Води суходолу.

Води суходолу - це переважно прісні води, що течуть у річках, зосереджені в озерах, штучних водоймах, болотах, замкнені в льодовиках та багаторічних снігах. Сюди відносяться також підземні води.

Підземні води. Підземними називають води, що знаходяться у товщі земної кори в твердому, рідкому і газоподібному стані. Більшість з них утворюються внаслідок просочування в товщу земної кори атмосферних опадів або конденсації водяної пари з повітря безпосередньо в ґрунті. Перші з них називають інфільтраційними, другі - конденсаційними. В літосфері також конденсується водяна пара, що виділяється з магми. Це ювенільні води. Підземні води постійно рухаються в товщі земної кори. Їх напрям, швидкість руху та глибина залягання залежить від водопроникності гірських поріди За водопроникністю породи поділяються на водостійкі і водопроникні. У водопроникних породах вода легко просочується і, потрапивши на пласт водостійких порід, накопичу­ється, утворюючи водоносний горизонт. Ці безнапірні води першого від поверхні водоносного горизонту називають ґрунтовими водами (мал. 53)

Коли пласти водоносних і водостійких порід чергуються, може утворитися кілька горизонтів підземних вод. Такі води називаються міжпластовими, а якщо вони знаходяться ще й під напором, їх називають артезіанськими. Розкриті свердловинами, вони піднімається вище крівлі водостійких порід, іноді фонтанують. Місцями на невеликому водотривкі над ґрунтовими водами відбувається тимчасове чи сезонне накопичення води. Ці води називають верховодкою. Вони знаходяться близько від поверхні, швидко забруднюються і випаровуються, тому непридатні для використання.

Природний вихід підземних вод на поверхню називають джерелом. Джерела можуть бути постійно діючими і періодичними, холодними й гарячими, прісними й мінеральними. В областях недавнього і сучасного вулканізму поширені гарячі й мінеральні джерела температура яких сягає 100 °С. Серед гарячих джерел особливо цікаві гейзери, які періодично викидають воду у вигляді стовпів пари заввишки 20 - 30 м і більше. Гейзери поширені на островах Нова Зеландія, Ісландія, на Камчатці і багатьох інших місцях. В Україні гарячі джерела зустрічаються в Криму й Закарпатті.

Річки. Джерела дають початок струмкам і маленьким річкам які, зливаючись, утворюють великі річки. Багато річок бере свій початок з боліт або витікає з озер, з-під льодовиків та багаторічних снігів високо в горах. Отже, річка - це водний потік, що тече у розробленому ним же руслі. Внаслідок похилу місцевості вода в річках тече під дією власної ваги. Місце, де річка починається, називають витоком. а де впадає в іншу річку, озеро чи море, називають гирлом. Відстань від витоку до гирла називають довжиною річки. її вимірюють на топографічних картах за допомогою циркуля або курвіметра.

Коли річка впадає в якусь іншу річку, її називають притокою, а річку, куди впадає ця притока називають головною річкою. Притоки можуть мати свої притоки другого, третього і т. д. порядку. Головна річка з усіма притоками утворює річкову систему, яка зливає свої води загальним потоком у море.

Всю поверхню, з якої стікає вода в головну річку та її притоки, називають водозбором, або басейном. Річкові басейни відокремлюються один від одного вододілами. На рівнинах вододіли можуть проходити по дуже низьких малопомітних висотах. В таких випадках річка, що інтенсивно розмиває вододільну смугу, може перехопити притоки іншої річки і примусити їх текти у свій бік. Таке явище називають перехопленням.

Зображені на карті річки мають вигляд сітки, звідки й походить термін річкова сітка. Вона може бути густою і рідкою. Для її характеристики використовують коефіцієнт густоти річкової сітки, який являє собою відношення довжини всіх річок до величини водозбірної площі і виражається в км/км².

Густота річкової сітки залежить від клімату, рельєфу, ґрунтів. рослинного покриву, форми басейна та інших умов. Тому вона далеко не скрізь однакова. Наприклад, у Карпатах переважає 1,00 км/км². на Поліссі становить лише 0,20 км/км". у степовому Криму ще менше - 0,10 км/км², а на лівобережжі Дніпра біля Чорного моря її зовсім нема.

Кожна річка тече в певному річищі. Більшість рівнинних річок мають річище і заплаву. У річищі вода тече постійно, а на заплаву виходить під час повені. Місце перетину рівня води з берегом називають урізом

Річище кожної річки має похил у той бік, куди стікає вода. Різницю між висотами витоку річки та її гирлом називають падінням. Якщо падіння поділити на довжину річки, одержимо її похил в м/км. Найбільший похил мають гірські річки, найменший - рівнинні. Так, похил Прута біля Чернівців дорівнює 8,17м/км, а Дніпра біля Києва - лише 0,8 м/км. Неоднаковий похил річки і на різних її ділянках. Більшість річок у верхній частині мають крутий похил, в середній - положистий і спокійний, у нижній - слабкий. Похил річки - головна причина руху води з більшою чи меншою швидкістю. Чим більший похил, тим більша швидкість.

Рух води. Швидкість руху води в різних точках живого перерізу річки неоднакова. Біля берегів та дна, внаслідок тертя води об ґрунт, швидкість течій менша, ніж на поверхні і посередині річки. Лінію, що з'єднує точки з найбільшою швидкістю вздовж річки, називають стрижнем. Звичайно, що стрижень знаходиться над найбільшими глибинами.

Коли вода в річці піднімається, швидкість течії зростає. При цьому на середині рівень води буде вищий, біля берегів нижчий, тобто, поверхня річки набуває опуклої форми. Коли вода спадає, середина річки буває нижча, від країв, оскільки там швидше стікає вода.

Ш видкість течії впливає на кількість води, що протікає в річці за одиницю часу, тому її вимірюють для кожної річки і в певні періоди. Для вимірювання швидкості застосовують різні методи. Найточніше швидкість вимірюється гідрометричним млинком, наближено - поплавками. З цією метою на річці вибирають прямолінійну ділянку з типовою формою річи­ща і намічають два-три створи. Закидаючи поплавки трохи вище верхнього створа (мал. 54) і засікаючи час проходження поплавка від верхнього до нижнього створа, визначають швидкість течії, поділивши довжину шляху поплавка на час його проходження.

Стік річок. Стоком називають воду, що стікає з певної ділянки суходолу за довільний час. Основною одиницею його виміру є витрата - кількість води, яка протікає через поперечний переріз русла за одну секунду і виражається в м/с, а для малих водотоків - у л/с Під поперечним перерізом розуміють уявний розріз русла. Якщо через річку натягнути линву і через певні відстані заміряти глибини, то за цими даними на папері можна накреслити поперечний профіль Лінії виміру глибин утворюють низку трапецій і два трикутники на краях (мал. 55). Сума площин цих геометричних фігур дає загальну площу поперечного перерізу русла. Витрата води дорівнює площі живого перерізу річки помноженій на середню швидкість течії. Так, наприклад, коли площа живого перерізу становить 16,2 м², а середня швидкість 0,25 м/с, то витрата дорівнює 16,2 м² ∙ 0,25 м /с = 4,05 м³/с.

Витрати води залежать від величини стоку в той чи інший період. На річках України найбільші витрати бувають навесні під час повені, найменші - влітку та взимку під час межені.

З а матеріалами багаторічних спостережень обчислюють середню річну витрату, яку беруть за основу для різних розрахунків стоку. Величину стоку можна обчислювати за добу, сезон, рік чи за багаторічний період. Наприклад, середній багаторічник стік Дніпра біля Києва становить 1700 м/с, Дністра біля Заліщиків - 300 м7с.

Величина стоку і його сезонні зміни залежать від клімату, особливостей рельєфу, лісистості, заболоченості і наявності озер в басейні та геологічної будови і гідрогеологічних умов території. Основним фактором стоку є клімат і в першу чергу кількість опадів та величина випарування. Опади збільшують, а випарування зменшує стік. Відношення стоку до опадів за певний період називається коефіцієнтом стоку. Він показує яка частка опадів іде на формуван­ня стоку. Наприклад, коефіцієнт стоку Дніпра до Києва дорівнює 0,25. Це означає, що лише чверть опадів стікає в море, а три чверті або 75 % випаровується. В Україні величина коефіцієнта стоку змінюється від 0,10 на півдні до 0,25 на півночі.

Отже, коефіцієнт стоку є добрим додатковим показником сухості клімату будь-якої території.

На величину і характер стоку впливає господарська діяльність людини. Вирубуючи, чи засаджуючи ліси, будуючи водосховища, проводячи осушування боліт та інші меліоративні заходи, людина регулює стік багатьох річок, сприяє зменшенню його непродуктивних витрат.

Живлення і водний режим. Річки живляться поверхневими (дощовими, сніговими, льодовиковими) та підземники водами. Абсолютна більшість річок живиться одночасно поверхневими і підземними водами, проте в одні пори року переважають поверхневі води, а в інші - підземні. Залежно від того, яке джерело переважає, розрізняють чотири типи живлення: дощове, снігове, льодовикове і ґрунтове. Дощове живлення властиве річкам екваторіальних, тропічних та мусонних областей, а також річкам Західної Європи. Снігове живлення властиве річкам помірних та полярних широт, де за холодний період накопичується багато снігу, який тане в теплу пору року і живить річки. Річки льодовикового живлення починаються з-під льодовиків. Ґрунтове живлення властиве майже усім річкам.

Від того, яке живлення переважає в значній мірі визначається і водний режим річок. Водним режимом називають закономірну зміну стоку і рівнів води в різні пори року. Він залежить від кліматичних умов, геологічної будови місцевості, падіння, форми й ложа річки. У водному режимі виділяють три характерні фази: повінь, межень і паводок. Повінню називають щорічне тривале підняття рівнів води, що повторюється в один і той самий сезон від танення снігу, льодовиків або від тривалих дощів. Висота весняної повені залежить від кількості снігу в басейні і швидкості його танення. Так, на деяких ділянках Дніпра рівень води підвищується на 9,5 м, на сибірських річках до 25 м.

К рім періодичних повеней на річках трапляються раптові підвищення рівня води під час відлиги, зливових дощів, попусків води з водоймищ або з інших причин. Такі підвищення називають паводками. Вони можуть бути в будь-яку пору року. Найчастіше повторюються у горах.

Період між спадом весняної повені і початком осіннього підвищення називають меженню. Під час межені річка живиться виключно ґрунтовими водами, тому рівень води в цей час найнижчий.

Наочне уявлення про водний режим і живлення річки дає гідрограф - графік коливання стоку протягом року (мал. 56).

Класифікація річок. Питанням класифікації річок надавали важливого значення багато вчених. Російський кліматолог Воєйков О. І., розглядаючи річки як продукт клімату, запропонував поділити всі річки світу за характером живлення на дев'ять типів, які можна об’єднати в чотири групи: 1 - річки, які живляться тільки сніговими водами; 2 - річки, які живляться тільки дощовими водами; 3 - річки, що не мають постійного живлення (пустелі); 4 - річки підльодовикового живлення. Ідеї Воєйкова були враховані в інших класифіка­ціях, зокрема Б. Д. Зайкова, М. І. Львовича та ін. Б. Зайков поділив річки на три великі групи: з весняною повінню, літньою повінню і паводковим режимом. В кожній групі виділяє кілька типів.

М. Львович, беручи до уваги характер живлення, обґрунтовує віднесення річки до того чи іншого типу об'єктивними показниками. Коли величина стоку будь-якого джерела живлення більша за 80 % від сумарного, йому надається виключне значення; коли знаходиться в межах від 80 до 50 %, йому надається переважне значення; коли менше 50 % - головне значення. Зробивши відповідні розрахунки, М.Львович встановив 38 груп водного режиму, які об'єднав у 12 типів.

Замерзання і скресання річок. З моменту появи криги починається зимовий період життя річки. Крига з'являється спочатку вузькою смугою уздовж берегів. Це забереги. Переохолодження води сприяє розвиткові посеред річки тонкої крижаної плівки, яку називають салом. Із збільшенням товщини криги швидкість течії зменшується, крига змерзається і утворюється суцільний льодостав.

Навесні, з переходом температури води через 0 °С і підняттям води, льодостав руйнується, починається скрес річки і плин криги.

Життя в річках. Вода, дно і береги річки - це середовище існування багатьох організмів. У розподілі флори й фауни річки важливу роль відіграють характер русла, водний режим, наноси і господарська діяльність людини. Організми, які населяють річку, поділяються на три групи біоценозів: бентос, планктон і нектон.

У розміщені бентосу основну роль відіграють ґрунти. До біоценозів дна відносяться мохи, водорості, коловертки, рачки, кишкопорожнинні, молюски, деякі види риб.

Планктон являє собою комплекс бактеріальних, рослинних і тваринних організмів. Значна кількість планктону надходить у річку з озер, боліт, ставків. Усім річкам властиві сезонні зміни планктону. Максимум його розвитку відмічається влітку.

Нектон включає риби і ссавців. Риби поділяються на місцевих і прохідних. Прохідні риби - це ті, що живуть у морі, а нерестяться у річках. Живуть у річках черепахи, змії, видри, бобри, а в тропіках - крокодили. Багатою на живі організми є нижня ділянка річки, де ма­ла течія.

Значення річок. Річки мають важливе значення в житті людини, їх використовують як дешеві шляхи сполучення. Штучні канали, що з'єднують річки, утворюють безперервні водні шляхи, що сполучають віддалені райони з внутрішніми і дають останнім вихід до моря. Велике значення річок для видобутку дешевої гідравлічної та електричної енергії. У посушливих місцевостях воду річок використовують для штучного зрошення полів. Річки забезпечують водою населення, промисловість і сільське господарство. На них розвива­ється рибальство. Не дивно, що ще в далеку давнину на берегах річок поселялися люди, будували великі міста й промислові центри.

На земній кулі дуже багато річок. Найбільше їх у вологих тропіках і областях мусонного клімату, найменше на широких просторах пустель. Розміри річок залежать від величини материків, на яких вони течуть. Найдовші річки світу - Ніл і багатоводна Амазонка. Відомості про найбільші річки світу, їх довжину, площу водозбору і витрату наведено в табл. 5.

Таблиця 5

Найбільші річки світу та їх характеристика

Назва річки	Довжина, км	Площа басейну, тис. км2	Середній річний стік, км3
Європа
Волга Дунай Дніпро	3351 2857 2200	1360 817 504	239 123 35,6
Азія
Янцзи Хуанхе Амур Лена Єнісей Об Ганг	6300 4670 4444 4400 4092 3650 3000	1808 745 1855 2490 2580 2990 1730	955 47 355 532 610 395 1230
Африка
Ніл Конго (Заїр) Нігер Замбезі Оранжева	6671 4370 4160 2260 1860	2870 3820 2092 1330 1020	73,1 1414 270 106 15,3
Північна Америка
Міссісіпі Маккензі Св. Лаврентія Ріо-Гранде	5970 5274 3057 3033	3268 1800 1269 507	580 350 439
Південна Америка
Амазонка Ла-Плата Сан-Франциску	6437 4700 2896	7180 3100 600	6930 725 104

Озера. Крім вод, що течуть по поверхні, багато води нагромаджено в озерах і болотах. Озеро - природна водойма, що заповнена в межах улоговини водою і не має безпосереднього зв'язку з морем. Загальна площа всіх озер на Землі близько 2,1 млн км², або 1,9 % поверхні суходолу. Вони поширені скрізь, але в їх розподілі є тісний зв'язок з кліматом. Найбільше озер в областях вологого клімату. Тут вони повноводні й прісні. Найменше - в зонах з сухим кліматом, де вони мілководні й солоні.

Серед областей найбільшого скупчення озер виділяють: 1. Області колишнього зледеніння, де й клімат вологий і багато льодовикових заглиблень для накопичення води; 2. Області внутрішнього стоку (Сибір, Монголія, Тибет), де озера утворені річками, що впадають у замкнені котловини; 3. Області тектонічних розломів. Це найбільші і найглибші озера Африки (Ньяса, Танганьїка), Північної Америки, (Вінніпег, Атабаска) і Азії (Байкал).

Класифікації озер. Найчастіше озера класифікують за походженням водної маси, озерної западини, водним режимом та іншими властивостями. За походженням водної маси озера поділяють на материкові і реліктові. Материкові утворилися атмосферними опадами, реліктові були колись частиною океану або мали зв'язок з ним через протоки. Такими є Каспійське, Аральське, Онезьке, Ладозьке та ін.

За походженням западин озера бувають різні, проте їх можна звести до двох груп. Першу групу становлять заглибини, що утворилися від дії внутрішніх сил Землі. Сюди належать тектонічні западини (Байкал та ін.), колишні вулканічні кратери (Кроноцьке на Камчатці) та загачені магматичною лавою річки (Севан на Кавказі, Синевір в Карпатах). Друга група - озера екзогенного походження. Це карстові озера, що утворилися у карстових лійках, моренні, що утворилися в западинах між моренними горбами, еолові - в долинах видування пісків, стариці - в долинах річок і відокремлених руслах та ін. Нарешті, є озера, утворені людиною - антропогенні.

За характером водообміну озера поділяються на стічні, проточні й глухі. Останні не мають стоку, а всю воду, що надходить з водозбору, витрачають на випаровування та інфільтрацію.

В ід характеру водообміну залежить коливання рівнів води. У стічних та проточних озерах коливання рівнів незначні, у глухих - великі. Ці зміни обумовлені змінами складових водного балансу. Крім таких змін у озері бувають коливання, які не пов'язані зі зміною об'єму водної маси. Це - денівеляції. Денівеляція означає перекіс. Основними причинами, що викликають денівеляції - вітер, стік води, різниця в густині води. Вітри викликають на великих озерах хвилі до 2,5 м.

Тепловий і гідрохімічний режим. Нагрівання озера відбувається до половини серпня - початку вересня, а охолодження - з кінця серпня і до моменту замерзання. На глибину тепло передається шляхом вертикального перемішування. Зміну температури води з глибиною називають стратифікацією. При температурі +4 °С вода має найбільша густину. Якщо температура вища за +4 °С, озеро матиме пряму стратифікацію, тобто, температура з глибиною знижується, а якщо нижча - в озері формується обернена стратифікація, тобто, підвищення температури з глибиною (мал.57). Між теплими і холодники водами утворюється шар різкої зміни температури, який називають термоклином.

За особливостями температурного режиму озера поділяють на тропічні, помірні і полярні. У тропічних озер постійна пряма стратифікація, у полярних - обернена. В озерах помірних широт стратифікація змінюється за сезонами. Так навесні та восени бувають дні. коли вся товща води має однакову температуру +4 °С Це явище називають гомотермією. Якщо при цьому настає похолодання, в озері встановлюється обернена стратифікація, бо з охолодженням нижче 4 °С вода стає легшою, а коли охолоджується до 0 °С вона замерзає. Малі озера за одну ніч можуть вкритися тонкою кригою, яка потім перетворюється в товстий льодостав. На великих озерах процес замерзання триває 30 - 45 днів. Спочатку утворюються забереги, потім сало, шуга, яка, змерзаючись, утворює нерівний льодо­вий покрив -льодостав.

Навесні, під впливом тепла та вітру, озера скресають. Спочатку тане сніг, структура льоду міняється і він кришиться на дрібні кристали. Скрес на озерах настає на 8 - 15 днів пізніше, ніж на річках.

У озерній воді розчинені всякі солі. За ступенем мінералізації озера поділяються на прісноводні з вмістом солей менше 1 ‰, солонуваті - 1-24,7 %о і солоні - більше 24,7 %о. За хімічним складом солей озера бувають гідрокарбонатні, сульфатні і хлоридні. При пе­ренасиченні розчину, солі викристалізовуються і випадають в осад. Такі озера називають самоосадними. Вони використовуються як джерела видобутку солей. Найбільше промислове значення мають хлоридні озера: Ельтон, Баскунчак, а в Україні Сасик, Сакське, Сиваш та Куяльницький і Хаджибейський лимани в Одеській області. Серед сульфатних озер відомий Кара-Богаз-Гол в Казахстані.

Е волюція озер. Кожне озеро має певний цикл свого розвитку, після чого воно перестає бути озером, перетворюючись на болото. В нормальному циклі розвитку розрізняють чотири стадії, кожна з яких відрізняється певним ступенем заповнення озерної западини відкладами і заростання її рослинністю. У стадії юності первісний рельєф западини ще не змінився. В стадії зрілості вже є берегова обмілина, дно вирівнюється річковими наносами. В стадії старості дно замулене, стає більш-менш горизонтальним, а в прибережній зоні буйно розвивається водяна рослинність. В стадії відмирання озеро перетворюється на болото. Воно дуже міліє, рослинність поширюється по всій його поверхні, підводна рослинність поступово змінюється надводною та болотною (мал. 58).

Значення озер. Кожне озеро може впливати на навколишню природу. Озера регулюють тепловий режим повітря, впливають на його рух і вологість, сприяють збільшенню опадів і туманів, формують мікроклімат, впливають на водний режим річок, стік солей і наносів, на рівень ґрунтових вод, ґрунтовий і рослинний покрив та розвиток ландшафтів.

Людина використовує озера як шляхи сполучення, для риболовного промислу, водазабезпечення, відпочинку, спорту й туризму, а солоні озера-для видобування солей і різної хімічної сировини.

Болото. Болото - ділянка земної поверхні з надмірним зволоженням, на якій росте специфічна вологолюбна рослинність, розвивається болотний тип ґрунтоутворення і, як правило, нагромаджується торф. Виникають болота з різних причин. Одна з них - заростання і заболочення озер. Болота утворюються також внаслідок затоплення місцевості морськими або проточними водами (плавні). Невеликі болота утворюються там, де на поверхню виходять грунтові води. Найголовніша причина утворення боліт - це надмірна зволоженість території в поєднанні з високим рівнем ґрунтових вод. Надмірна вологість погіршує кисневе та мінеральне живлення, порушує процес розкладання відмерлих решток рослин. Маса рослинного матеріалу поступово ущільнюється і перетворюється в торф. Поява торфу перетворює суходіл в заболочену територію, а при його збільшенні до 30 см - у болото.

Залежно від умов водно-мінерального живлення, типу торфового покладу та характеру рослинності виділяють низинні, верхові й перехідні болота.

Низинні болота утворюються в зниженнях рельєфу, переважно в долинах річок та на берегах озер. Вони живляться багатими на мінеральні речовини ґрунтовими або річковими водами. В рослинному покриві переважають вільха чорна, очерет, рогіз, осока, бобівник, зелені мохи та ін.

В ерхові болота бідні на мінеральні речовини. Вони виникають на вододілах та піщаних терасах річок і мають випуклу поверхню (мал. 59). Живляться лише за рахунок атмосферних опадів. Рослинний світ бідний і має специфічні риси - переважають сосна, чагарники (багно болотне, журавлина, андромеда), пухівка, росичка круглолиста, а також окремі види сфагнових мохів.

Перехідні болота – це перехідна стадія між низинними і верховими болотами. Еволюція низинних боліт зводиться до поступового підвищення поверхні внаслідок накопичення відмерлих рослин. В результаті ґрунтова вода перестає живити болото. Трав`яна рослинність відмирає і заміщається мохами.. Таким шляхом низинні болота переходять у верхові, а останні врешті-решт покриваються лісовою та чагарниковою рослинністю і перетворюються в суходільні луки.

Найбільше боліт у тундровій та лісовій зонах. В Україні низинні болота поширені на Поліссі, особливо у Волинській, Рівненській та Чернігівській областях. Рідко зустрічаються у долинах степових річок. На заході України та в Українських Карпатах більше поширені перехідні й верхові болота.

Болота в Україні займають близько 1 млн га. Значна їх частина осушена й використовується у сільському та лісовому господарствах. Торфові болота дають сировину для палива (торф), виготовлення теплоізоляційних плит, одержання кормових дріжджів, органічних добрив та ін.

Вплив боліт на ландшафти позначається через рослини і клімат. Над болотами більше випаровування, повітря насичене вологою, тому тут більше туманів і хмарних днів. Дія збереження окремих боліт і болотних масивів у природному стані здійснюються заходи щодо їх охорони.

Льодовики. Льодовиком називають багаторічні природні нагромадження льоду переважно атмосферного походження, що мають властивість під впливом сили тяжіння рухатись вниз. Розрізняють гірські та покривні (материкові) льодовики. У гірських льодовиків виділяють область живлення і область танення, які відокремлюються снігового лінією. Нижче цієї лінії лід улітку тане. Висота снігової лінії над рівнем моря залежить від географічної широти і кількості опадів, орієнтації гірських схилів відносно Сонця та ін. Найвище вона лежить у горах тропічного поясу, найнижче - в полярних об­ластях. На Новій Землі її висота 600 м, на Кавказі - 3000-4000 м, в горах субтропіків - 6400 м, в Андах на екваторі - 4800 м.

Вище снігової лінії сніг, що нагромаджується на плоских та ввігнутих формах рельєфу, поступово ущільнюється і перетворюється в зернисту масу - фірн. Під вагою верхніх шарів фірн ущільнюється і перетворюється в кристалічний глетчерний лід блакитного кольору. Утворенню льоду сприяє нагрівання та деяке танення снігової поверхні. Вода, що при цьому утворюється, проникає в сніг і замерзає.

Через те, що глетчерний лід пластичний, за сприятливих умов рельєфу та під впливом сили тяжіння він повільно сповзає вниз - навіть нижче снігової лінії. Глетчерний льодовик - це наче крижана річка, що повільно рухається по схилу гори або долині. Швидкість його руху буває від кількох сантиметрів до 8 м на добу і залежить від товщини льоду, температури й кількості води в ньому, похилу ложа, характеру поперечного та поздовжнього профілю долини.

Льодовики поділяють на континентальні й морські. Континентальні в свою чергу поділяються на гірські й покривні. Всю різноманітність гірських льодовиків можна об'єднати в три групи: льодовики вершин, льодовики схилів і льодовики долин.

Льодовики вершин лежать на поверхнях високих гір, гірських хребтів і вузлів. Серед них розрізняють льодовики кальдер, конічних вершин і плоских вершин.

Льодовики схилів займають депресії на схилах гірських хребтів. Вони бувають присхилові, висячі, схилові, карові та карово-долинні. Льодовики долин розміщуються у верхніх і середніх частинах гірських долин. Серед них виокремлюють прості, складні, деревоподібні, ширококінцеві, передгірські і котловинні.

Покривні льодовики, на відміну від гірських, покривають поверхню суходолу незалежно від рельєфу. Похований рельєф майже не відбивається на характері їхньої поверхні. Залежно від розмірів покривні льодовики поділяють на: льодові шапки, що покривають рівну поверхню арктичних островів; льодові щити - випуклі форми льоду товщиною не менше 1000 м і площею понад 50 тис км²; вивідні льодовики — швидкі льодові потоки, через які стікає лід з водозбірного басейну; шельфові льодовику - ті, що сповзають в море і знаходяться на плаву або спираються на дно. Вивідні і шельфові льодовики характерні для Антарктиди та Ґренландії. Від шельфових льодовиків відколюються айсберги різної величини.

Льодовики і багаторічні сніги займають 16,1 млн км², з них на гірські льодовики припадає 700 тис км², решта займають материкові льодовики. Льодовики є на всіх континентах, крім Австралії, проте основна маса їх знаходиться в полярних, областях. На Антарктиду припадає 85,6 % усієї площі льодовиків, на острови Арктики, включаючи Ґренландію - 12,5 %. Крім того, районом зледеніння є гірські країни помірного поясу Північної півкулі.

Вивчаються льодовики різними способами: за даними стаціонарних спостережень та дистанційних зондувань, особливо за допомогою космічних знімків. Досліджується товщина та структура льодовика, зміна його меж, вивчається баланс води, льоду й тепла на ньому, взаємозв'язок з оточуючим середовищем, складаються ката­логи льодовиків та атласи снігових і льодових ресурсів.

Проблеми господарського використання вод суходолу. Нема такої галузі виробництва, яка б не використовувала воду. Для виплавки 1 тонни чавуну потрібно 300 м³ води, 1 тонни міді - 500 м³. Велику кількість води використовує землеробство. Щоб виростити 1 тонну пшениці потрібно затратити 1500 тонн води, 1 тонну рису - 4000 тонн, бавовни - 10000 тонн. Споживання води росте з кожний роком. Нестачу води вже відчувають багато країн світу.

Головна небезпека для водних ресурсів - забруднення. Основними джерелами забруднення є неочищені промислові і комунальні стоки, дощові й снігові води, що змивають виробничий і побутовий бруд з промислових майданчиків і міських вулиць, вимивають мінеральні добрива і отрутохімікати з полів. Причиною забруднення можуть бути продукти побутової хімії, які досить стійкі і від них вода не може позбавитися в процесі самоочищення, скидання сміття та інших відходів у водойми, робота транспорту.

Для охорони вод суходолу від забруднення потрібно створювати санітарні зони уздовж берегів, всебічно скорочувати, а там. де можливо, й повністю припинити скидання стоків у річки та інші водойми. Потрібно підвищити загальну культуру виробництва, очищати забруднені води на спеціальних спорудах, де вони проходять механічну, хімічну і біологічну очистку.

Питання для самоконтролю до теми «Гідросфера»

1. Що таке гідросфера?

2 Яке географічне значення кругообігу води в природі?

3. На які частини поділяють Світовий океан?

4. Схарактеризуйте основні властивості океанічної води.

5 Яке значення хвилювання і морських течій для географічної оболонки?

6. На які групи поділяють морські організми? Дайте їм характеристику.

7. Якими ресурсами багатий океан?

8. Яка різниця між джерелом, колодязем звичайним і артезіанським?

9. Яка різниця між річковою системою і басейном річки?

10. Від яких умов залежить річковий стік?

11. Від яких факторів залежить густота річкової сітки?

12. До яких типів за класифікацією М. І. Львовича належать річки України?

13. Які закономірності поширення озер на земній кулі?

14. Як взаємодіє озеро з навколишньою місцевістю?

15. Які причини утворення боліт?

16. Як використовують торф у народному господарстві?

17. Як утворюються льодовики