Квіти взимку

Щоб холодний вітер був запашний? — Вдруге розквітли квіти.

Нарцис цвіте! Віддзеркалюються одне в одному біла ширма і квітка.

ЗИМА

Води висохла, каміння оголилось! — А відчуття зими нема.

Зимовий сад уночі! І місяць — тонюсінькій, як ниточка, і пісня цикади...

(Переклад Г. Туркова)

Роберт Бернс

Мое серце в верховині

Моє серце в верховині і душа моя, Моя дума в верховині соколом буя, Моя мрія в гори лине наздогін вітрам, Моє серце в верховині, де б не був я сам. Будь здорова, верховино, любий рідний край, Честі й слави батьківщино, вольності розмай! Хоч іду я на чужину, повернуся знов, Моє серце в верховині і моя любов.

Прощавайте, сині гори, білії сніги, Прощавайте, темні звори й світлії луги! Прощавайте, пущі дикі й тіняві гаї, Прощавайте, буйні ріки й бистрі ручаї! Моє серце в верховині і душа моя, Моя дума в верховині соколом буя, Моя мрія в гори лине наздогін вітрам, Моє серце в верховині, де б не був я сам.

(Переклад М. Лукаша)

Роберт Бернс

Прощання з горами

Прощайте, висоти, і північ — прощай! Вітчизно одваги, достойності край! В які б не зайшов я найдальші краї, Любитиму завжди я гори свої.

Лети, моє серце, у гори, у даль, Лети, моє серце, до рік і проваль, Слідами біжи по стежках — Там, там моє серце, в захмарних краях!

Прощайте, верхівлі, убрані в сніги, Прощайте, обриви й зелені луги, Прощай, непроглядна дібров гущина, Прощай, водоспадів могутня луна!

Лети, моє серце, у гори, у даль, Лети, моє серце, до рік і проваль, Слідами біжи по стежках — Там, там моє серце, в захмарних краях!

(Переклад В. Мисика)

Генрі Лонґфелло

Пісня про Гайавату (уривки)

Там, де плеще Гітчі-Гюмі, Де шумить Велике Море, Оселилася Нокоміс. За її вігвамом, ззаду, Темний ліс стояв стіною, Вічно темні нетрі сосон І ялин в червоних шишках. Перед ним прозорі хвилі На пісок лилися з шумом. В лиску сонячнім горіло, Як в огні, Велике Море.

Тут Нокоміс доглядала І виховувала хлопця... Тут зробила і зв’язала Із кори йому колиску, Намостила моху в неї, Трав болотяних підклала І гойдала Гайавату, Промовляючи суворо: «Ева-ія, совенятко, Що там світиться в вігвамі І чиї блищать там очі?! Ева-ія, совенятко!» Показала танець смерті В час північний, в час зимовий, Вояків відважних тіні, Чорні тіні в зброї, в перах, Показала Гайаваті Путь всіх привидів і духів — Білу путь на темнім небі, Повну привидів і духів.

Так навчилося хлоп’ятко Розуміють пташину мову І узнало всі їх тайни: Як вони звивають гнізда, Як живуть вони зимою. Часто з ними розмовляло, Звало всіх: «Мої курчата».

Потім став він розуміти Мову звірів і дізнався Про ім’я їх, про їх тайни: Де ховає горішки білка, Чом така моторна сарна, А Вабассо — полохливий, Часто з ними розмовляв він, Звав «братами Гайавати».

Пронеслись літа дитинства, Ось і виріс Гайавата, Гри і забавки дитячі, І старих глибокий досвід, Полювання і роботу — Все збагнув і зрозумів він.

Про свого, бувало, батька Він розпитує Нокоміс... І Нокоміс розказала Все онукові, що знала. Розказала про Венону, Про її прекрасну вроду, Як її лукаво зрадив Віроломний Меджеківіс... І, як вугіль, загорілось Гнівом серце Гайавати. Я провідати його хочу В Царстві Західного Вітру Біля брами, там, де Захід». Обережна Нокоміс Говорила Гайаваті: «Не ходи, о Гайавато, В Царство Західного Вітру: Він уб’є тебе лукавством І загубить чарівництвом».

Так ішов він далі, далі, Все на Захід, все на Захід. І прийшов до Гір Скелястих В Царство Західного Вітру, Де сидів на верхогір’ях Всіх Вітрів Владика дужий, Стародавній Меджеківіс.

Дні проходили в розмовах. Меджеківіс все минулим Похвалявся Гайаваті, Хваставсь мужністю своєю І пригадував пригоди Та свою страшну відвагу, Говорив, що він до смерті Заворожений навіки.

Мовчки слухав Гайавата, Як хвалився Меджеківіс, Із усмішкою терпляче Перед ним сидів і слухав. Ні погрозою, ні рухом, Ні єдиним навіть словом Гайавата не озвався! Та, як вугіль, розпікалось Гнівом серце Гайавати. І озвався Гайавата: «О лукавий «Меджеківіс! Ти се люто вбив Венону, Ти зірвав весняну квітку, Розтоптав її ногами! Признавайся, признавайся!» І признався Меджеківіс, Тихо голову він сиву Опустив з глибоким смутком: Що ж, мовляв, я винен, сину.

Грізно глянув Гайавата, Швидко встав, і в ту ж хвилину Руку він заніс на скелю в рукавиці, Мінджікевон. Розломив її верхів’я, Розтрощив її на скалки І почав на батька кидати. І, як вугіль, розпеклося Гнівом серце Гайавати.

І почався бій смертельний Між Скелястими Горами. Сам Орел Війни могутній Знявся з клекотом і криком, З диким криком сів на скелі І почав крилом він бити. Наче дерево у бурю, Розрізав комиш повітря, Наче град, летіло з скелі З тріском, гуркотом каміння.

«Годі, годі, Гайавато! — Крикнув голосно нарешті.— Ти мене безсилий вбити! Смерть безсмертного не займе! Я хотів лише дізнатись Про твою відвагу — силу, І ти вартий нагороди.

Повернись в свою країну, До свого вернись народу І живи, працюй з народом! Ти річки розчистить мусиш, Обробити йому землю, Вбити всіх страховищ диких, Вбити всіх гадюк — Кінебік, Як убив я Міше-Мокву, Велетенського Ведмедя. А коли твій час настане І засяють над тобою Очі Погока із ночі, Поділю з тобою царство, І царем тоді ти станеш Над Ківайдіном навіки».

І на Схід, у рідну землю, Йде веселий Гайавата, Він забув про гнів пекельний, Він забув про помсту люту... Йде в свій край, і все навколо Його радістю вітає.

Тільки раз на мить загаявсь, Тільки раз він зупинився, Щоб купить в краю Дакотів Гострих клюг собі на стріли.

Там, в долині, де сміялись І летіли вниз, в безодню, Між зеленими дубами Водоспади Міннегаги. Жив старий Дакот суворий. Він робив до стріл голівки І клюги із халцедону.

Молода дочка жила з ним, Прудконога, наче річка, І примхлива, наче бризки Водоспадів Міннегаги. У очах, як вугіль, чорних Світло й тіні в неї грались, А свавільний ніжний голос. То дзвенів веселим сміхом, То палким, дражливим гнівом. Батько в шану водоспадів Дав ім’я їй — Міннегага.

Хто розкаже, що ховає Молоде юнацьке серце, Хто б сказав, про що в дорозі Мовчки марив Гайавата? Все Нокоміс розказав він, Як додому повернувся, Про двобій і про розмову З Меджеківісом могутнім. Та про дівчину, про стріли Не промовив він ні слова!

Двох мав друзів Гайавата, Двох незмінних вірних друзів. Серце, душу Гайавати Знали в радощах і в горі Тільки двоє: дужий Квазінд І музика Чайбайабос.

І до їх вігвамів стежка Не вкривалася травою. Плітки, брехні і намови Не могли їх посварити І зробити ворогами. Тільки втрьох вони братались, Щиро радилися вкупі І ділилися думками. Всі вони хотіли щастя Всім країнам, всім народам.

Там, де ллється Гітчі-Гюмі, Де шумить Велике Море, Стала там стара Нокоміс І до хмар на захід сонця, До вечірніх пурпурових, Простягла сердито руку. «Там живе Ворожбит лютий, Меджісогвон — Дух Багатства, Той, кого Пером Перлистим Називають всі народи.

Він се вбив лукаво батька, Коли з місяця на землю Той спустивсь мене шукати І розшукував усюди. Се ворожий Меджісогвон Посилає нам хвороби, Посилає лихоманки, Білим дихає туманом І смертельним паруванням Трясовин гнилих і вогких.

Лук візьми свій, Гайавато! Гострих стріл візьми з собою. І березову пірогу... Жовтим жиром Міше-Нами Боки їй намаж, щоб легше Поплила вона по багнах. І убий ти душогуба, Злого ворога Нокоміс, Злого ворога народу!»

Швидко вийшов Меджісогвон Із Перлистого вігваму, Швидко вийшов він, могутній, І високий, і плечистий, Мовчазний, страшний, похмурий, З голови до ніг у зброї І оздобами покритий.

І почався бій великий, Бій невиданий під сонцем, Він удосвіта почався І смерком лише скінчився, Бо даремно гострі стріли Об перлистий панцир бились.

Коли враз зелений дятел Закричав до Гайавати: «Цілься в тім’я, Гайавато! Просто в тім’я вдар стрілою, В корінь довгих кіс удар ти, Тільки там стріла застряне».

А за першою стрілою Полетіла раптом друга.

А остання понеслася Легше всіх — і Меджісогвон, Наче іскри, вгледів очі, Вгледів іскри — очі смерті. І підтятий, непритомно Впав могутній Меджісогвон І не встав уже ніколи.

Там, на березі, чекали Вже давно його Нокоміс, Чайбайабос, дужий Квазінд; А народ зустрів героя Співом, криками, танками: «Слава, слава Гайаваті! Ворожбита переміг він, Той не встане більше, лютий!»

Зимо, зимо! Люта зимо! Завірюхи і морози! Що не день, то крига товща Все вставала на озерах. Білий сніг все більше й більше Замітав степи і луки.

Ледве-ледве із вігваму, Густо вкритого снігами, Міг пройти у ліс мисливець! Був страшний, як привид, білий, Ліс блискучий і пустельний, І від голоду, морозу Зомлівав мисливець в лісі І в снігах, зомлівши, гинув.

Знов в вігвамі Гайавати Оселилося два гості, Також мовчки і похмуро, Увійшли в вігвам спокійно, Сіли побіч Міннегаги І запалими очима Уп’ялися хижо в неї.

І один сказав їй: «Бачиш — Бюкадевін я! Я — голод». А другий сказав їй: «Бачиш — Я гнітючка — Акозівін!»

І від слів страшних, від зорів Бідне серце Міннегаги Затремтіло, стислось жахом, Не сказавши, впала в ліжко.

Як шалений в ліс понісся В мокасинах Гайавата, Зціпив зуби, затаїв він В серці біль страшної туги І летів, і краплі поту На чолі його змерзались.

«Нітчі-Маніто! — він крикнув, Журно глянувши угору,— Всемогутній, милосердний! Дай нам їжі, бо загинем, Їжі дай для Міннегаги — Умирає Міннегага!»

Ось він вбіг в свою оселю І угледів, як Нокоміс Заливається сльозами. Вгледів він і Міннегагу Нерухомою на ліжку...

Понад річкою в долині, Над заметеною снігом, Дід сидів в своїм вігвамі, Дід старий, сумний, самотній. Вугіль попелом вже взявся, Вже вмирав огонь поволі, Як нечутно показався Молодий юнак в вігвамі. «О мій синку,— дід озвався,— Як приємно бачить гостя! Сядь, нежданий, та погрійся, До вогню посунься ближче. Будемо разом світу ждати. Ти мені свої розкажеш Дивні зустрічі — пригоди, Я свої: в житті зробив я Не одне велике діло».

Він сказав, що бачив море, Більше, ніж Велике Море, А вода така солона, Що ніхто не може пити. «По тому,— сказав він,— морю Йшла кудись пірога дивна, Плив кудись крилатий човен: Та великий — більше гаю, Та високий — вище сосон!»

«І пливли на човні Люди,— Так сказав він,— на пірозі Я сто лицарів угледів, І були, неначе в крейді, Вояків обличчя білі, Підборіддя ж їх, на диво, Покривалося волоссям». Тут уже над бідним Ягу Стали голосно знущатись. «Ко! — кричали.— Ко! — сміялись,— Хто ж тобі повірить, Ягу?!»

Гайавата не сміявся. Він на жарти і насмішки Їм одказував суворо: «Ягу нам говорить правду: Бачив я видіння дивне, Бачив я крилатий човен, Бачив я колись чужинців Блідолицих, бородатих, Із країн далеких Сходу, Царства Засвіту ясного. Бачив я велике військо Невідомих нам народів. Заселивши всі країни, Йшли вони кудись на Захід. Хоч були їх різні мови, Та одно в них серце билось І кипіла неупинно Їх палка, весела праця.

Потім вже видіння інше Пропливло переді мною, Бачив я, що гинуть наші Племена в боях кривавих, В ворожнечі між собою, Всі забувши заповіти.

І простяг до неба руки В знак сердечного привіту, І з усмішкою ясною Ждав їх мудрий Гайавата. Ждав, поки під човном раптом Захрустить піщаний берег, І наставник блідолицих На піщаний берег вийде.

І покликав Гайавата Всіх гостей в свою оселю, Посадив їх там на шкурах Горностаїв і бізонів, А Нокоміс подала їм Їжу в мисках із берези, Воду в корчиках із липи І Поквану, Люльку Згоди.

І напутник блідолицих Одповів їм, що прийшов він Розказати всім народам Про святу Марію-Діву, Про її Ісуса-Сина, Розказати, як в дні минулі Він прийшов на землю з неба, Як Він жив, навчав, молився, Як народ, проклятий Богом, На хресті розп’яв Ісуса, Як Він знов воскрес із мертвих, Знов ходив з учениками І з землі ввійшов у небо.

Тихо вечір наближався, Відсвіжав палке повітря, І пускало сонце стріли, Пробивало пущі лісу. Спали гості Гайавати В тихій сутіні вігваму. І підвівся Гайавата, І з Нокоміс попрощався.

«Я іду, о мій народе! Я відходжу в край далекий, І багато зим і весен Прийде знов і знову зникне,— А тебе я не угледжу. Та своїх гостей — чужинців Залишив я у вігвамі. Ви їх слухайтесь, о друзі, Слову мудрості навчайтесь, Бо послав їх в нашу землю Гітчі-Маніто Могутній».

Так в рожевій млі вечірній В сяйві гаснучого сонця Зник навіки Гайавата, Одійшов у край Поніма, В край Ківайдіна далекий, В Землю Праведну Блаженних, У життя щасливе, вічне!

(Переклав О. Олесь)

Словник індіанських слів

Акозівін — лихоманка.

Бюкадевін — голод.

Вабассо — кролик; назва північної країни, де водяться кролики.

Венона — старша дочка Нокоміс, мати Гайавати.

Вігвам — індіанське житло.

Гітчі-Гюмі — Верхнє озеро.

Ішкуда — вогонь, комета.

Ківайдін — Північно-західний вітер.

Ко! — Ні!

Меджеківіс — західний вітер.

Міннегага — грайлива вода, водоспад на річці, що впадає в Міссісіпі між фортом Снелдінг і водоспадом Сент-Антоні; дружина Гайавати.

Меджісогвон — перлисте перо, чарівник.

Міше-Нама — Великий Осетр.

Нітчі-Маніто — великий дух, володар життя.

Погок — смерть.

Поквана — люлька згоди.

Поніма — загробне життя.

Чайбайабос — музика.

Джанні Родарі