Глава сьома

I

Тієї ж осені Евеліна виголосила старим своє непорушне рішення вийти заміж за сліпого «з садиби». Старенька мати заплакала, а батько, помолившись перед іконами, проголосив, що, на його думку, саме така Божа воля щодо цього випадку.

Зіграли весілля. Для Петра почалося молоде тихе щастя, проте крізь це щастя все ж пробивалася якась тривога: у найсвітліші хвилини він посміхався так, що крізь цю посмішку виднівся печальний сумнів, ніби він не вважав це щастя законним та міцним. Коли ж йому повідомили, що, можливо, він стане батьком, він зустрів це повідомлення з виразом переляку.

Тим не менш справжнє його життя, що проходило в серйозній праці над собою, у тривожних роздумах про дружину та майбутню дитину, не дозволяло йому зосередитися на колишніх безплідних спробах. Подеколи також, серед цих клопотів, у його душі підіймалися спогади про жалісний крик сліпих. Тоді він прямував до села, де на краю стояла тепер нова хата Федора Кандиби та його сліпого племінника. Федір брав свою кобзу, або вони довго розмовляли, і думки Петра приймали спокійний напрям, а його плани знову міцніли.

Тепер він став менше чуйним до зовнішніх світлових збуджень, а колишня внутрішня робота вляглася. Тривожні органічні сили поснули: він не будив їх свідомим стремлінням волі — злити в одно ціле різнорідні відчуття. На місці цих безплідних поривань стояли живі спогади та надії. Проте, хто знає,— можливо, душевне затишшя тільки сприяло несвідомій органічній роботі, і ці неявні, розрізнені відчуття тим успішніше прокладали в його мозку шляхи у напрямі один до одного. Так, уві сні мозок часто вільно творить ідеї та образи, яких йому ніколи б не створити за участю волі.

II

У тій самій кімнаті, де колись народився Петро, стояла тиша, серед якої роздавався лише плач дитини, що тихо схлипував. З часу його народження минуло вже кілька днів, і Евеліна швидко одужувала. Зате Петро всі ці дна здавався пригніченим усвідомленням якогось близького нещастя.

Приїхав доктор. Узявши дитину на руки, він переніс та уложив його поближче до вікна. Швидко відсмикнувши фіранку, він упустив до кімнати промінь яскравого світла та схилився над хлопчиком зі своїми інструментами. Петро сидів тут само із похиленою головою, все такий же пригнічений та відсторонений. Здавалося, він не надавав діям доктора жодного значення, передбачуючи наперед результати.

— Він, напевне, сліпий,— твердив він. Йому не слід би народжуватися.

Молодий доктор не відповідав та мовчки продовжував свої спостереження. Нарешті він відклав офтальмоскоп, і в кімнаті пролунав його впевнений, спокійний голос:

— Зіниця скорочується. Дитина бачить безсумнівно.

Петро здригнувся та швидко схопився на ноги. Цей рух показувало, що він чув слова доктора, але, судячи з виразу його обличчя, він ніби не зрозумів їхнього значення. Спершись тремтячою рукою на підвіконня, він застиг на місці із блідим, ледь піднятим догори обличчям та нерухомими рисами.

До цієї хвилини він перебував у стані дивного збудження. Він ніби не відчував себе, але разом із тим усі фібри у ньому жили та тріпотали від чекання.

Він усвідомлював темряву, яка його оточувала. Він її виділив, відчував її поза собою, у всій її неозорості. Вона насувалася на нього, він охоплював її уявою. ніби змагаючись із нею. Він підводився їй назустріч, бажаючи захистити свою дитину від цього неосяжного океану непроникної темряви, що коливався.

І поки доктор у мовчанні робив свої приготування, він усе перебував у такому стані. Він боявся і раніше, але раніше у його душі жили ще примари надії. Тепер жах, стомливий та страшний, досяг найбільшої напруги, оволодівши збудженими до останнього ступеня нервами, а надія завмерла, сховавшись десь у глибоких схованках його серця. І раптом ці два слова: «Дитина бачить» — перевернули його настрій. Жах миттєво схлинув, надія так само миттєво перетворилася на впевненість, освітивши чутко піднесений душевний склад сліпого. Це був раптовий переворот, справжній удар, що увірвався до темної душі вражаючим, яскравим, як блискавка, променем. Два слова доктора ніби пропалили в його мозку вогняний шлях… Ніби іскра спалахнула десь всередині та освітила останні схованки його організму… Усе в ньому здригнулося, і сам він задрижав, як дрижить туго натягнена струна під раптовим ударом.

І слідом за цією блискавкою перед його погаслими ще до народження очима раптом запалали дивні привиди. Були це промені чи звуки, він не розумів. Це були звуки, які оживали, приймали форми та рухалися променями. Вони сяяли, як купол небесного зводу, вони котилися, як яскраве сонце небом, вони хвилювалися, як гілля замислених буків.

Це була тільки перша мить, і тільки змішані відчуття цієї миті залишились у нього в пам’яті. Усе інше він потім забув. Він тільки вперто стверджував, що в ці кілька миттєвостей він бачив.

Що саме він бачив, і як бачив, і чи бачив дійсно,— залишилося зовсім невідомим. Багато хто казав йому, що це неможливо, проте він залишався при своєму, запевняючи, що бачив небо і землю, мати, дружину та Максима.

Протягом кільком секунд він стояв із піднесеним догори та просвітлілим обличчям. Він був таким дивним, що всі мимоволі звернулися до нього, і навколо все стихло. Усім здавалося, що людина, яка стояла посеред кімнати, була не та, яку вони так добре знали, а якась інша, незнайома. А та, колишня, щезла, оповита тайною, що несподівано опустилася на неї.

І він був із цією тайною наодинці кілька коротких миттєвостей… Потім від них залишилося тільки почуття якогось задоволення та дивна впевненість, що тоді він бачив.

Чи могло це бути насправді?

Чи могло бути, аби туманні та неясні світові відчуття, що пробивалися до темного мозку невідомими шляхами в ті хвилини, коли сліпий увесь тріпотів та напружувався назустріч сонячному дневі,— тепер, у хвилину раптового екстазу, спливали в мозку, як туманний негатив, що проявляється?..

І перед незрячими очима поставало синє небо, і яскраве сонце, і прозора річка з пагорбком, на якому він пережив так багато і так часто плакав ще дитиною… І потім і млин, і зоряні ночі, у які він так мучився, і мовчазний, сумний місяць… І пильний шлях, і лінія шосе, і обози з виблискуючими шинами коліс, і картата юрма, серед якої він сам співав пісню сліпих…

Чи в його мозку зароїлися фантастичними привидами невідомі гори, і лягли у далечінь невідомі рівнини, і чудні примарні дерева гойдалися над гладдю невідомих річок, і прозоре сонце заливало цю картину яскравим світлом,— сонце, на яке дивилися незчисленні покоління його пращурів?

Чи все це роїлося безформними відчуттями в тій глибині темного мозку, про яку говорив Максим і де промені та звуки відкладаються однаково веселощами чи сумом, радістю чи жалем?..

І він тільки згадував потім стрункий акорд, що пролунав на мить в його душі,— акорд, у якому сплелися в одно ціле усі враження його життя, враження природи та живе кохання.

Хто знає?

Він пам’ятав тільки, як на нього спустилася ця тайна і як вона його залишила. Цієї останньої миті образи-звуки сплелися та змішалися, дзвенячи та коливаючись, як дрижить та замовкає пружна струна: спочатку вище та гучніше, потім все тихше, ледь чутно… здавалося, щось скочується за гігантським радіусом до безпросвітної темряви…

Ось воно скотилося та змовкло.

Темрява та мовчання… Якісь туманні привиди намагаються ще відродитися з глибокого мороку, проте вони не мають уже ані форми, ані тону, ані кольору… Тільки десь далеко, внизу, задзвеніли переливи гами, картатими рядами прорізали темряву і теж скотилися у простір.

Тоді раптом зовнішні звуки досягли його слуху в своїй звичайній формі. Він ніби прокинувся, але все ще стояв, осяяний та радісний, стискаючи руки матері та Максима.

— Що це з тобою? — запитала мати стривоженим голосом.

— Нічого… мені здається, що я… бачив вас усіх. Адже я… не сплю?

— А тепер? — схвильовано спитала вона.— Чи пам’ятаєш ти, чи пам’ятатимеш?

Сліпий глибоко зітхнув.

— Ні,— відповів він із зусиллям.— Але це нічого, тому що… Я віддав усе це… їй… дитині та… та всім…

Він похитнувся та втратив свідомість. Його обличчя зблідло, але ним усе ще блукав відблиск радісного задоволення.

Епілог

Минуло три роки.

Численна публіка зібралася в Києві, піл час «Контрактів»¹, слухати оригінального музиканта. Він був сліпий, проте поговір передавав чудеса про його музичний талант та його особисту долю. Казали, ніби в дитинстві він був украдений із заможної родини бандою сліпців, з якими бродив, поки відомий професор не звернув уваги на його надзвичайний музичний талан. Інші переказували, що він сам пішов із родини до жебраків, через якісь романтичні резони. Як би там не було, контрактова зала була набита вщент, і збір (що мав невідоме публіці благодійне призначення) був повний.

У залі запала глибока тиша, коли на естраді з’явився молодий чоловік із гарними великими очима та блідим обличчям. Ніхто б не сказав, що він сліпий, якби ці очі не були такими нерухомими та якби його не вела білява дама, як казали, дружина музиканта.

— Не дивно, що він справляє таке надзвичайне враження,— говорив у натовпі якийсь зоїл² своєму сусідові.— У нього надзвичайно драматична зовнішність.

Дійсно, і це бліде обличчя з виразом вдумливої уваги, і нерухомі очі, і вся його фігура налаштовували на щось особливе, незвичне.

Південноросійська публіка загалом любить та цінує свої рідні мелодії, проте тут навіть різношерста «контрактова» юрма була відразу захоплена глибокою відвертістю виразу. Живе відчуття рідної природи, чуткий оригінальний зв’язок із безпосередніми джерелами народної мелодії відчувалися в імпровізації, яка лилася з-під рук сліпого музиканта. Багата фарбами, гнучка та співоча, вона бігла дзвінким струмком, то підводячись урочистим гімном, то розливаючись задушевним сумним наспівом. Здавалося подеколи: то буря гулко гримить у небесах, розкочуючись у нескінченнім просторі, то лише степовий вітер дзвенить у траві, на кургані, навіюючи туманні мари про минуле.

Коли він змовк, грім оплесків охопленої захватом публіки наповнив величезну залу. Сліпий сидів із нахиленою головою, здивовано прислухаючись до цього гуркотіння. Але ось він знову підняв руки та вдарив по клавішах. Багатолюдна зала миттєво принишкла.

Цієї хвилини ввійшов Максим. Він уважно роздивився цей натовп, охоплений єдиним почуттям, що спрямував на сліпого жадібні, палаючі погляди.

Старий слухав та чекав. Він більше, ніж будь-хто інший у цьому натовпі, розумів живу драму цих звуків.

Йому здавалося, що ця могутня імпровізація, яка так вільно ллється з душі музиканта, раптом обірветься, як і раніше, тривожним, болісним запитанням, який відкриє нову рану в душі його сліпого вихованця. Але звуки зростали, міцніли, повнішали, ставали все більше та більше владними, захоплювали серце об’єднаної та завмерлої юрми.

І чим більше прислухався Максим, тим ясніше лунав для нього у грі сліпого знайомий мотив.

Так, це вона, гомінка вулиця. Світла, гримуча, сповнена життя хвиля котиться, дроблячись, виблискуючи та розсипаючись тисячею звуків. Вона то піднімається, зростає, то падає знову до віддаленого, проте немовчного рокотання, залишаючись увесь час спокійною, красиво-безпристрасною, холодною та байдужою.

І раптом серце Максима впало. Із-під рук музиканта знову, як і колись, вирвався стогін.

Вирвався, продзвенів та завмер. І знову живе рокотання, все яскравіше та сильніше, блискуче та рухоме, щасливе та світле.

Це вже не самі стогони особистого горя, не саме сліпе страждання. На очах старого з’явилися сльози. Сльози були й на очах його сусідів.

«Він прозрів, так, це правда,— він прозрів»,— думав Максим.

Серед яскравої та жвавої мелодії, щасливої та вільної, як степовий вітер, і, як він, безтурботної, серед картатого та широкого гудіння життя, серед то сумного, то величного наспіву народної пісні все частіше, все настирливіше та сильніше проривалася якась нота, що запала за душу.

«Так, так, мій хлопчику,— подумки підбадьорював Максим,— настигай їх серед веселощів та щастя…»

За хвилину над зачарованим натовпом у величезній залі, владна за захоплююча, стояла вже сама тільки пісня сліпих…

Подайте сліпеньким... р-ради Христа.

Проте це вже було не прохання про подаяння і не жалісний зойк, який заглушується шумом вулиці. У ній було все те, що було й раніше, коли, під її впливом, обличчя Петра спотворювалося і він тікав від фортепіано, не в змозі боротися з її болем, що роз’їдав. Тепер він здолав його в своїй душі та перемагав душі цього натовпу глибиною та жахом життєвої правди… Це була темрява на тлі яскравого світла, нагадування про горе серед повноти щасливого життя…

Здавалося, ніби удар розразився над натовпом, і кожне серце дрижало, немовби він торкався його своїми руками, що швидко бігали. Він давно вже змовк, проте натовп зберігав гробове мовчання.

Максим схилив голову та думав:

«Так, він прозрів… На місці сліпого та невтомного егоїстичного страждання він носить у душі відчуття життя, він відчуває і людське горе, і людську радість, він прозрів та зуміє нагадати щасливим про нещасних…»

І старий солдат все нижче схиляв голову. Ось і він зробив свою справу, і він недарма прожив на світі, йому казали про це повні сили владні звуки, що стояли в залі, панували над натовпом…

Так дебютував сліпий музикант.

(Переклад В. Каталкіної)

Антуан де Сент-Екзюпері