2.3.1. Поняття страхового ризику

Найважливішою категорією страхового права є ризики – випадкові, ймовірнісні події, захист від яких є основою страхових правовідносин. Ризик визначає можливість здійснення страхових правовідносин: договір страхування, де відсутній елемент ризику, є недійсним. Будь-яка діяльність людини пов’язана з великою кількістю ризиків, які характеризуються можливістю настання, обсягом можливого збитку й особливостями керування цими ризиками.

Ризик – поняття багатопланове. У правових дисциплінах категорія ризику належить до цивільного права. Серед усіх цивільно-правових інститутів теорія ризику найбільше досліджувалася у страхуванні, тому що саме в ньому ризик набуває значення істотного і центрального елемента можливих правовідносин. У силу виняткової значимості поняття ризику для страхування, страховий договір належить до числа алеаторних (ризикових) і ризик розглядається як основа такого договору, призначення якого – саме в усуненні наслідків ризику.

Ризик у страховому праві характеризується можливістю і випадковістю настання події і визначається для кожного страхового зобов’язання або законом, або договором на підставі правил страхування. Складність страхового ризику пояснюється ще і тим, що у практиці страхових правовідносин термін “страховий ризик” вживається неоднозначно: відомо близько двадцяти його трактувань.

Наявність страхового ризику визначає можливість укладання договору страхування і, отже, існування страхових правовідносин, які виникли на основі цього договору. Таким чином, в процесі укладання конкретного договору страхування з усіх його істотних умов вирішальним є досягнення сторонами угоди про страховий ризик.

З погляду страховика, страховий ризик і об’єкт страхування є предметом страхування, а обсяг ризику визначає для нього, з одного боку, можливість прийняття того або іншого об’єкта на страхування і, з іншого – умови такого прийняття. Визначення обсягу ризику на стадії укладання договору страхування набуває настільки важливого значення, що зумовлює наявність законодавчо закріпленого “інформаційного” обов’язку страхувальника: при укладанні договору страхування повідомляти страховику про всі відомі йому обставини, що мають вагу для оцінки страхового ризику, а також про всі укладені або ті, що укладаються, договори страхування стосовно цього об’єкта страхування.

З юридичного погляду страховий ризик – це подія або дія (обставина, субстанція). Поняття страхового ризику переважно вживається в значенні події і як подія може бути зіставлене зі страховим випадком, проте при такому порівнянні помітні істотні відмінності. Вони виявляються насамперед у тому, що страховий випадок є подією, яка вже наступила, здійснилася, а страховий ризик – це лише можливість або ймовірність настання певної події, що виключає будь-яке їхнє ототожнення, а тим більше виключає спробу розглядати їх як збіжні поняття. Страховий ризик і страховий випадок співвідносяться не як загальне і окреме, а як узагальнена і конкретизована категорії.

Настання страхового випадку – реалізація страхового ризику – єдина підстава для виникнення обов’язку страховика виплатити страховку. Поняття страхового ризику як підгрунття юридичного факту неминуче призводить до необхідності встановлення цілої низки ознак, з яких одні визначаються законодавчо, інші – висуваються й обгрунтовуються теорією і практикою страхового права.

Законодавчо закріпленими ознаками події, що розглядаються як страховий ризик, є ймовірність і випадковість її настання. Зобов’язання, що передбачається страхуванням, повинно бути таким, настання котрого є ймовірносно можливим. Якщо настання обставини неможливе, то договору страхування теж не буде.

Момент часу, до якого повинна виникнути можливість настання страхового ризику, визначається по-різному: на момент укладання цього договору або на період часу, після якого настання ризику стало неможливим.

Обставина, що передбачається страхуванням, повинна бути випадковою, тобто її настання не повинно пов’язуватися з поведінкою учасників страхових правовідносин. При цьому безумовними підставами відмови страховика виплатити страховку є лише навмисні дії страхувальника (застрахованого, отримувача), спрямовані на настання страхового випадку, або вчинення страхувальником чи особою, на чию користь укладений договір страхування, навмисного злочину, що прямо веде до настання страхового випадку.

Особливого значення в характеристиці страхового ризику набуває ознака невідомості, в основному стосовно до настання страхового випадку. Щоб визначити ознаку невідомості в страховому випадку, потрібно встановити, чи належить невідомість до настання самої обставини або достатньо однієї невідомості моменту її настання. Якби до страхових ризиків належали лише зобов’язання, про які невідомо, настануть вони чи ні, то з їхнього числа варто було б виключити таку обставину, як смерть, настання котрої неминуче, і невідомий лише момент її настання. Хоча окремі різновиди особистого страхування традиційно передбачають цю обставину як страховий ризик.

Отже, до страхових ризиків можуть належати як обставини, про які невідомо, наступлять вони чи ні, так і обставини, настання яких неминуче, але невідомий момент їхнього настання. Віднесення обставини до майбутнього часу як її необхідної ознаки й обов’язкової умови дійсності страхування є одночасно і принципом здійснення страхування. Коли настання страхового випадку є неможливим, то це є безперечною підставою неможливості виконання зобов’язання страховиком.

Складність страхового ризику виявляється і при вирішенні конкретних справ у страховій практиці. Наприклад, громадянин застрахував свій майновий інтерес, який пов’язаний із будівлею. У договорі страхування страховими ризиками були визнані: пожежа, вибух, удар блискавки, повінь, землетрус, буря, ураган, цунамі, злива, град, обвал, зсув, паводок, сель, вихід грунтових вод, незвичні для цієї місцевості тривалі дощі і сильний снігопад, поломка опалювальної системи, водопровідної і каналізаційних мереж, а також випадок, коли для припинення поширення пожежі або у зв’язку з загрозою якогось із стихійних лих необхідно розібрати будівлю або перенести її на інше місце.

Навесні громадянин - страхувальник виявив, що у бетонних стінах підвального помешкання його будинку з’явилися тріщини. Страхувальник міркував, що настав страховий випадок, який складається з того, що тріщини виникнули як наслідок сильних опадів восени, котрі спричинили до підняття рівня грунтових вод, ранніх безсніжних сильних морозів і зими з різкими коливаннями температури. Страхувальник своєчасно звернувся до страховика з заявою про настання страхового випадку.

Страховик відмовився визнати настання страхового випадку. Він вважав, що стіни підвального помешкання деформувалися внаслідок морозного випирання обводненого грунту в основі фундаменту, що не було передбачено як страховий ризик і тому не може визнаватися страховим випадком.

Суперечка між страховиком і громадянином була розглянута судовими органами. Основна розбіжність полягала в тому, чи можна визнати збитки громадянина наслідком настання страхового випадку, що є проявом страхового ризику, передбаченого в договорі згідно правил страхування.

Експертні органи, досліджуючи матеріали справи, зробили висновок, що для правильного вирішення цієї справи потрібно з’ясувати, через що відбулося випирання обводненого грунту, який залягає поблизу фундаменту. Внаслідок перевірок і вивчення правового матеріалу експертна комісія прийшла до висновку, що морозне випирання обводненого грунту, який залягає поблизу фундаменту, є не що інше, як результат виходу підгрунтових вод, і, отже, є підстави визнати, що відбувся прояв страхового ризику, тобто настання страхового випадку.

Завдяки викладеним вище основним поняттям страхового ризику можна сформулювати деякі практичні висновки:

поняття “страховий ризик” повинно вживатися саме для позначення небезпек і випадковостей, із настанням яких законодавство і правила страхування зв’язують здійснення страховиком відповідних страхових виплат. У страховій і законодавчій практиці до зобов’язань, що пов’язані з страховими ризиками, до їхнього фактичного настання термін “страховий випадок” не слід застосовувати;

всі небезпеки і випадки, визначені як страхові ризики, повинні бути перераховані в правилах страхування. При наявності угоди сторін щодо обставин, які не зазначені у правилах страхування, але визначені ними як страхові ризики, ці обставини повинні бути чітко і повно зазначені у договорі. Такого ж письмового оформлення потребує виключення в договорі конкретних ризиків за згодою сторін із переліку страхових ризиків, які містяться у правилах страхування;

страховик зобов’язаний надати страхувальнику інформацію, що пояснює поняття й особливості страхового ризику для конкретних об’єктів і умов страхування;

перетворення (трансформація) страхового ризику у страховий випадок потребує з’ясування дійсного (фактичного) змісту цієї обставини, тому що словесна форма не завжди виражає дійсну сутність такої трансформації;

поняття страхового ризику, викладене вище, має фундаментальний характер і тим або іншим чином повинно міститися у страховому законодавстві будь-якої країни.

Виходячи з сказаного, перерахуємо базисні принципи здійснення страхування:

1) принцип страхового (майнового) інтересу;

2) принцип граничної сумлінності (найвищої довіри);

3) принцип відшкодування;

4) принцип безпосередньої причини;

5) принцип суброгації;

6) принцип абандону;

7) принцип подвійного страхування (сприяння страховиків, або контрибуції).

Розглянемо зміст цих принципів і те, як вони відображені в українському страховому законодавстві.

2.3.2. Принцип страхового інтересу

Згідно з принципом страхового інтересу, страхувальник повинен мати законний майновий (фінансовий) інтерес до конкретного об’єкта, що підлягає страхуванню, на підставі якого він може одержати користь у вигляді матеріальної захищеності від втрати життя, здоров’я, працездатності або зберігання обсягу своїх матеріальних коштів, чи звільнення його від виниклого боргу або від матеріальної відповідальності за шкоду іншим особам у вигляді наслідків його діяльності (бездіяльності).

Цей принцип визначає, що договір страхування передбачає відшкодування конкретних збитків, які заподіяні конкретній особі. Якщо з’ясується, що страхувальник не мав майнового інтересу – не був власником, орендарем, користувачем загиблого майна – відповідно, він не може зазнати збитку і, отже, не може виступати страхувальником. Тоді договір страхування визнається недійсним.

Суперечки щодо цього базисного принципу в страхуванні виникають постійно. Наведемо приклад з морського страхування, де суперечка виникає, зазвичай, між судновласником і фрахтувальником. Залежно від формулювання умов чартеру, у фрахтувальника виникає або не виникає майновий інтерес до судна, котрий витікає з покладеного на нього зобов’язання застрахувати судно від тих або інших ризиків.

Наступний приклад – банкір і судновласник, який одержав банківський кредит для здійснення перевезень своїм транспортним засобом. Банкір зацікавлений у цілості судна, бо якщо воно не буде плавати і перевозити вантажі, то судновласник не виплатить банку кредитний борг. Виникає майновий інтерес банку, і тому за умовами більшості кредитних угод банкір вимагає застрахувати судно.