1 Умови виникнння «шістдесятництва».

«Шістдесяті роки — це час, коли злетів у космос Ю. Гагарін, коли люди починають засвоювати не лише висоти всесвіту, а й глибини люд­ської душі, це час, коли було надруковане 26-томне видання «Історія міст і сіл України», це час, коли у літературі почнуть відкривати іме­на письменників, які були штучно вилучені з літературного процесу (М. Хвильовий, Г. Косинка, Б.-І. Антонич, М. Куліш, В. Підмогильний), це час, коли на літературному схилі засяють імена: М. Вінграновський, В. Симоненко, І. Драч, Ю. Щербак, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Шев­чук, В. Стус, М. Сом. Шістдесяті роки — це час, коли з'являться дру­ком романи "Людина і зброя", "Собор" О. Гончара, "Правда і кривда" М. Стельмаха, це час, коли С. Параджанов і Ю. Іллєнко розпочнуть знімати фільм "Тіні забутих предків".

Епоха "шістдесятництва" виходить за межі 60-х років, коли саме в літературу увійшло нове покоління письменників. В її рядах стоять Д. Павличко і Ліна Костенко, які почали писати в 50-ті роки, а деякі митці (В. Кордун, М. Воробйов, В. Голобородько, В. Рубан) увійшли в літературу по-справжньому лише у 80-ті, хоча й починали на два де­сятиліття раніше. "Шістдесятниками" стали й М. Рильський у своїх "Голосіївській осені" (1959), "Зимових записках" (1964), у знаменитих "Вечірніх розмовах", які друкувалися у "Вечірньому Києві", і П. Тичи­на у збірці "Срібної ночі" (1964), і А. Малишко у "Дорозі під яворами" (1963), "Синьому літописі" (1968), і Л. Первомайський в "Уроках поезії" (1968), й Ігор Муратов у "Розчахнутій брамі" (1967)».

Про це та одного із найяскравіших представників «шістдесятни­цтва» В. Симоненка ви дізнаєтесь ґрунтовніше сьогодні на уроці.

60-ті роки ХХ ст. традиційно пов'язують із приходом до влади М. С. Хрущова та позитивними змінами в суспільстві: офіційним за­судженням культу особи Сталіна, ліквідацією концтаборів, сприянням розвитку сільського господарства та промисловості. Хоча й тут не обі­йшлося без великих «перекосів» — зовнішня агресивна політика, крива­ве придушення повстань у Будапешті та Новочеркаську, ліквідація «не перспективних» сіл та укрупнення колгоспів, переслідування інакомис­лячих, теза про побудову комунізму за двадцять років.

Коли до влади прийшов Л. І. Брежнєв, ситуація значно погірши­лася. Почалися переслідування національної інтелігенції, арешти, по­карання психіатричною лікарнею, що було не краще за найжорстокіший концтабір.

Внаслідок цього, а також економічної та ідеологічної криз почав наростати опозиційний рух, що виражалося в написанні протестних лис­тів, масових акціях, діяльності «самвидаву», дисидентстві.

«Щасливе майбутнє» так і не було побудоване, а український національний менталітет ніяк не узгоджувався з комуністичною ідеєю «безнаціональної радянської людини», головну думку якої закладено в пісні «Наш адрес — не дом, и не улица, наш адрес — Советский Союз».

Дисидент — відступник, інакомисляча людина.

2. В.Симоненко: шлях метеора.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині в невеличкому селі Біївці. Дитинство його припало на во­єнні й повоєнні роки. Хлопець ріс без батька, мати день і ніч працю­вала, аби заробити шматок хліба, а Василя доглядали дідусь і бабуся, яких він дуже любив. З дідом ранками ходив косити траву, довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч. Вони були справжніми друзями. Та все ж таки Василькові дуже хотілося мати батька, і він усе своє дитинство його виглядав. Як згадка про цю його найзаповітнішу мрію з'явився вірш.

Біг Івасик, немов на свято, І вибрикував, як лоша, І, напевне, була у п'ятах Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувато, Але в хаті — мама сама. — Дядько кажуть, приїхав тато, Тільки чому ж його нема?

Раптом стало Івасю стидно, Раптом хлопець увесь поблід — Догадався, чому єхидно Захихикав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях, Мов уперше вступав у гидь, З оченят, від плачу промоклих, Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку, Де сусідів паркан стирчав, Вибив шибку одну з рогатки І додому спати помчав.

Бо ж немає тим іншої кари, Хто дотепи свої в іржі Заганяє бездушно в рани, У болючі рани чужі.

Багато прикростей випало на долю Василя. В школу йому довело­ся ходити за дев'ять кілометрів, зодягнений він був найгірше в класі, але не зважав на це: багато читав, учився краще за всіх, а потім поступив до Київського університету.

І в університеті, і пізніше, коли він працював журналістом у га­зетах на Черкащині, Василь писав вірші. Та друкувати їх не поспішав, бо були ці твори правдивими, говорилося в них про любов не до партії і вождя, а до простих людей: діда, який працював усе своє життя, бабу Онисю, яка мала трьох синів — і всі полягли на фронті, дядька, який з голоду взяв щось на колгоспному полі і якого тепер судять.

Коли твори Василя стали друкувати, усі зачитувалися ними. Але разом зі славою почастішали погрози й наклепи. Багато людей, котрі називали себе друзями, відвернулися від поета. Поряд лишилися кохана дружина і маленький син Олесь, якого Василь Андрійович дуже любив. Тільки вони та ще мама, Ганна Федорівна, підтримували його, коли він тяжко захворів. Але поет не зачерствів душею, не озлобився.

Разом зі славою і визнанням починається цькування митця, йому погрожують розправою, були навіть напади й побої. І багато колишніх друзів відвернулися від Симоненка, боялися не те що допомогти й під­тримати, а й просто сказати добре слово, подати руку. Не всі, звичайно, були й справжні товариші — не дуже багато, але були. Серед них Ілля Бердник, поет і журналіст, редактор газети у Вінниці. Він запропонував Василеві кинути Черкащину і переїхати до них, у місто на Південному Бузі, обіцяв роботу і квартиру. Але невдовзі сам був звільнений зі своєї посади за низку проблемних критичних публікацій.

В. Симоненко належав до когорти «шістдесятників» — митців, які не боялися говорити правду, не хилили голови, не корилися владі. Їх називали відступниками і запроданцями, твори не друкували, за­бороняли, а самих поетів відправляли до психлікарень і концтаборів. Але справжню поезію не можна вбити. Нині вона повертається до нас у збірках і піснях. В. Симоненко постає перед сьогоднішнім читачем ви­разником народної совісті, правди, надії й віри. Силою свого поетичного таланту, даром образного узагальнення поет підніс життя звичайних людей до рівня загальнолюдських ідеалів і проблем, долучив до духов­них здобутків світової культури.

В. Симоненко помер зовсім молодим, йому було тільки 28 років, але він залишив помітний слід у нашій літературі. За повернення творів поета із забуття боролися визначні майстри слова. Серед них був і О. Гон­чар. Його стаття мала назву «Витязь молодої української поезії».

(За В. Кривкою)

Ось як писали про поета його сучасники.

«Не якимись формальними новаціями вразив Симоненко нас, не умільським мереживом слів, а тією внутрішньою красою, істинністю почуття, інтелектуальною наповненістю, щирим юнацьким поривом, що властиві його найкращим поезіям». (О. Гончар)

«Несправедливо замовчувати не лише творчість цього поета, який був і є народною совістю в українській літературі, але також і його тра­гічну долю.

Він був образом свого часу. А час вимагав не виховної, дидак­тичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої, яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації». (М. Жулинський, літера­турознавець)

«Симоненко вразив читача не запаморочливими, формалістични­ми новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям». (О. Мусієнко, літературознавець)

«І все-таки, мабуть, новаторство — це саме та якість, котрою по­значена поезія В. Симоненка. Виявляється воно не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, засобів образотворення, тропіки, а в самому змісті творів, у широкому, непідробному інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, у розумінні і художньому відтворенні її людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя — та на добру пам'ять, коли вона піде з нього». (В. Неділько, літературознавець)

«Василь Симоненко писав афористично. Він ніби готував свої ряд­ки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав од поезії не лише нових відкриттів світу, а й створення моральних, політичних, загальнолюдських обов'язків і прав, які мають у майбутньому суспіль­стві заступити юридичні закони». (Д. Павличко)

«Центральною в його творчості слушно вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу, висловленої з недво­значною відвертістю». (П. Хропко, літературознавець)

У творчому доробку В. Симоненка і громадянська лірика, й ін­тимна, багато творів сатиричного спрямування. Є вірші для дітей (при­гадайте «Цар Плаксій і Лоскотон»).

Поезія В. Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці.».

Обмін враженнями щодо прочитаного, евристична бесіда.

• У якій стильовій манері написаний вірш? (Традиційній реа­лістичній.)

• Які два види лексики вживає автор у поезії, з якою метою? (Пафосну, патетичну та просторічну, аж до лайливої; очевидно, для більшого емоційного впливу, контрасту та протиставлення; лексику аб­страктну — «революції, бунти, повстання» та конкретну — «без лобів їх, без очей і рук».)

• Яким постає ліричний герой цієї поезії? (Людиною з активною громадянською позицією, гарячим патріотом своєї батьківщини, якою пишається до самозабуття.)

Коментар викладача.

Починається вірш В. Симоненка рядком, який налаштовує на зустріч із коханою ліричного героя. Але ця кохана — Україна, мати, з якої герой не полишає дивуватися, котрою пишається, заради якої творить. Гордо і відверто заявляє поет, що батьківщина для нього — найважливіша, хоч і говорить він про це рідко через напружений су­часний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі».Але йому потрібні й друзі, бо без них він не уявляє свого життя. У цій поезії громадянські мотиви поєдналися з особистими, що свідчить про глибокий патріотизм автора, злиття в його душі найсвятішого образу матері з образом батьківщини.

Виразне читання поезії В. Симоненка «Я.».

Обмін враженнями щодо прочитаного, евристична бесіда.

• З яким твором поета перегукується цей вірш? («Ти знаєш, що ти — людина?».)

• Які рядки ви б назвали «крилатими», афористичними, близь­кими до основної думки, твору? (Ми — не безліч стандартних «я» / А без­ліч всесвітів різних; І тільки тих поважають мільйони, / Хто поважає мільйони «я».)

• Виділіть фразеологізми, вжиті в поезії, визначте їхню роль у творі. (Уявляти пупом, ладен розіпнути, не стати навколішки — автор досягає образності, емоційності вислову, навіть різкості, щоб пе­редати почуття гніву, осуду, презирства.)

2 Коментар учителя.

Вірш В. Симоненка — лірична сповідь поета про своє «я» — горде, безкомпромісне, гідне звання людини. Бездушне чиновництво намага­лося зробити з народу «сіру слухняну масу», бездумного «гвинтика» великої машини, що їде в якесь міфічне «світле майбутнє». Кращі пред­ставники нації протестували проти цього, боролися, бо кожна люди­на — неповторна, і «Ми — не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних». Тож треба навчитися поважати себе, тому що «тільки тих по­важають мільйони, хто поважає мільйони "я"».

Домашня робота

Прокоментуйти афористичні висловлювання В. Симоненка (можливо, доповнивши їх своїми), схарактеризуйте за ними поета.

«Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обме­женої людини.»

«Треба написати поему про Герострата. Це зараз дуже актуально. Земля кишить геростратами».

«Щасливий той, хто хоче мало від життя — він ніколи не роз­чарується в ньому».

«Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя — ста­ти обивателем».

Вивчити напам'ять вірші В. Симоненка.