Рельєф дна світового океану

Форми рельєфу суходолу й океанічного дна в основному генетично і морфологічно подібні, проте в будові океанічного дна виділяють окремі характерні елементи (мал. 32).

Рівнини і гори суходолу часто продовжуються на підводній окраїні материка. Так називається прибережна ділянка дна океану, що включає в себе материкову обмілину (шельф, або континентальний шельф), материковий (континентальний) схил і материкове підніжжя. Материкова окраїна має материковий тип земної кори і простягається до глибини 3000 - 4000 м.

Шельф (англ. - обмілина, полка) - прибережна мілководна частина морського дна з глибинами від 0 до 200 м. Являє собою безпосереднє продовження материкових платформ. Середні похили поверхні становлять приблизно 1°. Майже 90 % шельфу становлять рівнини. Однак, тут поширені й реліктові форми рельєфу, наприклад, річкові долини, які існували колись в континентальних умовах.

Материковий схил - вузька зона морського дна, нижче бровки шельфу. Крутизна схилу буває від 4 - 7 до 13 - 14 градусів, а глибина до 2500 м. У Біскайській затоці, а також біля коралових і вулканічних островів крутизна схилів сягає 40 - 45 градусів. Схил має східчастий характер. Іноді східці бувають дуже широкими, їх називають крайовими плато. Для материкового схилу характерні підводні каньйони, які часто перетинаються навхрест.

М атерикове підніжжя являє собою похилу хвилясту рівнину, яка простягається смугою в декілька сотень кілометрів завширшки.

Часто підводну окраїну материка і ложе океану розділяє перехідна зона, яка розташована у місцях зіткнення літосферних плит. Перехідна зона має особливий - перехідний тип земної кори (від материкового до океанічного) і складний рельєф. Головними формами рельєфу перехідної зони є котловини окраїнних морів, острівні дуги та глибоководні жолоби.

Котловини окраїнних морів розташовані між материком і острівними дугами. Схили котловин біля материків пологі, біля островів - круті. Дно котловин плоске або слабохвилясте.

Острівні дуги - підводні хребти, окремі частини яких підіймаються над водою. Ці хребти, як правило, тягнуться уздовж внутрішнього боку глибоководних жолобів. Для дуг характерний сучасний вулканізм, вони розташовані в зоні 9-бальних землетрусів.

Глибоководні жолоби - вузькі й глибокі прогини земної кори, які мають у плані дугоподібну форму. На Землі відомо 35 жолобів, з яких 28 знаходяться в Тихому океані. 5 жолобів мають глибини 10 тис метрів, а Маріанський - більше 11 тис м.

Серединно-океанічні хребти утворюються там, де розходяться літосферні плити. При цьому у земній корі утворюються великі й глибокі розколини дна океану - рифти. Через них з надр Землі піднімається речовина мантії, що нагромаджується і застигає. За масштабами серединно-океанічні хребти можна порівняти з наймогутнішими гірськими спорудами суходолу. Хребти пов'язані між собою в єдину гірську систему, яка тягнеться через усі океани на 75 тис км і досягає подекуди ширини 800 км і більше. Окремі їх вершини підіймаються над водою на тисячі метрів.

Л оже океану займає найнижчий рівень земної поверхні (6-7 тис м. завглибшки) між материковим підніжжям і серединно-океанічними хребтами. Являє собою похилу рівнину.

У характері поверхні ложа океану і розміщенні глибоководних западин наявна певна закономірність. Центральні частини всіх без винятку океанів підвищені. Деякі з них мають характер гірських хребтів, інші - плоских височин. Друга закономірність полягає в тому, що найглибші западини, які являють собою розломи земної кори, розташовані на окраїнах океанів, біля материків або острівних дуг (мал. 33). В Атлантичному океані найбільша западина - Пуерто-Ріко (8385 м), в Тихому - Маріанська (11022 м), Тонга (10822 м), Курило-Камчатська (10542 м), Філіппінська (10497 м), Кермадек (10047 м), Перуанська (7700 м). В Індійському океані найглибші западини розташовані біля Зондських островів (7450 м) та поблизу західного узбережжя Австралії (8047 м). У Північному Льодовитому океані найбільші глибини виявлені між Ґренландією і Скандинавією (5449 м).

М

Мал.. 33 Гіпсометричний профіль дна Світового океану

ілководна частина моря, разом з прибережною смугою, яка осушується під час відпливу, називається літоральною зоною (від лат. "літораліс" - береговий). Морське дно завглибшки понад 2000 м називають абісальною областю (гр. "абіссос" - бездонний).

Рельєф дна Світового океану вивчають за допомогою лота (глибиноміра) або ехолота (звукового глибиноміра). Користуються також іншими спеціальними приладами, які посилають до дна ультразвукові хвилі і сприймають їх відбиття. Рельєф дна океану зображають на картах ізобатами - лініями однакових глибин і різними відтінками блакитного та синього кольорів. Цифрами на картах показують глибини окремих точок. Серед усіх океанів найбільшу середню глибину має Тихий океан (3976 м). У ньому знаходяться найглибші западини. Самим мілководним є Північний Льодовитий океан (1225 м), Атлантичний має середню глибину 3597 м, Індійський - 3711 м.

У процесі розвитку земної кори та її взаємодії з Світовим океа­ном сформувалися великі й малі острови. Найбільший з них Ґренландія має площу 2 176 000 кв. км. Як великі, так і малі острови розташовуються або поодиноко, або групами. Групи островів назива­ються архіпелагами. Вони можуть бути компактними (Шпіцберген) або витягнутими (Японські). Нашою мовою такі архіпелаги назива­ються пасмами або ланцюгами.

За походженням острови поділяються на материкові і самостійні. Материкові генетично пов'язані з материком, оскільки утворилися на його продовженні під водою - на шельфі чи на підніжжі. Наприклад, Ґренландія і Мадагаскар були колись частинами континенту. Нова Земля є продовженням Уралу, Сахалін - одна із складок Далекосхідної гірської країни, Тасманія - продовження Австралійських Альп.

Самостійні острови ніколи не були частинами материків і в більшості утворилися далеко від них. Серед таких островів найпоширенішими є вулканічні. Вони розташовуються групами або лан­цюгами уздовж тектонічних розломів. Зустрічаються у всіх океанах, особливо на серединно-океанічних хребтах. Серед розмаїття вулка­нічних островів вирізняють конуси й кальдери. Конуси - це діючі вулкани острівних дуг. Більшість з них мають висоту понад 1000 м. Конуси утворилися внаслідок виверження й застигання лави. Якщо виверження супроводжувалось вибухом, то утворювались кальдери.

Самостійні острови утворюються також коралами. Залежно від їх розміщення відносно суходолу вони поділяються на берегові та бар’єрні рифи і лагунні острови.

Питання для самоконтролю до теми «Літосфера».

1. Яка внутрішня будова Землі і як її досліджують?

2. Дайте визначення мінералам і гірським породам.

3. На які фізичні властивості звертають увагу при вивченні мінералів?

4. На які класи поділяються мінерали?

5. На які групи поділяються гірські породи за будовою і походженням?

6. Які корисні копалини найбільше використовуються людиною?

7. Що називається рельєфом?

8. Назвіть основні ендогенні та екзогенні процеси, що формують рельєф Землі?

9. Яке значення мають рухи земної кори?

10. Які форми рельєфу утворюються процесами вулканізму?

11. Яка роль вивітрювання в житті географічної оболонки?

12. Що таке рівнини? Як вони утворюються і класифікуються?

13. Що таке гори? Як вони утворюються і класифікуються?

14. Які форми рельєфу поширені на рівнинах, а які в гірських районах?