3. Духовність творів поета.

Багато болю й страждань випало на долю поета. А найперше — за ту незгасаючу, безкомпромісну любов до своєї батьківщини, до рід­ної мови, за обстоювання справедливості й людських прав. Тому й зоря йому — «скалок болю». Він свідомий того, що судилося в житті нести тяжкий хрест, тому прагне набратися сили й снаги, аби виконати своє призначення.

Виразне читання поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я.».

Цей вірш входить до збірки «Палімпсести», яка була видана за кордоном 1986 року, вже після смерті поета. Точної дати напи­сання поезії не встановлено, але, скоріше за все, створена вона була в ув'язненні і стала відповіддю Стуса тим, хто лякав його смертю, безславним кінцем:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст.

Чимало поетів передчувають неминуче, завбачають свою трагічну мить, після якої переходять у легенду (В. Чумак, О. Ольжич, О. Телі- га, В. Симоненко та ін.). Такою властивістю був наділений і В. Стус. Політв'язень, дисидент, відірваний каральною владою від рідної землі, він вірив у своє повернення в Україну, хай і після смерті: .і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

«Молодий поет Василь Стус, судячи по окремих віршах, строфах, а то — і рядках — людина талановита.

Можна навести чимало вдалих поезій, гарних строф з поезій Васи­ля Стуса. Але вони, на жаль, визначають форму, зміст, дух всієї книги.

Перечитуєш. і дивуєшся з того, як молода людина, сучасник на­ших буремних, героїчних, а часом і драматичних подій, зуміла відме­жуватися від них, заховатися від них у світ своїх дрібних переживань і невиразних прагнень.

Нова, найголовніша риса нашого суспільства — почуття колекти­візму, почуття спільності боротьби та інтересів, наче і невідомі автору.

Світ сповнений подіями історичного значення, працею мільйонів людей соціалістичного табору, які зусиллями своїми перетворюють світ, людину, дивують своїми відкриттями, подвигами все людство. Життя сповнене чудодійними проявами людського героїзму в ім'я великої мети.

Але все це (в більшості поезій рукопису) поза увагою В. Стуса. Його цікавить дріб'язок, далекий від життя. Його ліричне "я" захоплене дрібними переживаннями, умовною філософічністю, яка нічого спільно­го немає зі справжньою філософією, яка вторгається в життя, в пережи­вання людей, в їхні долі. Чи не тому в книзі зустрічаємо мало сюжетних поезій, а в ліриці переважає байдуже "міркувальництво", яким поет абстрагується від живого життя, його героїв.

Хай не ображається Василь Стус за цю правду, бо саме в ній, на мою думку, найголовніший недолік рукопису».

(Ясніше не скажеш. Несприйняття існуючого світу, протистав­лення цьому світові власного, що проріс з маминих пісень, дитячих об- разків несправедливості, набутого досвіду «дорослого» життя — саме це найбільше налякало «рецензента». М. Нагнибіда відзначає «намагання поета навмисно ускладнити вірш, вивернути слово не по-людському».)

«Коли уважно вчитаєшся в нарочито ускладнені поезії В. Стуса,— веде далі М. Нагнибіда,— то помічаєш, що мисль у них куца, думки — на гріш».

(«Рецензент» дає зрозуміти, як і про що треба було писати, щоб мати змогу на 1/6 частині земної кулі видати поетичну чи якусь іншу книгу.)