3. Громадянська, патріотична лірика.

І. Кошелівець писав: "Симоненко за своє ледве п'ятирічне творче життя як поет щойно спинався на ноги". Як треба розуміти цю фразу: Симоненко не відбувся як талант? Симоненко міг написати набагато більше й краще, ніж написав? Симоненкові взагалі не дано було стати генієм? Свою відповідь обгрунтуйте знаннями епізодів з біографії та зацитованими на попередньому уроці вчителем віршами.

Додаткове запитання: Як ви особисто ставитеся до того, що Симоненко у своїй творчості був, за визначенням Кошелівця, "нерівним" поетом? Як ви розумієте такий поділ авторів за ІЛСошелівцем: "Є поети, які з першого вірша суворо фільтрують свою творчість, скупо випускаючи на люди тільки те, що, на їхню думку, дійшло досконалого вивершення, навіть якщо між двома віршами трапляється багаторічна пауза. Таких на диво мало. Ними були Стефан Маллярме і Поль Вал ері... Що ж до шістдесятників, то мені відомий теж лише один випадок такого суворого самообмеження - Григорій Кириченко. Щоправда, його літературний шлях вимірюється всього лише кількома роками, але за цей час він надрукував хіба якийсь десяток віршів, і що не річ - то шедевр. Є знову ж поети занадто вітальні, вони ніби розкошують у творчому натхненні І на цьому бенкеті роздають усе, що ледь устигло лягти на папір. Таких називають "нерівними", і навіть якщо вони винятково талановиті, у них трапляються досадні зигзаги й спади" ?

ГРОМАДСЬКА ЛІРИКА

Особливістю творчості Василя Симоненка було те, що сюжети для своїх творів він брав з реального життя. Автобіографічним можна вважати вірш "Кривда", бо лише вразливий і толерантний у стосунках до матері Василь міг відчути, що своїм запитанням "Де мій тато?" завдав болю неньці, хоч мав зовсім не те на увазі, що вона подумала, адже запитав лише, чи не прийшов' його тато, а не хто був його батьком. Митець не тільки співчуває скривдженій і обманутій злим сусідом у найкращих своїх надіях дитині, а й оправдує по­мсту Івася, вважаючи, що зло повинно обов'язково бути покараним. І.Коше- лівець писав, що матері "у Симонковій поезії віддано стільки щирої уваги, скільки в нашій літературі не траплялося вже, либонь, від Шевченка,"

До зневаженої жінки й дитини Симоненко ставився з особливим бо­лем. Він чи не перший в українській літературі без фальшу й казеної ра­дянської правової у цьому питанні вседозволеності, що межувала з відвер­тим цинізмом, став на захист жінки-матері, чиє материнство не освячене шлюбом не через розпусність або легковажність, а через війну, яка забра­ла її можливого коханого, чи просто через гірку долю. У вірші «Одинока мати» поет писав:

Та право материнства - за тобою!

І син в колисці пісню наслуха.

Хай вузьколобі звуть його ганьбою, а лицеміри - пасинком гріха.

Нехай духовні покидьки й заброди

байстрям, безбатченком назвуть твоє дитя, найтяжчий злочин - вкрасти у народу тобі довірене життя. Мадонно мого часу! Над тобою

палають німби муки і скорбот, і подвиг твій, обпечений ганьбою, благословив розстріляний народ.

"Одинока мати", - писав І. Кошелівець, - разючий приклад у поезії, як мотив "Катерини" більше, ніж через сто років пізніше, повторився з та­кою дивовижною поетичною експресією в творчості молодого поета".

Та материнська самотність на старості літ, на думку Симоненка, - най­тяжче випробування. У повоєнні часи він на власні очі бачив трагедії, опи­сані у вірші "Баба Онися",

• Як починається вірш? Чому вже перші два рядки несуть трагічну інформацію у всій її неприхованій гостроті?

• Чи вдалою є метафора;

На кожній її волосині морозом тріщить зима?

• Чи не більш ефективно було б сказати, що бабуся зовсім сива, що її голову вкрила паморозь, що в неї волосся біле, як сніг? У чому сила Симо- ненкової метафори?

• Як ви розумієте слова поета:

За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам'ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві ?

Виявляється, баба Онися дійсно жила у Біївцях і Симоненко був з нею особисто знайомий. Микола Сом згадував: "А було це у незабутні січневі дні 1955 року. Тоді мій однокурсник Вася Симон (так називали його всі друзі-університетчики) запросив мене у свої зачаровані БІЇвці на гостини до рідної матері. Ми ходили з ним щедрувати до бабусі Онисі та бабусі Оришки. Ми ло груди загрузали у снігові замети, ми раділи людській доброті і щедрості. А раділи ми ось чому: нам тоді сповнилося по двадцять років (я старший від Василя усього на три дні!),. ..що ми вчимо­ся на факультеті столичного Шевченюового університету,.. .що помер "бать­ко" Сталін і вже не треба вчити сталінського мовознавства, ...що наші перші вірші уже почув і похвалив найніжнішйй український поет Володи­мир Соеюра, ...що Василева мати - іще молода і красива - пригощає нас геніальними пирогами і називає обох синочками. Втім, образ конкрет­ної жінки переріс у символ усіх тих матерів; чиї діти врятували світ від фашистів. У такому випадку вона дійсно заслуговувала пам'ятника на най- виднішому місці столиць. Симоненків пам'ятник такого плану мав право на втілення у життя. О .Гончар у вітальному слові писав: "Та у всякому разі, цей проект світитиметься доки й світу, перетривавши велетенську "валькірію" з нержавіючої сталі, що застигла на своїй "Відьминій горі" в Києві над Дніпром, як втілення залізної безсердечності, тупості й застою. Хоча, здається, скоріше личило б їй зі своїм бутафорним мечем стояти не біля Дніпра, а десь у прип'ятській зоні, поряд із саркофагом, і, подібно до загадкового сфінкса, що тисячі літ стереже піраміди серед єгипетських пустель, стерегти б і їй серед атомної мертвизни, серед радіактивної пус­телі скоєне зло, стерегти той страхітливий саркофаг, що став промовистим гербом чиновницької епохи, епохи великого скудоумія, несмаку, марнотрат­ства і непрощенних знущань з природи і людей." До речі, та сама баба Оришка надовго пережила В.Симоненка не тільки у його безсмертному вірші, ай у реальному житті. А.Ткаченко наводить такі факти: "Баба Оришка дожила до 25-річчя з дня смерті Василя. Хоч і зігнута в три погибелі, вона придибала, спираючись на сукуватий костур, коли до Біївців приїхала знімальна група документальних фільмів "Криниця" з Українського теле­бачення, і в материнській хаті, що стала тепер музеєм, низались кадри май­бутньої документальної кінострічки, І згадувалось, як Василько до школи ходив... А Василеві ровесники підтверджували, зовсім не знічуючись пе­ред кінокамерою, що наука давалася йому легко. Та й віршував, ще пасучи разом з ними корів на луках. А приїжджаючи вже журналістом додому, нерідко воював з місцевим начальством за справедливість..."

Про вірш "Злодій" І.Кошелівець писав: "Немає сумніву в тому, що він сам був свідком, як судили в сільраді "злодія" за те, що "крав на полі свій урожай". З обов'язку кореспондента Симоненкові певно належало писати нищівну статтю проти "розкрадачів соціалістичної власності" ("Дядька я вбити зневагою мушу"), а тим часом вислів справжнього почуття вилився в розпачливо гіркі й пекучі рядки".

• Як почував себе нещасний колгоспник на становищі злодія?

• Чому, на вашу думку, він пішов красти?

• З якої причини письменник звинувачує у крадіжках державного мас­штабу тих, хто пообіцяв селянам рай у колгоспах, а створив пекло?

• Уважно прочитайте вірш від слів "Дядька я вбити зневагою мушу" до кінця. Чи міг такий вірш бути надрукований при житті В.Симоненка у СРСР?

Спорідненим до поезії "Злодій" є вірш "Дума про щастя". Поет знайо­мить з нас ще з молодою,, але вже розбитою надривною працею дояркою, яка вимушена залишати на цілий, день у хаті замкненими маленьких діток. В оселі немає меблів, нема харчів. Нічого не сказано й про чоловіка, що наводить читачів на думку про те, що ця жінка самотня й покинута. Вижа- дані ласки й догляду матері діти радіють ЇЇ приходу, але хіба це можна вважати щастям у повному розумінні цього слова? Скептичне й критичне око поета вловило деталі, які б залишилися зумисно непоміченими для журналістів, якщо би їх у доярчину Хатину привела потреба написати оп­тимістичний нарис. З осудом і неприхованим глумом Симоненко звертаєть­ся до жадібних на сенсацію і яскраві фарби писак:

Не життя тобі, а ідилія,

як в поганих книжках чи в кіно. Де фотографи? Де поети?

Нуте, хлопці, сюди скоріші Можна знімок утнуть до газета

і жахливо веселий вірш. Застрибають веселі цифри у грунтовно важких статтях, та не встане з словесних вихрів многотрудне її життя. Ви мовчанкою соромливою Постараєтесь обминуть, що в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі уудуть.

Доброю ілюстрацією для цієї поезії стане уривок про журналістсь­ку роботу автора В.Дрозда з книги "Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок": "Я був молодий бюрократичний вовк, що вийшов на полювання. Хіба вовк задумується про жах смерті і біль своєї жертви? Цинізм роз'їдав наші душі, а ми ще й тішилися, що ми - такі бойові, динамічні, рвучкі і позбавлені всяких там моральних забобонних гальм.,. Трохи пізніше дійду думки, що в двадцятому віці не було Христа, а були самі антихристи. Але поки що я далекий до подібних самооцінок та істо­ричних паралелей. Псрсй що я запитую свою героїню: "У гуртку само­діяльності береш участь?" - "Ні, слон на вухо наступив..." - "Книги чи­таєш?" - "А коди їх читати, підмінної на фермі нема, ні празника у нас, ні вихідного". - "Ну, хоч на танці до клубу ходиш?" - "Ой, я так натан­цююся на день біля корів..." Але відступати нам не було куди, уже - ніч, а завтра "ґвоздь" номера має бути в друкарні. Сфотографувавши героїню майбутнього святкового репортажу коло корів, бредемо потемки по фер~ мівському багну та грязюці до її домівки... Я намагаюся з усіх сил розго­ворити доярку, вхопитися хоч за кусь ниточку, навколо якої можна ви­плести сюжет... І ось ми - у хаті героїні. Хата як хата, дві кімнати, кухня з піччю. Я бігаю очима по стінах, по столу з двома цеглинками магазин­ного хліба. Але на стінах - матір'ю вишиті рушники і стандартна репро­дукція, з трьома мисливцями... На лежанці - підручники за десятий клас, героїня минулої весни скінчила школу. Ну, це вже щось: вечорами пере­дова доярка готується до вступу в сільськогосподарську акадекмію. Це Можна написати і не запитуючи про її плани: хто не мріє про вищу осві­ту ?Я зазираю до світлиці: ліжко, стіл, телевізор, а біля стіни - щось громіздке, обшите полотном. "А цс що у вас?" - запитую з легким тремт­інням у голосі: передчуття! "А це піаніно сестра з Німеччини прислала, щоб у нас постояло, вона там - за військовим замужем..." І - геніальна ідея народжується в моїй газетярській голові. Юна передова доярка - за піаніно! Я вже чую текст неперевершеного репортажу: "А вечорами, по­вернувшись із ферми, молода трудівниця сідає за піаніно, і кімнату на­повнюють чарівні мелодії життєрадісного Бетховена..." Чого коштувало мені умовити героїню репортажу та її матір розшити полотно, в якому пересилали з Німеччини піаніно! І ось - полотно розшито, одкинуто до стіни, передова доярка - за музичним інструментом. Григорій Бібік ме­тушиться навколо, він теж професійно схвильований: обіцяється блис­кучий фотокадр. Доярка кладе пальці, темні од роботи, порепані, в мозо­лях, на білі клавіші... Руки, правда, як граблі, - уперше в житті за піані­но. Я трохи згинаю їх у ліктях, домагаючись більшої природності. ї - фотоспалах. І - ще. "Обличчя! - гукаю я. - Роби задумливе, мрійливе обличчя, ти граєш, ти вслухаєшся у звуки класичної музики, ти культур­но відпочиваєш після роботи, твоя душа співає!.." Героїня стомлено, жалібно усміхається, прагнучи догодити настирливим газетярам. Нарешті ми дякуємо і поспішаємо на трасу, до машини. І вже ми знову - в цивілі­зованому світі. У затишній машині. І мчимо у місто. Нічною трасою. Ми майже щасливі. Ми веземо "ґвоздь" номера. Подумки я вже пишу репортаж. Уранці його треба покласти на стіл редактора. І Григорій Бібік усю ніч кадруватиме знімок. На першу сторінку, на чверть її формату: молода доярка за піаніно. Ми - молоді, енергійні, перспективні. Ми не усвідомлюємо, що чинимо. Ми усвідомимо це, хоч - значно пізніше. І в цьому єдина надія, що нам - проститься".

• Як ставиться В.Симоненко до своєї героїні? Чому?

• Чи зміг би автор цієї поезії написати репортаж, подібний до того, який зробив Володимир Дрозд?

• Як ви розумієте такий висновок:

І тому ця Марія чи Настя

будить дзвоном дійниці село,

щоб поменше важкого щастя на

Радянській землі було.

Деякі свої сюжетні вірші В.Симоненко називав новелами. Та від опи­су конкретних окремих подій він усе більше й більше переходив до уза­гальнень. Це добре помічається у віршах "Жорна", "Кирпатий барометр", "Лебеді материнства".

Вірш "Жорна", за деякими даними, Симоненко написав після того, як прочитав статпо. чи почув по радіо передачу, в якій згадувалося, що під час війни німці насміхалися з українців через те, що ті користувалися жор­нами, як при первіснообщинному ладі. Сам письменник добре відав, що якраз Гітлер примусив людей, які опинилися на окупованій території, кру­тити жорна, бо встановив великі норми хлібоздачі, а до того ж позачиняв усі млини, щоб окуповане населення поменше споживало хліба. Тоді й появилася народна пісня "Небо синє, земля чорна", у якій були слова: Небо синє, земля чорна, та земля чорна, гей! В Україні шумлять жорна, шумлять жорна, та гей!

Приспів

Приказ строгий: жорна здать! Там носять торбинками, Там сиплють жменьочками, Крутять жорна вправо-вліво, Щоб їсти ся не хотіло, Та гей!

Ляндвірт грубий приїжджає, та приїжджає, та гей! Дядькам зуби вибиває, та вибиває, та гей!

Приспів

Приказ строгий: жорна здать!..

Ходить Гітлер над рікою, та над рікою, та гей!

Носить жорна під пахвою, та під пахвою, та гей!

Приспів

Приказ строгий: жорна здать!..

• Як зображує В .Симоненко працю людей, які вимушено користува­лися жорнами?

• До кого звертається автор вірша і чому?

• Чи вдалими є рядки:

І то для них

таки й була наука,

коли - у всього світу на виду, -

немов на жорнах,

дужі наші руки

перемололи варварську орду.

• Є.Сверстюк щю цей вірш і його автора писав так: "Він піднявся до верхніх щаблів сучасної культури і вмів бачити колгоспника на тлі косміч­ного віку - весь діапазон крайностей життя і "парадоксів доби":

Цілую руки, що крутили жорна У переддень космічної доби.

Над цими словами не всміхнеться навіть випещений серед міських достатків блазень, що не любить села чи то за високі ціни на базарі, чи то за бідність і неосвіченість". Чи погоджуєтеся ви з таким висновком літе­ратурознавця? Чому?

У вірші "Кирпатий барометр", написаному після народження сина, поет на повний голос заявив про відповідальність старшого покоління за долю підростаючого.

• Чому свого первістка та інших немовлят взагалі Симоненко нази­ває кирпатими барометрами? Чи вдалою, на ваш погляд, є назва вірша?

• Проаналізуйте розділ "Погрози ночі". Чи можна сказати, що тут йдеться про примару ще однієї світової війни, на порозі якої стояв світ у шістдесятих роках?

• Кого йменує В.Симоненко пітекантропами і чому?

• Для чого в поезії вміщено розділ "Хор Генералів"?

• Уважно прочитайте розділ "Монолог маленького привид а". Що ви можете сказати про художній рівень цього уривка?

• Проаналізуйте художні засоби у таких строфах вірша:

Ми народились в муках, щоб родити, Синами обезсмертити свій рід, Щоб квітував на диво всьому світу Козацький геніальний родовід! Сини! Сини! Барометри кирпаті Людського спокою і завтрашнього дня! Ми перед вами разом винуваті, Що на планеті бійки і гризня. Ми винуваті, що міліють ріки І лисинами світять береги, Що десь духовні лупляться каліки І виростають наші вороги. Будь проклят спокій! Досить нарікати На клопітливий і суворий час! Грядуть сини - барометри кирпаті, Вони за все спитають завтра нас.

- Чи актуальні ці рядки в наш час? Чому саме?

На титульній збірці книги, яка вийшла після довгої перерви, видав­ництво розмістило поезію "Лебеді материнства". Це не було випадко­вим, адже маємо перед собою одну з найкращих перлин української ліри­ки. Особливістю цього твору є досить велика експозиція, яка займає чи не половину вірша, а тому "Лебеді материнства" безболісно розпадають­ся на дві частини. Перша - елегійна і суто побутова: і килимок із лебедя­ми, що символізує любов батьків немовляти, І тихе надвечір'я з мами­ною колисковою - все це такі буденні й ненав'язливо трепетні, зворуш­ливо-дорогі кожній сім'ї кадри, рівних яким годі підшукати. Тонована і драматична, експозиція створює тло для своєрідного монологу матері, який починається словами: "Виростеш ти, сину..." Ця друга частина поезії стрімко виривається за межі побутової сцени: вона має свій сюжет і містить емоційний, почуттєвий та духовний вибух. Тут прослідковується не дише виразна громадянська позиція автора, а й з'являються чіткі пат­ріотичні мотиви. Можемо з усією впевненістю сказати, що над цим віршем В.Симоненко довго й наполегливо працював, шліфуючи мало не кожне* слово, і що шлях від соціально-побутової картиниі до патріотичного шедевру, який невдовзі став піснею, був нелегким. Один за одним відпа­дали такі варіанти рядків, як "Прилітайте до колиски лебеді,рожеві, за­співайте пісню-мрію сину Василеві", "Ой росте у тебе дуже, дуже син хороший, буде в нього щастя і не буде грошей'У'Можна вибрать собі долю, дівчину кохану, і носить її у грудях, мов солодку рану", "Прийдуть із Полтави верби і тополі, стануть біля тебе, листом затріпочуть і навік закриють карі твої очі". Навіть загалом непоганий рядок "Будуть за то­бою завжди крокувати очі материнські та батьківська хата" зазнав змін, бо самого автора й більшість його однолітків вело материнське, а не бать­ківське начало. Замінив В.Симоненко у словосполученні "українська хата" й перше слово на.більш олюднене й живе "білява".

Піснею на слова^. Симоненка став вірш "Засівна". Чудова мелодія і щирі слова твору часто звучать по радіо під час посівної кампанії:

Гей, прослала нива

Чорне полотно.

Ллється жовта злива -

Сіється зерно.

Сійся-родися,

Колосом розвийся,

Засівайся, ниво,

Людям на добро!

Первинне усвідомлення поданого матеріалу.

Добре, якби учні самостійно опрацювали поезії "Матері","Дід умер", ""Старість", "Піч" та присвячений Ліні Костенко вірш "Перехожий".

Як підсумок, варто зачитати слова невідомого автора з самвидавцої книжки творів поета: "Колись історики літератури, може, й не назвуть Ва­силя Симоненка найталановитішим поетом свого покоління. Але ми знає­мо, що серед нас не було і немає поета більшої іромадянської мужності, більшої рішучості, більшої безкомпромісності, ніж Василь Симоненко".

У патріотичній ліриці Василя Симоненка особливе місце займають вірші "Задивляюсь у твої зіниці", "Де зараз ви, кати мого народу?", "Древній, обікрадений народе!" Поет не збирався йти на компроміси за усталеним зразком: перед тим, як освідчитися в любові рідному краю, ко­жен з національних поетів у тоталітарні часи мусив бити поклони Москві й російському народові, а тоді вже згадувати Україну й українців. Не ми­нула ця чаша П.Тичину, В.Сосюру (навіть у вірші "Любіть Україну"!), М.Рильського. Симоненко перший відступив від цього ганебного прави­ла. У поезії "Задивляюсь у твої зіниці" він писав:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

Є.Сверстюк свідчить: "Пригадую - вечір у Черкаському педагогічно­му інституті. Виступ Василя був найцікавіший, найяскравіший, хоч висту­пав він разом з Миколою Вінграновським. Відчувалося, що його там лю­били, бо саме його ім'я викликало хвилю оплесхів. Але хтось з тих, що не дуже заслухуються віршами, наслідком уродженої або натренованої пиль­ності зафіксував непевний звук і тут таки, щоб засигналізувати, послав записку: "Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете -

Хай мовчать Америки й Росії...

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті ?

Василь спокійно і наче недбало прочитав цю записку й сказав: "У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу - хай скаже. Будемо вибирати". Ось його лаконічна й по-справжньому народна простота і мудрість".

Зведення до одного знаменника таких непорівнянних і незіставних, на думку радянських політологів, братньої Росії та ворожої Америки було не тільки сміливістю, а й гучним ляпасом усій тоталітарній системі.

У вірші "Де зараз ви, кати смого народу?" в образах катів виразно проглядаються сталіністи, які жадають реваншу. Поетові було тяжко навіть у думці припустити, що після"хрущовської відлиги" знову запрацює гіган­тська м'ясорубка, тому він висловлював упевненість у незворотніх змінах: На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.

• У той же час якесь неясне передчуття біди, яка насувається, у Си­моненка існувало. Знайдіть рядки, якими можна засвідчити це,

• Уважно прочитайте останню строфу. Чи можна в цьому контексті до слова "байстрюки" підібрати як синоніми слова "перевертні"^ дача- ри", "запроданці". Чому?

• Як ви розумієте такі афористичні рядки:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мін народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовнкхів-заброд!

Дуже близький за звучанням до попереднього вірпг "Древній, обікра- дений народе!" Поет наголошує насамперед на тих грабунках, яким була піддана його нація у XX столітті більшовиками.

• Які художні засоби використовує автор у першій строфі? Чи вдали­ми вони є? Чому?

• Як сказано у вірші про мову?

- Як ви розумієте афористичні два останні рядки? І Без особливих труднощів проаналізують одинаддятикласникн й поезію "Україні":

- Для чого автор так часто вживає займенник "твій" у різних відмінках?

• Яку роль у творі відіграє анафора, виражена сполучником "колй"?

• Які рядки цього вірша вам найбільше подобаються і чому? Треба не забути зауважити учням, що В.Симоненко не тільки захоплю­вався Україною, кадив їй фішам слави, а як і Т.Шевченко, Є.Маланюк і В.Со- сюра (у поемі "Мазепа"), строго картав свою рідну держану за рабський дух її народу. В поезії "В букварях ти наряджена і заспідничена" він з гнівом писав:

Україно! Тебе я терпіти не можу,

Я тебе ненавиджу чуттями всіма,

Коли ти примітивна й яа лубок похожа,

Коли думки на лобі у тебе нема.

У своєму доробку В.Симоненко торкався й вічних, всецивілізацій- . них проблем. Вірш "Ти знаєш, 'що ти - людина?" зробив би честь філо­софській ліриці найталановитішої літератури світу, якби був створений її національним генієм. І - Для чого автор вживає риторичні запитання? і - Якими рядками-передано унікальність і неповторність кожної лю- і дини на планеті?

• В чому полягає оптимістичне начало цього твору?

• Які рядки вірша вам найбільше імпонують і чому?