Глава друга

I

Темна голівка збагачувалася новими уявленнями; через дуже витончений слух він проникав усе далі та далі в оточуючого його природу. Над ним та навколо нього, як і раніше, стояв глибокий, непроникний морок; морок цей навис над його мозком важкою хмарою, і хоча він заліг над ним від дня народження, хоча, мабуть, хлопчик мав звикнутися зі своїм нещастям, проте дитяча природа за якимось інстинктом безперестанно прагнула визволитися від темної завіси. Ці несвідомі пориви до незнайомого дитині світла, що не залишали її ані на хвилину, відбивалися на її обличчі все глибше й глибше виразом непевного страждаючого зусилля.

Тим не менше бували й для нього хвилини ясного задоволення яскравих дитячих захоплень, і це траплялось тоді, коли доступні для нього зовнішні враження приносили йому нове сильне відчуття, знайомили з новими явищами невидимого світу. Велика, могутня природа не лишалася для сліпого закритою зовсім. Так, одного разу, коди його привели на високу скелю над річкою, він з особливим виразом прислухався до тихих сплесків річки далеко під ногами і із замиранням серця хапався за сукню матері, слухаючи, як котились донизу камені, що обірвалися з-під ноги його. З тих пір він уявляв собі глибину у вигляді тихого гуркоту води і підніжжя скелі чи у вигляді зляканого шереху камінчиків, що падали вниз.

Далечінь лунала в його вухах піснею, що непевно завмирала; коли ж небом лунко перекочувався весняний грім, заповнюючи собою простір та з сердитим гуркотом гублячись за хмарами, сліпий хлопчик прислухався до цього гуркоту з благоговійним острахом, і серце його розширювалося, а в голові виникало величне уявлення про простір піднебесних висот.

Таким чином, звуки були для нього головним безпосереднім виразом зовнішнього світу; інші враження слугували лише доповненням до вражень слуху, у які відливалися його враження, як у форми.

Час від часу, у гарячий полудень, коли навколо все змовкало, коли затихав людський рух та в природі встановлювалася та особлива тиша, під якою відчувається лише невпинний, безшумний біг життєвої сили, на обличчі сліпого хлопчика з’являвся характерний вираз. Здавалося, під впливом зовнішньої тиші з глибини його душі підіймалися якісь йому єдиному доступні звуки, до яких він немовби прислухався із напруженою увагою. Можна було подумати, дивлячись на нього у такі хвилини, що неясна думка, яка народжується, починає лунати в його серці як непевна мелодія пісні.

II

Йому йшов уже п’ятий рік. Він був тонкий та слабкий, але ходив і навіть бігав вільно по всьому будинку. Хто дивився на нього, як він впевнено виступав у кімнатах, повертаючи саме там, де треба, і вільно розшукував потрібні йому предмети, той міг би подумати, якщо це був незнайома людина, що перед нею не сліпа, а тільки дивно зосереджена дитина із задумливими та дивлячимися у непевну далину очима. Але вже двором він ходив із великими труднощами, постукуючи перед собою палицею. Якщо ж у руках у нього не було палиці, то він волів повзати по зелі, швидко досліджуючи руками предмети, що траплялися на шляху.

III

Був тихий літній вечір. Дядько Максим сидів у саду. Батько, за звичаєм, заклопотався десь у дальнім полі. На дворі та довкола було тихо; селище засипало, у людській теж змовк говір працівників та прислуги. Хлопчика вже з півгодини поклали до ліжка.

Він лежав у напівсні. З деяких пір у нього з цим тихим часом став пов’язуватися дивний спогад. Він, звісно, не бачив, як темнішало синє небо, як чорні верхівки дерев колихалися, рисуючись на зоряній лазурі, як насуплювалися кошлаті «стріхи»¹ будівель, що стояли навколо двора, як синя імла розливалася землею разом із тонким золотом місячного та зоряного світла. Але ось вже кілька днів він засипав під якимось особливим, чарівним враженням, яке наступного дня не міг собі пояснити.

Коли дрімота все густіше застилала його свідомість, коли тихе шелестіння буків зовсім стихало й він переставав розрізняти вже й далеке гавкання селянських собак, й тьохкання солов’я за річкою, і меланхолічне² дзенькання дзвіночків, підв’язаних до лошати, що пасеться на лузі,— коли всі окремі звуки стушовувалися та зникали, йому починало ввижатися, що всі вони, злившися в одну струнку гармонію³, тихо влітають до вікна та довго кружляють над його постіллю, навіваючи непевні, але на диво приємні мари. На ранок він прокидався розніжений та звертався до матері з живим запитанням:

— Що це було… учора? Що це таке?..

Мати не знала, в чому справа, і гадала, що дитину хвилюють сни. Вона сама вкладала його у постіль, турботливо хрестила та йшла, коли він починав дрімати, не помічаючи при цьому нічого особливого. Але на інший день хлопчик знову казав їй про щось, що приємно турбувало його з вечора.

— Так добре, мамо, так добре! Що ж це таке?

Того вечора вона вирішила залишитися у постелі дитини довше, аби роз’яснити собі дивну загадку. Вона сиділа на стільці, поруч із його ліжечком, машинально перебираючи петлі плетіння та дослухаючись до рівного дихання свого Петруся. Здавалося, він зовсім уже поснув, таж раптом у пітьмі пролунав його тихий голос:

— Мамо, ти тут?

— Так, так, мій хлопчику…

— Піди, будь ласка, воно боїться тебе, і досі його нема. Я вже було зовсім заснув, а цього все немає...

Здивована мати з якимось дивним відчуттям слухала цей напівсонний, жалібний шепіт… Дитина казала про свої сонні мари з такою впевненістю, ніби це щось реальне. Тим не менш мати встала, нахилилася до хлопчика, аби поцілувати його, та тихо пішла, вирішивши тихо підійти до відчиненого вікна з боку саду.

Не встигла вона зробити свій обхід, як загадка роз’яснилася. Вона почула раптом тихі, переливчасті тони сопілки, що линули з конюшні, змішуючись із шерхотінням південного вечора. Вона зразу зрозуміла, що саме ці безхитрісні переливи простої мелодії, які співпадали з фантастичної годиною дрімоти, так приємно налаштовували спогади хлопчика.

Вона сама зупинилась, постояла хвильку, дослухаючись до проникливих наспівів малоросійської¹ пісні, і цілком заспокоєна, пішла у темноу алею саду до дядька Максима.

«Добре грає Йохим,— подумала вона.— Дивно, скільки тонкого почуття в цьому грубуватому “хлопі”»².

IV

А Йохим дійсно грав добре. Йому під силу була навіть і хитра скрипка, і був час, коли у корчмі, по неділям, ніхто краще не міг зіграти «козака»³ чи веселого польського «краков’яка»⁴. Коли він, бувало, всівшись у куті, міцно притиснувши скрипку голеним підборіддям та хвацьки зсунувши високу смушкову шапку на потилицю, ударяв кривим смичком по пружних струнах, тоді рідко хто в корчмі міг всидіти на місці. Навіть старий одноокий єврей, що акомпаніював Йохимові на контрабасі, надихався до останнього ступеня. Його кострубатий «струмент», здавалося, надривається від зусиль, аби встигти своїми важкими басовитими нотами за легкими, співочими та стрибучими тонами Йохимової скрипки, а сам старий Янкель, високо посмикуючи плечима, вертів лисою головою в єрмолці та весь підстрибував у такт бешкетливій та жвавій мелодії. Що ж казати про хрещений люд, у якого ноги влаштовані з давніх-давен таким чином, що при перших звуках веселого танцювального наспіву самі починають підгинатися та притопувати.

Але з того часу як Йохимові полюбилася Марія, дворова дівка сусіднього пана, він щось не залюбив веселу скрипку. Правда, що скрипка не допомогла йому перемогти серце гострої дівки, і Марія віддала перевагу безвусій німецькій фізіономії барського камердинера вусатій «пиці»¹ хохла-музиканта. Відтоді його скрипки не чули більше в корчмі та на вечорницях². Він повісив її на кілку в конюшні та не переймався тим, що від сирості та його неуваги на улюбленому до того інструменті раз від разу одна за одною лопалися струни. А вони лопалися з таким гучним та жалібний передсмертним звуком, що навіть коні співчутливо іржали та здивовано повертали голови до твердосердого хазяїна.

На місце скрипки Йохим купив у подорожнього карпатського торгівця дерев’яну дудку. Він, мабуть, вважав, що її тихі, сердечні переливи більше відповідають його гіркій долі, краще передадуть печаль його кинутого серця. Проте гірська дудка не виправдала його сподівань. Він перебрав їх до десятка, випробовував на усі лади, обрізав, мочив у воді та сушив на сонці, підвішував на тонкій вервечці під дахом, щоб її обдувало вітром, але ніщо не допомагало: гірська дудка не слухалася хохляцького серця. Вона свистіла там, де треба було співати, вищала, коли він чекав від неї млосного дрижання, і взагалі ніяк не піддавалася його настроєві. Нарешті він розсердився на усіх мандрівних торгівців, впевнившись остаточно, що жоден з них не в змозі зробити гарну дудку, і потому вирішив зробити її власними руками. Протягом кількох днів він ходив полями та болотами, підходив до кожного куща верби, перебирав її гілки, зрізав деякі з них, але, мабуть, усе не знаходив того, що потребував. Його брови були все так само похмуро зсунені, і він йшов далі, продовжуючи пошуки. Нарешті він потрапив на одне місце, над річкою, що тихо струменіла. Вода ледь-ледь ворушила у цій заводі³ білі голівки лілій, вітер не долітав сюди через кущі верб, що густо розрослися та тихо і замріяно схилилися до темної спокійної глибини. Йохим, розсунувши кущі, підійшов до річки, постояв з хвилину і якось раптом переконався, що саме тут він знайде те, що йому потрібно. Зморшки на його лобі розгладилися. Він вийняв із-за халяви прив’язаний на ремінці складений ножик і, окинувши уважним поглядом кущі верби, що задумливо шепотіли, рішуче підійшов до тонкого, прямого стовбура, який гойдався над розмитою кручею. Він нащось клацнув по ньому пальцем, подивився із задоволенням, як той пружно загойдався, прислухався до шепотіння його листя та мотнув головою.

— Ото ж воно самісіньке,— пробурмотів Йохим із задоволенням та викинув у річку усі зрізані раніше прутки.

Дудка вийшла на славу. Висушивши вербу, він випік їй серце розжареним дротом, пропалив шість круглих отворів, прорізав скоса сьомий та щільно заткнув один кінець дерев’яною затичкою, залишивши у ній косу вузеньку щілину. Потому вона цілісінький тиждень висіла на мотузці, причому її гріло сонцем та обдувало дзвінким вітром. Після цього він старанно вистругав її ножем, почистив склом та міцно обтер клаптем грубого сукна. Верхівка в неї була кругла, від середини йшли рівні, ніби відполіровані грані, по яких він випік за допомогою вигнених шматків заліза різні хитрі візерунки. Спробувавши її кількома швидкими переливами гами¹, він схвильовано мотнув головою, крякнув та похапцем заховав у потайну місцину, біля своєї постелі. Він не хотів робити першого музичного дослідження серед денної суєти. Зате того самого вечора з конюшні полилися ніжні, задумливі, переливчасті і дрижачі трелі. Йохим був цілком задоволений своєю дудкою. Здавалося, вона була частиною нього самого, звуки, які вона видавала, лилися ніби з його власної зігрітих та розніжених грудей, і кожен вигин його почуття, кожен відтінок його скорботи у ту саму мить дрижав у дивній дудці, тихо зривався з неї та лунко летів услід іншим серед вечора, який чутко дослухався.

V

Тепер Йохим був закоханий у свою дудку та святкував із нею свій медовий місяць. Днем він акуратно виконував обов’язки конюха, водив коней на водопій, запрягав їх, виїжджав із «панею» або з Максимом. Час від часу, коли він заглядав у бік сусіднього села, де жила жорстока Марія, туга починала смоктати його серце. Але з настанням вечора він забував про все на світі, і навіть образ чорнобривої дівчини застилався ніби туманом. Цей образ втрачав свою пекучу визначеність, рисувався перед ним у якомусь смутному фоні та лише настільки, аби придавати задумливо-сумний характер наспівам чудової дудки.

У такому музичному екстазі², весь виливаючись у тремтливих мелодіях, лежав Йохим на конюшні і того вечора. Музикант встиг цілком забути не тільки жорстокосерду красуню, а навіть втратив з виду власне своє існування, коли раптом він стрепенувся і піднявся на своїй постелі. У найпатетичнішому³ місці він відчув, як чиясь малесенька ручка швидко пробігла легкими пальчиками по його обличчю, ковзнула по руках і потому почала похапцем обмацувати дудку. Разом із тим він почув біля себе чиєсь бистре, схвильоване, коротке дихання.

— Цур тобi, пек тобi! — вимовив він звичайне заклинання і тут-таки додав запитання: — Бісове чи Боже? — бажаючи дізнатися, чи не має він справи з нечистою силою.

Але тієї самої миті промінь місяця, що ковзнув у відкриту браму конюшні, показав йому, що він помилився. Біля його койки стояв сліпий панич¹ і жадібно тягся до нього своїми рученятами.

За годину мати, що зажадала глянути на сплячого Петруся, не знайшла його у постелі. Вона перелякалася спочатку, але хутко материнська кмітливість підказала їй, де треба шукати зниклого хлопчика. Юхим дуже переконфузився, коли, зупинившись, аби перепочити, він несподівано побачив у дверях конюшні «милостиву пані». Вона, вочевидь, уже кілька хвилин стояла на цьому місці, слухаючи його гру та дивлячись на свого хлопчика, який сидів на койці, загорнений у кожух Йохима, і все ще жадібно прислухався до обірваної пісні.

VI

Відтоді кожного вечора хлопчик приходив до Йохима в конюшню. Йому й на думку не спадало прохати Йохима зіграти щось удень. Здавалося, денна суєта та рух виключали в його уявленні можливість цих тихих мелодій. Але як тільки на землю опускався вечір, Петрусь зазнавав гарячкову нетерплячість. Вечірній чай та вечеря слугували для нього лише вказівкою, що бажана хвилина близька, і мати, якій якось інстинктивно не подобалися ці музичні сеанси, все-таки не могла заборонити своєму улюбленцеві бігти до дудника й просиджувати в нього в конюшні дві години перед сном. Ці години стали відтепер для хлопчика найщасливішим часом, і мати з палаючими ревнощами бачила, що вечірні враження володіють дитиною навіть протягом наступного дня, що навіть на її пестощі вона не відповідає з колишньою безроздільністю, що, сидячи в неї на руках та обіймаючи її, вона із задумливим виглядом згадує вчорашню пісню Йохима.

Тоді вона згадувала, що кілька років тому, навчаючись у київському пансіоні² пані Радецької, вона, між іншими «приємними мистецтвами», вивчала також і музику. Щоправда, сам собою цей спогад був не з-поміж особливо солодких, оскільки пов’язувався з уявленням про вчительку, стару німецьку лівицю Клапс, дуже худу, дуже прозаїчну і, головне, дуже сердиту. Ця надзвичайно жовчна діва, яка дуже майстерно «виламувала» пальці своїх учениць, щоб надати їм необхідної гнучкості, разом із тим із неабияким успіхом вбивала в своїх вихованках будь-які ознаки почуття музичної поезії. Це полохливе почуття не могло виносити вже самої присутності дівиці Клапс, не кажучи про її педагогічні прийоми. Тому, вийшовши з пансіону і навіть у шлюбі, Анна Михайлівна й не подумала про відновлення своїх музичних вправлянь. Але тепер, слухаючи хохла-дудника, вона відчувала, що разом із ревнощами до нього в її душі поступово пробуджується відчуття живої мелодії, а образ німецької дівиці тьмяніє. У результаті цього процесу з’явилося прохання пані Попельської до чоловіка виписати з міста піаніно.

— Як хочеш, моя голубко,— відповів зразковий чоловік.— Ти, здається, не особливо полюбляла музику.

Того самого дня відправлено було листа до міста, але, поки інструмент було куповано та привезено з міста до села, мало пройти не менш двох-трьох тижнів.

А між тим із конюшні щовечора лунали мелодичні поклики, і хлопчик кидався туди, навіть не питаючи вже дозволу матері.

Специфічний¹ запах конюшні змішувався з ароматом сухої трави та гострим запахом сиром’ятних ременів². Коні тихо жували, шурхотячи сіном, яке видобували з-за решітки; коли дудник зупинявся перепочити, у конюшню ясно доносився шепіт зелених буків із саду. Петрик сидів як зачарований та слухав.

Він ніколи не переривав музиканта, і тільки коли той сам зупинявся та минало дві-три хвилини у мовчанні, німе очарування змінялося в хлопчика якоюсь дивною жадібністю. Він тягся за дудкою, брав її тремтячими руками й прикладав до губ. оскільки при цьому в грудях хлопчика перехоплювало подих, то перші звуки виходили в нього якісь тремтливі та тихі. Але потім він потроху почав оволодівати нехитрим інструментом. Йохим розташовував його пальці по отворах, і хоча малесенька ручка ледь могла охопити ці отвори, та все ж він скоро призвичаївся до звуків гами. При цьому кожна нота для нього мов би свою особливу фізіономію, свій індивідуальний характер; він знав уже, в якому отворі живе кожен із цих тонів, звідки його треба випустити, і інколи, коли Йохим тихо перебирав пальцями якийсь нескладний наспів, пальці хлопчика теж починали рухатися. Він із повною ясністю уявляв собі послідовні тони розташованими по їх звичним місцям.

VII

Нарешті, рівно за три тижні, з міста привезли піаніно. Петрик стояв на дворі й уважно слухав, як працівники, що метушилися, готувалися нести до кімнати привезену «музику». Вона була, вочевидь, дуже важка, оскільки, коли її почали підіймати, віз тріщав, а люди кректали та глибоко дихали. Ось вони сунули розміреними, важкими кроками, і при кожному такому кроці над їхніми головами щось дивно гуло, бурчало та подзенькувало. Коли дивну музику ставили на підлогу у вітальні, вона знов озвалася глухим гулом, ніби погрожуючи комусь у сильному гніві.

Усе це наводило на хлопчика почуття, близьке до переляку, і не сприяло гарному відношенню до нового неживого, але разом із тим сердитого гостя. Він пішов до саду й не чув, як встановили інструмент на ніжках, як приїжджий із міста настроювач заводив його ключем, пробував клавіші й налаштовував дротові струни. тільки коли все було завершено, мати веліла покликати до кімнати Петрика.

Тепер, озброївшись віденським інструментом найкращого майстра, Анна Михайлівна завчасно святкувала перемогу над нехитрою селянською дудкою. Вона була впевнена, що її Петрик забуде відтепер конюшню та дудника і що всі свої радощі отримуватиме від неї. Вона поглянула веселими очима на хлопчика, що боязко увійшов разом із Максимом, і на Йохима, який просив дозволу послухати заморську музику і тепер стояв біля дверей, сором’язливо опустивши очі та звісивши чуприну¹. Коли дядько Максим та Петрик усілися на отаманку, вона раптом вдарила по клавішах піаніно.

Вона грала п’єсу, яку в пансіоні пані Радецької і під керівництвом дівиці Клапс вивчила достеменно. Це було щось особливо шумне, але доволі хитре, що вимагало значної гнучкості пальців; на публічному іспиті Анна Михайлівна здобула цією п’єсою багато похвал і собі, і особливо своїй вчительці. Ніхто не міг сказати це напевне, але багато хто здогадувався, що мовчазний пан Попельський захопився панною Яценко саме у ту коротку чверть години, коли вона виконувала важку п’єсу. Тепер молода жінка грала її зі свідомим розрахунком на іншу перемогу: вона жадала сильніше залучити до себе маленьке серце свого сина, захопленого хохлацькою дудкою.

Проте цього разу її сподівання не справдилися: віденському інструментові виявилося не по силах боротися зі шматком української верби. Щоправда, у віденського піаніно були могутні засоби: дорога деревина, багатство великого регістру². Зате і в української дудки знайшлися союзники, оскільки вона була у себе вдома, серед спорідненої української природи.

Перш ніж Йохим зрізав її своїм ножем і випік їй серце розжареним залізом, вона гойдалася тут над знайомою хлопчикові рідною річкою, її пестило українське сонце, яке зігрівало і його, і той самий обвівав її український вітер, доки зірке око українця-дудника помітило її над розмитою кручею. І тепер важко було іноземному зайді боротися з простою місцевою дудкою, бо вона з’явилася сліпому хлопчикові в тиху годину дрімоти, серед таємничого вечірнього шурхотіння, під шелестіння буків, що засинали, у супроводі всієї спорідненої української природи.

Та й пані Попельській було далеко до Йохима. Щоправда, її тонкі пальці були й швидші, й гнучкіші; мелодія, яку вона грала, складніше та багатше, і багато зусиль поклала дівиця Клапс, аби вивчити свою ученицю володіти важким інструментом. Зате в Йохима було безпосереднє музикальне почуття, він кохав і сумував і з коханням своїм та сумом звертався до рідної природи. Його вчила нескладним наспівам ця природа, шум її лісу, тихий шепіт степової трави, задумлива, рідна, старовинна пісня, яку від слухав ще над своєю дитячою колискою.

Так, важко видалося віденському інструментові перемогти хохлацьку дудку. Не минуло й однієї хвилини, як дядько Максим раптом різко застукотів по підлозі своєю милицею. Коли Анна Михайлівна повернулась у той бік, вона побачила на зблідлому обличчі Петрика той самий вираз, із яким у пам’ятний для неї день першої весняної прогулянки хлопчик лежав на траві.

Йохим співчутливо подивився на хлопчика, потім кинув зневажливий погляд на німецьку музику та пішов, стукотячи по підлозі вітальні своїми незграбними чоботами.

VIII

Багато сліз коштувала бідолашній матері ця невдача,— сліз та сорому. Їй, «милостивій пані» Попельській, яка чула грім оплесків «вибраної публіки», усвідомлювати себе так жорстоко переможеною, и ким? — звичайним конюхом Йохимом із його дурною свистілкою! Коли вона пригадувала сповнений зверхності погляд хохла після її невдалого концерту, рум’янець гніву заливав її обличчя, і вона від усього серця ненавиділа «противного хлопа».

І, однак, кожного вечора, коли її хлопчик убігав у конюшню, вона відчиняла вікно, спиралася на нього й жадібно прислуховувалася. Спочатку слухала вона із відчуттям гнівної зверхності, намагаючись лише вловити смішні риси в цьому «дурному цвіріньканні», але потроху-потроху — вона й сама не усвідомлювала, як це могло статися,— «дурне цвірінькання» почало заволодівати її увагою, і вона вже із жадібністю ловила задумливо-сумні наспіви. Схаменувшись, вона поставила собі запитання, у чому ж їхня привабливість, їх чарівна таїна, і потроху ці сині вечори, непевні вечірні тіні та дивна гармонія пісні з природою відповіли їй на це запитання.

«Так,— думала вона про себе, переможена та завойована у свою чергу,— тут є якесь зовсім особливе, істинне почуття… чарівна поезія, якої не вивчиш по нотах».

І це була правда. таїна цієї поезії полягала в дивному зв’язку між давно померлим минулим та вічно живою, і вічно промовистою до людського серця природою, свідком цього минулого. А він грубий мужик у змащуваних чоботях і з мозолястими руками, носив у собі цю гармонію, це живе почуття природи.

І вона усвідомлювала, що горда «пані» змиряється в ній перед конюхом-хлопом. Вона забувала його грубу одежину та запах дьогтю, і крізь тонкі переливи пісні згадувалося їй добродушне обличчя з м’яким виразом сірих очей та сором’язливо-гумористичною посмішкою з-під довгих вусів. Інколи рум’янець гніву знову припливав до обличчя та скронь молодої жінки: вона відчувала, що у боротьбі за увагу її дитини вона стала з цим «мужиком» на одну арену, на рівній нозі, і він, «хлоп», переміг.

А дерева в саду шепотіли над головою, ніч розгорялася вогнями у синім небі й розливалася по землі синьою темрявою, і разом із тим у душу молодої жінки лився гарячий сум від Йохимових пісень. Вона все більше змирялась і все більше вчилася осягати нехитру таїну безпосередньої та чистої нештучної поезії.

IX

Так, у «мужика» Йохима істинне, живе почуття! А в неї? Невже в неї немає ані краплини цього почуття? Чому ж так гаряче в грудях і так тривожно б’ється в них серце і сльози мимоволі підступають до очей?

Хіба це не почуття, не жагуче почуття любові до її знедоленої, сліпої дитини, яка біжить від неї до Йохима і якій вона не вміє дати такої ж живої насолоди?

Їй пригадався вираз болю, викликаний її грою, на обличчі хлопчика, і пекучі сльози лилися в неї з очей, і подеколи вона ледве стримувала ридання, що підступали до горла й готові були вирватися.

Бідна мати! Сліпота її дитини стала і її вічною, невиліковною недугою. Вона виразилася й в болісно-перебільшуваній ніжності, і в усьому цьому почутті, що поглинуло її та пов’язало тисячею невидимих струн її зболіле серце з кожним проявом дитячого страждання. З цієї причини те, що в іншій викликало би тільки досаду,— це дивне суперництво з хохлом-дудником,— стало для неї джерелом найсильніших, перебільшено-пекучих страждань.

Так спливав час, не приносячи їй полегшення, але зате й не без користі: вона почала усвідомлювати в собі припливи того самого живого відчуття мелодії та поезії, яке так зачарувало її в грі хохла. Тоді в ній ожила й надія. Під впливом раптових припливів самовпевненості вона кілька разів підходила до свого інструменту та відкривала кришку з наміром заглушити співочими ударами клавішів тиху дудку. Але кожного разу почуття нерішучості та сором’язливого остраху втримувало її від цих спроб. Їй пригадувались обличчя її стражденного хлопчика та зверхній погляд хохла, і щоки палали у темряві від стиду, а руки тільки пробігала повітрям над клавіатурою із боязкою жадібністю...

Тим не менш від дня до дня якесь внутрішнє усвідомлення своєї сили в ній усе зростало, і, вибираючи час, коли хлопчик грався перед вечором у дальній алеї чи йшов гуляти, вона сідала за піаніно. Першими спробами вона залишилася не дуже вдоволена; руки не слухалися її внутрішнього розуміння, звуки інструменту видавалися спочатку чужими настроєві, що оволодів нею. Але поступово цей настрій переливався в них з більшою повнотою та легкістю; уроки хохла не минулися дарма, а гаряча любов матері та чутливе розуміння того, що саме захоплювало так сильно серце дитини, дали їй можливість так швидко засвоїти ці уроки. Тепер з-під рук виходили вже не тріскотливі вибагливі «п’єси», а тиха пісня, сумна українська думка дзвеніла та плакала в темних кімнатах, розм’якшуючи материнське серце.

Нарешті вона набула достатньо сміливості, аби виступити у відкриту боротьбу, і ось, вечорами, між панським будинком і Йохимовою конюшнею почалося дивне змагання. Із затіненого сараю з навислою солом’яною стріхою тихо вилітали переливчасті трелі дудки, а назустріч їм із відчинених вікон садиби, що виблискувала крізь листя буків віддзеркаленням місячного світла, линули співочі, повні акорди¹ фортепіано.

Спочатку ані хлопчик, ані Йохим не хотіли звертати уваги на «хитру» музику садиби, до якої вони мали упередження. Хлопчик навіть супився та нетерпляче понукав Йохима, коли той зупинявся:

— Е! грай же, грай!

Проте не минуло й трьох днів, як ці зупинки стали все частішими й частішими. Йохим щохвилини відкладав дудку і починав прислухатися зі зростаючою цікавістю, а під час цих пауз і хлопчик теж заслухався і забував понукати приятеля. Нарешті Йохим вимовив із задумливим виглядом:

— Ото ж як гарно... Бач, яка воно штука...

І потому, із тим само замислено-неуважним виглядом людини, що прислухається, він узяв хлопчика на руки й пішов із ним через сад до відчиненого вікна вітальні.

Він гадав, що «милостива пані» грає для власного свого задоволення і не звертає на них уваги. Проте Анна Михайлівна чула в проміжках, як замовкла її суперниця дудка, бачила свою перемогу, і серце її калатало від радощів.

Разом із тим її гнівне почуття до Йохима вляглося остаточно. Вона була щаслива й усвідомлювала, що завдячує цим щастям йому: він навчив її, як знову повернути собі литину, і якщо тепер її хлопчик отримає від неї цілі скарби нових вражень, то за це вони обидва мають бути вдячні йому, «мужику»-дуднику, їх спільному вчителеві.

X

Лід був розбитий. Хлопчик наступного дня з несміливою цікавістю увійшов до вітальні, у якій не бував з того часу, як у ній оселився дивний міський гість, що видався йому таким сердито-крикливим. Тепер учорашні пісні цього гостя підкупили слух хлопчика та змінили його ставлення до інструменту. З останніми слідами колишньої несміливості він підійшов до того місця, де стояло піаніно, зупинився і прислухався. У вітальні нікого не було. Мати сиділа з роботою в іншій кімнаті на канапі й, затамувавши дихання, дивилася на нього, милуючись кожним його рухом, кожною зміною виразу на нервовому обличчі дитини.

Протягши здалеку руки, він торкнувся полірованої поверхні інструменту й тієї ж миті несміливо відсунувся. Повторивши двічі цю спробу, він підійшов ближче і почав уважно досліджувати інструмент, нахиляючись до землі, щоб обмацати ніжки, обходячи навколо вільними сторонами. Врешті-решт його рука потрапила на гладкі клавіші.

Тихий звук інструменту невпевнено здригнувся в повітрі. Хлопчик довго прислухався до вібрацій¹, які вже щезли для слуху матері, й потому, із виразом повної уваги, торкнувся іншої клавіші. Провівши після цього рукою по всій клавіатурі, він потрапив на ноту верхнього регістру. Кожному тонові він давав достатньо часу, і вони один за одним, колихаючись, дрижали та завмирали у повітрі. Обличчя сліпого, разом із напруженою увагою, виражало задоволення; він, мабуть, милувався кожним окремим тоном, і вже в цій чуткій уважності до елементарних звуків, складовим частинам майбутньої мелодії, проявлялися завдатки артиста.

Але при цьому здавалося, що сліпий надавав ще якісь особливі властивості кожному звукові: коли з-під його руки вилітала весела та яскрава нота високого регістру, він підіймав жваве обличчя, немов проводжаючи догори цю дзвінку летючу ноту. Навпаки, при густому, ледь чутному і глухому дрижанні басу він нахиляв вухо, йому здавалося, що цей важкий тон неодмінно низько розкотиться над землею, розсипаючись підлогою та гублячись у дальніх кутках.

XI

Дядько Максим ставився до всіх цих музичних експериментів тільки терпляче. Як це не дивно, але нахили хлопчика, що так явно виявилися, породжували в інваліда подвійне почуття. З одного боку, пристрасний потяг до музики вказував на безсумнівно притаманні хлопчикові музичні здібності й, таким чином, визначав почасти можливе для нього майбутнє. З іншого — до цього усвідомлення домішувалося в серці старого солдата непевне почуття розчарування.

«Звісно,— міркував Максим,— музика теж велика сила, що надає можливість володіти серцем натовпу. Він, сліпий, збиратиме сотні причепурених франтів та паней, розігруватиме їм всілякі там… вальси й ноктюрни¹ (правду кажучи, далі «тих вальсів та ноктюрнів» не йшли музичні знання Максима), а вони витиратимуть сльози хустинками. Ех, чорт забирай, не того б мені хотілося, та що ж поробиш! Малий сліпий, тож нехай стане в житті тим, чим може. Тільки все ж краще би вже пісня, чи що? Пісня проказує не єдиному слуху, що невизначено розніжився. Вона дає образи, пробуджує думку в голові та мужність у серці».

— Гей, Йохиме,— сказав він одного вечора, уходячи слід за хлопчиком до Йохима. — Кинь ти хоч один раз свою свистілку! Це добре хлопчакам на вулиці чи підпаскові² у полі, а ти все ж таки дорослий чоловік, хоч ця дурна Мар’я і зробила з тебе справжнє теля. Тьху, навіть соромно за тебе, слово честі! Дівка відвернулася, а ти й розм’як. Свистиш, немов перепел у клітці!

Йохим, слухаючи цю довгу рацею³ розгніваного пана, посміхався у темряві над його безпричинним гнівом. Тільки згадка про хлопчаків та підпаска дещо розворушила в ньому почуття легкої образи.

— Не скажіть, пане,— заговорив він.— Таку дуду не знайти вам у жодного пастуха в Україні, не те що в підпаска… То все свистілки, а ця… ви ось послухайте.

Він закрив пальцями всі отвори й узяв на дудці два тони в октаву, милуючись повним тоном. Максим плюнув.

— Тьху, прости Господи! Зовсім здурів парубок! Що мені твоя дуда? Усі вони однакові — дудки й баби, з твоєю Мар’єю на додачу. Ось краще б заспівав ти нам пісню, коли вмієш,— гарну стару пісню.

Максим Яценко, сам малорос, був людиною простою з «мужиками» та двірнею. Він часто кричав та сварився, але якось необразливо, і тому до нього ставилися люди з повагою, але вільно.

— А що ж? — відповів Йохим на пропозицію пана.— Співав колись і я не гірше від людей. Тільки, може, і наша мужицька пісня теж вам не до смаку припаде, пане? —вколов він злегка співрозмовника.

— Ну, не бреши по-пустому,— сказав Максим.— Пісня гарна — не те що дудка, якщо тільки людина вміє співати як слід. Ось послухаємо, Петрусю, Йохимову пісню. Чи зрозумієш ти лишень, малий?

— А це буде «хлопська» пісня? — запитав хлопчик.— Я не розумію «хлопською».

Максим зітхнув. Він був романтик і колись мріяв про нову Січ¹.

— Ех, малий! Це не хлопські пісні… Це пісні сильного вільного народу. Твої діди по матері співали їх на степах по Дніпру, і по Дунаю, і на Чорнім морі... Ну, та ти зрозумієш це колись, а тепер,— додав він замислено,— боюся я іншого...

Дійсно, Максим боявся іншого нерозуміння. Він гадав, що яскраві образи пісенного епосу² вимагають неодмінно зорових уявлень, аби промовляти серцю. Він боявся, що темна голівка дитини не в змозі буде засвоїти картинної мови народної поезії. Він забув, що стародавні баяни, що українські кобзарі й бандуристи були переважно сліпими. Щоправда, тяжка доля, каліцтво примушували нерідко брати до рук ліру чи бандуру, аби просити із нею милостині. Проте не всі ж це були тільки жебраки та ремісники із гугнявими голосами, і не всі вони втратили зір тільки під старість. Сліпота застилає видимий світ темною завісою, яка, звісно, лягає на мозок, утруднюючи та пригнічуючи його роботу, проте все ж з успадкованих уявлень та із вражень, отримуваних іншими шляхами, мозок творить у темряві свій власний світ, сумний, журливий та тьмяний, проте не позбавлений своєрідної, похмурої поезії.

XII

Максим із хлопчиком всілися на сіні, а Йохим приліг на свою лавку (ця поза найбільше відповідала його артистичному настроєві) і, поміркувавши з хвильку, заспівав. Випадково чи за чутливим інстинктом вибір його виявився дуже вдалим. Він зупинився на історичній картині:

Ой, там на горi тай женцi жнуть.

Будь-кому, хто чув цю дивовижну народну пісню у належному виконанні, мабуть, урізався у пам’ять її старовинний мотив, високий, протяжний, нібито просякнений сумом історичного спогаду. У ній немає подій, кривавих січ та подвигів. Це і не прощання козака з милою, не відчайдушний набіг, не експедиція у чайках³ синім морем та Дунаєм. Це тільки одна миттєва картина, що спливла на хвилинку у спогадах українця як розмита мара, як уривок зі сну про історичне минуле. Посеред буденного та сірого теперішнього дня в його уяві постала раптом ця картина, неясна, туманна, оповита тим особливим сумом, який віє від рідної старовини, що вже пішла. Пішла, але не без сліду! Про неї говорять ще високі могили-кургани, де лежать козацькі кістки, де о півночі загоряються вогні, звідки чутно ночима тяжкий стогін. Про неї говорять народні легенди, і народна пісня, що змовкає все більше та більше:

Ой, там на горi тай женцi жнуть,

А по-пiд горою, по-пiд зеленою

Козаки iдуть!..

Козаки iдуть!..

На зеленій горі женці жнуть хліб. А під горою, унизу, йде козаче військо.

Максим Яценко заслухався чудового наспіву. У його уяві, викликана чудовим мотивом, який дивно зливався зі змістом пісні, спливла ця картина, немов освітлена меланхолічним відблиском заходу. У мирних полях, на горі, беззвучно нахиляючись над нивами, бовваніють фігури женців. А внизу безшумно проходять загони один за одним, зливаючись із вечірніми тінями долини.

Попереду Дорошенко

Веде свое вiйско, вiйско запорожське,

Хорошенько.

І довга нота пісні про минуле колишеться, дзвенить та змовкає у повітрі, аби задзвеніти знову та викликати з пітьми все нові й нові фігури.

XIII

Хлопчик слухав із затьмареним та сумним обличчям. Коли співак співав про гору, на якій жнуть женці, уява тієї ж миті переносила Петруся на висоту знайомої йому скелі. Він впізнав її тому, що унизу плескається річка ледь чутними ударами хвилі о камінь. Він уже знає також, що таке женці, він чує подзенькування серпів та шурхотіння колосся, що падає.

Коли ж пісня переходила до того, що робиться під горою, уява сліпого слухача миттєво віддаляла його від вершин до долини…

Дзвін серпів стих, проте хлопчик знає, що женці там, на горі, що вони залишилися, але їх не чути, бо вони високо, так само високо, як сосни, шум яких він чув, стоячи під скелею. А внизу, над річкою, лунає часте, рівне тупотіння кінських копит… Їх багато, він них стоїть неясний гуркіт там, у темряві, під горою. Це «йдуть козаки».

Він знає також, що означає козак. Старого «Хведька», який заходить подеколи до садиби, усі кличуть «старим козаком». Він багато разів брав Петруся до себе на коліна, гладив волосся своєю тремтячою рукою. Коли ж хлопчик за своєю звичкою обмацував його обличчя, то відчував своїми тонкими пальцями глибокі зморшки, великі вуса, що звисали донизу, запалі щоки та на щоках старечі сльози. Таких само козаків уявляв собі хлопчик під протяжні звуки пісні там, унизу, під горою. Вони сидять на конях такі само, як «Хведько», вусаті, такі само згорблені, такі самі старі. Вони тихо пересуваються безформними тінями в темряві і так само, як «Хведько», про щось плачуть, можливо, через те, що і під горою, і над долиною стоять ці протяжні, сумні стогони Юхимової пісні,— пісні про необачного козака, що проміняв молоду жінку на похідну люльку та на бойові знегоди.

Максиму досить було одного погляду, щоб зрозуміти, що чутка натура хлопчика здатна відкликнутися, незважаючи на сліпоту, на поетичні образи пісні.