110. Ордоліберальна теорія і практика побудови соціального ринкового господарства.

В основному нова концепція соціально-економічного устрою, запропонована "ордолібералами", спиралась на три підпори: по-перше, здатне функціонувати регулювання конкуренції, необхідної для динамічного розвитку господарства, по-друге, регулювання національної валюти, потрібне для забезпечення стабільності вартості грошей, а також, по-третє, соціальне регулювання, що гарантує безпеку, збалансованість та соціальну справедливість. Якщо в майбутньому треба буде надавати сприяння інноваційній діяльності та динамізму, якщо необхідно запобігти непередбачуваній концентрації влади на ринках, то мова може йти лише про один засіб забезпечення такого порядку: про конкурентну боротьбу. Однак саме для того, щоб конкурентна боротьба отримала можливість повною мірою досягти свого позитивного економічного та соціального впливу, її необхідно постійно захищати за допомогою відповідного правопорядку. В такому захисті конкуренції і полягало вирішальне завдання держави. Валютне регулювання, що ґрунтується на стабільності вартості грошей, повинне було врахувати досвід гіперінфляції в Німеччині 1923 -1924 років. З цієї причини треба було створити незалежний центральний банк, якому в законодавчому порядку слід було доручити виконання наступного завдання: надавати та обстоювати пріоритетне значення забезпеченню стабільності вартості грошей. Майбутнє соціальне регулювання повинне було піклуватись про соціальну збалансованість та сприяти досягненню більшої соціальної справедливості. Воно мало забезпечити гідне людини існування тим громадянам, які не мали можливості домогтися у господарській діяльності й через це -у конкурентній боротьбі - найкращих досягнень.

Регулювання конкурентної боротьби, валютне регулювання та соціальне регулювання з самого початку розумілися як єдність. Така "взаємна залежність регулювань" (Вальтер Ойкен) вимагала не лише постійно тримати у колі зору їхню функцію суспільної інтеграції, а й зважати на принцип сумісності з ринковими правилами усіх дій держави.

Вже в перші дні після проведення валютно-грошової реформи (1948 р.) стрілки розвитку західнонімецького господарства було переведено у напрямку "соціальної ринкової економіки". На місце примусового господарювання, яке вдавалось до раціонування та регламентацій і практично лише управляло дефіцитом, тепер прийшли ринки, що на них ціни визначались пропозицією та попитом, а орієнтація при ухваленні виробничих рішень виходила з сучасного стану ринку. Втручання держави тепер передбачалось лише там, де це обов'язково зумовлювалось вищими соціальними або економічними вимогами. Як споживачі, так і виробники дуже швидко збагнули, що тепер все знов залежить від їхніх рішень та досягнень. Особистий успіх та національний успіх у масштабі народного господарства вже більше не залежали від державних розпоряджень чи ордерів на отримання раціонованих товарів, а переважною мірою залежали вже тільки від власної ініціативи та особистої активності. Це створило можливість не лише досягнення певного добробуту та соціальної безпеки, а й піднесення їх на суттєво вищий рівень. Людвиг Ерхард звільнив економіку та суспільство від надмірної зарегламентованості й при цьому продемонстрував усім переваги ринкової економіки. Завдяки цьому він допоміг утвердженню "соціальної ринкової економіки".

В новій економічній політиці Соціал-демократична партія Німеччини побачила підтвердження своїх побоювань щодо перемоги "жаги прибутків" над соціальною відповідальністю. Вона у категорічній формі висунула вимогу відставки Людвига Ерхарда. Перехід від примусу та раціонування до вільного економічного устрою насправді зробив друге півріччя 1948 року "одним з найдраматичніших періодів в історії німецької економіки" (Людвиг Ерхард). Виникла велика загроза того, що під час цього випробування на міцність нова система втратить підтримку. Після того, як було відпущено ціни, попит спочатку перевищив пропозицію товарів поточного виробництва або із складських запасів, що мало наслідком значне зростання цін. Політичні противники Ерхарда використали це як привід для того, щоб активізувати боротьбу проти нього та його моделі ринкової економіки. До цього слід додати складну і визначальну проблему безробіття. Для великої кількості демобілізованих солдатів, що намагалися знов знайти робочі місця, для більш як восьми мільйонів біженців та вигнанців, а також для військовополонених, що повертались додому, наявних потужностей не вистачало. Однак Ерхард зрозумів, що безробіття, рівень якого в Німеччині упродовж короткого часу суттєво зріс, становить не проблему кон'юктури, а структурну проблему. З великою мужністю та енергією, він відкинув пропозицію окупаційної влади: віддати перевагу повній зайнятості перед збереженням стабільності вартості грошей та започаткування фінансованих державою програм.