2. «Собор» як символ духовної краси людини.

Історичні обставини, проблематика. Олесь Гончар нама­гався відгукуватися на найпекучіші проблеми свого часу, найкращим прикладом чого є роман «Собор». Саме в цьому шедеврі української прози викривальний пафос спрямований проти споживацької психології, морального браконьєрства, національного нігілізму та інших негативних явищ, які дегуманізували людину. «Собор» Олеся Гончара став символом епохи, адже саме цей твір завдав нищівного удару існуючій політичній системі. У процесі творення роману автор виробив певну програму з філософською основою: «Як бути людиною? Як удосконалитись? Як відчути себе перед лицем всесвіту, універсуму, — справді вінцем природи...»

На роман «Собор» письменник покладав важливу місію — застерегти суспільство від самознищення і в фізичному, і в духовному плані.

Прочитавши «Собор», Григір Тютюнник захоплено звернувся у листі до автора: «Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман- набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе». Набат — це сигнал тривоги у випадку якого-небудь нещастя. У романі йдеться про долю напівзруйнованого козаць­кого собору, що справив сильне враження на читачів почуттям любові до свого талановитого, безсмертного народу, який світлим розумом і чистими козацькими руками подарував майбутнім поколінням українців справжнє мистецьке диво.

Проте партійні чиновники зустріли роман вороже, адже впі­знавали в героях себе. Найбільше критикував роман «Собор» Олексій Ватченко, перший секретар Дніпропетровського обко­му КПУ, який побачив у творі «очорнення радянської дійснос­ті», наклеп на «чудових радянських трудівників», «замилуван­ня старовиною». До того ж Ватченко упізнав себе в антигероєві роману Володьці Лободі. У Дніпропетровську йшов поголос про те, що головний партійний начальник області, як і Лобода, здав свого батька до притулку для старих. Українська народна мораль подібні факти осуджувала. Розпочалася брутальна кампанія проти «Собору». Гончара як лідера української літератури, зви­чайно, не могли репресувати, але від нього очікували каяття за написання цього роману. Проте Олесь Гончар не тільки не зрікся «Собору», ай публічно назвав його твором «не менш патріотич­ним, ніж «Прапороносці». Твір було вилучено з обігу на 18 років. Лише наприкінці 80-х років роман знову повернувся до читачів.

Розмаїтість філософських, моральних, етичних, історичних, соціальних, суспільних проблем дає змогу говорити про поліфо­нічність твору. Але це не просто констатація проблем, це болючі роздуми про стан духовності нації, пошуки людиною сенсу буття, про джерела міщанства, нищівної байдужості у ставленні до національних святинь, природи, людей. Однією з центральних проблем роману є проблема збереження «собору душі людської».

3. Ідейно-художній аналіз роману «Собор».

Дія у творі відбувається переважно у Зачіплянці — сели­щі поблизу великого індустріального міста. Могутній, краси­вий Дніпро у своєму пониззі, прекрасний степ, розкішні сади Зачіплянки. А над красою «чорна, лапата сажа», «хмаровище рудих заводських димів». Хіба це нормально — легенями філь­трувати таке повітря? Не знайти відповіді суспільству, в якому головний орієнтир життя — план. «Догнати, перегнати, відра­портувати» — у цьому смисл буття для директорів заводів, їм не до екології. Під загрозою кар'єра.

Розвінчав пристосуванців митець за допомогою розмаїтих засобів сатири. В образі Володьки Лободи автор викрив бага­тьох володьок, здатних заради «галочки» та кар'єри «продати» рідного батька. Для розкриття внутрішнього світу Володимира Лободи, молодого чиновника, з яким відбувається метаморфоза, письменник використав різноманітні засоби іронії та сатири — іронічний жест, самоіронію, іронічні відступи, натяки, пара­лелі тощо. Найбільше смислове навантаження несе сатирична деталь — портретна, мовленнєва, психологічна. Проте розма­їтість засобів сатири не створює ефекту комічного, навпаки, це сатира, близька до трагічного. Наратор-усезнавець використо­вує самовихваляння Володьки як засіб демаскування героя. Але «трагічний сміх» спрямований на розвінчання не лише Володьки Лободи, а й усього партійного керівництва, всієї «загниваючої» системи, що лише прикривалась демократичними гаслами.

Наратор з болем розповідає про відречення сина від батька, від традицій поколінь та загальнолюдської моралі. Цей трагізм знайшов своє виявлення в змалюванні образу Ізота в рамках конфлікту, що виник через протилежне світосприймання поко­лінь: старше покоління не може прийняти руйнівної діяльності молодого покоління, яке, у свою чергу, сенсом свого буття вважає нищення усталеного віками способу життя, віддаючи перевагу індустріалізації та створенню штучних морів тощо. Це протисто­яння розгортається не стільки у зовнішній, скільки у внутрішній площині. Відчуття Ізотом духовної розгубленості, відчуженості та «зайвості», втрати традицій та цінностей минулого додають драматизму сюжетові роману. Старий металург, охоронець духовних скарбів народу, сіяч правди, гине. Ця смерть є символічною і метафоричною. Вона ніби ставить риторичне питання: «Що буде потім, коли зникнуть сторо• жі духу?» Письменник влучно обрав метод виховання історичною та духо­вною спадщиною. З цією метою вій зобразив образ історика Дмитра Явор- ницького, забороненого тоді в УРСР.

Образ собору. Собор у романі висту­пає символом безсмертя народу, якому загрожує знищення. Головною сюжет­ною лінією роману є лінія козацького храму. Вона найбільш протяжна у часі, через неї в основному вирішується проблема духовності, Усі герої твору, без винятку, так чи по-іншому пов'язані із собо­ром. Назва роману «Собор» була викликом тодішній атеїстич­ній пропаганді, що її вела компартія: до того ж слово «собор» асоціювалося із забороненим у ті часи — «соборність», адже воно пов'язувалося з ідеєю незалежної України. Характери героїв, їхні життєві принципи перевіряються через ставлен­ня до собору. Гончарів собор мав реальний прототип — Свято- Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області, спроектований козацьким зодчим Яремою Погребняком.

Ставлення до собору в романі Гончара є тим лакмусовим папірцем, яким автор перевіряє духовність героїв твору. Не випадково Гончар проводить історичну паралель: махновці вди­раються в собор і зустрічають на варті знаменитого Яворницько- го. Тут стинаються споконвічні Будівничий і Руйнівник. Один береже вічну батьківську славу і красу, предками залишену для майбутніх поколінь; другому не дають спокою лаври Герострата: знищити створене кимось і цим увіковічити своє ім'я.

Лиха доля чекала б давній козацький собор, якби не вразливі до величі краси мешканці, що повстали на оборону цього шедевру історичної архітектури. Але справа не тільки у дивовижній архі­тектурі. Йшлося про повагу до пам'яті тих, чиєю працею і вірою зведено було собор. Іван, Віра, Микола Баглай, сліпий Костя, танкіст у минулому, Слька, Ізот Лобода, батько Володьки і ще багато трударів, мешканців Зачіплянки, рішуче захищають собор. Усі вони не позбавлені якихось людських вад, тому що не буває людей ідеальних. Проте всіх єднає та душевна велич, яка підносить людину над сірістю буднів і якимось невідомим чуттям дозволяє розпізнати, що у цьому світі тлінне, а що — вічне.