Розділ XXV. Маленька проповідниця

Була звичайна неділя. Сен-Клер на ґанку курив сигару, відкинувшись на спинку бамбукового крісла. Марі лежала на софі, прикрившись легкою накидкою від комарів. У руках вона тримала красиво переплетений молитовник. Вона взяла його про людське око, адже була неділя, і вдавала, що читає молитви, а насправді боролася зі сном.

Міс Афелія довго намагалася дізнатися, чи немає десь поблизу вілли методистської общини, і врешті-решт знайшла її. Цієї неділі вона поїхала туди на молитовне зібрання і взяла з собою Єву. Повіз їх Том.

— Огюстене,— звернулася Марі до чоловіка, подрімавши досхочу,— треба послати у місто по доктора Позі. Щось у мене з серцем погано.

— Навіщо ж вам потрібен саме Позі? Доктор, який лікує Єву теж знається на своїй справі.

— До нього не зі всякою хворобою можна звернутися. У мене щось дуже серйозне,— скаржилася Марі.— Я вже три ночі нормально не спала — такий біль і таке дивне відчуття у грудях!

— Я гадаю, Марі, ви просто хвилюєтеся. Я впевнений, що усе гаразд із вашим серцем.

— Авжеж! — вигукнула Марі.— Я такої відповіді й чекала. Ледве Єва кашляне чи зблідне — і ви втрачаєте голову. А до мене вам байдуже!

— Якщо вам завгодно будь-що мати хворе серце, я не позбавлятиму вас такого задоволення,— сказав Сен-Клер, тамуючи роздратування.

— Сподіваюся, вам не доведеться пошкодувати про ці слова, коли буде запізно. Хочете — вірте, хочете — не вірте, справи ваші, а тільки тривога за нашу Єву і догляд за нею загострили мою хворобу, про яку я вже давно здогадувалася, тільки не хотіла нікому завдавати клопоту. Я завжди не зважаю на власне здоров’я.

«Цікаво, що вона має на увазі, коли говорить про догляд за Євою?» — обурено подумав Сен-Клер, продовжуючи мовчки курити сигару, як і всякий «байдужий камінь», аж поки до ґанку не під’їхав екіпаж, із якого вийшли міс Афелія із Євою.

Як звичайно, міс Афелія насамперед пішла до своєї кімнати зняти капелюшка та шаль, а Єва, підбігши до тата і вмостившись йому на коліна, заходилася захоплено розповідати про молитовне зібрання.

Через пару хвилин із кімнати міс Афелії почувся надривний обурений крик.

— Ладен побитися об заклад, що це Топсі знову щось накоїла! — сказав Сен-Клер.— Лише вона могла так розгнівати кузину.

Не встиг він висловити свого припущення, як у дверях показалася розлючена міс Афелія, тягнучи за руку маленьку правопорушницю.

— Іди-но сюди, іди! — страшила вона Топсі.— Зараз я усе розповім твоєму господарю!

— Ну, і що у вас трапилося знову? — запитав Огюстен.

— А те, що я відмовляюся від цього дівчиська! Не можу більше! Урвався і мій терпець! Я замкнула її у кімнаті і наказала вивчити один гімн. Як ви гадаєте, що вона накоїла? Підгледіла, де я тримаю ключ від комода, залізла у ящик із тканинами, витягнула шовк для оздоблення капелюшків і розрізала його на платтячка ляльці! Це нечувано!

— А я вас, кузино, попереджала, що від негрів добра чекати не варто,— сказала Марі.— Якби я могла, відправила б це дівчисько на конюшню і наказала відшмагати як слід. Наступного разу вона б сто разів подумала, чи варто робити щось недозволене.

— Я й не сумніваюся,— закинув Сен-Клер.— А ще кажуть, що у жінок добре серце! Більшість жінок здатні загнати коня до півсмерті, замучити слугу і довести своїми примхами до божевілля будь-якого чоловіка.

— Ваша сентиментальність, Сен-Клере, тут абсолютно недоречна. Кузина — жінка мудра, і тепер вона сама переконалася, що інакше цій чорнушці ради не даси.

Педантична міс Афелія не могла не обуритися через господарювання Топсі у її комоді. Гадаю, багатьом нашим читачкам таке не сподобалось би. Але пропозиція Марі їй нітрохи не сподобалася і вона трохи пом’якшала.

— Ні! Цього я не допущу,— сказала вона.— Та звертаюся за порадою до вас, Огюстене. Що ж мені з нею робити? І навчала її, і пояснювала, і навіть била — нічого не допомагає, як горохом об стінку!

— Ану іди-но сюди, мавпеня,— покликав Сен-Клер Топсі.

Дівчинка підійшла до господаря, боязливо і водночас із лукавинкою у своїх блискучих чорних оченятах.

— Чому ти так препогано поводишся? — запитав Сен-Клер, заледве стримуючи посмішку, бо ця дитина завжди веселила його самим своїм виглядом.

— Напевно, бо я паскудне дівчисько,— сумирно відповіла Топсі і додала: — Міс Феллі сама так каже.

— Вона стільки для тебе зробила, а ти цього зовсім не цінуєш!

— О Господи! Та що зі мною вдієш? Моя попередня господиня чого тільки не вигадувала, щоб я змінилася — і шмагала мене (та не так, як міс Феллі…), і за волосся тягала, і об двері головою била — все марно. Одне слово — негритянка…

— Годі! Я відмовляюся від неї! — вигукнула міс Афелія.— Досить із мене цих мук.

— Чи дозволите одне питання? — мовив Сен-Клер.

— Будь ласка,— роздратовано погодилася вона.

— Якщо ваші проповіді й усі старання не можуть врятувати від пекла одну єдину маленьку грішницю, віддану вам на виховання, нащо ж посилати пару нещасних місіонерів туди, де таких юрби? Мені здається, що у цьому сенсі Топсі — показник.

Міс Афелія не знала, що відповісти на Сен-Клерів закид. А Єва, яка мовчки спостерігала за цією сценою, непомітно для інших кивнула Топсі, кличучи за собою. Збоку від веранди була розташована маленька засклена кімнатка, де Сен-Клер полюбляв читати. Дівчатка зайшли туди.

— Цікаво, що Єва надумала? — сказав Сен-Клер,— Піду подивлюся.

Підкравшись навшпиньках до скляних дверей, він відхилив портьєру і побачив, що відбувається у читальні. Потім поманив до себе міс Афелію і притулив пальця до вуст.

Діти сиділи на підлозі обличчям одна до одної. Топсі вперто зберігала на обличчі всій насмішкувато-лукавий вираз, а Єва, схвильована, дивилася на неї очима, повними сліз.

— Топсі, чому ти така неслухняна? Невже ти нікого не любиш, Топсі, і зовсім не хочеш виправитися?

— Я не розумію, як це — любити. Ну, льодяники я люблю, солодощі різні, а людей?..

— Ну, тата і маму ти ж любиш?

— Їх у мене ніколи не було. Я ж вам про це казала, міс Єво.

— Вибач, казала,— сумно погодилася Єва.— А у тебе були сестри чи друзі?

— Нікого ніколи у мене не було,— відрізала Топсі.

— Якби ти захотіла виправитися, постаралась би…

— Та я ж усе одно залишуся негритянкою, як би не старалася! — сказала Топсі.— Вони нас б’ють, думають, що здеруть чорну шкіру, а під нею — біла, і тоді ми змінимося. Але там лише м’ясо та кров…

— Бідолашна Топсі… — не стримуючи сліз, поспівчувала Єва.— Але це нічого, що ти чорна, Топсі. Міс Афелія тебе полюбила б, якби ти її слухалася.

Топсі розсміялася тим уривчастим коротким смішком, який означав недовіру.

— Не віриш? — запитала Єва.

— Ні! Вона мене ненавидить, бо я негритянка. Їй краще до жаби доторкнутися, ніж до мене. Ніхто не любить негрів… і нехай! Мені байдуже! — вигукнула Топсі, почавши насвистувати веселий негритянський мотив.

— Топсі, бідненька, та я тебе люблю! — щиросердо сказала Єва і поклала свою тонку прозору ручку їй на плече.— Я люблю тебе, бо ти самісінька, без мами і тата, без друзів, бо ти нещасна. Мені так хочеться, щоб ти була хорошою. Я дуже хвора, Топсі, і мені вже недовго залишилося жити. Мені так би хотілося, щоб ти виправилася… Постарайся, будь ласка, хоча б заради мене! Адже ми з тобою скоро розстанемося…

З круглих очей чорнушки Топсі полилися сльози. Великі каплі градом падали на ласкаву Євину руку. Тієї хвилини промінь віри та любові дістався її душі! Вона вперлася головою у коліна і розплакалася навзрид, а дівчинка, яка схилилася над нею була, мов янгол, який рятує грішника.

— Бідолашна Топсі! — говорила Єва.— Хіба ж ти не знаєш, що Христос любить усіх однаково? І нас обох теж. І я тебе люблю, але його любов сильніша, бо він кращий, добріший. Він допоможе тобі виправитися, тож колись ти потрапиш на небо і станеш янголом. Те, що у тебе чорна шкіра, нічого не значить. Тільки подумай, Топсі, ти будеш як ті світлі духи, про яких співає дядечко Том!

— Міс Єво! Міс Єво! — щиро і серйозно вимовила Топсі.— Я виправлюсь… я обіцяю, слово честі!

Сен-Клер опустив портьєру.

— Як Єва мені нагадує мою маму! — мовив він до міс Афелії.— Вона була права: щоб сліпці прозріли, потрібно вчиняти так, як і Христос — покликати їх до себе і покласти руки їм на голову.

— Не можу я сприймати негрів,— з глибоким видихом зізналася міс Афелія.— Це правда, що я гидую цією чорнушкою, але я й гадки не мала, що вона це усвідомлює.

— Дитину обдурити важко,— сказав Сен-Клер,— бо діти відчувають, як до них ставляться. Якщо ви відчуваєте до них відразу, вдячності від них не купити жодними подарунками, турботою, подачками. Дивно, але це так.

— Я не можу себе перебороти,— сказала міс Афелія.— Мені неприємні усі негри, а надто ця дівчинка. Важко перебороти відразу.

— А Єва цього не відчуває.

— Бо вона добра, як янгол! Вона подібна до Христа. Як би я хотіла бути такою, як наша Єва! У неї можна багато чого навчитися.

— Дорослі й справді мають багато чому повчитися у дітей,— погодився Сен-Клер.