3. «Тронка» (скорочено)

Роман у новелах О. Гончара «Тронка» — твір багатопроблемний. Один із найважливіших аспектів буття, висвітлених письменником у творі, буде сьогодні для нас предметом обговорення на уроці.

Роман О. Гончара «Тронка» — гімн Людині, її творчій праці.

Журналістом Гончар чимало поїздив рідною Україною, чарівний образ якої постає в його ранніх оповіданнях і повістях.

Твір переносить нас в один зі степових радгоспів України. Тут ми зустрі­чаємо людей різних поколінь, професій, характерів: старого чабана Горпищен- ка, що уособлює мудрість і працелюбність народу, його дітей — сина Петра, льотчика-винищувача, служба якого — щоденний подвиг, дочку Тоню — палку, чисту й віддану у своєму першому коханні.

Сам письменник говорив: «Наше суспільство — це суспільство будівни­чих, людина праці — центральна постать нашого життя». «Без наших буднів хіба були б людям свята?» — зауважує героїня твору Лукія Рясна.

О. Гончар завжди вмів бачити в людях красиве, благородне, світле. У «Тронці» цей бік його таланту виявився з особливою силою. Душевну красу героїв роману — голови робіткому Лукії Рясної і капітана далекого плавання До­рошенка, начальника полігону Уралова і його дружини Галі, Грині Мамайчука і бульдозериста Браги, Ліни Яцуби і Віталія Рясного — автор не декларує. Ми бачимо їх у нелегкій праці і в години роздумів, у хвилини веселих бесід і непо­правних утрат.

Роман «Тронка» вийшов 1963 року, а через рік був відзначений Ленін­ською премією.

Твір складається з 12 новел, об'єднаних темою праці, спільними персо­нажами.

Д. Павличко писав: «Тронка — дзвіночок на овечій шиї, голос заблуканої отари, звук чабанської землі. Звучання рідної мови переливається в людську душу і саму її робить звучною. Хто не чує своєї землі, той приречений на духов­ну німотність».

В однойменній з романом новелі автор розв'язує проблему єдності по­колінь і спадкоємності традицій, а також проблему зв'язку людини з рідною землею.

Тоня дуже пишається своїм батьком. Дівчина розуміє, що чабанська праця потребує терпіння, високої відповідальності, і готова продовжити його справу. Вустами Тоні письменник осуджує ницих душею нероб, їхнє пусте жит­тя за татів гаманець і стверджує думку про те, що тільки праця робить людину красивою.

Віталик — розумний, цілеспрямований, чесний, чистий душею хлопець. Він закоханий у море й свої південні степи. Тронка нагадує йому звук шкіль­ного дзвоника, що назавжди лишається в душі людини. І коли юнак від'їздить з капітаном Дорошенком на кораблебудівний завод, аби стати на судні радис­том, у світанковому полі йому вчувається звук тронки — символ невидимого єднання людини з землею своїх батьків: «Та знає: хоч де буде він, хоч під якими сузір'ями, всюди йому як позивна мелодія степового рідного краю ніжно й су­мовито дзеленчатиме тронка».

Дорошенко — капітан далекого плавання. Він не раз огинав планету, бу­вав у найвіддаленіших гаванях світу, а все ж його весь час вабить «це село сте­пове». Чому? Бо рідна сторона, де ступив перші кроки, де залишилися батьки, завжди для людини найдорожча.

Провідна думка роману — боротьба за мир у всьому світі, за право людини вільно працювати, жити спокійно, не боячись «гарячої палуби» рідної землі, розпеченої ядерними випробуваннями. Тому Д. Павличко й назвав «Тронку» «книгою доби». Змальована тут місцевість постає як один з найважливіших цент­рів сучасної світобудови. Дихання планети вчувається в розповідях про морські маршрути капітана Дорошенка (вражений безмежжям океану, не може він не думати про всіх людей, що живуть на планеті), вчувається у звуковому хаосі радіоефіру, який слухає радист Віталик. У цьому творі вперше прозвучала дум­ка про загальну відповідальність за життя на землі: «Все під загрозою. Вчені, хто-хто, а вони вже знають і самі б'ють тривогу. Тут треба всім задуматись — і їхнім, і нашим».

«Малою стає планета, а людина велетнем стала» — може вона зруйнува­ти це небо, спалити хмари, але нічого з того ні створити, ані очистити вона не зможе.

Є у творі епізод, у якому з «космічної точки зору» — у сприйманні Вітали- ка і Сашка — розгорнуто пейзажну картину: «Палаюче бескеття хмар на заході уже переплавляється в якісь дирижаблі, постають там, мов на гігантських ста­пелях, обриси якихось розбудованих кораблів, велетенських ракет, а сонце кує у своїй майстерні все нові й нові кораблі, і вони вже палають по обрію святково- чисті, блискучі, стартово націлені в неземні простори».

Скільки краси, романтики. Та водночас Гринь Мамайчук звертає увагу друзів на протилежний край неба: «Одна хмара стоїть, піднявшись над іншими сторчма. Висока, біла, клубчаста, як химерно застиглий у небі, непорушний атомний гриб! Притихлі, вражені стоять хлопці».

Так у романі стикаються основні контрасти і провідні проблеми доби. З одного боку — «де, на якій планеті будуть ще оці прекрасні фрески неба»? З другого — реальна загроза ядерного смерчу, оті атомні перегони. Тож і важли­во, аби кожен крок людина узгоджувала із вдумливою відповіддю на запитання «Для чого я живу?».

Переказ ключових епізодів, складання «сюжетного ланцюжка».

Блакитніє море. Дитячим щебетом розпочинається ранок на одному з ма­льовничих півостровів. Тут дитячий табір відпочинку. Люди в ньому веселі, безжурні, але й серед них виділяється Тоня Горпищенко зі своїми вигадками і завзяттям, і голосом, як веселий дзвіночок. Хоч нікому й не потурає, як і їй самій батько не потурав, уміє всякого приструнити. Тоня завжди в оточенні діт­лахів. Уміє вона їх зацікавити, розповісти про кожну рослинку й комашку, во­дить у походи. Дивитися в степу особливо ні на що, тож вожата веде малюків до очеретів, до криниці з прісною водою, про яку ходять легенди.

Перед вихідними Тоня стає схвильована, бурхливо-радісна. Подруги вже знають, що чекає на побачення з хлопцем, і просять начальника табору відпус­тити її.

Щоб скоротити шлях до радгоспу, дівчина бреде неглибокою затокою, через водорості, здригаючись від доторків медуз. Серце палає від передчуття зустрічі. Сьогодні її Віталик чергує на радіовузлі, відлучатися йому не можна, тож вона сама прийде.

Радгосп ще відпочивав міцним трудовим сном, коли Тоня, вся мокра, про­бралася в садок, де спав на розкладачці Віталик. Хлопець одразу ж прокинувся, пригорнув її.

Уранці мати Лукія Назарівна поїхала на вантажівці в сусідній колгосп, а Віталик із Тонею на мотоциклі степом по в'язких кучугурах — до моря. Дів­чина міцно обнімає хлопця, і вони мчаться, аж вітер гуде.

Нарешті — море. Ліниво плюскотять хвилі, чорніють на березі водорості. Далеко біліє рибальська хатина, а біля неї — корова. Вона забрела у воду, ряту­ючись від спеки, й тепер зацікавлено дивилася на прибульців.

Хлопець і дівчина сміються, купаються, бризкаються, жартують. Віталик відвів свій мотоцикл до хатини (там жив його далекий родич Сухомлин, і хло­пець часто допомагав йому смолити човни), узяв баркас і зіпхнув його у воду. Дядька не було, і юнак почував себе трохи господарем. Вирішили попливти до судна, що виднілося на горизонті. Це був покинутий корабель, багато жителів уже плавали туди, та й Віталик теж, добувати свинець і всякі там радіодрібнич- ки. Пливли вже цілу годину. Берег віддалявся, ледь виднівся, а корабель усе не наближався. Стало навіть трохи лячно. Тоня ніколи так далеко не запливала.

Аж ось уже й сіре залізне громаддя корабля. Висока щогла похилена, з неї звисають якісь проводи.

Для Тоні тут усе сповнене таємничості, якоїсь заборони. Судно грізне, похмуре, від усього віє запустінням. Підпливли до борту. Тоня вхопилася за ілю­мінатор і вилізла на палубу. Але одразу ж затанцювала босими ногами — залізо було, як розпечена сковорідка. Дівчина закричала, щоб Віталик швидше кидав їй босоніжки. Хлопець теж піднявся на корабель, і Тоні стало веселіше. «Почуття гостре, нервово-лоскітне охопило її. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб усі почули їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!»

Вони пішли по кораблю. Тоні все було цікаво — і скловата, і пробоїни, рвані дірки, якими вкрита палуба, і зяючі люки. Коли дівчина спитала, що то за дірки, Віталик зам'явся, перевів розмову на інше й сказав, що полігоном пахне. Йшли неквапом, оглядаючи кубрики, рубки, люки. Віталик застерігає — мож­на через необережність зірватися вниз. Тоня глянула вгору й побачила високо- високо щось, як шпаківню. То було місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Віталик, як мавпа, чіпко подряпався угору. Раптом зблід, дивлячись у море. Дівчина й собі подивилася. Далеко від них гойдався їхній човник, що, очевидно, відв'язався від корабля. Наздогнати його вже не можна було.

Звечоріло. На березі засвітилися вогники. А вони сидять, як сироти, мерз­нуть — залізо дуже швидко вистигає. Тоня, наплакавшись, схилилася хлопцеві на коліна й задрімала. Віталій картає себе нещадно. Як він міг завести дівчину в смертельну пастку?

Тут їх чекають не лише спрага й голод, а й бомби, адже це — полігон для нічних тренувальних бомбардувань наших літаків.

Тоня теж картала себе — як вона могла, чому не зупинила таку небезпечну витівку. Їх шукатимуть, звичайно, але ніхто не подумає, що вони тут. А ще як знайдуть порожній човен із одягом.

Віталик думав, як їм урятуватися. Уранці він обстежить двигуни. Раптом їх можна якось запустити. Хлопець сказав Тоні, що після того, що сталося, вона мала б його ненавидіти. У дівчини ж прокинулося якесь ніжне, материнське почуття. Недаремно вона обрала Віталика, якого вважала за найрозумнішого, найталановитішого. Він, хоч і скромний, але з тих, що роблять великі відкриття. Раптом почувся гуркіт літака. Хлопець шарпнув Тоню, потяг у якусь будку, та не зрозуміла, і тільки згодом до неї дійшло, що вони — мішень, їх бомбитимуть. Скільки ж вони тут перебуватимуть? Дівчині згадалися чомусь братові слова про те, як важко бомбити море в зоряну ніч. І про те, як льотчики інколи не повер­таються, наче й досі живуть там, у зоряних висотах.

Зажеврів схід, темніє на березі Центральна садиба. Віталик вирішує, що не занепадатиме духом, буде шукати, боротись, спробує викресати вогню, добуде забортової води. А поки що «ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидіти­муть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства!»

Лекція ЗМ 47

Тема: Григір Тютюнник. „Зав’язь”,

„Три зозулі з поклоном”

Мета: ознайомити учнів із життям і творчістю письменника, зацікавити, спонукати до читання; розвивати навички виділення головного, висловлення власної думки щодо почутого, вміння обґрунтовувати її, наводити приклади; виховувати любов до літератури, повагу до митців, естетичний смак, активну громадянську позицію.

План