50.Витрати виробництва у довготривалому періоді, закономірності їх формування. Концепція мінімального ефективного розміру підприємства і структури галузі.

Особливо гостро стоїть проблема розрахунку витрат на одиницю продукції при нарощуванні виробничих потужностей і, відповідно, масштабів виробництва. У цьому випадку одночасно із збільшенням виробничих потужностей збільшується кількість переробляються, енергії, доводиться наймати додаткових працівників, тобто змінюються всі витрати, тому в довгостроковому періоді немає поділу витрат на постійні та змінні, всі витрати визнаються змінними. Якщо підприємство, особливо невелике, починає нарощувати виробничі потужності та обсяги виробництва, то загальні середні витрати на одиницю продукції спочатку починають знижуватися. Через певний інтервал часу введення додаткових потужностей стабілізує виробництво і витрати, а потім починається зростання загальних середніх витрат.

Закон спадної віддачі в цьому випадку непридатний, оскільки він діє тільки в умовах короткострокового періоду, тобто при незмінних потужностях. У довготривалому періоді змінюються потужності, а також всі використовувані ресурси. Відповідь на це питання дає розгляд ефекту від збільшення масштабів виробництва. Виявляється, межа концентрації виробництва обумовлюється тим, що виникає як позитивний, так і негативний ефект масштабу.

Позитивний ефект концентрації виробництва пов'язаний зі зниженням витрат, яке відбувається під впливом різних факторів. Насамперед це спеціалізація праці. Збільшення масштабів виробництва дозволяє провести додатковий поділ праці і вузько спеціалізувати працю окремих виробників. Це означає, що за рахунок підвищення вмілості, досвіду, кваліфікації працівника продуктивність праці на кожному робочому місці росте, і, отже, є основа для зниження витрат виробництва.

Зростаючі масштаби виробництва дозволяють зробити поділ праці не тільки в конкретному виробничому процесі, але і в процесі управління. Спеціалізація управлінської праці дозволяє ефективніше управляти виробничими ресурсами при незмінних витратах на управління, що призведе до скорочення середніх витрат виробництва.

Невеликі підприємства, як правило, не в змозі раціонально використовувати сучасне високопродуктивне обладнання, та найчастіше воно їм просто не по кишені. Тому нарощування обсягів виробництва завжди збільшує можливості підприємства в технічному вдосконаленні виробництва, в кращому використанні передової техніки.

Великі підприємства мають ще одну перевагу, що дозволяє знизити загальні середні витрати виробництва. Маючи додаткові фінансові можливості, вони здатні організувати переробку відходів, створити побічне виробництво. Таким чином, загальна виручка підприємств зростає, а середні витрати на виробництво одиниці продукції знижуються.

Крім позитивного ефекту за певними межами концентрація виробництв може давати негативний ефект. Він пов'язаний зазвичай з конкретними управлінськими труднощами, що виникають у зв'язку із зростанням масштабів виробництва при одночасному підвищенні його ефективності. У міру спеціалізації управлінської праці апарат управління неухильно зростає, збільшуються обсяги інформації та розвиток бюрократичних тенденцій ускладнюють процес прийняття управлінських рішень, все більше можливостей виникає для помилок, суперечностей. Все це позначається на ефективності виробництва і збільшує витрати.

51. Розклад феодального та становлення ринкового господарства у країнах Європейської цивілізації (XVI ст. − середина XVIII ст.). Процес первісного нагромадження капіталу як вихідний пункт становлення світової ринкової економіки.

Становлення ринкової економіки охоплює два процеси: формування основних ознак підприємницького ринкового господарства та розклад і знищення феодального господарства. Матеріальною основою цих процесів був розвиток продуктивних сип, який в економічній літературі оцінюється як формування протоіндустріальних відносин.

Упродовж XVI-ХVII ст. на основі розвитку техніки і наукових знань відбувалася еволюція технологічного способу виробництва від ремісничо-інструментальної праці до складної кооперації та мануфактур. З'явилися нові знаряддя праці (інструменти, машини) та технології. Розпочався науково-технічний прогрес.

Енергетичною основою промисловості стало верхньобійне водяне колесо. У текстильній промисловості замість веретена і вертикального ткацького верстата застосовували самопрядку (пряла і намотувала нитки), горизонтальний і стрічковий ткацькі верстати, сукновальні водяні млини, в'язальні машини. Виробляли сукняні, шовкові та бавовняні тканини, панчохи. У видобувній промисловості будували шахти зі штреками і штольнями, було механізовано відкачування насосами води із шахт, підняття, дроблення і промивання руди. У металургії запанувало доменне виробництво чавуну, було винайдено спосіб виплавляння заліза, сталі та сплавів кольорових металів, з XV ст. почали використовувати як паливо кам'яне вугілля. У металообробній промисловості з'явилися важкий механічний молот, найпростіші токарний, свердлильний, шліфувальний та гвинторізний верстати. Удосконалювалася вогнепальна зброя, з'явилися мушкети, пістолети, гармати. У суднобудуванні було створено нові типи кораблів: баржі, каравели вантажністю до 2000 т. Утворилися нові галузі, у тому числі хімічна, паперова, друкарська, годинникарство. Було винайдено телескоп, мікроскоп, термометр, барометр, гідрометр, видрукувано географічний атлас.

Сутність первісного нагромадження капіталу як історичного процесу полягає у формуванні умов, необхідних для розвитку приватнопідприємницької ринкової економіки. По-перше, це нагромадження грошових ресурсів і матеріальних цінностей, у тому числі засобів виробництва, які включаються у ринковий обіг, що перетворює ці нагромадження на капітал; по-друге - примусове відокремлення виробників від засобів виробництва (у процесі обезземелювання селян та розорення ремісників, руйнування дрібного селянського та ремісничого виробництва) та перетворення їх на найманих працівників, які продають свою робочу силу. Формувалися капіталістична приватна власність, соціальні стани найманих робітників і підприємців - власників промислового, аграрного, торговельного і банківського капіталу.

Первісне нагромадження капіталу відбувалося в Англії з кінця XV ст., у класичній формі - - в ХVII ст.; у Франції - - в XVI-XVIII ст.; у Німеччині та Росії - з кінця XVII ст. У кожній країні воно мало національні особливості.

Основні джерела первісного нагромадження капіталу. На думку Вернера Зомбарта, це були, по-перше, земельна рента, яку отримували землевласники, по-друге, торговельна та лихварська діяльність євреїв, до яких переходили доходи великих землевласників, королів, римських пап; торговельна діяльність флорентійців і голландців; заморська торгівля, доходи від якої у таких містах, як Венеція, Генуя, Любек, Брюгге, в XIV-ХУ ст. вкладалися у розвиток мануфактурного виробництва.

Сучасна наука визначає багатоваріантність джерел первісного нагромадження капіталу. Сприятливими факторами були морський розбій та піратство, пограбування колоній, розвиток національного ринку і торгівля, зокрема зовнішня (торгівля колоніальними товарами), система державного боргу та позичок, відкуп податків, ринкова трансформація сфер народного господарства, капіталізація додаткової вартості. Важливе значення мала протекціоністська політика абсолютистських монархій, що сприяла розвиткові національної промисловості та торгівлі шляхом запровадження системи митних заходів і субсидій, заборони вивезення грошей, обмеження імпорту та сприяння експорту національної продукції, завоювання ринків збуту, що відповідно, забезпечувало активний торговельний баланс.

Важливе значення мали соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів.

Сформувалася колоніальна система. Впродовж XVI ст. найбільшими колоніальними імперіями були Португальська та Іспанська. Влада португальців утвердилася від Перської затоки до Японії. Іспанія володарювала в Новому світі (Південній Америці), Африці (в Тунісі, на Канарських островах і островах Зеленого мису) та в Азії (на Філіппінських, Молуккських островах). У XVII ст. - першій половині XVIII ст. голландці ліквідували монополію Іспанії та Португалії. Володіння Нідерландів охопили території в Індії, на Цейлоні, на південному та західному берегах Африки, в Бразилії, Північній Америці. У другій половині XVIII ст. найбільшою колоніальною імперією стала Англія, яка утвердилася в Індії та Північній Америці. Франція колонізувала Канаду (Нову Францію), острови Вест-Індії, Гвінею. Колоніальне пограбування і колоніальна торгівля були важливим джерелом первісного нагромадження капіталу. Нееквівалентна торгівля з колоніями мала споживацький характер.

Почав формуватися світовий ринок товарів, капіталу та праці. Торговельні шляхи перемістилися з країн Середземномор'я в Атлантичний, Індійський, Тихий океани, внаслідок чого Середземне море втратило значення головного торговельного шляху. Змінилися економічні центри Західної Європи. Міста Італії, Південної Німеччини та Ганзи втратили середньовічні монополії та занепали. Столицями світової торгівлі на початку XVI ст. були Лісабон і Севілья, із середини XVI ст. - Антверпен, у XVII ст. - Амстердам, а в XVIІІ ст. - Лондон. Існувала так звана трикутна торгівля. Торгували європейськими промисловими товарами, африканськими рабами, американськими і східними товарами (тютюном, кавою, какао, чаєм, цукром, рисом). Обсяги торгівлі зростали, оскільки було скасовано середньовічні обмеження. Наприклад, прянощів надходило в Європу в 30 разів більше, ніж у період венеціанської торгівлі. З'явилися нові товари (тютюн, кава, картопля тощо).

Відбулася так звана революція цін: різке зростання цін (у 2-5 разів) на промислові та споживчі товари внаслідок здешевлення вартості золота і срібла, які впродовж XVI ст. у великій кількості привозили до Європи з Америки (в Європі загальний обсяг золота збільшився вдвічі, срібла - втричі). Революція цін вплинула на розвиток європейського та національних господарств. В Іспанії почався занепад торгівлі та промисловості. Голландське купецтво, яке займалося посередницькою торгівлею, багатіло. Пришвидшилися розвиток грошового обігу і розклад натурального господарства. У промисловості поряд з ремісничою формувалися кустарна і мануфактурна форми виробництва, зросли прибутки, зменшилася реальна заробітна плата. В умовах зростання цін на сільськогосподарську продукцію фіксована феодальна рента знизила ефективність феодальних маєтків, що призводило до розорювання їхніх власників. Вони у свою чергу збільшували орендну плату, ліквідовували селянське землекористування. Формувалося підприємницьке дворянство. Відбувалася пауперизація міста та села.

Європа виявила свою економічну перевагу, стала лідером світового економічного розвитку. Світова економіка розвивалася як моноцентрична. Європейська матеріальна культура вплинула на американську та африканську. В Америку було завезено коней, овець, велику рогату худобу, а також зернові, виноград, оливкові дерева, каву, рис. В Африці почали вирощувати пшеницю, маніок, квасолю, рис, чай, а в Китаї - арахіс і кукурудзу.

Важливим чинником промислового розвитку були міжгалузевий і внутрішньогалузевий поділи праці. Виникли нові галузі, професії, поглибилася спеціалізація. В ХУЛІ ст. у ремеслі виокремлювалося понад 200 спеціальностей, зріс рівень професійної кваліфікації робітників.

Упродовж XVI-XVIII ст. на основі простої капіталістичної кооперації праці виникли великі майстерні та сформувалася кустарна промисловість. У містах вона розвивалася на основі перетворення майстра із самостійного підприємця на виробника продукції і появи скупників - посередників між виробником і споживачем; у селах кустарна промисловість формувалася на базі промислів (текстильних, деревообробних, залізорудних, виробництва будівельних матеріалів).

Мануфактурна промисловість утвердилася на основі складної капіталістичної кооперації ручної інструментальної праці. Мануфактура - підприємство, засноване на ручній техніці та складній кооперації праці, вільнонайманій робочій силі. Основні типи мануфактур: а) гетерогенна, коли виготовлення продукту передбачало виробництво окремих часткових продуктів (наприклад, деталей для годинників); б) органічна, коли продукт виготовляли у процесі послідовних часткових операцій; в) розпорошена (децентралізована), коли виробничі операції здійснювалися робітниками вдома за умови забезпечення їх засобами виробництва, а збував вироби підприємець; г) централізована - на основі територіальної єдності виробництва, що утвердилася у другій половині XVII ст.; д) змішана, що поєднувала ознаки попередніх.

Становлення мануфактур відбувалося трьома шляхами: 1) торговельний або банківський капітал підпорядковував виробництво; 2) виробник ставав підприємцем; 3) мануфактуру засновувала держава. Переваги й економічне значення мануфактурного виробництва полягали в техніко-технологічному вдосконаленні, спеціалізації виробників, підвищенні інтенсивності та продуктивності праці, зростанні прибутку, створенні матеріальних передумов для машинного виробництва. З розвитком промисловості кількісно зростав робітничий клас, зменшувалася заробітна плата, величину якої регулювала держава в інтересах підприємців.

У сільському господарстві становлення ринкових відносин відбувалося повільніше, ніж у промисловості.

Розвиток сільського господарства був важливим джерелом первісного нагромадження капіталу, яке мало конкретно-історичні форми в окремих країнах: англійський - радикальний; французький - континентальний; центрально-східноєвропейський - на основі феодально-кріпосницької системи господарства.

В Англії процес первісного нагромадження капіталу набув форми радикального землеустрою (обгороджування) і отримав назву аграрного перевороту. Утвердився аграрний капіталізм, для якого були характерні велика земельна власність капіталістичного типу, підприємницьке господарювання, використання найманої робочої сили. Селянські господарства були знищені.

У країнах Західної Європи завершилося формування приватної земельної власності шляхом скасування станової монополії феодалів на землю та умовного характеру права власності. Земля стала об'єктом купівлі та продажу. Формування дрібної селянської власності (за статистикою того часу - до 50 га землі) відбувалося повільно. Процес її утвердження завершився лише в середині XIX ст. Феодальна земельна рента еволюціонувала у капіталістичну ренту й оренду. Використовувалася наймана робоча сила. Формувалася нова організаційна структура господарювання. Феодальний маєток, діяльність якого була засобом реалізації в основному натурально-споживчих потреб власника землі, перебудовувався на підприємницьку структуру, що забезпечувала одержання прибутку.

Національне багатство стало виражатися грошима - загальним еквівалентом товарної економіки. Національний і світовий економічний розвиток у XVI-XVII ст. визначав торговельний капітал, у XVIII ст. - промисловий. Відбувався перехід від замкнутого грошового господарства міст до національних ринків та національних грошових систем..

52. Світова економічна криза 1929−1933 рр., становлення різних систем макроекономічного регулювання в 1930-х рр. Аналіз ліберально-реформістського та націонал-соціалістичного варіантів антикризових програм. «Новий курс» Ф. Рузвельта. План економії Дж. Мея у Великій Британії. Економічна політика «Народного фронту» у Франції. Нацистський варіант реформування економіки.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. ("Велика депресія") почалася з різкого зниження цін на акції на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 р.: їх вартість до березня 1933 р. становила лише 19 млрд дол. (зменшилась у 5 разів), а сума збитків - 15 млрд дол. За змістом це була циклічна криза перевиробництва. Почалося скорочення виробництва, що зумовило ланцюгову реакцію: зменшились обсяги кредитних операцій, знизився курс акцій, криза поширилася на банківську, фінансову, промислову та аграрну економіку, охопивши Латинську Америку, Західну Європу, країни Азії та Африки, порушивши міжнародні економічні зв'язки. Проявом економічної кризи 1929-1933 рр. стало масове скорочення виробництва та послуг, розорення і банкрутство, зниження рівня зайнятості та заробітної плати, виникнення безробіття.

Дж.М. Кейнс розкривав причини економічної кризи на основі своєї концепції сукупного попиту. Впродовж останніх п'яти років перед кризою відбувалося нагромадження фондів погашення та амортизаційних відрахувань для підприємств, які не мали потреби поновлювати устаткування. Проте збільшити нові інвестиції, щоб поглинути заощадження, які заможне американське суспільство за умов повної зайнятості може заощаджувати, було неможливо1.

Найважчими були наслідки світової кризи 1929-1933 рр. У США валовий національний продукт (ВНП) зменшився на 31 %, у країнах Західної Європи валовий суспільний продукт (ВСП) - на 9-10 %. Спостерігаються істотні відмінності між країнами. В Австрії спад становив 22,5 %, у Великій Британії - 18,2 %, Німеччині - 16,1 %, Італії - 3,9 %, у Данії - 2 %. Європейські країни досягли рівня ВСП 1929 р. лише в 1935 р.

Провідні індустріальні держави використовували власні моделі виходу з кризового становища, що базувалися на активному державному втручанні в економіку та становленні різних систем регульованого ринку. В економічній літературі визначають два варіанти антикризових програм:

o ліберально-реформістську, що поєднала механізми ринкового саморегулювання і державного регулювання економіки, соціальні реформи. Державний бюджет став основним інструментом виходу з кризи. Таку програму було використано в США і Великій Британії. У Франції державне регулювання економіки охопило розвиток державного сектору, державне підприємництво й активну соціальну політику;

o націонал-соціалістичну: створення тоталітарно-диктаторської держави зумовило жорстке централізоване державне регулювання економіки, її мілітаризацію, одержавлення робочої сили, використання державного бюджету для повного контролю економіки (Німеччина, Італія, Японія).

У державній економічній політиці основними стали методи макроекономічного регулювання, їх зміст - поширення одержавлення економіки шляхом державного регулювання і збільшення частки валового національного продукту, що розподіляється державою. На визначеному етапі ці заходи сприяли економічному розвитку, підвищенню рівня добробуту народу, збільшенню випуску продукції.

У США економічна криза 1929-1933 рр., або "Велика депресія", охопила всі сфери та галузі економіки. До 1932 р. промислове виробництво скоротилося на 46,2 %, випуск автомобілів, виплавлення чавуну і сталі - на 80 %, національний дохід і роздрібна торгівля - вдвічі, імпорт та експорт - на 75 %, індекс оптових цін - на 33, текстильне виробництво - на 41, металу - на 21 %, виробництво пшениці, кукурудзи, бавовни зменшилося втричі, збитки корпорацій досягли 3,2 млрд дол. За 1929-1933 рр. збанкрутувало 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків і 879 тис. фермерів. Промисловість США повернулася до рівня 1911 р. У цей період знищували товарні запаси: спалювали пшеницю, каву, бавовну, виливали в річки молоко. Падіння курсу акцій завдало фінансової шкоди 15-20 млн американців. У 1933 р. кількість безробітних сягнула 17 млн осіб. Країна була охоплена масовими протестами населення.

Ефективною антикризовою програмою став "Новий курс" президента Ф.Рузвельта (1933-1945). Теоретичною основою "Нового курсу" були концепції американського інституціоналізму та вчення англійського економіста Дж. Кейнса про необхідність державного регулювання процесу суспільного відтворення з метою стимулювання інвестицій і пом'якшення криз в умовах глибоких змін в економіці капіталістичних країн при пануванні монополій. У здійсненні "Нового курсу" виокремлюють два етапи: 1933-1935 рр. і 1935-1938 рр. Основні напрями і заходи "Нового курсу":

o Вихід банківської й фінансової систем із кризи. У березні 1933 р. були закриті всі банки. Надзвичайний закон про банки передбачав поновлення функцій і отримання урядових кредитів (позик) з Федеральної резервної системи. До кінця березня 1933 р. було знову відкрито 4/5 банків - членів Федеральної резервної системи.

o Відновлення промисловості. У червні 1933 р. було ухвалено Закон про відновлення національної промисловості (HIPA), що визначав систему державного регулювання цієї сфери економіки (вводився на два роки). Для його виконання створено Адміністрацію з національного відновлення у складі представників фінансових і промислових кіл, Американської федерації праці, економістів. Емблемою цього інституту став синій орел. Якщо такої емблеми на продукції тієї чи іншої компанії не було, то суспільство її товари бойкотувало.

Перший розділ закону передбачав заходи щодо впровадження "кодексів чесної конкуренції", що встановлювали правила конкуренції, зайнятості й наймання. Асоціація підприємців поділила промисловість на 17 груп, для кожної з них необхідно було розробити такий кодекс.

o Організація громадських робіт для створення нових робочих місць і ліквідації безробіття. Другий і третій розділи Закону про відновлення національної промисловості визначали фонд громадських робіт і спеціальні податки для цього. Конгрес створив Адміністрацію з громадських робіт, на організацію яких виділяли 3,3 млрд дол. До громадських робіт (лісонасадження і боротьба з ерозією ґрунтів, меліоративні роботи, будівництво автострад, аеродромів, мостів, гаваней тощо) до січня 1934 р. було залучено 5 млн осіб. Допомогу у зв'язку з безробіттям отримували 20 млн американців. Створювалися трудові табори для безробітної молоді віком 18-25 років, у яких надавали безплатне харчування, житло, одяг і, крім цього, платили 1 дол. у день. Чисельність молоді в таборах досягала 250 тис. осіб. До 1935 р. табори було розширено вдвічі, у них до Другої світової війни побувало 3 млн осіб.

o Удосконалення соціальних відносин. Закон про відновлення національної промисловості передбачав реформи у сфері трудових відносин. Для підприємців важливе значення мало скасування антитрестівського законодавства. Профспілки отримали право на колективний захист (об'єднання в професійні союзи, укладання колективних договорів з підприємцями тощо). Кодекси визначали зарплату мінімального рівня, а тривалість робочого тижня - максимальною. Після введення таких кодексів загальний рівень заробітної плати знизився.

o Відновлення сільського господарства. Конгрес США на початку 1933 р. прийняв Закон про регулювання сільського господарства. Разом з цим було створено Адміністрацію регулювання сільського господарства (AAA).

На другому етапі впровадження "Нового курсу" реформи сприяли вдосконаленню соціальних відносин:

o У1935 р. ухвалено Закон про трудові відносини (закон Вагнера), що давав змогу працівникам створювати професійні спілки і укладати з підприємцями колективні договори. Було визнано право на страйки, заборонено застосовувати репресії за належність до профспілки і втручатися у внутрішні справи робочих організацій. Суди були зобов'язані розглядати скарги профспілок за порушення закону.

o Згідно із Законом про соціальне забезпечення (1935) було введено систему пенсій за старістю та допомогу у зв'язку з безробіттям. Пенсії встановлювали з 65 років, визначалася допомога хворим та інвалідам. Пенсійні фонди формувалися з внесків тих, хто працює, і підприємств. Встановлювалися єдині для всієї країни норми пенсійного забезпечення. Коло одержувачів допомоги, величину і терміни виплати визначали за законодавством штатів. Однак закон поширювався на працівників великих промислових підприємств і не охоплював працівників торгівлі та сфери обслуговування.

o Зросли масштаби громадських робіт. Якщо на першому етапі на ці заходи виділяли 3,3 млрд дол., то в 1935 р. - 4,9, а в 1938 р. - ще 5 млрд дол. До початку 1936 р. громадськими роботами було зайнято 3,5 млн осіб.

o У1938р. ухвалено Закон про справедливі умови праці, що забороняв використання дитячої праці, на підприємствах федерального значення встановлювалися єдині норми заробітної плати, їх мінімальний і максимальний рівні, максимальні межі тривалості робочого тижня - до 44 год.

o Було введено ряд пільг для сімей з низьким рівнем доходу. Працівники-мігранти могли проживати в таборах, орендарі для купівлі ферм одержували позики, мали право об'єднуватися в кооперативи.

Загалом активна політика державного регулювання дала змогу США подолати економічну кризу. В1934 р. у країні почалася депресія. До 1936-1937 рр. основні економічні показники, у тому числі промислове виробництво, досягли рівня 1929 р.

"Новий курс" відповідав історичним умовам утвердження державно-монополістичного капіталізму. Він мав ознаки ліберально-реформістського варіанта розвитку індустріально-регульованої економіки. Найважливішим інструментом був державний бюджет, за його допомогою здійснювалося фінансування розширеного відтворення і соціальних програм. Реалізація "Нового курсу" зміцнила становище великих монополій, тому в економічній літературі антикризові заходи розглядають як примусову, але вигідну для американських монополій форму картелювання.

53. Глобалізація та її вплив на національні господарства. Концептуальні засади дослідження процесів глобалізації. Основні етапи та історичні типи економічної глобалізації. Міжнародний регіоналізм глобальної економіки. Інтеграція Європи та особливості економічного розвитку європейських країн.

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток останніх двох десятиліть ХХ століття відбувався під дедалі потужнішим впливом глобалізації. Глобалізація – об’єктивний та всеосяжний процес. Змінюються структура й форма організації світової економіки, міжнародних економічних відносин. Глобалізація виявляється у зростанні міжнародної торгівлі й інвестицій, значному підвищенню ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) у світогосподарських процесах. 

На початку ХХІ століття світове господарство все більше перетворюється в єдине ціле, в якому постійно формуються і протікають різнопланові процеси. Свідченням зростання взаємозалежності національних економік є їх надзвичайна чутливість до процесів, що відбуваються в інших регіонах планети.

Відповідно до комплексного підходу – глобалізація це комплексне геополітичне, геоекономічне, геокультурне явище, що має потужний ефект для усіх сторін життєдіяльності суспільства. 

Глобалізація – це об’єктивний соціальний процес, змістом якого є дедалі більший взаємозв’язок та взаємозалежність національних економік, національних політичних і соціальних систем, національних культур, а також взаємодія людини й довкілля. В основі глобалізації лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці й капіталу. 

При розгляді глобалізації як процесу дослідники виділяють три етапи.

Першим етапом вважають сформований до кінця ХІХ століття глобальний ринок товарів і капіталу у рамках Великобританії. До 1914 року Великобританія координувала усі функції, що інтегрували міжнародну економічну систему.

Другий етап глобалізації датується періодом після Другої світової війни. 1945-1975 роки ознаменувалися відновленням і модернізацією довоєнного потенціалу світової економіки, деколонізацією та формуванням нового світового порядку.

Сучасний етап глобалізації характеризується багатьма відмінностями порівняно з двома попередніми етапами. 

До головних ознак глобалізації можна віднести:

взаємозалежність національних економік та їх взаємопроникнення;

інтернаціоналізація світової економіки під впливом поглиблення міжнародного поділу праці;

послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

становлення єдиної системи зв’язків і нової конфігурації світової економіки;

На сцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які нині є головними суб’єктами світогосподарських процесів:

міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, МОП, СОТ);

країни “великої сімки”;

багатонаціональні корпорації;

великі міста.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли дедалі більше суб’єктів світогосподарських зв’язків не мають певної державної належності. Журнал “ForeignPolicy” щорічно публікує індекс глобалізації країн, який відображає розвиток політичної, економічної, персональної та технологічної глобалізації у 62 країнах світу, на які припадає 96 % світового ВВП та 84 % населення світу.

При складанні рейтингу враховують чотири основних параметри:

по-перше, показники економічної інтеграції (обсяг міжнародної торгівлі, прямі іноземні та портфельні інвестиції, міжнародні платежі тощо);

по-друге, показники персональних контактів (міжнародний туризм, міжнародні телефонні переговори, поштові відправлення, перекази тощо); 

по-третє, показники технологізації (кількість користувачів Інтернет, Інтернет-сервери тощо);

по-четверте, показники участі у міжнародній політиці (кількість посольств, участь у міжнародних організаціях тощо). 

За останні роки перелік найглобалізованіших держав світу практично не зазнав змін. Відповідно до даних на 2008 рік найбільш глобалізованою країною стала Ірландія. На другому місці – Сінгапур, на третьому – Швейцарія. Ці держави ніколи не випадали з першої п’ятірки, а Ірландія є найглобалізованішою країною уже третій рік поспіль.

Крім них, серед двадцяти найглобалізованіших країн: Нідерланди, Фінляндія, Канада, США, Нова Зеландія, Британія, Австралія, Чехія, Франція, Португалія, Норвегія, Німеччина, Словенія і Малайзія. Останні десять рядків рейтингу посіли Іран, Індія, Єгипет, Індонезія, Венесуела, Китай, Бангладеш, Туреччина, Кенія і Бразилія. 

Україна посідає 43-те місце та є останньою з усіх країн Центральної та Східної Європи у цьому рейтингу. Це пояснюється насамперед уповільненням реформ у ключових секторах та  політичною нестабільністю.

Однозначно оцінити вплив глобалізації на світові процеси не можна. Існують і переваги її і недоліки. Переваги глобалізації чітко сформульовані Р.П. Колосовою, яка визначила, що глобалізація дозволяє:

поглиблювати міжнародний розподіл праці;

ефективніше розподіляти кошти і в кінцевому підсумку сприяти підвищенню якості трудового життя, розширенню життєвих перспектив населення (при нижчих для нього затратах).

Однак глобалізація несе з собою не тільки переваги, а й недоліки, негативні наслідки і потенційні проблеми. Вона супроводжується:

взаємозалежністю фінансових ринків;

зростанням спекулятивних валютних потоків між державами і вторинних фінансових ринків.