Розділ хххvi. Емілі та Кассі

Коли Кассі постукала до кімнати Емілі, дівчина не відчинила. Жінка увійшла сама і побачила, що Еммі забилася у дальній куток кімнати і сиділа там навпочіпки, бліда і налякана. Дівчина стрепенулася від скрипу дверей, але коли побачила, що це не Легрі, то схопила Кассі за руку і мовила щиро:

— Кассі! Я така рада, що ти прийшла! Я думала, що це… Господи, якби ти тільки знала, що внизу коїться…

— Я знаю це краще за будь-кого! — невесело усміхнувшись, відповіла жінка.— Я цього наслухалася за п’ять років, тож мене вже нічого не дивує і не лякає.

— Кассі, давай втечемо звідси! Байдуже куди, хоч би й на багнище, що кишить зміями! Невже немає шляху для порятунку?

— Звідси лише одна дорога, дитинко,— в могилу… — сумно похитала головою Кассі.

— Не може бути, щоб за стільки років ти навіть не спробувала втекти!

— Досить і того, що я бачила, чим закінчувалися спроби інших.

— Я волію тинятися болотами і чагарниками, обминати зміїні кубла, їсти траву та кору дерев! Це все одно краще, ніж жити тут, коло цього недолюдка.

— Ти не перша, хто так каже. Але одна справа — мріяти про втечу, а інша — втікати, наражаючись на смертельну небезпеку. На багнищі довго не протягнеш, пси винюхають, а потім втікача повернуть сюди… а що на нього чекає тут, тобі краще не знати!

— Ну що він зробить, якщо впіймає? Що? — спитала дівчина, зі страхом і надією очікуючи відповіді.

— Страшно навіть подумати, яке покарання він вигадає. Цей монстр вивчав своє ганебне ремесло серед піратів у Вест-Індії. Ти не зможеш заснути, якщо я розповім тобі, яких його «подвигів» я тут надивилася. Бувало, мені тижнями вчувалися крики його жертв, яких він піддавав несамовитим тортурам. Ти ж іще не бачила пустиря за селищем, і сухого дерева з обвугленим стовбуром… а навіть якби бачила, ніхто тобі не скаже, що там відбувалося, бо ця правда страшна.

— Скажи мені!

— Не скажу. Про це згадати страшно, не те що розповідати. Боже, що ж буде завтра, якщо Том відмовиться виконувати його волю?..

— Господи! — прошепотіла Емілі, аж збліднівши від жаху.— Що ж робити, Кассі, як нам тут жити?

— Роби те, що і я — пий! Я спершу також не могла звикнути, але тепер я без вина не вижила б. Людині потрібно мати хоча б якусь радість у житті. Ото вип’ю — і вже не так страшно.

— Мати мене застерігала: «Не пий, доню, ніколи…» — сказала Емілі.

— Мама… — гірко вимовила Кассі.— Яке має значення, чого нас вчили, як нас виховували? Ми навіть собі не належимо, які там батьки?! Он воно як! Пий, Еммі, пий, скільки можеш — так легше жити.

— Кассі, Кассі, пожалій же ти мене!

— А я й жалію, адже у мене також була донька! Де вона? Хто нею володіє зараз? Тільки Бог це знає. Мабуть, повторює мою долю. І її дітей чекає таке саме. І так — до кінця світу! Над нами тяжіє вічне прокляття!

— Краще б я не народилася на білий світ! — вигукнула Емілі розпачливо.

— О, це улюблена фраза рабів! Я також нею грішила. От тільки духу бракує, щоб покінчити з життям,— зізналася Кассі.

— Це гріх, великий гріх… — прошепотіла Емілі.

— Я вже нічого не розумію. А жити так, як ми, не гріх? Але монахині розповідали нам про загробне життя, і я боюся вмирати отак… Якби смерть була кінцем — тоді запросто, а так…

Емілі затулила обличчя руками.

Ти м часом свято внизу закінчилося. Легрі, п’яний, мов чіп, завалився спати просто у вітальні, заледве доповзши від столу до канапи. Він рідко напивався отак, бо був чолов’яга здоровий. Цього разу загострене почуття обережності, яке не дозволяло йому втрачати контроль над усім і над собою в тому числі, йому зрадило.

Того вечора Легрі напився свідомо. Він хотів будь-що прогнати докори сумління, які так несподівано воскресли в його душі. Він погуляв зі своїми посіпаками, як чорти у пеклі, і тепер спав. Та чи спокійним був його сон?

Бідолашна грішна душа навіть не підозрює, що, віддаючись у обійми сну, вона наближається до часу помсти на загрозливу відстань. Сон Легрі був неспокійним, сповненим дивних видінь. Останнє з них — жіноча фігура у білому савані. Холодна рука торкнулася його чола. Він упізнав цей дотик, навіть не бачачи обличчя жінки, і затремтів від жаху. Потім уже згадуване пасмо знову обвило його пальці, посунулося вище — і ось це вже не відрізаний локон волосся, а змія стискає його шию і перекриває дихання. У цю мить йому вчувся чийсь нерозбірливий, але моторошний шепіт. Раптом перед ним нізвідки виникла безодня, у яку хтось настирливо штовхав його. Легрі відбивався від цих безжальних рук і боявся дізнатися, озирнувшись, чиї вони. Та цікавість перемогла. Це була Кассі. Вона сміялася якимсь демонічним сміхом. За нею стовбичила примара, але вже без савана — його мати. Вона повільно відвернулася від Легрі, а він, не втримавшись на краю, стрімголов полетів у прірву, над якою скакали, реготали і плювали йому услід біси…

Легрі прокинувся увесь мокрий. Вже світало. Вранішня зоря дивилася із небес на землю. Який же прекрасний новий день! Своєю урочистістю він хоче сказати кожній людині: «Тобі даровано ще один шанс заслужити вічне блаженство. Не проґав його!» Але Легрі ці знаки читати не умів. Він настільки загруз у гріхах, що просто не помічав довкола себе нічого доброго. Розплющивши запухлі очі, з новим днем він привітався, як звичайно, лайкою. Але ж це і для нього також, як і для всіх інших, світила вранішня зоря. Це диво він сприймав як щось звичайне і взагалі не задумувався над цим. Не помічаючи краси нового дня, він, похитуючись, підвівся, налив собі коньяку і випив одразу півсклянки.

— Ну й чортівня ж мені наснилася! — цими словами він зустрів Кассі, яка саме увійшла до вітальні.

— Далі буде гірше,— сухо застерегла Кассі.

— Чого б це?

— Недовго чекати, дізнаєшся сам,— відрубала жінка.— І послухайся, Саймоне Легрі, моєї поради…

— Якось і без твоїх настанов обійдуся! — перебив він її.

— А все-таки ти мене послухай і дай Томові спокій,— продовжувала Кассі, наводячи лад у кімнаті після вчорашнього п’яного дебошу.

— Чого це ти так про того чорнопикого піклуєшся?

— Ех, шкода мені тебе — ти ж бо страждаєш на дефіцит розуму, щоб не калічити невільників у сезон збору бавовни! А за нього ти, між іншим, заплатив тисячу двісті доларів. Та до цього мені байдуже й поготів. Твої гроші — ти їх і тринькай. Я зробила для нього все, що в моїх силах.

— Он як? А хто тебе просить втручатися?

— Ніхто… і ніхто не дякує, що я виходила не одного твого невільника. А це зберігає чималі грошенята в твоєму гаманці. Жодного слова вдячності! Ох, програєш ти своє парі, Легрі, точно програєш!

Плантатори були дивними людьми. Вони тримали рабів не для того, щоб гарно і легко жити. Збирання бавовни було чимось схожим на спорт. Кожен із них хотів переплюнути іншого плантатора за кількістю зібраної сировини. Так, вони змагалися, парі було самоціллю. Саймон Легрі того разу побився об заклад із сусідами, що саме з його полів буде зібрано найбільший врожай. Мудра і хитра Кассі про це знала, тож і вирішила зачепити найтоншу струну, щоб порятувати Тома.

— Та добре вже. Досить із нього на перший раз,— сказав Легрі.— Нехай тільки вибачиться переді мною і пообіцяє більше не клеїти дурня.

— Цього ти від нього не дочекаєшся,— сказала Кассі.

— Не дочекаюся? — здивувався самовпевнений рабовласник.

— Ні,— підтвердила жінка.

— З якого б це дива він відмовлявся перепрошувати? Хто він такий? — зневажливо обурився Легрі.

— Бо правда на його боці й він у цьому впевнений. Том не зробив нічого поганого.

— А непослух — це, по-твоєму, добре? — заревів Легрі.— Обов’язком негра є виконання того, що йому накаже господар, а цей… Думи думає! Справедливо, несправедливо, на чиєму боці правда… Та тьху на його високоповажну думку! Та я його…

— Що «та ти його»? Скалічиш остаточно, щоб він не міг працювати, а ти програв своє парі?

— Він швидко підніме білий прапор. Знаю я цих негрів — вони усі боягузи. Вже нині вранці скавучатиме, як цуценя без материної цицьки!

— Цей не буде, Саймоне. Таких людей ти у своєму житті ще не зустрічав. Том умиратиме повільною, страдницькою смертю, але в тому, що вважає справедливим, не каятиметься.

— Зараз ми це з’ясуємо,— сказав Легрі, виходячи з вітальні.— Де він? — гаркнув він.

— У комірці біля майстерні,— відповіла Кассі.

У присутності інших, а особливо Кассі, Легрі напускав на себе поважного вигляду, вдаючи героя. Але сьогодні застереження і поради цієї жінки справили на нього враження. До того ж із голови не йшли нічні марення і вчорашній оберіг. Тож він вирішив навідатися до Тома без свідків і відкласти жорстоке покарання до більш слушного часу на той випадок, якщо непокірний негр і надалі козиритиметься.

Розповімо, як зустрів цей ранок Том. Вранішня зоря зазирнула і в маленьке віконце комірки, де зазвичай відлежувалися покарані негри. Томові здалося, що разом із цим сяйвом до його тимчсового прихистку прилинули і слова з Біблії: «Я — Давидів корінь і рід, ясна і досвітня зоря!» Застереження Кассі не налякали його. Він сприйняв їх як божественний заклик, як попередження, що скоро він зустріне Бога. Можливо, цей день, який саме зароджується у небі, стане його останнім земним днем? Його серце забилося частіше від радісного передчуття зустрічі з небом. Він так багато думав про це, так часто уявляв собі величавий Господній престол на небі, оздоблений незгасимою «веселкою, подібною до смарагду», світлих янголів, їхні голоси, ореоли, пальмове гілля, звуки божественної арфи… Невже він побачить усе це ще до заходу сонця?..

Том почув, що хтось наближається до комірки. Він упізнав цю важку ходу — то був Легрі. Але Том навіть не здригнувся, коли його силует окреслився на вході. Він був готовий до всього.

— Ну, як ся маєш, непокірний друже? — почав Легрі, копнувши його носаком грубого чобота.— Чи засвоїв учорашній урок? Мабуть, не сподобалось? Та нічого: важко вчитися — легко працювати. Здається, ти порозумнішав. Не читатимеш більше проповідей бідолашним грішникам?

Том не відповідав.

— Ану вставай, скотино! — верескнув Легрі, ще раз його копнувши.

Ослабленому Томові цей наказ було виконати дуже важко, та він старався. Коли з його старань нічого не вийшло, Легрі зареготав:

— Щось ти сьогодні якийсь кволий. Чи, бува, не застудився? — знущався рабовласник.

Том, зробивши неймовірне зусилля, встав і завмер, дивлячись на господаря.

— Ото чортяка! Ти ще на ногах можеш втриматися? — здивувався Легрі, змірявши невільника поглядом.— Певно, тобі мало всипали! Та забудьмо про це, Томе. Ставай на коліна і вибачайся за вчорашнє.

Том і бровою не повів, стоячи так само непорушно, як і до цього.

— На коліна, собако паршивий! — гаркнув Легрі, стьобнувши його батогом.

— Господарю,— сказав Том,— я ні в чому не провинився, але вчинив так, як велить мені моя совість. І наступного разу я зроблю так само, хоч би що мені не загрожувало.

— Та ти… Ти просто уявити собі не можеш, що я з тобою зроблю! Вчорашнє — це так, забавки, щоб моїм помічникам нудно не було! Цікаво, якої ти заспіваєш, якщо тебе прив’яжуть до дерева і смажитимуть на повільному вогні? Приємно лоскотатиме тіло, га?

— Господарю,— відповів Том,— я знаю, що ви із моїм тілом можете зробити усе, навіть найстрашніше, але… — християнин підняв голову і простягнув руки до неба,— Ваша влада наді мною закінчиться у той момент, коли ви вб’єте мою плоть. А тоді настане вічність!

Останнє слово справило різні враження на праведника та грішника. Перший засвітився радістю, а душа другого скорчилася, як від укусу скорпіона. Легрі аж зубами заскреготав, але від люті не зміг вимовити й слова. А Том, позбувшись пут страху, продовжував говорити твердим спокійним голосом:

— Ви, господарю, купили мене, і я вірно та старанно на вас працюватиму. Мої час, сила і уміння — це все ваше. Але душа моя не належить нікому зі смертних. Жити мені чи померти — це вирішує Бог. А помирати я не боюся, господарю. Ви можете зашмагати мене до смерті, заморити голодом, живцем спалити… я вже давно чекаю смерті.

— Не все так просто. Перед тим, як померти, ти спершу скоришся мені,— втрачаючи над собою контроль, зірвався на крик Легрі.

— Цього не буде! Я маю підтримку.

— Та ти що, справді? І хто ж заступиться за ницого раба?

— Всемогутній Господь,— спокійно відповів Том і підкріпив своє переконання словами з одного гімну:

Господь — мій помічник, і я не злякаюсь нікого: що зробить людина мені?

— Погань! — крикнув Легрі, одним ударом зваливши Тома з ніг.

Чиясь ніжна холодна рука торкнулася руки Легрі. Цей дотик нагадав йому сьогоднішній нічний кошмар. Він озирнувся і побачив Кассі.

— Не будь дурнем,— сказала вона французькою.— Даремно ти не послухався моєї поради. Дай йому спокій. Я його виходжу, і скоро він зможе працювати.

У кожного є своє вразливе місце, так звана «ахіллесова п’ята». У Легрі це було марнославство, а в цьому конкретному випадку — парі. Він би собі не пробачив, програвши його, тому вирішив на деякий час залишити Тома у спокої.

— Гаразд, роби, що хочеш,— дав він добро на відновлення працездатності свого раба. Потім повернувся до Тома: — Запам’ятай, негре, я не добив тебе тільки тому, що маю зараз важливіші справи. Та й робочі руки потрібні, сезон… Але потім я тобі пригадаю твою зухвалість. Вся твоя чорна шкіра терпнутиме! Знай і бійся вже тепер! — і Легрі, різко розвернувшись, пішов геть.

— Дочекаєшся і ти, нелюде, того, що заслужив,— просичала йому вслід Кассі, коли він вже не міг почути її слів. Потім жінка співчутливо запитала у Тома: — Як ти, бідолашний?

— Янгол із небес стримав на деякий час лев’ячий гнів,— сказав Том.

— Так, Томе, лише на певний час,— погодилася Кассі.— Тепер же тобі не позаздриш, він мстивий. Буде щодня заганяти тебе під землю, повільно питиме твою кров. Я його знаю, як ніхто!