Тема 9 валютні операції і принципи міжнародних розрахунків

Поняття “міжнародні розрахунки” включає платежі за грошовими вимогами й зобов'язаннями, що виникають у процесі зовнішньоторговельних операцій і інших відносин між іноземними фірмами, компаніями, організаціями й окремими особами. А це, у свою чергу, має на увазі вибір відповідних умов платежу (розрахунок готівкою чи в кредит), форм розрахунків (інкасова, акредитивна і т.д.), засобів платежу (платіжні документи), фінансових гарантій (банківські зобов'язання), а також каналів забезпечення платежу (банки та фінансові установи).

Принциповою відмінністю міжнародних розрахунків від внутрішніх є те, що вони пов'язані з обміном національних валют. Оскільки національна валюта, будучи платіжним засобом усередині країни, утрачає ці функції за її межами, при укладенні зовнішньоторговельних операцій між контрагентами виникає необхідність погодити питання про вибір валюти, у якій буде здійснюватися платіж.

Особливістю міжнародних розрахунків є те, що в платіжному обігу іноземна валюта виступає не в якості готівкових грошових знаків, а у вигляді банківських і кредитних платіжних засобів, таких, як телеграфні й поштові перекази, чеки та векселі.

Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, одержали назву девізи. Вони реалізуються у формі розрахунково-платіжних документів, що обертаються між банками-кореспондентами експортерів і імпортерів. У міжнародному платіжному обігу використовуються і готівкові грошові знаки, наприклад, туристами чи відрядженими за кордон. Але й у цьому випадку перевага віддається таким засобам розрахунків, як спеціальні «дорожні» чи туристичні чеки, грошові акредитиви і т.п.

Необхідність обміну валют у міжнародних розрахунках викликана об'єктивними умовами — відсутністю єдиної валюти, що могла б виступати законним і загальновизнаним всіма державами платіжним засобом. У той же час, умови сучасного поглиблення і розширення процесів технологічного розподілу праці та інтернаціоналізації світового господарського розвитку зумовлюють необхідність порівняння національних вартостей і єдиного грошового еквівалентного обміну. Ця необхідність зростає тому, що валютні операції переросли рамки обмеженої банківської сфери діяльності, перетворивши в масштабну банківську індустрію по відстеженню і фіксуванню змін валютних курсів основних розвинутих держав, національна валюта яких визнана вільно конвертованої (ВКВ). До розряду ВКВ Міжнародний валютний фонд (із другої половини 80-х рр.) відносить долар США, фунт стерлінгів Великобританії, марку Німеччини, французький франк, японську ієну, тобто валюту держав, що скасували валютні обмеження за поточними операціями (надходження і платежі за зовнішньоторговельними і транспортними операціями, а також інші види разових платежів).

Основні валютно-фінансові проблеми, з яких намагаються знайти погоджені рішення фінансово-урядові кола груп країн «семи», «п'яти» і «трьох» (включаючи їхні різні поєднання: США, Японія, ФРН, Канада, Великобританія, Франція, Італія), — це координація і недопущення різких відхилень від норми таких економічних критеріїв, як бюджетний дефіцит, рівень інфляційних і процентних ставок і стан зовнішньоторговельного балансу в розвинутих країнах. Враховується, що саме вони мають небажаний вплив на міжнародну валютно-фінансову сферу (рис. 5)

Традиційно механізм розрахунків за зовнішньоторговельними операціями складається у вигляді зустрічних потоків між продавцями (експортерами) - товарного та платіжного, найчастіше у формі телеграфних чи поштових переказів і платіжних доручень банків своїм кореспондентам про сплату конкретної суми зазначеному контрагенту.

Суть його полягає в тому, що імпортери, одержавши товарні документи від експортерів, направляють останнім платіжні документи, що підлягають оплаті в іноземній валюті, яку вони звичайно продають своїм національним банкам в обмін на валюту, необхідну для продовження чи завершення операцій. У свою чергу банки пересилають своїм банкам-кореспондентам за кордоном ці платіжні засоби, за якими стягуються суми з боржників і зачисляються на кореспондентські рахунки банків, що направили раніше платіжні засоби. З урахуванням того, що рахунки банків-кореспондентів забезпечені іноземною валютою, уповноважені банки експортерів можуть здійснювати продаж платіжних засобів у різних валютах юридичним і фізичним особам для оплати грошових зобов'язань за кордоном: імпорту товарів, транспортних, страхових витрат, погашення кредиту і сплати відсотка за ним. Практично всі зовнішньоторговельні розрахунки проходять через банки шляхом зарахування зустрічних зобов'язань, без оплати готівкової валюти. Розрахункова операція полягає в переносі сум з рахунка банку, що видав платіжне доручення, на рахунок банку, що виконує це доручення, а потім ці суми зараховуються на рахунки фірм, на користь яких вони переведені.

Розрахунки за експортно-імпортними операціями та іншими комерційними справами мають найчастіше документарний характер, тобто здійснюються на основі комерційних документів, перелік і характеристика яких визначаються, насамперед, умовами зовнішньоторговельних контрактів. При цьому клієнти банків зобов'язані забезпечити правильність і достовірність оформлення товарно-транспортних документів, що надаються банку при експортних постачаннях, а також ретельну перевірку платіжних документів, що виставляються, у свою чергу, іноземним контрагентам при імпорті. Вибір конкретних умов розрахунків між експортером і імпортером досягається в процесі узгодження, з урахуванням забезпечення гарантій для кожної зі сторін і фіксується в контракті. Наприклад, для експортерів (за інших рівних умов) найбільш вигідною формою розрахунків видається насамперед авансовий переказ, потім акредитив, коли плата за товар надходить до чи в момент його відвантаження на адресу покупця (форми розрахунків розглянуті в п. 3.2.) Акредитив дає експортеру додаткову гарантію у формі зобов'язання банку.

Разом з тим такі форми розрахунків як інкасо і переказ (наступний), набагато простіші за технічним виконанням як для клієнта банку, так і для самого банку, але менш вигідні для експортера. Відповідно для імпортера наступний переклад з інкасо з попереднім акцептом вигідніше, ніж акредитивна форма, тому що платіж здійснюється після постачання товару покупцем. Крім того, оформлення і технічне виконання цих операцій вимагає менших витрат. Необхідно підкреслити, що банк експортера одержує комісію з акредитиву, але сплачує за інкасо, у той час як для імпортера — це зворотна процедура.

У рамках валютних ринків існує кілька понять: роздрібного, оптового і термінового валютного ринку. Основними передумовами для виникнення та функціонування роздрібного валютного ринку є операції між уповноваженими банками та їх клієнтами, у той час, як для оптового – операції уповноважених банків між собою і між уповноваженими банками і центральним банком. У комерційній практиці основну роль відіграє оптовий валютний ринок, де формується курс обміну валют, що визначає обмінний курс на роздрібному валютному ринку. На частку міжбанківського (оптового) валютного ринку в західних країнах у цей час припадає найбільша частина світового валютного обороту— 80-90%. Однак роль валютних ринків не обмежується операціями з обміну валют. Ці ринки впливають також на ступінь покриття валютного ризику, тобто міру захисту від змін обмінного курсу і відсотка через «термінові» валютні операції (термінові валютні ринки).

Основними учасниками валютного ринку виступають комерційні й центральні банки, їхні клієнти та посередники-маклери. Провідну роль на валютному ринку відіграють великі комерційні банки, що не тільки виконують платіжні доручення своїх клієнтів в іноземній валюті у вигляді купівлі-продажу, але й здійснюють власні операції у вигляді термінових і, найчастіше, арбітражних валютних операцій.

Роль центрального банку на внутрішньому валютному ринку виявляється у впливі на валютні курси шляхом валютної інтервенції. У число клієнтів ЦБ насамперед входять експортери й імпортери, що бажають придбати чи продати іноземну валюту, а також захистити себе від наслідків зміни валютного курсу шляхом укладання термінових валютних, форвардних і ф'ючерсних угод. Серед інших учасників валютного ринку варто назвати різні фінансові установи, а також фізичних осіб, що вкладають свої заощадження у валютні операції чи купують валюту з метою подорожі за кордон.

Роль маклерів виявляється винятковою у виконанні посередницьких функцій між покупцями і продавцями, оскільки вони, на відміну від банків, не здійснюють угод за свій рахунок.

Валютні операції включають діяльність банківських і фінансових установ, з одного боку, і юридичних і фізичних осіб — з іншого, не тільки з купівлі-продажу, але і по розрахунках і фінансуванню (кредитуванню) в іноземній валюті. Підставою для валютної операції з покупки (продажу) служать курсові бюлетені з котируванням зазначених у них валют. У випадку пропозиції банку валюти, що не котирується на даному ринку і, отже, відсутня у котирувальній таблиці, він приймає її на інкасо і пересилає в країну походження банку-кореспонденту з проханням зарахувати на рахунок «Лоро». Після одержання авізо від свого кореспондента, банк виплачує клієнту еквівалент у національній валюті.

Арбітражні валютні операції відбуваються з метою одержання прибутку за рахунок різниці валютних курсів на різних валютних ринках чи за рахунок різниці у вартості платіжних засобів на тому самому ринку. Вони проводяться банками спільно й одночасно з банками-кореспондентами: купівля збігається і супроводжується продажем валюти (чи платіжних засобів) банком-кореспондентом і навпаки. Розрив у часі позбавляє сенсу цю операцію, надаючи їй характеру термінової валютної операції. При цьому початкова і кінцева валюти збігаються: наприклад, банк у Лондоні купує долари, а його банк-кореспондент у Нью-Йорку обмінює долари на фунти стерлінгів. Перевищення останньої величини курсу валют над першою дає різницю, з метою одержання якої відбувається угода. Різновидом арбітражних угод виступає конверсійний арбітраж — найбільш вигідне перетворення наявної в надлишку валюти у відсутню іноземну валюту, необхідну банку для поточних операцій. У таких угодах початкова й кінцева валюти не збігаються.

Аналогічним чином валютні арбітражні операції проводяться з платіжними документами — чеками, векселями, телеграфними й поштовими переказами, якщо курси одних надмірно завищені чи занижені стосовно інших.

Термінові валютні операції як засіб страхування від валютних ризиків за зовнішньоторговельними розрахунками різко зросли з переходом світової валютно-фінансової системи до плаваючих валютних курсів. Крім того, їхнє число збільшується напередодні девальвації чи ревальвації валют. Принцип термінової валютної операції полягає в тому, що продавець зобов'язується продати обумовлену суму валюти через визначений термін після укладення угоди за курсом, зафіксованому в момент висновку валютної угоди, а покупець зобов'язується прийняти її за зазначеним курсом. Вони відбуваються в розрахунку на підвищення чи зниження валютного курсу, за рахунок різниці якого на день виконання і висновку термінової валютної операції забезпечується одержання прибутку. При здійсненні таких угод необхідно оцінити перспективи майбутньої зміни валютного курсу, з огляду на те, що тривалість угоди складає від одного до 6 місяців, а збільшення її терміну прямо пропорційне підвищенню ступеня ризику. Основними умовами термінових валютних операцій варто вважати наявність інтервалу між укладанням угоди та її виконанням, а також період фіксації курсу, що припадає на момент її укладання.

Термінові валютні операції (незважаючи на те, що вони мають спекулятивний характер у розрахунку на підвищення чи зниження курсу в період настання девальвації чи ревальвації), у поєднанні з зовнішньоторговельними операціями, виступають як один з способів страхування і гарантій від ризику валютних утрат під час підписання зовнішньоторговельних контрактів. Експортер, продаючи товар на умовах розстрочки платежу і побоюючись при цьому зниження курсу валюти платежу, може застрахувати себе шляхом продажу іноземної валюти на певний строк і зі здачею її в обумовлений період. Імпортер, купуючи товар на умовах кредиту з майбутнім платежем через визначений період, одночасно купує і необхідну ВКВ на той же термін за курсом, що склався на день висновку термінової валютної операції. Таким чином, він страхує себе від можливого підвищення курсу валюти платежу до моменту оплати товару.

З огляду на, що терміновими угодами займаються банки, що виступають посередниками між покупцями і продавцями валют, саме вони приймають на себе всі ризики по термінових валютних операціях, прагнучи при цьому покрити свої покупки продажем (чи, навпаки, покупкою) валют, з метою підтримки своїх фінансових позицій.

Курси термінових валютних операцій визначаються курсом валютного ринку і не збігаються з його розміром наявних касових операцій. Перевищення курсу термінових валютних операцій над курсом наявної валюти в день укладання угоди виявляє надбавку у вигляді премії, а заниження веде до знижки наявного курсу, що називається дисконтом. У зв'язку з цим у котирувальних таблицях валют у західних країнах вказуються курс по терміновій валютній операції, чи (найчастіше) розміри премій і дисконтів.

Однією з основних умов здійснення валютних операцій є відсутність на внутрішньому ринку валютних обмежень, що являють собою систему урядових заходів, що звужують або регламентують права юридичних і фізичних осіб з обмінних операцій з іноземною валютою й іншими валютними цінностями (повна чи часткова заборона вільної купівлі-продажу іноземної валюти), а також передбачають контроль за такими операціями, як цільове регулювання платежів і переказів за кордон, репатріація прибутків, обмеження по поточним і міжнародним розрахункам і платіжним операціям. Основна причина уведення валютних обмежень полягає в нестачі в держави валютних резервів, у наявності значної за обсягами зовнішньої заборгованості, у негативному зовнішньоторговельному балансі.

В зовнішній торгівлі валютні обмеження поширюються насамперед на імпортні операції, що вимагають отримання ліцензій на купівлю іноземної валюти в банку тільки для оплати імпорту визначених видів товарів чи імпортних постачань з конкретних країн. Крім того, має місце обов'язковий продаж іноземної валюти експортерами як за обов'язковими платіжними вимогах, так і за неторговими платежами. При цьому операції з іноземною валютою здійснюються тільки центральними банками чи уповноваженими (девізними) банками, що виступають від імені експортера й наділені правом визначеного переліку допустимих валютних операцій.

В умовах валютних обмежень діють, як правило, платіжні угоди, тобто міждержавні договори, що регулюють порядок розрахунків і платежів між двома чи декількома країнами, включаючи зовнішньоторговельні операції контрагентів цих держав. Вони бувають трьох видів - платіжні, клірингові й платіжно-клірингові.

Платіжні угоди передбачають зобов'язання вільного надання іноземної валюти за зовнішньоторговельними та іншими операціями. Вільне надання валюти за поточними операціями виключає необхідність подібних угод.

Клірингові домовленості (валютний кліринг) являють собою міжурядову домовленість про взаємне (безготівкове) рахування зустрічних грошових вимог і зобов'язань по зовнішньоторговельних операціях на основі вартісної рівності взаємних товарних постачань і послуг. Валютний кліринг допускає насамперед централізацію розрахунків між країнами-партнерами на спеціальних клірингових рахунках, що відкриваються взаємно уповноваженими банками, і має обов'язковий характер як для юридичних, так і для фізичних осіб, угоди яких підпадають під дію домовленості. У цих умовах імпортери й експортери, а також інші кредитори й боржники не можуть здійснювати між собою розрахунки інакше, ніж по валютному клірингу.

Крім цього, валютний кліринг включає й інші обов'язкові елементи: обсяг і валюту клірингу, розмір технічного кредиту, систему вирівнювання платежів і остаточного погашення сальдо. При цьому обсяг клірингу передбачає ступінь охоплення платежів - по всьому зовнішньоторговельному обороту чи його частині (повний чи частковий валютний кліринг). При частковому валютному клірингу лише визначена частка зовнішньоторговельних операцій підпадає під дію клірингу й відображається на його рахунках, інша частина— неторгові операції (туризм, утримання посольств і торгових представництв, закордонні відрядження) проходять через кореспондентські рахунки.

Погоджена розрахункова одиниця (валюта), у якій ведуться клірингові рахунки, називається валютою клірингу. Вона може бути виражена у валюті однієї з країн партнерів, у валюті обох держав чи у валюті третьої країни, але при цьому не має нічого спільного з тими валютами, від яких одержала свою назву. Платежі чи надходження з клірингових рахунків здійснюються в кожній із країн тільки в перерахунку на національну валюту за відповідним курсом. Клірингові валюти функціонують винятково в безготівковій формі, тобто у вигляді бухгалтерських записів на банківських рахунках. Їхнє джерело — взаємне кредитування постачань товарів і надання послуг країнами-учасницями клірингових угод. Клірингові валюти використовуються за принципом: у якій країні вони зароблені, там і повинні бути витрачені.

Щодо інших елементів валютного клірингу варто відзначити, що гранично припустиме сальдо заборгованості (обсяг технічного кредиту), необхідне для забезпечення безперервності розрахунків, визначається відповідно до його частки в обсязі постачань, а також передбачає способи його погашення.

Разом з тим міжурядові платіжні й торгові домовленості лише в загалі визначають умови розрахунків між фізичними і юридичними особами країн-учасниць. Розрахунки за кожною конкретною зовнішньоторговельною операцією вимагають опрацювання широкого кола питань, що не мають безпосереднього відображення в платіжних угодах, тим більше, що деякі положення не мають імперативного характеру. У той же час зобов'язання сторін зовнішньоторговельної операції вимагають конкретних формулювань, що виключають можливість різного їх тлумачення.