1. Життєвий і творчий шлях Гр. Тютюнника.

2. «Мала» проза

1. Життєвий і творчий шлях Гр. Тютюнника.

«Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучас­ного читача Григір Тютюнник. Живописець правди — так можна б ви­значити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю. Не кож­ному з тих, хто пише, вдається здобути визнання сучасників. Не все із читаного залишає глибокий слід у серцях людей. Григір Тютюнник прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго. Прийшов, щоб не розлучатися». Так тепло й захоплено відгукнувся О. Гончар про свого молодшого побратима по перу. Саме Гр. Тютюннику буде присвячено наш сьогоднішній урок.

Літературознавець Т. Аврахов, досліджуючи художню майстер­ність творів Гр. Тютюнника, зазначав, що «уже перше безпосереднє читання кількох новел викликає відчуття повної новизни стильової манери, якоїсь надзвичайної справжньості оповіданого». Він намага­ється визначити, «у чому ж суть Тютюнникового феномена, магізм його слова? Чому саме його новели і не такі вже й масштабні повісті звучать актуальніше, мудріше від багатьох проминулих і сучасних творів і їх безсумнівною, а проте лише дозволеною правдою».

Твори Гр. Тютюнника несли правдиві й невтішні вісті про свій час. Письменник не був здатний на компроміси, і в цьому його трагедія. Та почалася вона не в застійні роки, коли ім'я Тютюнника шельмували або замовчували, а значно раніше. Можливо, ще того холодного осіннього дня 1937 року, коли п'ятилітній Григір біг за возом, яким його без­невинно взятого під варту батька везли з рідної Шилівки до Полтави, а потім далі й далі — на край світу, аж до «Сибіру неісходимого», де він і загинув.

Майбутній письменник поділив долю мільйонів дітей, яких оси­ротив «великий вождь і вчитель» Сталін. Пекучий біль, туга за батьком ятрили йому душу до кінця днів. З тавром «син ворога народу» жив Гр. Тютюнник до посмертної реабілітації батька в середині 50-х років.

КОРОТКИЙ ЛІТОПИС ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ

1931 5 грудня Народився Григір Михайлович Тютюнник в с. Шилівці Полтавської області в селянській родині. Батько плотникував та нишком го­тувався до екзаменів у вчительський ВНЗ, мати працювала на різних роботах.

1933 Сім'я Тютюнників голодувала, дід помер з голоду. Півторарічний Григір перестав ходити, говорити та сміятися, хоча все це вже вмів робити.

1937. Заарештували батька, «маючи на увазі політичний мотив», і «пус­тили по сибірських етапах.» Григора забирає на виховання до себе у Донбас батьків брат Филимон Васильович Тютюнник (мати вийшла заміж удруге).

1938. Йде до першого класу (спочатку українського, потім російського, через те що український закрили з причини малокомплектності) станції Що- тове Луганської області. Закінчив 5 класів. Із цього часу і до 1962-го розмовляв і писав російською мовою (крім часу, проведеного в рідному селі).

1942 Повертається пішки додому, до матері на Полтавщину, щоб по­легшити становище родичів.

1946 Вступив до Зіньківського ремісничого училища № 7, щоб отри­мувати одяг і 700 грамів хліба на день (цей пайок урятував сім'ю від голоду у 1947 році).

1948. Одержує 5-й розряд слюсаря з ремонту автомобілів і тракторів та направлений працювати слюсарем-шліфувальником до м. Харкова на завод тран­спортного машинобудування ім. Малишева.

Батько помер на засланні.

Від важких умов праці на заводі захворів на туберкульоз і повер­нувся на Полтавщину, працює в колгоспі. За те, що не відпрацював три роки після училища, забрали в міліцію, судили й ув'язнили на 4 місяці в одній з коло­ній Полтавської області. Після звільнення знову на роботі в колгоспі, потім їде на будівництво Миронівської ДРЕС (Донбас), де працює слюсарем-ремонтником автомобілів.

1951 Переходить до автоколони при шахтобуді на станції Щотове Лу­ганської області. Живе у дядька. Цього ж року призваний на службу у флот. Служить чотири роки радистом спочатку в бухті Находка Приморського краю, потім — у Владивостоці. Займається самоосвітою.

1955 Після демобілізації одразу йде у восьмий, потім у десятий клас ве­чірньої школи. У той же час працює токарем у Щотовському вагонному депо.

1957 Вступив до Харківського державного університету на філологічний факультет (російське відділення).

Реабілітовано батька (посмертно).

1959 Одружився з учителькою 88-ї школи м. Харкова Людмилою Васи­лівною (1938 року народження, випускниця філфаку ХДУ). (Мав синів Михайла і Василька, яких дуже любив.)

1961. У журналі «Крестьянка» надруковано першу новелу «В сумерки» (російською мовою), що народилася з листа до дружини. Перший читач Григо- рових творів — старший зведений брат Григорій, письменник, який повернувся з війни тяжко пораненим і хворим. Він прихилив юнака до писання українською мовою: «Хто ж буде писати для оцих людей? Для них і про них? Ремарк?»

1962. Закінчує навчання в університеті. Працює викладачем у школі, в редакціях газет, журналів, у видавництвах.

1963. У газеті «Літературна Україна» надруковано оповідання «Дивак». Працює вчителем вечірньої школи на станції Щотове Луганської області.

1964. У журналі «Дніпро» друкуються оповідання «Зав'язь», «На згари­щі», «В сутінки», «Чудасія».

1965. Оповідання «Смерть кавалера».

1966. Виходить друком перша збірка «Зав'язь».

      1969. Збірка «Деревій».

      1970. Книжка для дітей «Ласочка».

      1971. «Лісова сторожка».

      1972. Збірка «Батьківські пороги».

      1973. Книжка для дітей «Степова казка».

            1975. Збірка «Крайнебо».

            1976. Збірка «Коріння», повість «Климко» (екранізовано 1983 року).

                  1979. Повість «Вогник далеко в степу».

Негласна заборона згадувати в періодиці ім'я письменника.

Повісті «Климко», «Вогник далеко в степу» відзначені премією імені Лесі Українки (за найвидатніші твори для дітей і юнацтва).

1979. 6 березня Закінчив життя самогубством.

1980. Вийшов однотомник «Вибраних творів» Гр. Тютюнника.

1984 Вийшли «Твори» у 2-х томах.

1989 Посмертно нагороджений Державною премією України імені Т. Г. Шевченка.

Творчість Гр. Тютюнника виросла з його часу — воєнного і пово­єнного лихоліття, коли несвобода, офіційна брехня захоплювали низи суспільства, а верхи розбещували; коли вільна думка, любов до України переслідувалися як найбільші злочини. Той час пройшов крізь його сер­це, позначився на його долі, на творчих принципах, укарбувався в ха­рактерах його персонажів.

Коли Гр. Тютюнника запитували, над якою темою працює, він від­повідав: «Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуття­ми, що живуть навколо мене і в мені». І додавав: «Найдорожчою темою, отже й ідеалом, для мене були і залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах.»

Про особистість письменника, творче кредо свідчать його щоден­никові записи.

X З любові і муки народжується письменник — іншого шляху у нього немає.

X Іноді я відчуваю людину, як рана сіль. X Мила моя Людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова.

X Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю,— тобто страждаю двічі з одного приводу. X Ні від чого я так не страждаю, як від невдоволення собою.

X Часто запитую себе: навіщо тобі істина? Відповідаю: щоб знати де брехня. Ніщо так боляче не б'є людину, як брехня. Тому її так ненавиджу, тому й прагну вперед на пошуки істини.

X Будьте прокляті часи, коли людина говорить собі: ти розумна, ти все бачиш, розумієш — від того так багато страждань. І благословенні ті, коли людина скаже: я розумна, все бачу, все розумію — тому щаслива.

X Якщо письменник любить свій народ і хоче йому всіляких благ, то він хоче й ще одного: щоб про це знали люди. Платонічного винятку немає. Виняток є лише один — самовідданість. Вона єдина позбавлена егоїстичних підвалин. Особлива відданість тиха, негероїчна. Це і подобалось мені в Климкові. Це моя найлагідніша думка в світі, найлагідніший біль. X Важко щось перемінити в цьому світі. Тільки пам'ять людям, пам'ять лишається велика. Вона

поволі-поволеньки виробляє в народу мораль, ідеал. Пам'ять! X І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи — ні в любові, ні в страж­данні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаяний я. X Ідеалізм мій полягає в тому, що я завжди жду від людини хорошого. X Людиною треба вдатися. А стати нею, не вдавшись,— подвиг.

X Сумніве мій! Мій ти мучителю і помошнику. Як тяжко з тобою і як страшно залишатися без тебе. X Згідно з моєю метою, мій вчинок — ось гармонія людської душі: мета — вчинок. Шукати гармонії всезагальної, шукати на денному небі зірки. X Але в житті людини один страшний день — коли вона вперше опустить плечі, зігнеться. X Кому ж зостанеться жаль, що жив у моїй душі?