Глава третя

I

Завдяки режимові, що був заведений за планом Максима, сліпий у всьому, де це було можливо, був наданий власним зусиллям, і це дало найкращі результаті. У будинку він не здавався цілком безпорадним, ходив усюди дуже впевнено, сам прибирав свою кімнату, тримав у певному порядку свої іграшки та речі. Крім того, наскільки це йому було доступно, максим звертав увагу на фізичні вправи: у хлопчика була своя гімнастика, а на шостому році Максим подарував племіннику невеличку та сумирну конячку. Мати спочатку не могла собі уявити, аби її сліпа дитина могла їздити верхи, і вона називала вигадку брата чистісіньким безглуздям. Проте інвалід задіяв увесь свій вплив, і за два-три місяці хлопчик весело скакав у сідлі поруч із Йохимом, який командував тільки на поворотах.

Таким чином сліпота не заважала правильному фізичному розвиткові, і вплив її на духовний склад дитини був по можливості ослаблений. Для свого віку він був високий та стрункий; обличчя його було дещо блідим, риси тонкими та виразними. Чорне волосся відтінювало ще більше білизну обличчя, а великі темні, малорухливі очі надавали йому своєрідного виразу, що якось одразу захоплював увагу. Легка складка над бровами, звичка дещо подаватися головою вперед та вираз суму, що час від часу пробігав якимись хмаринками красивим обличчям,— це все, чим позначилася сліпота в його зовнішності. Його рухи в знайомому місці були впевненими, але все-таки було помітно, що природна активність пригноблена і виявляється подеколи досить різкими нервовими пориваннями.

II

Тепер враження слуху остаточно отримали в житті сліпого переважне значення, звукові форми стали головними формами його думки, центром розумової праці. Він запам’ятовував пісні, вслуховуючись в їхні чарівні мотиви, знайомився і їхнім змістом, надаючи йому суму, весілля чи поміркованістю мелодії. Він ще уважніше ловив голоси оточуючої природи і, зливаючи непевні відчуття зі звичними рідними мотивами, час він часу міг узагальнити їх вільною імпровізацією¹, у якій важно було розрізнити, де закінчується народний, звичний вухові мотив і де починається особиста творчість. Він і сам не міг відокремити в своїх піснях цих двох елементів: так цілісно злилися в ньому вони обидва. Він швидко заучував все, що передавала йому мати, яка навчала його грі на фортепіано, але любив також і Йохимову дудку. Фортепіано було багатшим, звучнішим та повнішим, проте воно стояло у кімнаті, тоді як дудку можна було брати з собою у поле, і її переливи так неподільно зливалися з тихими вдихами степу, що часом Петрусь сам не міг второпати, чи то вітер навіює здалеку якісь думки, чи то він сам добуває їх зі своєї сопілки.

Це захоплення музикою стало центром його розумового зростання; воно заповнювало та урізноманітнювало його існування. Максим користався ним, аби знайомити хлопчика з історією його країни, і вся вона пройшла перед уявою сліпого, сплетена зі звуків. Зацікавлений піснею, він знайомився з її героями, з їхнею долею, з долею своєї батьківщини. Звідси почалась цікавість до літератури, і на дев’ятому році Максим розпочав перші уроки. Вмілі уроки Максима (якому довелося вивчити для цього спеціальні прийоми навчання сліпих) дуже подобалися хлопчикові. Вони вносили до його настрою новий елемент — визначеність та ясність, що врівноважували непевні відчуття музики.

Таким чином день хлопчика був заповнений, не можна було поскаржитися на бідність вражень, що він їх отримував. Здається, він жив повним життям, наскільки це можливо для дитини. Здавалося також, що він не усвідомлює і своєї сліпоти. А між тим якийсь дивний недитячий сум все-таки проступав у його характері. Максим відносив це на рахунок недостатності дитячого товариства і намагався доповнити цю недостатність.

Селянські хлопчаки, яких запрошували до садиби, ніяковіли й не могли вільно розвернутися. Крім незвичного оточення, їх дуже сковувала й сліпота панича. Вони боязко поглядали на нього й, збившись докупи, мовчали чи несміливо перешіптувалися один з одним. Коли ж дітей залишали самих у саду чи в полі, вони ставали розкутішими й затівали ігри, але при цьому виявлялося, що сліпий залишався якось осторонь і сумно прислухався до веселої метушні товаришів.

Подеколи Йохим збирав малечу навколо себе у гурт та починав розповідати їй веселі приказки та казки. Селянські діти, відмінно знайомі і з дурнуватим хохляцьким чортом, і з крутійками-відьмами, доповнювали ці розповіді зі власного запасу, і загалом ці бесіди проходили дуже жваво. Сліпий слухав їх із великою увагою та цікавістю, він сам сміявся рідко. Вочевидь, гумор живої мови значною мірою залишався для нього неосяжним, і це природньо: він не міг бачити ані бісиків в очах оповідача, ані смішливих зморшок, ані посмикування довгими вусами.

III

Незадовго перед описуваним часом у невеличкім сусіднім маєтку змінився «посесор»¹. На місце колишнього, неспокійного сусіда, у якого навіть із мовчазним паном Попельським вийшла тяганина через якусь потраву², відтепер у найближчій садибі оселився старий Яскульський із дружиною. Незважаючи на те що подружжю загалом було не менше ста років, вони взяли шлюб відносно недавно, оскільки пан Якуб довго не міг зібрати потрібну для оренди³ суми й тому микався як «економ»⁴ по чужих людях, а пані Агнешка, в очікуванні щасливої миті, жила як почесна «покоювка»⁵ у графині Потоцької. Коли нарешті щаслива мить настала і наречений із нареченою стали рука об руку в костьолі⁶, то у вусах та чубі молодцюватого нареченого половина волосся була зовсім сивою, а вкрите сором’язливим рум’янцем обличчя нареченої було також облямоване сріблястими локонами.

Ця обставина не заважила, проте, подружньому щастю, і плодом цієї пізньої любові явилася єдина донька, що була практично ровесницею сліпому хлопчику. Облаштувавши під старість свій кут, у якому вони, хоча й умовно, могли вважати себе повними господарями, старі зажили у ньому тихо та скромно, немов винагороджуючи себе цією тишею та відокремленістю за суєтні роки важкого життя «в чужих людях». Перша їх оренда виявилося не зовсім вдалою, і відтепер вони дещо звузили справу. Алей на новому місці вони миттєво облаштувалися по-своєму. У куті, який займали ікони, оповиті плющем, у Яскульської разом із вербами та «грімницею»⁷ зберігалися якісь мішечки з травами та коріннями, якими вона лікувала чоловіка й селянських баб та мужиків, що приходили до неї. Ці трави наповнювали усю хату особливими специфічними пахощами, які нерозривно пов’язувалися в пам’яті будь-якого відвідувача зі згадкою про цей малесенький будиночок, про його тишу й порядок та про двох старих, що жили у ньому якимось незвичайним в наші дні тихим життям.

У товаристві цих старих зростала їхня єдина донька, невеличка дівчинка з довгою русою косою та блакитними очима, що вражала усіх при самому першому знайомстві якоюсь дивною солідністю, розлитою в усій її фігурі. Здавалося, спокій пізньої любові батьків відбився у характері доньки цією недитячою розсудливістю, плавним спокоєм рухів, задумливістю та глибиною блакитних очей. Вона ніколи не цуралась сторонніх, не ухилялась від знайомства з дітлахами та брала участь в їхніх іграх. Проте все це робилося з такою відвертою поблажливістю, немовби для неї особисто це було зовсім не потрібно. Дійсно, вона відмінно вдовольнялася своїм власним товариством, гуляючи, збираючи квіти, розмовляючи зі своєю лялькою, і все це з виглядом такої солідності, що подеколи здавалося, ніби перед вами не дитина, а крихітна доросла жінка.

IV

Одного разу Петрик був один на пагорбку біля річки. Сонце сідало, у повітрі стояла тиша, тільки мукання стада, що поверталося до села, долітало сюди, пом’якшене відстанню. Хлопчик тільки-но припинив грати та відкинувся на траву, віддаючись напівдрімотній млості літнього вечора. Він забувся на хвилину, як раптом чиїсь легкі кроки вивели його із дрімоти. Він із незадоволенням підвівся на лікті та прислухався. Кроки зупинилися біля підніжжя пагорбка. Хода була йому незнайома.

— Хлопчику! почув він раптом вигук дитячого голосу.— Чи не знаєш ти, хто тут зараз грав?

Сліпий не любив, коли порушували його самотність. Тому він відповів на запитання не дуже люб’язним тоном:

— Це я...

Легкий здивований вигук був відповіддю на цю заяву, і тієї самої миті голос дівчинки додав тоном простодушного схвалення:

— Як добре!

Сліпий промовчав.

— Чого ж ви не йдете? — запитав він потому, чуючи, що непрохана співрозмовниця продовжує стояти на місці.

— Нащо ж ти мене женеш? — спитала дівчинка своїм чистим та простодушно-здивованим голосом.

Звуки цього спокійного дитячого голосу приємно діяли на слух сліпого; тим не менш він відповів тим самим тоном:

— Я не люблю, коли до мене приходять...

Дівчинка засміялася:

— Отакої!.. Дивіться! Хіба вся земля твоя і ти можеш комусь заборонити ходити землею?

— Мама наказала усім, щоби сюди до мене не ходили.

— Мама? — перепитала замислено дівчинка.— А моя мама дозволила мені ходити над річкою...

Хлопчик, трохи розпещений загальною поступливістю, не звик до таких настирливих заперечень. Спалах гніву пройшов його обличчям нервовою хвилею; він трохи підвівся та заговорив швидко й збуджено:

— Ідіть, ідіть, ідіть!..

Невідомо, чим закінчилася би ця сцена, але цієї миті від садиби почувся голос Йохима, що кликав хлопчика до чаю. Він швидко збіг з пагорбка.

— Ах, який бридкий хлопчик! — почув він за собою відверто обурене зауваження.

V

Наступного дня, сидячи на тому самому місці, хлопчик згадав про вчорашнє зіткнення. У цьому спогаді тепер не було досади. Навпаки, йому навіть хотілося, аби знову прийшла ця дівчинка з таким приємним, спокійним голосом, якого він ніколи ще не чув. Знайомі йому діти голосно кричали, сміялися, билися і плакали, проте жоден з них не розмовляв так приємно. Йому стало шкода, що він образив незнайомку, яка, мабуть, ніколи більше не повернеться.

Дійсно, дня зо три дівчинка зовсім не приходила. Але на четвертий Петрусь почув її кроки внизу, на березі річки. Вона йшла тихо; берегова галька легко шурхотіла під її ногами; і вона наспівувала тихенько польську пісеньку.

— Послухайте-но! — гукнув він, коли вона з ним порівнялася.— Це знову ви?

Дівчинка не відповіла. Камінці все так само шурхотіли під її ногами. В удаваній безтурботності її голосу, що наспівував пісню, хлопчику чулася ще не забута образа.

Проте, пройшовши кілька кроків, незнайомка зупинилася. Дві-три секунди минули у мовчанні. Вона перебирала в цей час букет польових квітів, який тримала в руках, а він чекав на відповідь. У цій зупинці та мовчанні, що настало за нею, він вловив відтінок навмисної зневаги.

— Невже ви не бачите, що це я? — запитала вона нарешті з неабиякою гідністю, закінчивши з квітами.

Це просте запитання болісно відгукнулося в серці хлопчика. Він нічого не відповів, і лише його руки, якими він опирався на землю, якось судомно схопилися за траву. Але розмова вже почалася, і дівчинка, все стоячи на тому самому місці та займаючись своїм букетом, знову запитала:

— Хто тебе навчив так добре грати на дудці?

— Йохим навчив,— відповів Петрусь.

— Дуже добре! А чому ти такий сердитий?

— Я... не серджуся на вас,— сказав хлопчик стиха.

— Ну, то й я не серджусь… Давай гратися разом.

— Я не вмію гратися з вами,— відповів він похнюпившись.

— Не вмієш гратися?.. Чому?

— Так.

— Ні, чому ж?

— Так,— відповів він ледь чутно і ще більше похнюпився.

Йому не доводилося ще ніколи розмовляти з кимось про свою сліпоту, і простодушний тон дівчинки, що пропонувала з наївною наполегливістю це запитання, відгукнувся в ньому знову тупим болем.

Незнайомка піднялася на пагорбок.

— Який ти кумедний,— заговорила вона зі зверхнім жалкуванням, сідаючи поруч із ним на траві.— Це ти, мабуть, тому, що ще зі мною не знайомий. От узнаєш мене, тоді припиниш боятися. А я не боюся нікого.

Вона казала це з безтурботною ясністю, і хлопчик почув, як вона кинула собі у фартух купу квітів.

— Де ви взяли квіти? — спитав він.

— Там,— мотнула головою вона, вказуючи назад.

— На лузі?

— Ні, там.

— Отже, в гаї. А які це квіти?

— Невже ти не знаєш квітів?.. Ах, який ти дивний… слово честі, ти дуже дивний...

Хлопчик узяв у руку квітку. Його пальці швидко та легко торкнулися листя та вінчика.

— Це жовтець,— сказав він,— а ось це фіалка.

Потім він захотів у той самий спосіб познайомитися й зі своєю співрозмовницею: узявши лівою рукою дівчинку за плече, він правою почав обмацувати її волосся, потім повіки та швидко пробіг пальцями по обличчю, деінде зупиняючись та уважно вивчаючи незнайомі риси.

Усе це було зроблено так несподівано та швидко, що дівчинка, вражена подивом, не могла сказати ані слова; вона лише дивилася на нього широко розплющеними очима, у яких відбивалося почуття, близьке до жаху. Тільки тепер вона помітила, що в обличчі її нового знайомого є щось незвичайне. Бліді й тонкі риси застигли на виразі напруженої уваги, що якось не гармоніював з його нерухомим поглядом. Очі хлопчика дивилися кудись, без жодного відношення до того, що він робив, і в них дивно переливався відблиск сонця, що сідало. Усе це здалося дівчинці на єдину мить просто важким кошмаром.

Вивільнивши своє плече з руки хлопчика, вона раптом скочила на ноги й заплакала.

— Навіщо ти лякаєш мене, бридкий хлопчиську? — заговорила вона гнівно, крізь сльози.— Що я тобі зробила?.. Навіщо?..

Він сидів на тому самому місці, спантеличений, із низько схиленою головою, і дивне почуття — суміш досади та приниження — наповнило болем його серце. У перший раз ще довелося йому зазнати приниження каліки; у перший раз узнав він, що його фізична вада може викликати не одну жалість, а й переляк. Звісно, він не міг ясно усвідомити важке почуття, що пригнічувало його, але від того, що усвідомлення це було неясним та тьмяним, воно приносило не менше страждання.

Почуття пекучого болю та образи підступило до його горла; він упав на траву й заплакав. Плач цей ставав усе сильнішим, судомні ридання струшували усе його маленьке тіло, тим більше що якась уроджена гордість примушувала його пригнічувати цей спалах.

Дівчинка, яка збігла вже з пагорбка, почула ці глухі ридання та з подивом обернулася. Бачачи, що її новий знайомий лежить обличчям до землі й гірко плаче, вона відчула співчуття, тихо зійшла на пагорбок та зупинилася над плачучим.

— Послухай-но,— заговорила вона стиха,— про що ти плачеш? Ти, звісно, гадаєш, що я наскаржуся? Ну, не плач, я нікому не скажу.

Слово співчуття та ласкавий тон викликали в хлопчика ще більший нервовий спалах плачу. Тоді дівчинка присіла біля нього навпочіпки; просидівши так із півхвилини, вона тихо торкнулася його волосся, погладила його голову і потім, з м’якою наполегливістю матері, яка заспокоює покарану дитину, підняла трохи його голову та почала витирати хустинкою заплакані очі.

— Ну, ну, припини ж! — заговорила вона тоном дорослої жінки.— Я давно не серджуся. Я бачу, що ти жалкуєш, що налякав мене…

— Я не хотів налякати тебе,— відповів він, глибоко зітхаючи, аби приглушити нервові напади.

— Добре, добре! Я не серджуся!.. Адже ти більше не будеш.— Вона трохи підняла його з землі та намагалася всадовити поруч із собою.

Він скорився. Тепер він сидів, як і раніше, обличчям у бік заходу, і, коли дівчинка знову поглянула на це обличчя, освітлене червонуватим промінням, воно знову видалося їй дивним. В очах хлопчика ще бриніли сльози, проте очі ці були як і раніше нерухомі, риси обличчя раз по раз пересмикувалися від нервових спазмів, але разом із тим у них видно було недитяче, глибоке й тяжке горе.

— А все-таки ти дуже дивний,— проказала вона із замисленим співчуттям.

— Я не дивний,— відповів хлопчик із жалісною гримасою.— Ні, я не дивний… Я… я — сліпий!

— Сліпи-ий? — протягла вона співучо, і голос її здригнувся, ніби це сумне слово, стиха вимовлене хлопчиком, нанесло невиправного удару в її маленьке жіноче серце.— Сліпи-ий? — повторила вона голосом, який ще більш здригнувся, і, немовби шукаючи захисту від нездоланого почуття жалості, що охопило всю її, вона раптом обхопила шию хлопчика рученятами та припала до нього обличчям.

Вражена раптовістю сумного відкриття, маленька жінка не втрималася на висоті своєї солідності, і, перетворившись зненацька на засмучену та безпорадну в своєму смутку дитину, вона, в свою чергу, гірко та невтішно заплакала.

VI

Кілька хвилин минуло в мовчанні.

Дівчинка припинила плакати і тільки час від часу схлипувала, приходячи у себе. Повними сліз очима вона дивилася, як сонце, ніби обертаючись у розпеченій атмосфері заходу, занурювалося за темну рису обрію. Промайнув ще раз золотий край вогняної кулі, потім бризнули дві-три гарячі іскри, і темні обриси дальнього лісу спливли раптом непереривною синюватою рисою.

З річки потягло прохолодою, і тихий мир вечора, що насувався, відбився на обличчі сліпого; він сидів зі схиленою головою, мабуть, здивований цим виразом гарячого співчуття.

— Мені шкода… — все ще схлипуючи, проказала нарешті дівчинка на пояснення своєї слабкості.

Потім, дещо оволодівши собою, вона зробила спробі перевести розмову на сторонній привід, до якого вони обидва могли ставитися байдуже.

— Сонечко сіло,— вимовила вона замислено.

— Я не знаю, яке воно,— була сумна відповідь.— Я його тільки… відчуваю...

— Не знаєш сонечка?

— Так.

— А... А свою маму... теж не знаєш?

— Мати знаю. Я завжди здалека впізнаю її ходу.

— Так, так, це правда. І я із заплющеними очима впізнаю свою мати.

Розмова набула спокійнішого характеру.

— Знаєш,— заговорив сліпий з деяким пожвавленням,— адже я відчуваю сонце і знаю, коли воно закотилося.

— Чому ти знаєш?

— Тому що… розумієш.. Я сам не знаю чому...

— А-а! — протягла дівчинка, мабуть, цілком вдоволена цією відповіддю, і вони обидва помовчали.

— Я можу читати,— перший заговорив знову Петрусь,— і скоро навчуся писати пером.

— А як же ти?.. — почала була вона і раптом сором’язливо замовчала, не бажаючи продовжувати делікатного допиту. Проте він її зрозумів.

— Я читаю у своїй книжці,— пояснив він,— пальцями.

— Пальцями? Я б ніколи не навчилася читати пальцями… Я й очима погано читаю. Батько каже, що жінки погано розуміють науку.

— А я можу читати навіть французькою.

— Французькою!.. І пальцями… який ти розумний! — відверто зраділа вона.— Проте я боюся, як би ти не застудився. Он над річкою який туман.

— А ти сама?

— Я не боюся; що мені зробиться.

— Ну, то й я не боюся. Чи можливо, аби чоловік застудився швидше за жінку? Дядько Максим каже, що чоловік не мусить нічого боятися: ані холоду, ані голоду, ані грому, ані хмари.

— Максим?.. Це який на милицях?.. Я його бачила. Він страшний!

— Ні, він анітрохи не страшний. Він добрий.

— Ні, страшний! — переконано повторила вона.— Ти не знаєш, бо не бачив його.

— Та як я його не знаю, коли він мене усього вчить.

— Б’є?

— Ніколи не б’є і не кричить на мене… Ніколи...

— Це добре. Хіба можна бити сліпого хлопчика? Це було б грішно.

— Так він же нікого і не б’є,— сказав Петрусь дещо розгублено, оскільки його чутке вухо зачуло кроки Йохима.

Дійсно, висока фігура хохла намалювалася за хвилину на пагорбкуватому гребені, що відділяв садибу від берега, і його голос далеко розкотився у тиші вечора:

— Па-ани-ичу-у!

— Тебе кличуть,— сказала дівчинка, підіймаючись.

— Так. Але мені не хотілося б іти.

— Іди, іди. Я до тебе завтра прийду. Тепер на тебе чекають і на мене теж.

VII

Дівчинка точнісінько дотримала свою обіцянку і навіть раніше, ніж Петрусь міг на це розраховувати. Наступного ж дня, сидячи у своїй кімнаті за звичайним уроком із Максимом, він раптом підняв голову, прислухався і сказав із пожвавленням:

— Відпусти мене на хвилинку. Там прийшла дівчинка.

— Яка ще дівчинка? — здивувався Максим та пішов слідом за хлопчиком до вхідних дверей.

Дійсно, учорашня знайомиця Петруся тієї самої миті увійшла до брами садиби та, побачивши Анну Михайлівну, що крокувала двором, вільно пішла просто до неї.

— Чого тобі, мила дівчинко, треба? — запитала та, гадаючи, що її прислали у справі.

Маленька жіночка солідно простягла їй руку та запитала:

— Це у вас є сліпий хлопчик?.. Так?

— У мене, мила, так, у мене,— відповіла пані Попельська, милуючись її ясними очима та свободою її поводження.

— От, чи бачите… Моя мама відпустила мене до нього. Чи можу я його бачити?

Але цієї хвилини Петрусь сам підбіг до неї, а на ганку з’явилася фігура Максима.

— Це вчорашня дівчинка, мамо! Я тобі казав,— вимовив хлопчик, вітаючись.— Тільки в мене зараз урок.

— Ну, цього разу дядько Максим відпустить тебе,— сказала Анна Михайлівна,— я у нього попрошу.

Між тим крихітна жіночка, що почувалася, певно, цілком як удома, пішла назустріч Максимові, що підходив до них на своїх милицях, і, протягши йому руку, вимовила тоном зверхнього схвалення:

— Це добре, що ви не б’єте сліпого хлопчика. Він мені казав.

— Невже, панночко? — запитав Максим із комічною поважністю, приймаючи до своєї широкої руки малесеньку руку дівчинки.— Який я вдячний своєму вихованцеві, що він зміг прихилити до мене таку чарівну особу.

І Максим розсміявся, погладжуючи її руку, яку тримав у своїй. Між тим дівчинка продовжувала дивитися на нього своїм відкритим поглядом, що відразу завоював його жінконенависницьке серце.

— Дивись-но, Аннусю,— звернувся він до сестри з дивною посмішкою,— наш Петро починає заводити самостійні знайомства. Таж погодься, Аню... незважаючи на те що він сліпий, він все-таки зумів зробити непоганий вибір, чи не так?

— Що ти маєш на увазі, Макс? — спитала молода жінка суворо, і гарячий рум’янець залив усе її обличчя.

— Жартую! — відповів брат лаконічно, бачачи, що своїм жартом він зачепив болючу струну, відкрив таємну думку, що ворушилася у передбачливому материнському серці.

Анна Михайлівна ще дужче почервоніла і, швидко нахилившись, із поривом пристрасної ніжності обійняла дівчинку; остання прийняла неочікувану бурну ласку все з тим самим ясним, хоча й дещо здивованим поглядом.

VIII

Із цього дня між посесорським будиночком та садибою Попельських зав’язалися найближчі взаємини. Дівчинка, яку звали Евеліною, приходила щодня до садиби, а за деякий час вона теж стала ученицею Максима. Спочатку цей план сумісного навчання не дуже сподобався панові Яскульському. По-перше, він уважав, що коли жінка вміє записати білизну та вести домашню видаткову книгу, то цього цілком достатньо; по-друге, він був добрий католик і вважав, що Максимові не слід було воювати з австрійцями, всупереч ясно висловленій волі «отця-папежа»¹. Урешті-решт, його тверде переконання полягало в тому, що на небі є Бог, а Вольтер² і вольтер’янці³ киплять в пекельній смолі⁴, яка доля, на думку багатьох, призначалася і Максиму. Проте під час ближчого знайомства він мав визнати, що цей єретик та шибеник — людина дуже приємного норову та великого розуму, і через це посесор пішов на компроміс⁵.

Тим не менш деяке занепокоєння борсалося в глибині душі старого шляхтича, і тому, привівши дівчинку для першого уроку, він заважив за потрібне звернутися до неї із урочистою та піднесеною промовою, яка, утім, більше призначалася для слуху Максима.

— Ось що, Вельо… — сказав він, узявши доньку за плече та поглядаючи на її майбутнього вчителя.— Пам’ятай завжди, що не небі є Бог, а в Римі є святий його «папіж». Це тобі кажу я, Валентин Яскульський, і ти маєш мені вірити, бо я твій батько,— це primo⁶.

При цьому відбувся значущий погляд у бік максима; пан Яскульський підвреслював свою латину, даючи зрозуміти, що і він не цурається науки і в разі чого його важно ввести в оману.

— Secundo¹, я — шляхтич уславленого гербу², у якім разом із «копною та вороною» не дарма позначається хрест у синім полі. Яскульські, хоч і гарні лицарі, неодноразово змінювали мечі на требники³ і завжди розуміли щось у справах неба, тому ти маєш мені вірити. Ну, а в іншому, що стосується orbis terrarum⁴, тобто всього земного, слухай, що тобі скаже пан Максим Яценко, та вчися добре.

— Не бійтеся, пане Валентине,— посміхаючись, відповів на цю промову Максим,— ми не вербуємо панєнок⁵ для загону Гарібальді.

IX

Сумісне навчання виявилося дуже корисним для обох, Петрусь йшов, звісно, попереду, проте це не виключало деякого змагання. Крім того, він допомагав їй часто вчити уроки, а вона знаходила іноді дуже вдалі прийоми, щоб пояснити хлопчикові щось важно зрозуміле для нього, сліпого. Крім того, її товариство вносило до його занять щось своєрідне, надавало його розумовій праці особливого тону приємного збудження.

Загалом ця дружба була справжнім даром доброзичливої долі. Відтепер хлопчик не шукав уже повної усамітнення; він знайшов те спілкування, якого не могла йому дати любов дорослих, і в хвилину чуткого душевного спокою йому приємна була її близькість. На скелю чи на річку вони завжди вирушали вдвох. Коли він грав, вона слухала його з наївним захопленням. Коли ж він відкладав дудку, вона починала передавати йому свої дитячі живі враження від навколишньої природи; звісно, вона не вміла виражати їх с достатньою повнотою відповідними словами, проте в її нескладних розповідях, в їхньому тоні він уловлював характерний колорит⁶ кожного описуваного явища. Так, коли вона говорила, наприклад, про темряву, що розкинулася над землею сирої та чорної ночі, він немов чув цю темряву в тонах її боязкого голосу, що стримано лунали. Коли ж, піднявши догори замислене обличчя, вона повідомляла йому: «Ах, яка хмара йде, яка хмара темна-претемна!» — він відчував одразу нібито холодний подув і чув у її голосі лячний шерех чудовиська, що повзе небом, десь у далекій висоті.