Самостійне опрацювання, модуль №2 Тема №1. Французький романтизм

1. Основні етапи творчості в. Гюго

Віктор Гюго — найавторитетніший з французьких романтиків XIX століття, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився 26 лютого 1802 року в Безансоні у досить дивній родині: батько, селянин за походженням, під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походила з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, Коли Віктор був дитиною. Мати виховала сина у дусі католицизму і роялізму. У своїх перших Поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: «Хочу бути Шатобріаном або ніким», а потім перейшов до стану республіканців, і хоча залишився «революціонером із Христом», благословив усі революційні виступи народу як історично необхідні.

Творчий шлях Віктора Гюго умовно розділяється на три періоди:

• перший (1820-1850) — реформування французької поезії, створення національної теорії романтизму, утвердження романтичного театру, утвердження французького історичного роману;

• другий (1851-1870) — створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;

• третій (1870-1885) — осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

Свою першу поетичну збірку «Оди й різні вірші» (1822) він написав у стилі класицизму. Проте класицизм Гюго виявився дуже нестійким. Тільки-но молодий поет виходить зі стадії шкільного наслідування, починається поступовий, спершу несміливий, а потім дедалі рішучіший перехід на романтичні позиції. Але в прозових жанрах Гюго завжди стояв на позиціях романтизму. Свідченням того є перший роман Гюго «Ган Ісландець» (1821-1822). Подальшим утвердження Гюго на позиціях романтизму був його другий роман «Бюг Жаргаль» (1826). У цьому романі Гюго звернувся до змалювання повстання негрів-рабів. Віктор Гюго прийшов на позиції романтизму під впливом поезії Шатобріана і Ламартіна. Але його власний поетичний дар був набагато сильніший, ніж дар його вчителів. Саме йому судилося провести ре форму французької поезії, створити умови для її подальшого розвитку. У збірці «Орієнталії» (1828), порушуючи класичні вимоги єдності вірша, Гюго чергує розмір і довжину рядка, створюючи вигадливі картини зустрічі подорожніх із джинами в пустелі («Джини»), шаленої скачки гетьмана Мазепи, який програв битву, але не скорився («Мазепа»). Реформа Гюго полягала і у намаганні замінити раціоналістичний вірш класицизму мовою людських почуттів. Він відмовляється від прикрас, запозичених з античної міфології, зрікається вимог суворого розділення лексики на «високу» і «низьку». Класицистична поезія визнавала тільки цезуру (паузу), розташовану посередині рядка, а також думку, яка уміщається в один поетичний рядок. Це сковувало поетів, не давало можливості вільно висловлювати власне бачення світу. Гюго ввів «смислову» цезуру, а також «перенос», і та ким чином розкріпачив поетичну думку. В галузі ритму поет відмовився від застиглого олександрійського вірша і здивував сучасників різноманітністю ритмів, які передавали то вічний спокій пустелі, то жах людини перед незнаним, то гуркіт бурі, то тріск дерев під час урагану. У 1830 р. в статті «Про пана Доваля» Гюго визначав романтизм як «лібералізм в літературі» і підкреслював, що «літературна свобода є дитиною свободи політичної».У цей же період Гюго звертається до балади, яка вважалася жанром романтичним і привертала тоді загальну увагу. У 1826 році виходить його збірка «Оди і балади». Наприкінці 20-х років романтики надають особливої ваги за воюванню театру, який все ще лишався під владою класицизму. З цією метою 1827 року Гюго пише свою першу романтичну історичну драму «Кромвель», котра розповідає про англійську буржуазну революцію XVII століття.Великого розголосу набула передмова до драми, в якій Гюго прагнув пов'язати розвиток літератури з розвитком історії людства, щоб показати історичну зумовленість торжества романтизму. Це була цілісна програма романтичного руху. Передмову до «Кромвеля» давно вже вважають окремою теоретичною працею — маніфестом французького романтизму. Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова розмаїтість: з однаковим успіхом виступав він у поезії, прозі й драматургії. Та передусім він був поетом.Ідейний зміст драм Гюго не обмежується проблематикою, що пов'язана лише з ідеологічними битвами кінця 20-х років та Липневою революцією 1830 року. Романтичні драми Гюго перегукувалися в актуальними соціально-політичними проблемами сучасності, відтворювали її передові ідеали та прагнення. В основу кожної із драм Гюго 1829-1839 років, за винятком «Лукреції Борджа» (1833), покладено конфлікт простолюдинів, представників третього стану з феодальною аристократією та монархією («Маріон Делорм», «Король розважається» (1832), «Марія Тюдор» (1833), «Рюї Блаз» (1838) та інші). В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена розквітом жанру історичного роману. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму є роман Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831). Цей роман відбиває національну Історію, пов'язаний з актуальною сучасною проблематикою. Кінець 20 і 30-х років належить, поряд із двома десятиліттями вигнання (1851-1870), до періодів творчої активності, незвичайної навіть для Гюго. У ці роки він зводив будову романтичної драматургії та театру, активно виступав у прозових жанрах, але водночас не послабшала й інтенсивність його поетичної творчості. У 3"0-ті й на початку 40-х років з'являються чотири його поетичні збірки — «Осіннє листя» (1836), «Пісні сутінок» (1837), «Внутрішні голоси» та «Промені й тіні» (1841). Крім того, багато поезій ввійшли до «Споглядань» — величезної двотомної збірки, опублікованої вже в період вигнання (1856). Після Лютневої революції 1848 року та встановлення диктатури Луї Бонапартом Гюго залишає Францію і їде у вигнання. Він оселяється на острові в протоці Ла-Манш. З метою викрити і знеславити перед усім світом політичного авантюриста та його злочинний режим і тим самим сприяти їхньому швидкому падінню в перший рік міграції Гюго пише дві книги: «Наполеон Маленький» та «Історію Одного злочину» — своєрідну викривальну хроніку перебігу подій під час державного перевороту 1851 року. Саме в період вигнання завершується формування світогляду письменника. У перші роки вигнання, на острівці Джерсі, Віктор Гюго створює збірку «Карт» (1853), яка справедливо вважається вершиною його політичної поезії. На перший погляд, збірка справляє враження калейдоскопа реальних сценок і гротескно-карикатурних портретів, але є в ній чітко окреслені смислові лінії і поля незвичайно високого емоційного напруження, котрі всьому цьому різнорідному матеріалові надають певної впорядкованості й завершеності. Активно виступав Гюго під час вигнання також у прозових жанpax. У цей період з'явилося три романи: «Знедолені» (1862), «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869). В усіх цих романах центральною є тема народу. В. Гюго був не тільки великим поетом, але й активним громадсько-політичним діячем, який прагнув впливати на хід подій. Збірка «Грізніші рік» (1872) є своєрідною поетичною хронікою драматичних подій, що їх переживала Франція під час франко-прусської війни (1870-1871). Творча активність Віктора Гюго не згасала до останніх років його довгого життя. Але він лишався і активним: громадським діячем, і пристрасним публіцистом, невтомно боровся проти політичної ре акції, суспільного зла й несправедливості. В останній період творчості Гюго одна за одною з'являються його поеми та поетичні збірки: «Мистецтво бути дідусем» (1877), сатиричні і поеми: «Папа» (1878), «Осел» (1880), «Всі струни ліри» (1888-1893) та інші. Помер Віктор Гюго 23 травня 1885 року. Його смерть була сприйнята французькою громадськістю як національна трагедія, а його похорон перетворився на грандіозну, справді всенародну маніфестацію, у якій взяли участь тисячі людей. Творчість Гюго міцно й назавжди увійшла до золотого фонду французької та міжнародної культури.