Питання № 73 Спроби лібералізації суспільно-політичного життя в Україні у період десталінізації (1956–1964 рр.)

Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор, В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України.

Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна.

"Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті.

Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.

Питання №74 Соціально-економічний розвиток Української рср у 1964–1985 рр.

1965-1985 рр. – це період “застою” у всіх сферах життя суспільства. Призвів до системної кризи суспільства, кризи радянського ладу, що поширилася на політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.

Політико-ідеологічна криза радянського ладу в урср

• Усвідомлення нереальності досягнення мети – побудови комунізму

• Курс на побудову “розвинутого соціалізму”

• Всевладдя КПРС

• Різні ідеологічні лінії в українському керівництві:

• націонал-комуністична, яка визначала розвиток комуністичного суспільства в умовах економічної незалежності України від центру та розвиток української культури, мови, освіти, національних традицій (1963-1972 рр. – перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест);

проімперська, яка визначала підпорядкування України центру, орієнтацію економіки УРСР на потреби СРСР , зростанню ролі КПРС. Підтримка русифікації, утиски національної мови (1972-1989 рр. – перший секретар Володимир Щербицький).

20 квітня 1978 р. – прийняття нової Конституції УРСР (копія союзної), яка мала декларативний характер і не забезпечувала реальні права народу.

Етносоціальні процеси в Україні (1965-1982 рр.)

Зміни чисельності населення

Нормативні

• З 1959 по 1989 р. населення України збільшилося на 9,6 млн. осіб і досягло 51,7 млн. чоловік. За чисельністю Україна посідала шосте місце в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Англії, Франції.

Кризові

• Відбувалось різке зменшення приросту населення:

- 1959-1970 рр. – 5258 тис. чол..

- 1970-1979 рр. – 2248 тис. чол..

- 1979-1989 рр. – 1862 тис. чол..

• Приріст населення зменшувався за рахунок скорочення народжуваності і збільшення смертності населення.

Зміни соціального складу

Нормативні

• З 1960 р. починає збільшуватися міське населення за рахунок скорочення сільського;

• Постійно збільшувалася чисельність робітничого класу, що було обумовлено прискореним розвитком промисловості. У середині 80-х років робітники склали 60% зайнятих у народному господарстві трудових ресурсів.

Кризові

• До 1985 р. сільське населення 1/3 від загальної чисельності населення. Сільське населення при існуючий продуктивності праці не могло забезпечити продовольством країну;

• Майже 40% промислових і 60% будівельних робітників працювали вручну, мали низькій загальноосвітній та професійний рівень.

Зміни національного складу населення

Кризові

• З 1959 р. відсоток українців в Україні зменшився з 76,8 до 72,7 в основному рахунку міграції російського населення.

• Відбувався постійний відтік єврейського населення за кордон.

Питання № 75

Дисидентський, правозахисний і національно-визвольний рух в Україні в 1960 –1980-х рр. та його значення

Дисиденство ( з лат. “незгодні”) – це суспільно-політичний рух незгодних з існуючим режимом у державі за дотриманням прав людини.

Передумови виникнення

• Лібералізація суспільно-політичного життя та часткова його демократизація.

• Пом’якшення цензури та видання багатьох заборонених творів.

• Можливість української інтелігенції встановлювати контакти з закордонними культурними та науковими центрами, знайомство з їхніми досягненнями в науці та культурі.

Причини виникнення

• Бездержавний статус України;

• Центристська політика СРСР да України;

• Панування радянської партійної бюрократії;

• Утиски національно-культурного та духовного життя України: переслідування за переконання, за власні погляди, думки;

• Проведення русифікації;

• Ігнорування комуністичним режимом прав і свобод людини;

• Підпорядкування інтересів особи інтересам колективу.

Напрямки дисидентського руху

• Національно-визвольний – боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення суверенітету України;

• Правозахисний – вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи;

• Релігійний рух – за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за дотримання свободи віросповідання

Особливості дисидентського руху

• Мирні, ненасильницькі форми боротьби;

• Чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об’єднання);

• Охоплення усіх регіонів України;

• Участь представників різних верств населення.

Дисидентський рух в Україні в період застою

Правозахисний рух боровся за дотримання в СРСР основних прав і свобод, викриття злочинів тоталітарної системи.

• Форми боротьби:

• листи-звернення;

• листи протесту;

• висвітлення закритих судових процесів;

• “самвидав” і “тамвидав”;

• створення Української Гельсінської Спілки (УГС);

• рух кримських татар;

• поширення на Заході меморандумів про незаконні арешти;

• публікація списків політичних в’язнів та даних про їх становище у таборах.

• Представники руху:

• Валентин Мороз; - В’ячеслав Чорновіл;

• Левко Лук’яненко; - Микола Руденко;

• Петро Григоренко; - Василь Стус;

• Степан Хмара; - Іван Світличний;

• Іван Кандиба; - Іван Драч;

• Олекса Тихий; - Юрій Литвин.

Релігійний рух боровся за дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених конфесій, проти різних обмежень у релігійному житті.

• Форми боротьби:

• Підпільні церкви;

• Таємне богослужіння;

• Боротьба за легалізацію.

• Представники руху:

• Йосип Сліпий; - Йосип Тереля;

• Володимир Романюк; - Петро і Георгій Вінс.

9 листопада 1976 р. початок діяльності Української Гельсінської Спілки (УГС) на чолі з Миколою Руденко.

У 1975-1985 рр. було засуджено й відправлено до таборів та на заслання 25 (з 37) членів УГС, шість позбавлено громадянства, троє загинули (Олекса Тихий, Василь Стус, Юрій Литвин).

УГС – єдина в СРСР відкрита громадська правозахисна організація, що поставила національно-визвольну боротьбу в Україні на правову основу, дотримуючись гуманістичних ідеалів, законності, демократії.