Глава п’ята

I

Так минуло ще кілька років.

Ніщо не змінилося в тихій садибі. Як і раніше, шуміли буки в саду, тільки їхнє листя ніби потемнішало, зробилося ще густішим; як і раніше, біліли привітні стіни, тільки вони ледь-ледь похилилися й осіли; як і раніше, супилися солом’яні стріхи, і навіть сопілка Йохима чулася у ті самі години з конюшні; тільки тепер уже й сам Йохим, що залишався холостим конюхом у садибі, віддавав перевагу слуханню гри сліпого на дудці чи на фортепіано — все одно.

Максим посивішав ще більше. У Попельських не було інших дітей, і тому сліпий первісток як і раніше залишався центром, навколо якого групувалось усе життя садиби. Для нього садиба зачинилася в своєму тісному колі, задовольняючись своїм власним тихим життям, до якого прилучалося не менш тихе життя посесорської «хатинки». Таким чином, Петро, що став уже юнаком, виріс як теплична квітка, захищена від різких сторонніх впливів далекого життя.

Він, як і раніше, стояв у центрі величезного темного світу. Над ним, навколо нього, усюди простяглася темрява, без кінця та меж: чутка, тонка організація підіймалася, як пружно натягнена струна, назустріч усілякому враженню, готова задрижати звуками у відповідь. У настрої сліпого помітно помічалося це чітке очікування: йому здавалося, що от-от ця темрява протягнеться до нього своїми невидимими руками і торкнеться у ньому чогось такого, що там томливо дрімає в душі та чекає на пробудження.

Але знайома добра та нудна темрява садиби шуміла тільки ласкавим шепотом старого саду, навіваючи неясну, присипливу, заспокійливу думку. Про далекий світ сліпий знав лише з пісень, з історії, із книжок. Під замислений шепіт саду, серед тихих буднів садиби, він дізнавався лише з розповідей про бурі та хвилювання далекого життя. І все це ввижалося йому крізь якусь чарівну димку, як пісня, як дума, як казка.

Здавалося, так було добре. Мати бачила, що душа її сина, огороджена нібито стіною, дрімає у якомусь зачарованому напівсні, штучному, але спокійному. І вона не хотіла порушувати цієї рівноваги, боялася її порушити.

Евеліна, що зросла та склалася якось непомітно, дивилася на ту зачаровану тишу своїми ясними очима, у яких можна було подеколи помітити щось на зразок подиву, запитання про майбутнє, але ніколи не було й тіні нетерпіння. Попельський-батько привів маєток у зразковий порядок, проте до питань щодо майбутнього його сина добрій людині, звісно, не було жодної справи. Він звик, що все робиться само собою. Один лише Максим, за своєю натурою, із трудом виносив цю тишу, і то як щось тимчасове, що мимоволі входило до його планів. Він вважав за необхідне дати душі юнака відстоятися, зміцніти, аби бути в змозі зустріти різкий доторк життя.

Між тим там, за рисою цього зачарованого кола, життя кипіло, вирувало, бурлило. І ось нарешті настав час, коли старий наставник наважився розірвати це коло, відчинити двері теплиці, аби до неї міг увірватися свіжий струмінь зовнішнього повітря.

II

Для першого разу він запросив до себе старого товариша, який жив верстах у сімдесяти від садиби Попельських. Максим іноді бував у нього і раніше, проте відтепер він знав, що в Ставрученка гостює приїжджа молодь, і написав йому листа, запрошуючи всю компанію. Запрошення це було охоче прийняте. Старі були пов’язані давньою дружбою, а молодь пам’ятала доволі гучне колись ім’я Максима Яценка, з яким пов’язувалися певні традиції. Один із синів Ставрученка був студент Київського університету за модним тоді філологічним факультетом. Інший студіював музику в Петербурзькій консерваторії. Із ними приїхав ще юний кадет¹, син одного з найближчих поміщиків.

Ставрученко був міцний старий, сивий, із довгими козацькими вусами та в широких козацьких шароварах. Він носив кисет із тютюном та люльку прив’язаними до поясу, розмовляв не інакше, як малоросійською, і поруч із двома синами, вдягненими у білі свитки² та гаптовані малоросійські сорочки, дуже нагадував гоголівського Бульбу з синами. Проте в ньому не було й слідів романтизму³, що відрізняла гоголівського героя. Навпаки, він був відмінний практик-поміщик, який усе життя прегарно ладнав із кріпосними взаєминами, а тепер, коли цю «неволю» було знижено, зумів добре пристосуватися й до нових умов. Він знав народ, як знали його поміщики, тобто він знав кожного мужика свого села і в кожного мужика знав кожну корову і ледь не кожний зайвий карбованець⁴ у мужицькій мошні⁵.

Зате, якщо він і не бився зі своїми синами на кулачки, як Бульба, то все ж між ними відбувалися постійні й дуже люті сутички, які не обмежувалися ані часом, ані місцем. Усюди, удома та в гостях, з найнезначнішого приводу між старим і молоддю спалахували нескінченні суперечка. Починалося зазвичай з того, що старий, посміюючись, дражнив «ідеальних паничів»⁶, ті гарячкували, старий теж розгарячувався, і тоді підіймався найнеймовірніший ґвалт, у якому обидві сторони отримували не на жарт.

Це було віддзеркалення відомого розбрату «батьків та дітей»¹, тільки тут це явище проявлялося у значно пом’якшеній формі. Молодь, із дитинства віддана до шкіл, село бавила лише у короткий канікулярний час, і тому в неї не було того конкретного знання народу, яким вирізнялися батьки-поміщики. Коли піднялася в суспільстві хвиля «народолюбства»², яка захопила юнаків у старших класах гімназії, вони звернулися до вивчення рідного народу, проте розпочали це вивчення з книжок. Другий крок привів їх до безпосереднього вивчення проявів «народного духу» в його творчості. Ходіння у народ паничів у білих свитках та гаптованих сорочках було тоді дуже поширене в Південно-західному краї. На вивчення економічних умов не зверталося особливої уваги. Молоді люди записували слова та музику народних думок та пісень, вивчали легенди, звіряли історичні факти з їх відбиттям у народній пам’яті, узагалі дивилися на мужика крізь поетичну призму національного романтизму³. Від цього, імовірно, не відкараскувалися й старі, але все ж вони ніколи не могли домовитися із молоддю до якоїсь угоди.

— Ось послухай ти його,— казав Ставрученко Максимові, хитро підштовхуючи його ліктем, коли студент ораторствував із розпашілим обличчям та палаючими очима.— От, собачий син, каже, як пише!.. Подумаєш, і насправді голова! А розкажи ти нам, вчена людино, як тебе мій Ничипір ошукав, га?

Старий поводив вусами та реготав, розповідаючи із суто хохляцьким гумором відповідний випадок. Юнаки червоніли, проте, у свою чергу, у боргу не залишалися. «Якщо вони й не знають Ничипора та Хведька з такого-то села, проте вони вивчають увесь народ у його загальних проявах; вони дивляться з найвищої точки зору, при якій тільки й можливі висновки та широкі узагальнення. Вони обіймають одним поглядом далекі перспективи⁴, тоді як старі та заматерілі в рутині⁵ практики із-за дерев не бачать усього лісу».

Старому не було неприємно слухати мудровані промови синів.

— Так і видно, що недарма у школі вчилися,— говорював він, самовдоволено поглядаючи на слухачів.— А все ж, я вам скажу, мій Хведько вас обох і заведе, і виведе, як телят на вервечці, ось що!.. Ну, а я й сам його, шельму, до свого кисету покладу та до кишені заховаю. Ось і виходить, що ви переді мною все одно що цуценята перед старим собакою.

III

Цієї самої миті одна з подібних суперечок тільки-но стихла. Старше покоління пішло до будинку, і крізь відчинені вікна чути було час від часу, як Ставрученко переможно розповідав різні комічні епізоди та слухачі весело реготали.

Молоді люди залишалися в саду. Студент, підіславши під себе свитку й заломивши смушкову шапку, розлігся на траві з дещо тенденційною¹ невимушеністю. Його старший брат сидів на призьбі поруч з Евеліною. Кадет в акуратно застібнутому мундирі розташовувався із ним поряд, а дещо осторонь, опершись на підвіконня, сидів, похиливши голову, сліпий; він обмірковував суперечки, що тільки-но завершилися та глибоко схвилювали його.

— Що ви думаєте про все, що тут казали, панно Евеліно? — звернувся до своєї сусідки молодий Ставрученко.— Ви, здається не зронили жодного слова.

— Усе це дуже добре, тобто те, що ви казали батькові. Але...

— Але... що саме?

Дівчина відповіла не одразу. Вона поклала до себе на коліна свою роботу, розгладила її руками і, дещо схиливши голову, почала роздивлятися її із задумливим виглядом. Важко було розібрати, чи розмірковувала вона, що їй треба було взяти для вишивки канву побільше, чи обмірковувала свою відповідь.

Між тим молоді люди з нетерпінням чекали на цю відповідь. Студент трохи піднявся на лікті та звернув до дівчини обличчя, пожвавлене цікавістю. Її сусід дивився на неї спокійним, допитливим поглядом. Сліпий змінив свою невимушену позу, випростався і потім витяг голову, відвернувшись обличчям від інших співрозмовників.

— Але,— вимовила вона стиха, усе продовжуючи розгладжувати рукою свою вишивку,— у кожної людини, панове, свій шлях у житті.

— Господи! — різко скрикнув студент.— Яка виваженість! То вам, моя панночко, скільки років насправді?

— Сімнадцять,— відповіла Евеліна просто, проте тієї ж миті додала із наївно-переможною цікавістю: — Адже ви гадали, набагато більше, чи не та?

Молоді люди засміялися.

— Коли б у мене запитали думку щодо вашого віку,— сказав її сусід,— я сильно коливався б між тринадцятьма та двадцятьма трьома. Правда, іноді ви здаєтеся зовсім-таки дитиною, а розмірковуєте подеколи як досвідчена старенька.

— У серйозних справах, Гавриле Петровичу, потрібно і розмірковувати серйозно,— вимовила маленька жіночка докторальним тоном², знову беручись за роботу.

Усі на хвилину замовкли. Голка Евеліни знову розмірено заходила вишивкою, а молоді люди оглядали з цікавістю мініатюрну фігуру виваженої особи.

IV

Евеліна, звісно, значно зросла й розвинулася з часу першої зустрічі з Петром, проте зауваження студента щодо її вигляду було цілком справедливим. При першому погляді на це невеличке худорляве створіннячко здавалося, що це ще дівчинка, але в її неквапливих, розмірених рухах виявлялася нерідко солідність жінки. Те саме враження було й від її обличчя. Такі обличчя бувають, здається, тільки у слов’янок. Правильні гарні риси замальовані плавними, холодними лініями; блакитні очі дивляться рівно, спокійно; рум’янець рідко з’являється на цих блідих щоках, проте це не та звичайна блідість, яка щохвилини готова спалахнути полум’ям палаючої пристрасті; це скоріше холодна білизна снігу. Пряме світле волосся Евеліни ледь-ледь відтінялося на мармурових скронях та спадало важкою косою, яка ніби відтягувала назад її голову при ході.

Сліпий теж виріс і змужнів. Кожному, хто подивився би на нього в ту хвилину, коли він сидів осторонь від описаної групи, блідий, схвильований та гарний, одразу би впало у вічі це своєрідне обличчя, на якому так різко відбивався кожний душевний рух. Чорне волосся красивою хвилею нахилялося над опуклим лобом, яким пройшли ранні зморшки. На щоках швидко спалахував густий рум’янець і так само швидко розливалася матова блідість. Нижня губа, ледь-ледь відтягнена кутами донизу, подеколи якось напружено здригалася, брови чутко насторожувалися та не рухалися, а великі гарні очі, що дивилися рівним і непорушним поглядом, надавали обличчю молодої людини якогось не зовсім звичайного похмурого відтінку.

— Отже,— із посміхом проказав студент після деякого мовчання,— панна Евеліна впевнена, що все, про що ми казали, недоступно жіночому розумові, що доля жінки — вузька сфера дитячої кімнати та кухні.

У голосі юнака чулося самовдоволення (тоді ці слова були зовсім новенькими) і виклична іронія; на кілька секунд усі змовкли, і на обличчі дівчини проступив нервовий рум’янець.

— Ви надто поспішаєте зі своїми висновками,— сказала вона.— Я розумію все, про що тут йшлося,— отже, жіночому розумові це доступно. Я казала лише про себе особисто.

Вона замовкла та схилилася над шиттям із такою увагою до роботи, що у молодика не вистачало рішучості подовжувати подальший допит.

— Дивно,— промимрив він.— Можна подумати, що ви розпланували вже своє життя до самої могили.

— Що ж тут дивного, Гавриле Петровичу? — стиха заперечила дівчина.— Я гадаю, навіть Ілля Іванович (ім’я кадета) намітив уже свій шлях, а він молодший за мене.

— Це правда,— сказав кадет, задоволений цим висновком.— Я нещодавно читав біографію генерала N. N. Він теж поступав за ясним планом: у двадцять років одружився, а у тридцять п’ять командував частиною.

Студент єхидно засміявся, дівчина злегка почервонішала.

— Ну, ось бачите,— сказала вона за хвилину із якоюсь холодною різкістю в голосі,— у кожного свій шлях.

Ніхто не заперечував більше. Серед молодої компанії встановилася серйозна тиша, під якою відчувається так ясно незрозумілий переляк: усі нечітко зрозуміли, що розмова перейшла на делікатний особистий ґрунт, що під простими словами залунала десь чутко натягнена струна...

І посеред цього мовчання чулося лише шерехтіння старого саду, який темнішав і нібито був чимось невдоволений.

V

Усі ці бесіди, суперечки, ця хвиля киплячих молодих запитів, надій, сподівань та думок — усе це нахлинуло на сліпого несподівано та бурно. Спочатку він прислухався до них із виразом захопленого здивування, але незабаром він не міг не помітити, що ця жива хвиля котиться повз нього, що їй до нього немає справи. До нього не зверталися із запитаннями, у нього не питалися думки, і скоро виявилося, що він стоїть осторонь, у якомусь сумному усамітненні,— тим більш сумному, чим гучнішим було відтепер життя садиби.

Тим не менш він продовжував прислухатися до всього, що для нього було таким новим, і його міцно стулені брови, зблідле обличчя виказували посилену увагу. Проте ця увага було похмура, під нею таїлася важка та гірка робота думки.

Мати дивилася на сина із сумом в очах. Очі Евеліни виражали співчуття та занепокоєння. Один Максим ніби не помічав, яку дію справляє галасливе товариство на сліпого, і гостинно запрошував гостей навідуватися частіше до садиби, обіцяючи молодим людям багатий етнографічний матеріал¹ до наступного приїзду.

Гості обіцяли повернутися та поїхали. Прощаючись, молоді люди привітно тиснули руки Петра. Він поривчасто відповідав на ці потиски та довго прислухався, як стукотіли шляхом колеса їхньої брички. Потім він швидко обернувся й пішов у сад.

Із від’їздом гостей у садибі все стихло, проте ця тиша здалася сліпому якоюсь особливою, незвичайною та дивною. У ній чулося ніби визнання, що тут відбулося щось особливо важливе. В алеях, що змовкли та озивалися тільки шепотом буків та бузку, сліпому ввижалися відголоски нещодавніх розмов. Він чув також у відчинене вікно, як мати й Евеліна про щось сперечалися з Максимом у вітальні. У голосі матері він помітив благання та страждання, голос Евеліни лунав обуренням, а Максим, здавалося, пристрасно, проте твердо відбивав напад жінок. Із наближенням Петра ці розмови миттєво змовкали.

Максим свідомо нещадною рукою пробив перший пролом у стіні, що оточувала досі світ сліпого. Гулка та неспокійна перша хвиля вже хлинула до пролому, і душевна рівновага юнака здригнулася під цим першим ударом.

Відтепер йому здавалося вже затісно в його зачарованому колі. Його обтяжувала спокійна тиша садиби, ліниве шепотіння та шерхотіння старого саду, одноманітність юного душевного сну. Темрява заговорила до нього своїми новими спокусливими голосами, заколивалася новими тьмяними образами, юрмлячись із тоскною суєтою заманливого пожвавлення.

Вона кликала його, вабила, пробуджувала дрімаючі в душі запити, і вже ці перші призивання відбилися в його обличчі блідістю, а в душі — тупим, хоча ще непевним стражданням.

Від жінок не приховалися ці тривожні ознаки. Ми, зрячі, бачимо відбиття душевних рухів на чужих обличчях і тому привчаємось бачити приховувати свої власні. Сліпі у цьому відношенні цілком беззахисні, і тому на зблідлому обличчі Петра можна було читати, як в інтимному¹ щоденнику, який залишили відкритим у вітальні... На ньому була написана нестерпна тривога. Жінки бачили, що Максим також помічає все це, але це входить до якихось планів старого. Обидві вони вважали це жорстокістю, і мати воліла б своїми руками огородити сина. «Теплиця? — то й що, коли її дитині досі було добре у теплиці? Нехай буде так само і далі, назавжди... Спокійно, тихо, незворушно...» Евеліна не виказувала, мабуть, усього, що було у неї на душі, проте з деяких пір вона змінилася до Максима і почала заперечувати деякі, іноді цілком незначні його пропозиції з нечуваною різкістю.

Старий дивився на неї з-під брів допитливими очима, які зустрічалися подеколи з гнівливим, палаючим поглядом молодої дівчини. Максим похитував головою, мурмотів щось і оповивав себе особливо густими клубами диму, що було ознакою посиленої роботи думки; однак він твердо стояв на своєму й іноді, ні до кого не звертаючись, відпускав презирливі сентенції² щодо нерозумної жіночої любові та короткого бабівського розуму, який, як відомо, набагато коротший за волосину; тому жінка не може бачити далі хвилинного страждання та хвилинної радості. Він мріяв для Петра не про спокій, а про можливу повноту життя. Кажуть, кожний вихователь намагається зробити з вихованця свою подобу. Максим мріяв про те, що пережив сам і що так рано втратив: про буремні кризи та про боротьбу. У якій формі — він не знав і сам, але уперто намагався розширити для Петра коло живих зовнішніх вражень, доступних сліпому, ризикуючи навіть потрясіннями та душевними переворотами. Він відчував, що обидві жінки прагнуть зовсім іншого...

— Квочка! — казав він іноді сестрі, сердито грюкаючи по кімнаті своїми милицями... Проте він сердився рідко; переважною мірою на доводи сестри він відповідав м’яко та зі зневажливим співчуттям, тим більше що вона кожного разу поступалася в суперечці, коли залишалася наодинці з братом! це, утім, не перешкоджало їй швидко знову поновлювати розмову. Але коли при цьому була присутня Евеліна, справа ставала серйознішою; у цих випадках старий переважно відмовчувався. Здавалося, між ним та молодою дівчиною зав’язувалася якась боротьба, і обидва вони ще тільки вивчали супротивника, ретельно приховуючи власні карти.

VI

Коли за два тижні молоді люди знову повернулися разом із батьком, Евеліна зустріла їх із холодною стриманістю. Однак їй було важко встояти проти принадливого молодого пожвавлення. Цілі дні молодь тинялася селом, полювала, записувала в полях пісні женців та жниць, а ввечері вся компанія збиралася на призьбі садиби, у саду.

В один із таких вечорів Евеліна не встигла спохватитися, як розмова знову перейшла на дражливі теми¹. Як це трапилося, хто розпочав перший,— ані вона, та й ніхто не міг би сказати. Це вийшло так само непомітно, як непомітно потухла зоря і садом розповзлися вечірні тіні, як непомітно завів соловей у кущах свою вечірню пісню.

Студент промовляв палко, із тією особливою юнацькою пристрастю, яка кидається назустріч невідомому майбутньому безобачливо та безрозсудно. Була у цій вірі в майбутнє з його дивами якась особлива чаруюча сила, майже нездоланна сила звички...

Молода дівчина спалахнула, зрозумівши, що цей виклик, можливо, без свідомого розрахунку, був звернений тепер саме до неї.

Вона слухала, низько схилившись над роботою. Її очі заіскрилися, щоки запашіли рум’янцем, серце калатало... Потім блиск очей потух, губи зжалися, а серце закалатало ще сильніше, і на зблідлому обличчі з’явився вираз переляку.

Вона злякалася тому, що перед її очима немов розсунулася темна стіна, і у цей просвіт блиснули далекі перспективи великого, вируючого та діяльного світу.

Так, він манить її вже давно. Вона не усвідомлювала цього раніше, але в тіні старого саду, на усамітненій лавочці, вона нерідко просиджувала цілі години, віддаючись небувалим мріям. Уява малювала їй яскраві далекі картини, і в них не було місця сліпому...

Тепер цей світ наближався до неї; він не тільки вабить її, він пред’являє на неї якесь право.

Вона кинула швидкий погляд у бік Петра, і щось кольнуло їй серце. Він сидів непорушний, замислений; уся його фігура здавалася обважнілою та залишилася в її пам’яті хмарною плямою. «Він розуміє… усе»,— майнула в неї думка, швидка, як блискавка, і дівчина відчула якийсь холод. Кров відлила до серця, а на обличчі вона сама відчула раптову блідість. Їй видалося на мить, що вона вже там, у цьому далекому світі, а він сидить ось тут один, із похиленою головою, чи ні... Він там, на пагорбку, над річкою, цей сліпий хлопчик, над яким вона плакала того вечора...

І їй стало лячно. Їй здалося, що хтось готується вийняти ножа з її давньої рани.

Вона пригадала довгі погляди Максима. Так ось що означали ці мовчазні погляди! Він краще від неї самої знав її настрій, він угадав, що в її серці можливі ще боротьба та вибір, що вона в собі не впевнена… Але ні, він помиляється! Вона знає свій перший крок, а там вона подивиться, що можна буде взяти в життя ще...

Вона зітхнула важко і з зусиллям, немов переводячи дихання після важкої праці, і озирнулася навколо. Вона не могла б сказати, чи довго тривало мовчання, чи давно змовк студент, чи казав він ще щось... Вона подивилася туди, де за хвилину сидів Петро...

Його не було на тому місці.

VII

Тоді, спокійно склавши роботу, вона теж піднялася.

— Вибачте, панове,— сказала вона, звертаючись до гостей.— Я вас на час залишу самих.

І вона пішла вздовж темної алеї.

Цей вечір був сповнений тривоги не для самої Евеліни. На повороті алеї, де стояла лавочка, дівчина почула схвильовані голоси. Максим розмовляв із сестрою.

— Так, про неї я думав у цьому випадку не менше, ніж про нього,— проказував старий суворо.— Подумай, адже вона ще дитина, яка не знає життя! Я не хочу вірити, що ти бажала б скористатися необізнаністю дитини.

У голосі Анни Михайлівни, коли вона відповіла, чулися сльози.

— А що ж, Максе, якщо… якщо вона… Що ж буде тоді з моїм хлопчиком?

— Будь що буде! — твердо і похмуро відповів старий солдат.— Тоді подивимось; у будь-якому разі, на ньому не повинно висіти усвідомлення чужого зіпсованого життя… Та й на нашій совісті теж… Поміркуй про це, Аню,— додав він м’якіше.

Старий узяв руку сестри та ніжно поцілував її. Анна Михайлівна схилила голову.

— Мій бідний хлопчик, бідний… Краще б йому ніколи не зустрічатися з нею...

Дівчина скоріше вгадала ці слова, ніж розчула: так тихо вирвався цей стогін із вуст матері.

Рум’янець залив обличчя Евеліни. Вона мимоволі зупинилася на повороті алеї. Тепер, коли вона вийде, обидва вони побачать, що вона підслухала їхні таємні думки...

Проте за кілька секунд вона гордо підняла голову. Вона не хотіла підслуховувати, і, у будь-якому разі, не фальшивий стид може зупинити її на її шляху. До того ж цей старий бере на себе забагато. Вона сама зуміє розпорядитися своїм життям.

Вона вийшла з-за повороту доріжки і пройшла повз обох співрозмовців спокійно і з високо піднятою головою. Максим з мимовільним поспіхом підібрав свою милицю, аби дати їй пройти, а Анна Михайлівна подивилася на неї з якимось пригнобленим виразом любові, майже обожнювання та жаху.

Мати немов відчувала, що ця горда білява дівчина, яка тільки-но пройшла з таким гнівно-викличним виглядом, пронесла з собою щастя чи нещастя всього життя її дитини.

VIII

У дальньому кінці саду стояв старий, занедбаний млин. Колеса давно вже не крутилися, вали обросли мохом, і крізь старі шлюзи просочувалася вода кількома тонкими, невгамовно дзвенячими струмками. Це було улюблене місце сліпого. Тут він просиджував цілі години на парапеті¹ греблі, дослухаючись до мурмотіння води, що сочилася, та вмів чудово передавати на фортепіано це мурмотіння. Але тепер йому було не до того... Тепер він хутко ходив доріжкою з переповненим гіркотою серцем, із спотвореним від внутрішнього болю обличчям.

Почувши легкі кроки дівчини, він зупинився!.. Евеліна поклала йому на плече руку та запитала серйозно:

— Скажи мені, Петре, що це з тобою? Чому ти такий сумний?

Швидко повернувшись, він знову закрокував доріжкою. Дівчина пішла з ним поруч.

Вона зрозуміла його різкий рух та його мовчання і на хвилину нахилила голову. Від садиби чулася пісня:

З-за крутої гори Вилiтали орли Вилiтали, гуркотали, Розкоші шукали...¹

Пом’якшений відстанню, молодий, сильний голос співав про любов, про щастя, про простір, і ці звуки неслись у тиші ночі, покриваючи ліниве шепотіння саду...

Там були щасливі люди, які говорили про яскраве та повне життя; вона ще кілька хвилин тому була з ними, захмеліла мріями про це життя, у якому йому не було місця. Вона навіть не помітила його уходу, а хто знає, якими довгими здалися йому хвилини цього самотнього горя...

Ці думки пройшли в голові молодої дівчини, поки вона ходила поруч із Петром алеєю. Ніколи ще не було так важко заговорити до нього, оволодіти його настроєм. Проте вона відчувала, що її присутність потроху пом’якшувала його похмуре розмірковування.

Дійсно, його хода стала тихшою, обличчя спокійнішим. Він чув поряд її кроки, і помалу гострий душевний біль вщухав, поступаючись місцем іншому почуттєві. Він не усвідомлював це почуття, проте воно було йому знайоме, і він легко підпадав під його благодійний вплив.

— Що з тобою? — повторила вона своє запитання.

— Нічого особливого,— відповів він із гіркотою.— Мені лише здається, що я зовсім зайвий на світі.

Пісня біля будинку на час змовкла, і за хвилину почулася інша. Вона доносилася ледь чутно, тепер студент співав стару думу, наслідуючи тихий наспів бандуристів. Іноді голос, здавалося, зовсім змовкав, уявою оволодівала примарна мрія, і потому тиха мелодія пробивалася крізь шерхіт листя….

Петро мимоволі зупинився, прислухаючись.

— Знаєш,— заговорив він сумно,— мені здається іноді, що старі праві, коли кажуть, що на світі стає з роками все гірше. У давні роки було краще навіть сліпим. Замість фортепіано тоді б я навчився грати на бандурі й ходив би містами та селами… До мене б збиралися юрми людей, і я співав би їм про справи їхніх батьків, про подвиги та славу. Тоді і я був би чимось у житті. А тепер? Навіть цей кадетик із таким різким голосом, і той,— ти чула? — каже: одружитися та командувати частиною. Над ним сміялися, а я… а мені навіть і це недоступно.

Блакитні очі дівчини широко розплющилися від переляку, і в них виблиснула сльоза.

— Це ти наслухався промов молодого Ставрученка,— сказала вона в збентеженні, намагаючись надати голосові тон безтурботного жарту.

— Так,— задумливо відповів Петро і додав: — У нього дуже приємний голос. Чи він гарний?

— Так, він хороший,— замислено підтвердила Евеліна, але раптом, якось гнівно спохватившись, додала різко: — Ні, він мені анітрохи не подобається! він занадто самовпевнений, і голос у нього неприємний та різкий.

Петро вислухав із здивуванням цей гнівний спалах. Дівчина тупнула ногою та продовжувала:

— І все це дурниці! Це все, я знаю, підстроює Максим. О, як я ненавиджу тепер цього Максима.

— Чого ти це, Велю? — запитав здивовано сліпий.— Що він підстроює?

— Ненавиджу, ненавиджу максима! — вперто торочила дівчина.— Він зі своїми розрахунками винищив у собі усілякі ознаки серця… Не кажи, не кажи мені про них… І звідки вони присвоїли собі право розпоряджатися чужою долею?

Вона раптом поривчасто зупинилася, стиснула свої тонкі руки, так що на них хруснули пальці, і якось по-дитячому тоненько заплакала.

Сліпий узяв її за руки із здивуванням та співчуттям. Цей спалах із боку його спокійної та завжди витриманої подруги був такий несподіваний та незрозумілий! Він дослухався водночас до її плачу та до того дивного відгомону, яким озвався цей плач у його власному серці. Йому згадалися давні роки. Він сидів на пагорбку з таким самим сумом, а вона плакала над ним так само, як і тепер…

Але раптом вона визволила руку, і сліпий знову здивувався: дівчина сміялася.

— Яка я, проте, дурна! І про що це я плачу?

Вона витерла очі й потім знов заговорила розчуленим та добрим голосом:

— Ні, будемо справедливими: обидва вони хороші!.. І те, що він казав зараз,— хороше. Але ж це не для всіх.

— Для всіх, хто може,— сказав сліпий.

— Які дрібниці! — відповіла вона ясно, хоча в її голосі разом із посмішкою бриніли ще недавні сльози.— Адже ось і Максим воював, поки міг, а тепер живе як може. Ну, і ми…

— Не кажи: ми! Ти — зовсім інша справа…

— На, не інша.

— Чому?

— Тому що… Ну тому, що ти ж зі мною одружишся, і, значить, наше життя буде однакове.

Петро зупинився, вражений.

— Я?.. Із тобою?.. Отже, ти за мене… вийдеш?

— Ну так, ну так, звісно! — відповіла вона із квапливим хвилюванням.— Який ти дурний! Невже тобі ніколи не спадало це на думку? Адже це так просто! Із ким же тобі й одружуватися, як не зі мною?

— Звісно,— погодився він із якимось дивним егоїзмом, проте тієї ж миті схаменувся.— Послухай, Велю,— заговорив він, узявши її за руку.— Там зараз казали: у великих містах дівчата навчаються усьому, перед тобою теж міг би відкритися широкий шлях… А я...

— А що ти?

— А я... сліпий! — закінчив він цілком нелогічно.

І знову йому пригадалося дитинство, тихе плескотіння річки, перше знайомство з Евеліною та її гіркі сльози при слові «сліпий»… Інстинктивно відчув він, що тепер наносить їй таку саму рану, і спинився. Кілька секунд стояла тиша, лише вода тихо й ласкаво дзвеніла в шлюзах. Евеліни зовсім не було чути, ніби вона щезла. Її обличчям дійсно пробігла судома, проте дівчина оволоділа собою, і, коли вона заговорила, її голос лунав безтурботно й жартівливо.

— То й що, що сліпий? — сказала вона.— Адже коли дівчина покохає сліпого, так і одружуватися треба зі сліпим… Це вже завзжди так буває, що ж нам робити?

— Покохає... — зосереджено повторив він, і брови його зсунулися,— він услухувався в нові для нього звуки знайомого слова… — Покохає? — перепитав він зі зростаючим хвилюванням.

— То так! Ти і я, ми обидва кохаємо одне одного... Який ти дурний! Ну, поміркуй сам: чи міг би ти залишитися тут сам, без мене?..

Обличчя його відразу зблідло, і незрячі очі зупинилися, великі й нерухомі.

Було тихо; лише вода все казала про щось, дзюрчачи та дзвенячи. Часом здавалося, що це мурмотіння слабшає і от-от стихне; але тієї ж миті воно знову підвищувалося і знову дзвеніло без кінця та перерви. Густа черемуха шепотіла темним листям; пісня коло будинку змовкла, проте над ставком соловейко заводив свою...

— Я б помер,— сказав він глухо.

Її губи затремтіли, як в той день першого їх знайомства, і вона сказала із важкістю, слабким, дитячим голосом:

— І я теж… без тебе, сама… у далекому світі…

Він стис її маленьку руку в своїй. Йому здавалося дивним, що її тихий потиск у відповідь такий несхожий на попередній: слабкий рух її маленьких пальців відбивався тепер у глибині його серця. Узагалі, крім попередньої Евеліни, друга його дитинства, тепер він відчував у ній ще якусь іншу, нову дівчину. Сам він здався собі могутнім та сильним, а вона видалася плачучою та слабкою. Тоді, під впливом глибокої ніжності, він пригорнув її однією рукою, а іншою почав гладити її шовковисте волосся.

І йому здалося, що все горе змовкло у глибині серця і що в нього немає жодних поривань та бажань, а є тільна теперішня мить.

Соловейко, що деякий час випробовував свій голос, затьохкав та розсипався по мовчазному садові шаленою треллю. Дівчина стріпонулася і сором’язливо відвела руку Петра.

Він не пручався і, відпустивши її, зітхнув на повні груди. Він чув, як вона оправляє своє волосся. Його серце билося сильно, але рівно й приємно; він відчував, як гаряча кров розносить по всьому тілу якусь нову зосереджену силу. Коли за хвилину вона сказала йому звичайним тоном: «Ну, тепер повернімося до гостей», він із подивом вслухався в цей милий голос, у якому лунали зовсім нові ноти.

IX

Гості та господарі зібрались у маленькій вітальні; не вистачало тільки Петра й Евеліни. Максим розмовляв зі своїм старим товаришем, молоді люди сиділи мовчки біля відчинених вікон; у невеличкому товаристві панував той особливий тихий настрій, у глибині якого відчувається якась не для всіх ясна, проте усіма усвідомлювана драма. Відсутність Евеліни та Петра була якось особливо помітна. Максим посеред розмови кидав короткі очікуючі погляди у напрямі дверей. Анна Михайлівна із сумним та ніби винуватим обличчям явно намагалася бути уважною та люб’язною господинею, і лише один пан Попельський, який значно погладшав і був добродушним, як завжди, дрімав на своєму стільці в очікуванні ужину.

Коли на терасі, що вела з саду до вітальні, пролунали кроки, усі очі звернулися туди. У темному чотирикутнику широких дверей з’явилася фігура Евеліни, а за нею тихо підіймався сходами сліпий.

Молода дівчина відчула на собі ці зосереджені, уважні погляди, проте це її не збентежило. Вона пройшла крізь кімнату своєю звичайною рівною ходою, і тільки на єдину мить, зустрівши короткий з-під брів погляд Максима, вона ледь-ледь посміхнулася, і її очі виблиснули викликом та посмішкою. Пані Попельська вдивлялася в свого сина.

Молодий чоловік, здавалося,йшов за дівчиною, не усвідомлюючи добре, куди вона веде його. Коли в дверях з’явилися його бліде обличчя та тонка фігура, він раптом призупинився на порозі цієї освітленої кімнати. Але потому він переступив через поріг і швидко, хоча із тим самим напіврозрадженим, напівзосередженим виглядом, підійшов до фортепіано.

Хоча музика була звичайним елементом у житті тихої садиби, проте разом із тим це був елемент інтимний, так би мовити, суто домашній. У ті дні, коли садиба наповнювалася говіркою та співом приїжджої молоді, Петро жодного разу не підходив до фортепіано, на якому грав лише старший із синів Ставрученка, музикант за фахом. Це утримання робило сліпого ще більш непомітним у жвавому товаристві, і мати із сердечним болем слідкувала за темною фігурою сина, що зникав серед загального блиску та пожвавлення. Тепер, у перший ще раз, Петро сміливо і ніби навіть не зовсім свідомо підходив до свого звичайного місця... Здавалося, він забув про присутність чужих. Утім, при вході молодих людей у вітальні стояла така тиша, що сліпий міг вважати кімнату пустою…

Відкривши кришку, він злегка торкнувся клавішів та пробіг по них кількома швидкими легкими акордами. Здавалося, він про щось питав чи то в інструмента, чи то у власного настрою.

Потім, витягши на клавішах руки, він глибоко замислився, і тиша в маленькій вітальні стала ще глибшою.

Ніч дивилася в чорні отвори вікон; де-не-де із саду заглядали із цікавістю зелені групи листя, освітлені світлом лампи. Гості, підготовлені тільки-но вщухлим непевним гуркотом піаніно, почасти охоплені дивним віянням незвичного натхнення, що майоріло над блідим обличчям сліпого, сиділи у мовчазнім очікуванні.

А Петро все мовчав, ледь здійнявши догори сліпі очі, і все немов прислухався до чогось. У його душі підіймалися, як розгойдані хвилі, найрізноманітніші відчуття. Приплив невідомого життя підхоплював його, як підхоплює хвиля на морському березі човна, що довго та мирно стояв на піску... На обличчі видно було здивування, запитання, і ще якесь особливе збудження проходило ним швидкими тінями. Сліпі очі здавалися глибокими та темними.

Одну хвилину можна було подумати, що він не знаходить у своїй душі того, до чого прислухається із такою жадібною увагою. Але потім, хоч усе з тим самим здивованим виглядом та все ніби не дочекавшись чогось, він здригнувся, торкнувся клавішів і, підхоплений новою хвилею почуття, що насунулося, віддався весь плавним, дзвінким та співочим акордам...

X

Користуватися нотами сліпому взагалі важко. Вони витискаються, як і літери, рельєфом, до того ж тони позначаються окремими знаками та ставляться в один ряд, як рядки книжки. Щоби позначити тони, поєднані в акорд, між ними ставляться знаки оклику. Зрозуміло, що сліпому доводиться заучувати їх напам’ять, до того ж окремо для кожної руки. Таким чином, це — дуже складна та важка праця; проте Петрові і в цьому разі допомагала любов до окремих складових частин цієї праці. Завчивши напам’ять по кілька акордів для кожної руки, він сідав за фортепіано, і, коли з поєднання цих опуклих ієрогліфів¹ раптом несподівано для нього самого складалися стрункі співзвуччя, це приносило йому таку насолоду і надавало стільки живого інтересу, що цим суха праця кращала і навіть захоплювала.

Тим не менш між зображеною на папері п’єсою та її виконанням полягало у цьому разі надто багато проміжних процесів. Поки знак утілювався в мелодію, він мав пройти крізь руки, закріпитися в пам’яті і потім здійснити зворотну подорож до кінців граючих пальців. До того ж сильно розвинена музична уява сліпого втручалася до складної праці запам’ятовування та накладала на чужу п’єсу помітний особистий відбиток. Форми, в які встигало відлитися музичне почуття Петра, були саме ті, в яких відливалася потім гра його матері. Це були форми народної музики, що постійно лунали в його душі, якими промовляла цій душі рідна природа.

І тепер, коли він грав якусь італійську п’єсу, із калатаючим серцем та переповненою душею, в його грі вже з перших акордів виявилося щось такою мірою своєрідне, що на обличчях сторонніх слухачів з’явився подив. Проте за кілька хвилин замилування оволоділо усіма без винятку, і тільки старший із синів Ставрученка, музикант за фахом, довго ще прислухався до гри, намагаючись вловити знайому п’єсу та аналізуючи своєрідну манеру піаніста.

Струни дзвеніли та гуркотіли, наповнюючи вітальню й розносячись замовклим садом... Очі молоді виблискували жвавістю та цікавістю. Ставрученко-батько видів, похиливши голову, і мовчки слухав, але потім став надихатися все більше та більше, підштовхував Максима ліктем та шепотів:

— Ось це грає, так уже грає. Що? Чи не правду я кажу?

Із наростанням звуків старий сперечальник почав згадувати щось, ймовірно, свою молодість, тому що очі його пішли іскрами, обличчя почервонішало, увесь він виструнчився і, дещо піднявши руку, хотів навіть ударити кулаком об стіл, проте утримався і опустив кулака без жодного звуку. Огледівши своїх молодців швидким поглядом, він пригладив вуса і, нахилившись до Максима, прошепотів:

— Хочуть стариганів до архіву… Брешуть!.. Свого часу й ми з тобою, братчику, теж… Та й тепер ще… Правду я кажу чи ні?

Максим, доволі байдужий до музики, цього разу відчував щось нове у грі свого вихованця і, оповивши себе клубами диму, слухав, хитав головою і переводив очі з Петра на Евеліну. Ще раз якийсь порив безпосередньої життєвої сили увірвався до його системи зовсім не так, як він гадав… Анна Михайлівна теж кидала на дівчину допитливі погляди, питаючи себе: що це — щастя чи горе лунає в грі її сина... Евеліна сиділа в тіні від абажура, і тільки її очі, великі та потемнілі, виділялися в напівтемряві. Вона єдина розуміла ці звуки по-своєму: їй чулися в них дзвін води в старих шлюзах та шепотіння черемухи у потьмянілій алеї.

XI

Мотив давно вже змінився. Залишивши італійську п’єсу, Петро віддався своїй уяві. Тут було все, що тіснилося в його спогаді, коли він за хвилину перед тим, мовчки та схиливши голову, прислухався до вражень із минулого, яке пережив. Тут були голоси природи, шум вітру, шепіт лісу, плескання річки й непевна говірка, що змовкає в невідомій далечині. Усе це спліталося і дзвеніло на тлі того особливого глибокого відчуття, що розширює серце, яке викликається в душі таємничою промовою природи і якому так важко підшукати справжнє визначення… Туга?.. Але чому ж вона така приємна?.. Радість?.. Проте нащо ж вона так глибоко, так нескінченно сумна?

Подеколи звуки посилювалися, зростали, міцніли. Обличчя музиканта робилося дивно суворим. Він ніби сам дивувався новій і для нього силі цих неочікуваних мелодій і чекав ще чогось… Здавалося, ось-ось кількома ударами все це зіллється у стрункий потік могутньої та прекрасної гармонії, і в такі миті слухачі завмирали від очікування. Але, не встигши підвестися, мелодія раптом падала з якимось жалібним гуркотінням, наче хвиля, що розсипалася в піну та бризки, і ще довго лунали, завмираючи, ноти гіркого нерозуміння та запитання.

Сліпий змовкав на хвилину, і знову у вітальні стояла тиша, яку порушувало тільки шепотіння листя в саду. Чари, що оволоділи слухачами та віднесли їх далеко за ці скромні стіни, руйнувалося, і маленька кімната зсувалася навколо них, і ніч дивилася до них у темні вікна, поки, зібравшись із силами, музикант не ударяв знову по клавішах.

І знову звуки міцніли та шукали чогось, піднімаючись у своїй повноті вище, сильніше. До непевного передзвонювання та говірку акордів упліталися мелодії народної пісні, яка лунала то любов’ю та сумом, то спогадом про колишні стражданні та славу, то молодою наснагою розгулу та надії. Це сліпий намагався вилити своє почуття у готові та добре знайомі форми.

Але пісня змовкла, дрижачи в тиші маленької вітальні тією самою жалібною нотою нерозв’язаного питання.

XII

Коли останні ноти здригнулися непевним невдоволенням та жалобою, Анна Михайлівна, поглянувши на обличчя сина, побачила на ньому вираз, який здався їй знайомим: в її пам’яті постав сонячний день давньої весни, коли її дитина лежала на березі річки, пригнічена занадто яскравими враженнями від збуджуючої весняної природи.

Але цей вираз помітила тільки вона. У вітальні здійнялися шумні розмови, Ставрученко-батько щось голосно кричав Максимові, молоді люди, ще схвильовані та збуджені, потискали руки музиканта, пророкували йому широку відомість артиста.

— Так, це вірно! — підтвердив старший брат.— Вам вдалося засвоїти самий характер народної мелодії. Ви зжилися з нею та оволоділи нею досконало. Але скажіть, будь ласка, яку це п’єсу грали ви спочатку?

Петро назвав італійську п’єсу.

— Я так і гадав,— відповів молодий чоловік.— Мені вона дещо знайома… У вас на диво своєрідна манера. Багато хто грає краще за вас, проте так, як ви, її не виконував ще ніхто. Це… нібито переклад з італійської музичної мови на малоросійську. Вам потрібна серйозна школа, і тоді...

Сліпий слухав уважно. Уперше він став центром жвавих розмов, і в його душі зароджувалося горде усвідомлення своєї сили. Невже ці звуки, що принесли йому цього разу стільки невдоволення та страждання, як ще ніколи в житті, можуть справляти на інших таке враження? Отже, він може теж щось зробити в житті. Він сидів на своєму стільці, з рукою, ще витягненою на клавіатурі, і під гомоніння розмов раптом відчув на цій руці чийсь гарячий доторк. Це Евеліна підійшла до нього і, непомітно стискаючи його пальці, прошепотіла із радісним збудженням:

— Ти чув? У тебе теж буде своя робота. Якби ти бачив, якби ти знав, що ти можеш зробити з усіма нами…

Сліпий здригнувся та випростався.

Ніхто не помітив цієї короткої сцени, крім матері. Її обличчя спалахнуло, немов це їй було дано перший поцілунок молодого кохання.

Сліпий все сидів на тому самому місці. Він боровся із враженнями нового щастя, що нахлинули на нього, а можливо, відчував також приближення грози, яка поставала вже безформною та важкою хмарою звідкись із глибини мозку.