина і чоловік загинули одночасно, першим загиблим вважається чоловік. Ця фікція необхідна для того, щоб встановити чіткий порядок спадкування. По російському цивільному праву днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання законну силу рішення суду про оголошення його померлим.
Таким чином, правові фікції, як і правові презумпції, усувають невизначеність у правових відносинах, вносять чіткість і стабільність в правове регулювання.
78
Правове регулювання — це дія права на суспільні відносини з допомогою використання певних юридичних засобів. В умовах формування в Україні основ правової держави роль і значення правового регулювання суспільних відносин набувають особливої актуальності. Адже головною ознакою моделі держави, що характеризуються як правова, виступає саме ознака високої правової врегульованості суспільних відносин.
Види правового регулювання можна класифікувати за такими критеріями:
За використаним правовим інструментарієм і "обсягом" суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання. Розрізняють нормативне (загальне) і піднормативне (індивідуальне) регулювання.
Нормативне правове регулювання - це регламентація загальних суспільних відносин правовими нормами, закріпленими в нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах та інших формах права, які (норми) розраховані на багаторазове застосування за наявності передбачених ними обставин. Обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним; коло осіб не окреслене персонально; часові межі дії норм чітко не встановлені {безстроковість дії).
Нормативне правове регулювання охоплює законодавче і підзаконне регулювання.
Законодавче регулювання буває:
а) повне законодавче, що виключає будь-яке підзаконне регулювання;
б) основне, відправне, що передбачає його конкретизацію підзаконним регулюванням державних органів чи об'єднань громадян.
Підзаконне нормативне регулювання - це регулювання суспільних відносин правовими нормами, закріпленими в підзаконних нормативно-правових актах держави й актах об'єднань громадян.
Піднормативне (індивідуальне) правове регулювання - це регулювання конкретних суспільних відносин, що ґрунтується на нормативному регулюванні, яке не вичерпане нормотворцем і допускає додаткове регулювання стосовно персонально визначених осіб і конкретних діянь. Здійснюється за допомогою: 1) актів застосування права, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну конкретну особу; 2) індивідуальних договорів. Припиняється з реалізацією відповідних індивідуальних правових приписів (короткостроковість дії).
Розрізняють піднормативне (індивідуальне) регулювання - правозастосовне й договірне.
Правозастосовне регулювання, натомість, поділяється на правонаділяюче (нарахування пенсії); правоохоронне (охорона громадського порядку); правозахисне (відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника і векселі). Суб'єктами такого регулювання виступають державні органи - суди, органи адміністрації, органи внутрішніх справ та ін. Здійснюється третіми особами - не учасниками регульованих відносин.
Договірне регулювання {саморегулювання). Суб'єктами цього регулювання виступають учасники договорів, угод, контрактів. Наприклад, договори оренди, купівлі-продажу, перевезення, надання послуг, трудові договори, кредитні договори та ін. (ст. 626-1308 Цивільного кодексу України). Здійснюється самими учасниками відносин.
За розподілом компетенції щодо правового регулювання суспільних відносин регулювання може бути:
централізованим - здійснюється з єдиного центру, є компетенцією вищих і центральних органів влади (визначення Верховною Радою України засад внутрішньої і зовнішньої політики);
децентралізованим - здійснюється нижчими органами і установами шляхом делегування їм багатьох повноважень згори при підпорядкуванні центру (здійснення органами місцевого самоврядування делегованих повноважень органів державної влади).
За рівнем юридичних засобів, що застосовуються у правовому регулюванні, розрізняють регулювання:
субординаційне - передбачає одностороннє регулювання суспільних відносин, коли суб'єкт правового регулювання видає правові акти відповідно до його місця в системі органів влади за їх ієрархією, вимагаючи підпорядкування нормам права, що містяться в цих актах, з боку осіб, на яких поширюється їх дія (закон про загальний військовий обов'язок);
координаційне - передбачає двостороннє або багатостороннє регулювання суспільних відносин, коли суб'єкт правового регулювання видає правові акти, попередньо узгоджуючи зміст норм права з особами, на яких поширюється їх дія, або залучаючи цих осіб до формулювання таких норм (прийняття статуту місцевої громади);
автономне (допоміжне щодо субординаційного і координаційного) - передбачає самостійне визначення особою власного варіанта законослухняної поведінки у сфері, не врегульованій правом, без порушення прав інших осіб, без вступу з ними у безпосередні стосунки (обрання власником квартири спеціально не обговореного в законодавстві способу її використання, якщо при цьому не порушуються права інших власників).
Стадії правового регулювання:
- стадія загальної дії норм права. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності тощо (вступає в дію механізм правотворчості). Наприклад, дія цього механізму в контексті отримання вищої освіти можлива лише за наявності норми права, що міститься у законодавстві про вищу освіту. Однак, як загальне правило, ця норма не вирішує питання про те, хто саме буде отримувати вишу освіту. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, що відбуваються на другій стадії.
- виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто виникнення правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).
