Питання № 42 Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин в Україні у першій половині хіх ст. Початок промислового перевороту Причини зародження ринкових відносин

• Занепад і криза феодальних відносин:

• посилення експлуатації селян (збільшення панщини, запровадження нових відробітків і податків, позбавлення селян землі);

• низькій рівень організації праці, старі способи господарювання, застаріла техніка;

• зниження прибутку поміщиків (перша половина ХІХ ст. – заборгованість поміщиків державі понад 83 млн. карбованців).

• Формування в межах феодалізму товарного виробництва, ринкових відносин:

• зростання товарності сільського господарства (вироблення продукції для продажу);

• спеціалізація окремих районів України;

• впровадження нових способів обробки землі, удосконалення знарядь праці;

• використання праці найманих робітників;

• переростання поміщицьких господарств на ринкові господарства.

Наслідки

• Утвердження фабрично-заводського виробництва:

• 1825 р. – 650 підприємств;

• 1860 р. – 2230 підприємств.

• Зростання міст в Україні:

• Олександрівськ (1770 р.), Катеринослав (1776 р.), Херсон (1776 р.), Маріуполь (1779 р.), Одеса (1795 р.);

• 1811-1858 рр. – збільшення кількості міського населення України в 3 рази – це 11% усього населення.

• Розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі:

• проведення ярмарків;

• розвиток промислів та водного транспорту;

• вивіз з України зерна (70% від загальноросійського), вовни (60%), цукру, меду, риби тощо.

• Формування нових соціальних верств населення:

• підприємці;

• наймані робітники.

• Загострення соціальних суперечностей:

• робітники невдоволені своїм становищем;

• підприємці, бажаючи одержати якнайбільші прибутки жорстоко експлуатували робітників.

Питання № 43 Розвиток національного руху в Україні в другій половині хіх ст. Громадівський рух

Після поразки у Кримській війні, царський уряд пом’якшив внутрішню політику, була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства. Центром українського життя став Петербург, де зібралось багато членів братства. В 1859 році у Петербурзі було створено першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом просвітницької діяльності. Через два роки аналогічна громада виникла у Києві.

На початку 70-их років, під впливом зростаючих революційних настроїв в Росії та усвідомлення неможливості його подолання українського руху, через його підтримку в Австрії, царський тиску почав слабшати. Український рух знову відновлюється і на його чолі стає київська громада, до складу якої входили Володимир Антонович, Павло Житецький, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Чубинський, Володимир Страшкевич, Олександр Русов та інші. Особливого впливу набули ідеї Михайла Драгоманова, який проповідував соціалізм і стверджував, що українська нація повинна повернутися «в сім'ю культурних європейських народів, в яку вона входила до кінця XVII століття»^.

Проте бурхливий розвиток українського життя призвів, до нових звинувачень українців у сепаратизмі. Російською владою українство в цей період розглядалося як течія «безпідставна, штучна, зрадницька». Його небезпека полягала в його націленості «на руйнування єдності російської нації і держави, на те, щоб „відібрати“ тим самим частину національної території разом з Києвом — „матір'ю міст руських“»^[4][6]. Наслідком стало підписання в 1876 році сумнозвісного Емського указу— розпорядження російського імператора Олександра II, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.