§ 2. Банківські правовідносини:

поняття, структура види та особливості

Б анківські правовідносини — це врегульовані нормами права відносини, які виникають у сфері банківської діяльності, а саме у процесі управління банківською системою, здійснення та­ких операцій, як приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб, відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зараху­вання коштів на них, розміщення залучених коштів від свого іме­ні, на власних умовах та на власний ризик, а також здійснення інших операцій на підставі виданої Національним банком Украї­ни ліцензії або окремого дозволу.

Заверуха І. Б. Банківське право: Посібник для студ. юрид. та екон. спец. вищ. навч. І заклад. — Л.: Астролябія, 2002. — СЛО.

26

/О. В. ВАЩЕНКО

Як ми вже з'ясували, банківські правовідносини за своєю пра­вовою природою можуть бути адміністративними, фінансовими, цивільними або господарськими. Враховуючи неоднорідність ба­нківських правовідносин, вони мають як певні спільні ознаки, так і відмінні ознаки.

Так, до спільних ознак банківських правовідносин можна від­нести:

1. виникнення їх у сфері банківської діяльності;

2. однією стороною банківських правовідносин завжди є фі­ нансовий посередник — центральний банк держави чи інший банк, або небанківська фінансова установа.

Щодо відмінних ознак фінансових, адміністративних, цивіль­них чи господарських відносин, необхідно враховувати, що для кожної групи таких правовідносин є характерними ознаки, які притаманні відповідним галузевим правовідносинам. Так, якщо це банківські відносини фінансово-правового характеру, для них характерні такі ознаки, як виникнення у сфері фінансової діяль­ності Національного банку України, владно-майновий характер. На відміну від зазначених відносин, банківські правовідносини цивільно-правового характеру характеризуються рівністю сторін (тобто є диспозитивними).

Як і будь-які правовідносини, банківські правовідносини скла­даються з таких основних елементів, як суб'єкти, об'єкт та зміст банківських правовідносин.

Необхідно зазначити, що визначення кола суб'єктів банківсь­ких правовідносин є дискусійним у юридичній науці. Зокрема, досить часто до обов'язкових суб'єктів зазначених правовідносин відносять лише банки. Наприклад, О. О. Качан в залежності від суб'єктного складу виділяє такі банківські правовідносини:

1. між банками та клієнтами;

2. між двома комерційними банками з приводу здійснення ба­ нківських операцій;

3. між Національним банком та комерційними банками;

4. між комерційними банками з приводу створення союзів, асоціацій та інших виробничих утворень — членські правовідно­ сини;

5. між Національним банком та урядом — відносини взаємно­ го представництва;

6. між Національним банком та органами представницької та виконавчої влади — призначення та звіт³⁶.

' Качан О. О, Вказана праця. — С. 9.

27

Б анківське право

О. А. Костюченко вважає, що суб'єктами банківських право­відносин можуть бути державні органи (НБУ), юридичні особи (комерційні банки, підприємства), фізичні особи (громадяни України, іноземці). Особливим суб'єктом є держава³⁷.

Таким чином, зазначені фахівці відносять до обов'язкових суб'єктів банківського права лише банківські установи. З нашої точки зору, найбільш обґрунтованою є позиція І. Б. Заверухи. На її думку, предмет банківського права складають суспільні відно­сини, що виникають з приводу здійснення банківських операцій та надання банківських послуг уповноваженими юридичними особами: банками та фінансовими установами, а також — Націо­нальним банком України як органом, наділеним Конституцією та чинним законодавством виключними функціями в сферах грошо­вого обігу, кредитної політики, а відтак — забезпечення функці­онування і розвитку банківської системи³⁸.

На нашу думку, визначальне значення для відокремлення бан­ківських правовідносин від інших правовідносин є сфера їх ви­никнення — сфера банківської діяльності.

Виходячи з того, які особи мають право здійснювати банків­ські операції, обов'язковими суб'єктами банківських правовідно­син є:

• Національний банк України;

• інші банки;

• фінансові установи, які на підставі дозволу НБУ мають пра­ во здійснювати певні банківські операції.

Банківські правовідносини можуть виникати як між вищеза- І значеними суб'єктами, так і між ними, а також юридичними та фізичними особами — клієнтами банків та небанківських фінан- ] сових установ.

Як відомо, суб'єкти будь-яких правовідносин мають право-суб'єктність. Під правосуб'єктністю у теорії права розуміється здатність суб'єктів (фізичних та юридичних осіб) бути учасника­ми відповідних правовідносин. Правосуб'єктність включає такі обов'язкові складові елементи, як:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єктів мати суб'єктивні права та нести юридичні обов'язки.

Костюченко О. А. Вказана праця. — С. 17. Заверуха І. Б. Вказана праця. — С. 10.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єктів своїми діями набувати суб'єктивних прав та їх реалізо­вувати, а також виконувати покладені на них обов'язки.

Деліктоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єктів нести відповідальність за вчинені правопорушення.

Момент виникнення правосуб'єктності юридичних та фізичних осіб відрізняється. Так, правоздатність фізичних осіб виникає з мо­менту народження та припиняється з моменту смерті. Фізичні особи є рівними у своїй правоздатності. У випадках, встановлених зако­ном, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку (стаття 25 Цивільного кодексу України).

Цивільне законодавство України розрізняє часткову, неповну, по­вну та обмежену дієздатність фізичної особи. Часткову дієздатність має особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа). Згід­но зі статтею 31 Цивільного кодексу України така особа має право:

1. Самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задоволь­няє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має неви­соку вартість;

2. Здійснювати особисті немайнові права на результати інте­ лектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

При цьому малолітня особа не несе відповідальності за завда­ну нею шкоду.

Неповну дієздатність мають фізичні особи віком від чотирна­дцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа). Відповідно до статті 32 Цивільного кодексу України неповнолітня особа, зок­рема, має право:

• бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи (зокрема кредитної спілки. —Автор);

• самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошо­ вими коштами на рахунку);

• розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (уси- новлювачів) або піклувальника.

При цьому передбачено, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи само-

28

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

29

стійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Згідно із статгею 34 Цивільного кодексу України повна цивільна дієздатність фізичної особи настає з 18 років. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває по­вної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Статтею 35 Цивільного кодексу України передбачені підстави надання фізичній особі повної дієздатності до досягнення повноліття. Так, повна ци­вільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усино-влювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За на­явності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклуваль-ника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєст­рована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної \ дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна 1 цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається. Таким чином, фізична і особа, якій надана повна цивільна дієздатність, зокрема в сфері бан- ] ківської діяльності, має право відкривати поточні та вкладні рахун- і ки у фінансових установах, отримувати кредити, виступати поручи- І телем, заставодавцем тощо.

Відповідно до статті 36 Цивільного кодексу України суд може 1 обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страж- і дає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усві- І домлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловжи- І ває спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речо- І винами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також ін- ] ших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у складне матеріальне становище. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочи-ни. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Одержання

ЗО

/О. В. ВАЩЕНКО

заробітку, пенсії стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздат­ність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклу­вальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробі­ток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними (на­приклад, відкривати вкладні рахунки в установах банків).

Обов'язковим суб'єктом банківських правовідносин є банк або інша фінансова установа, яка на підставі ліцензії Національного бан­ку України здійснює банківські операції. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк є юридичною осо­бою. Відповідно на нього поширюються загальні норми щодо право-суб'єктності юридичної особи, визначені Цивільним кодексом України. Так, відповідно до статті 91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її ство­рення та припиняється з моменту внесення до державного реєстру запису про її припинення. Згідно зі статтею 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи або закону виступає від її імені, зо­бов'язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Положення з приводу пра-восуб'єктності юридичної особи, визначені Цивільним кодексом України, стосуються так званої загальної правосуб'єктності.

Проте, поряд із загальною банк має також і спеціальну право-суб'єктність, під якою слід розуміти здатність юридичної особи на­бувати прав та обов'язків та нести відповідальність у зв'язку із здій­сненням банківської діяльності. На відміну від загальної цивільної правоздатності банківська правоздатність виникає з моменту реєст­рації банку Національним банком України та внесення його до ре­єстру банків. Банківська дієздатність виникає на підставі банківсь­кої ліцензії, виданої Національним банком України.

На думку Л. Г. Єфимової, щодо банків та інших кредитних уста­нов має бути збережений принцип спеціальної правоздатності юри­дичних осіб. Його доцільно сформулювати, зазначивши, що разове вчинення угоди, яка не відповідає статутній правоздатності юриди­чної особи (банку, іншої кредитної установи), не є порушенням за­кону. Крім того, у Законі про банківську діяльність, з її точки зору, необхідно надати примірний перелік угод, які не є банківськими операціями, але подібні до них (наприклад, комерційне кредитуван-

31

Б анківське право

І

ня, оренда та ін.), а також встановити точний критерій, який дозволі ляє розмежувати банківські та небанківські операції⁹. І

Як ми вже з'ясували, у законодавстві України, а саме у Законі України «Про банки і банківську діяльність» розрізняються опе-: рації, здійснення яких у сукупності відноситься до виключної компетенції банків, а також інші операції, які доповнюють попе­редні, та які у випадках, визначених законами України, можуть здійснювати як банки, так і інші юридичні особи.

Поділяючи позицію Л. Г. Єфимової, вважаємо, що небанківські фінансові установи можуть виступати суб'єктами банківських пра­вовідносин лише у випадку, якщо здійснення ними операцій, перед­бачених частиною 2 статті 47 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» є систематичним (неодноразовим) та відноситься до основного виду їхньої діяльності. Наприклад, одноразове надан­ня юридичною особою позики іншій юридичній особі або фізичній^, особі не може бути підставою для визнання такого кредитора суб'єктом банківських правовідносин та, відповідно, необхідності реєстрації такої особи в якості фінансової установи.

Таким чином, суб'єктом банківських правовідносин буде ви­ступати фінансова установа, яка на професійній, регулярній ос* нові здійснює операції, передбачені частинами 1 та 2 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». В якості прикладу таких суб'єктів банківських правовідносин можна на­вести кредитні спілки та ломбарди.

Наступним складовим елементом банківських правовідносин є об'єкт. Об'єктом будь-яких правовідносин є те, з приводу чого здійснюють свою діяльність суб'єкти. На думку О. А. Костюченка, об'єктом банківських правовідносин є кошти, цінні папери, май­но, дії громадян та юридичних осіб (здійснення платежів, опера­цій з іноземною валютою, купівля-продаж цінних паперів)⁴⁰. Ми вважаємо, що об'єктом банківських правовідносин є саме банків­ські операції незалежно від виду цих правовідносин. Зокрема, об'єктом кредитних правовідносин є відповідні кредитні опера­ції, розрахункових — розрахункові. Навіть правовідносини, які виникають між Національним банком України та іншими банка­ми щодо створення та ліцензування банків, також виникають з приводу здійснення відповідних банківських операцій.

Змістом банківських правовідносин є права та обов'язки суб'єктів банківських правовідносин у процесі організації та дія-

льності банків і небанківських фінансових установ щодо здійс­нення конкретних банківських операцій.

На підставі різних критеріїв можна виділити такі види банків­ських правовідносин:

1. За правовою природою:

• фінансово-правові;

• цивільно-правові;

• адміністративно-правові;

• господарсько-правові.

2. За методом правового регулювання:

• відносини, засновані на рівності сторін;

• владно-майнові відносини.

3. За суб'єктним складом:

3.1. За участю Національного банку України:

• правовідносини між Національним банком України та ін­ шими банками;

• правовідносини між Національним банком та небанківськи- ми фінансовими установами;

• правовідносини між Національним банком та іншими юри­ дичними та фізичними особами;

3.2. За участю інших банків:

• правовідносини інших банків між собою;

• правовідносини між іншими банками та юридичними і фізи­ чними особами — їх клієнтами.

4. За видом банківських операцій:

• кредитні;

. • депозитні; н; • розрахункові; і^;, • факторингові; я • лізингові.

3. Джерела банківського права

У теорії права під юридичними джерелами (формами) права розуміються вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення⁴¹.

32

¹ Ефимова Л. Г. Вказана праця. — С. 37. Костюченко О. А. Вказана праця. — С. 17.

33

Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. —656 с —С.ЗО8.

Ю . В. ВАЩЕНКО Банківське право

_І

До джерел банківського права України відносяться:

3.Конституція України.

4.Рішення Конституційного Суду України.

5.Міжнародні договори України.

6.Закони України:

• Загальні закони;

• Спеціальні закони;

5. Підзаконні нормативно-правові акти:

• Постанови Верховної Ради України.

• Укази Президента України.

• Декрети Кабінету Міністрів України.

• Постанови Кабінету Міністрів України.

• Постанови Правління Національного банку України.

6. Локальні нормативно-правові акти.

7. Міжнародно-правові звичаї.

Конституція — основне джерело банківського права

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно зако-і нами України встановлюються засади створення і функціонуван-і ня фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного] внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу | державних цінних паперів, їх види і типи.

Згідно зі статтею 85 Конституції України до повноважень | Верховної Ради України відноситься призначення на посаду та ! звільнення з посади Голови Національного банку України за по­данням Президента України, а також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України.

Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України призначає половину складу Ради Національного банку України.

У статті 93 Конституції України за Національним банком України закріплене право законодавчої ініціативи.

Звертаємо увагу, на те, що Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р. статтю 93 викла­дено в новій редакції. Згідно з цими змінами Національний банк України позбавлено права законодавчої ініціативи. Так, відповід­но до нової редакції право законодавчої ініціативи у Верховній

34

Ю. В. ВАЩЕНКО

раді України належить Президенту України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Зазначені зміни наберуть чинності з 01 січня 2006 р. З нашої точки зору, позбавлення НБУ права законодавчої ініціативи є необгрунтованим, враховуючи спеціальний статус зазначеного органу та обсяг повноважень, який за ним закріплений.

Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою оди­ницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — Національного банку України.

Згідно зі статтею 100 Конституції України Рада Національно­го банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий ста­тус Ради Національного банку України визначається законом.

Інші джерела банківського права

Важливе значення у правовому регулюванні відносин, що ви­никають у сфері банківської діяльності, займають рішення Кон­ституційного Суду України. В якості прикладу можна навести рішення Конституційного Суду України у справі за конституцій­ним поданням Національного банку України про офіційне тлума­чення положень статті 86, частини другої статті 89 Конституції України, частини другої статті 15, частини першої статті 16 Зако­ну України «Про статус народного депутата України» (справа про звернення народних депутатів України до Національного ба­нку України) від 5 березня 2003 р. № 5-рп/2003. Зазначеним Рі­шенням Конституційний Суд України надав тлумачення відпові­дних норм Конституції та Закону України «Про статус народного депутата України» у контексті прав народних депутатів та комі­тетів Верховної Ради України звертатися із запитами до Націона­льного банку України та його посадових осіб.

Чільне місце в системі джерел банківського права України за­ймають міжнародні договори України. Відповідно до статті 19 -закону України «Про міжнародні договори України» чинні між­народні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законо­давства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм на-Цюнального законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встано­влено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті

Банківське право ³⁵

законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Прикладом міжнародних договорів України, які висту­пають джерелами банківського права України, зокрема, є Загаль­на угода про підтримку проектів від 8 грудня 1999 р. між Урядом (Кабінетом Міністрів України), Національним банком України, Експортно-імпортним банком Сполучених Штатів, ратифікована 02.11.2000 р.

Наступним джерелом банківського права України є норматив­но-правові акти вищої юридичної сили — закони України. Іс­нують різні види законів. Найбільш загальною їх класифікацією є поділ законів на загальні та спеціальні. До загальних законів, які є джерелами банківського права, слід віднести, зокрема, Ци-І вільний кодекс України, Господарський кодекс України, Законі України «Про господарські товариства», Закон України «Про фі-| нансові послуги та державне регулювання ринків фінансових по-І слуг» та ін. Спеціальними законами, які регламентують відно-І сини, що виникають безпосередньо в сфері банківської діяль-І ності, тобто банківські відносини, зокрема є Закон України «Про] Національний банк України», Закон України «Про банки і бан-І ківську діяльність», Закон України «Про платіжні системи та пе­реказ грошей в Україні», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» та ін.

Чи не найбільший тягар правового регулювання банківської! діяльності в Україні покладається на підзаконні нормативно-! правові акти. Так, джерелами банківського права є постанови І Верховної Ради України (зокрема Постанова Верховної Ради України «Про усунення зловживань у процесі залучення суб'єк- | тами підприємницької діяльності грошових коштів громадян від] 22 грудня 1995 р. № 491/95-ВР), Укази Президента України (зок- і рема укази Президента України «Про заходи щодо зміцнення ба- і нківської системи України та підвищення її ролі у процесах еко-І номічних перетворень» від 14 липня 2000 р. №891/2000, «Про І заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному го-1 сподарстві України» від 16 березня 1995 р. №227/95), постанови І Кабінету Міністрів України (зокрема постанова Кабінету Мініст-І рів України від 4 червня 2003 р. № 853 «Про затвердження По-1 рядку часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комер-1 ційних банків молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам І на будівництво (реконструкцію) і придбання житла»), норматив-1 но-правові акти Національного банку України, спільні акти Кабі-1 нету Міністрів України та Національного банку України (напри-1 клад, постанова Кабінету Міністрів України і Національного |

банку України від 14 квітня 2004 р. №471 «Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результатив­ності регуляторного акта Національного банку України»).

Важливу роль у регулюванні банківських відносин відіграють локальні акти банків та небанківських фінансових установ, які здійснюють на професійній основі відповідні банківські операції. До таких актів належать, зокрема, статути фінансових установ, положення про кредитування, положення про розрахунково-касове обслуговування, положення про депозитні (вкладні) раху­нки та ін.

Автори Н. Г. Кузнєцов, М. М. Барашян, Д. Н. Дружинін, І. В. Рукавишникова у своєму навчальному посібнику з банківсь­кого права поділяють локальні акти кредитних організацій на два види. До першої групи, на їх думку, відносяться акти, які регла­ментують діяльність кредитних організацій. До їх кола входять, наприклад, статути, ліцензії. Статути реєструються у відповідних державних органах, а ліцензії на здійснення банківських операцій видаються Центральним банком Російської Федерації. До другої групи відносяться акти, за допомогою яких керівники кредитних організацій застосовують до своїх працівників засоби заохочен­ня, дисциплінарні стягнення, регулюють питання оплати праці⁴². З нашої точки зору, така позиція не є обґрунтованою. Так, не мо­жна відносити до локальних актів кредитних організацій ліцензії. Локальними актами є акти, які приймаються уповноваженими органами підприємств, установ, організацій відповідно до зако­нодавства, регламентують відносини, які виникають в межах цієї юридичної особи. Ліцензія є індивідуальним правовим актом, який видається центральним банком держави відповідному банку (кредитній організації). Стосовно другої групи, виділеної шанов­ними колегами, то, на нашу думку, вони є джерелами трудового права, а не банківського.

Окрему групу джерел банківського права складають міжна­родно-правові звичаї. До них відносяться, зокрема, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., публікація МТП №500), Уніфіковані правила по інкасо № 322 від 01.01.79, Уніфіковані правила по договірних гарантіях (редакція 1978 р., публікація МТП №325), Міжнародні правила ^по інкасо (редакція 1995 р.), Уніфіковані правила для міжбанків-^ського рамбарсування по документарних акредитивах (публікація

42

" Кузнєцов Н. Г., Барашян М. А/., Дружинин Д. Н., Рукавишникова И. В. Банковское право: Учеб. Пособие. — Ростов-на-Дону: Рост. гос. зкон. универ., 2003. — С. 22.

36

/О. В. ВАЩЕНКО

вське право

37

МТП 1995 р. №525), Форс-мажорні обставини (публікація МТГ 1985 р. №421 (Е)), Уніфіковані правила для гарантій на перш) вимогу (публікація МТП 1992 р. № 458), Уніфіковані правила для проведення телетрансмісійного обміну торговими даними (пуб­лікація МТП 1992 р. № 452), Міжнародна практика резервних зо­бов'язань (публікація МТП 1998 р. № 590).

Цікаве джерело банківського права виділяє О. О. Качан — ба­нківське правове мислення, яке базується на економіко-фінансових потребах банківської діяльності та формує оцінк)! ефективності правових норм і в значній мірі коригує загальні дії лові звичаї країни⁴³.