- Багатоукладність і варіативність освіти. Державна національна програма “Освіта” (“Україна XXI століття”)

В грудні 1992 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, на якому було розглянуто основні позиції Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»). 3.ХІ.1993 Кабінет Міністрів затвердив цю програму (підписав постанову Президент України Л.Кравчук).

Головна мета Програми — визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Щодо реформування загальної середньої освіти, то в Програмі сформульовані основні завдання трьох її рівнів — початкової, основної і повної.

Початкова освіта забезпечує загальний розвиток дитини, вміння впевнено читати, писати, знати основи арифметики, первинні навички користування книжкою та іншими джерелами інформації, формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та особистісного спілкування, основ гігієни, вироблення перших трудових навичок.

Проголошення суверенної і незалежної Української держави відкрило шлюзи педагогічної творчості, активізувало пошуки численної армії освітян щодо розбудови української національної системи освіти. Почали виникати нові навчальні заклади, авторські і альтернативні школи, оригінальні концепції навчання і виховання. З’явилася потреба в глибокому вивченні, науковому осмисленні й виробленні на цій основі стратегії і тактики розвитку української національної школи. Це активізувало науково-педагогічну громадськість щодо створення власного науково-педагогічного центру.

52. Виховання як категорія суспільного існування (теорії походження виховання як суспільного явища):

 Біологізаторська (еволюційно-біологічна). Г.Спенсер, Ш.Летурно (кінець XIX ст.). Виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, властивим всім живим організмам, і виникло за межами людського суспільства, до появи людини, отже, людина, з'явившись на світ, наслідує вже встановлені форми виховання ("Еволюція виховання у різних людських рас" Ш.Летурно).

 Психологічна. Пол Монро (кінець XIX ст.) визнав відмінність психіки людини від зоопсихіки. Вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу.

 Релігійна. Конрад Шмідт (кінець XIX ст.). У християнстві священною вважається Трійця ( Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий). Бог-Дух Святий освячує здатність батьків виховувати своїх дітей. За біблейською міфологією, у момент вигнання із Едему Адама і Єви  Бог-Отець через Святого Духа надав їм здатності до виховання дітей.

 Соціологічна (трудова). К.Маркс, Ф.Енгельс (друга половина XIX ст.). Причиною виникнення виховання була трудова діяльність первісних людей. У зв'язку з удосконаленням трудових процесів виникла необхідність виготовлення нових знарядь праці та вміння керувати ними, тому у первісних людей з'являється потреба у передачі підростаючим поколінням знань та вмінь виробництва і користування знаряддями праці.

 Соціокультурна (І.Д.Бех, І.А.Зязюн, О.А.Дубасенюк, М.В.Левківський, О.В.Сухомлинська). Виховання є результатом накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. Головним його завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особистістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві.

Виховання у первісному суспільстві.

Період розвитку людини до 40 тис. років до н. е. називається дородовим. Дородове суспільство поділялося на три вікові групи: діти та підлітки; повноцінні учасники життя і праці; старі люди, які вже не мають фізичних сил для участі в загальному житті. Дитина потрапляла в загальну групу підростаючих і старіючих, де вона росла, спілкуючись з ровесниками та досвідченими старими людьми. Дорісши до відповідного віку і отримавши деякий досвід спілкування, трудові навички, знання правил життя, звичаїв та обрядів, людина переходила у наступну вікову групу. З часом цей перехід став супроводжуватися обрядом ініціації, що є випробуванням, під час якого перевірялась підготовка молоді до життя.

З 40 до 20 тис. років до н.е. – період раннього матріархату. Люди стали жити родами. Ц цьому суспільстві все було колективним, і діти також належали всьому роду. Дитина виховувалася і навчалася в процесі своєї життєдіяльності, беручи участь у справах дорослих, спілкуючись з ними. Вона не готувалася до життя, як це стало пізніше, а безпосередньо включалася в доступну для неї діяльність, разом з дорослими та під їх керівництвом привчалася до колективної праці і побуту.

Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. На цьому етапі з’явились перші заклади для життя і виховання молодих людей – будинки молоді, які були окремими для хлопчиків і дівчаток, де під керівництвом старійшин роду вони готувались до життя, праці й «посвят».

У 4-3 тис. до н. е. відбувається перехід до патріархату. У зв’язку з розвитком продуктивних сил, появою скотарства, землеробства, ремесла, розширенням трудового досвіду людей ускладнилося й виховання, яке отримало більш багатосторонній та планомірний характер. Коли виникла необхідність більш організованого виховання, родова община доручала виховання підростаючого покоління найбільш досвідченим людям. Це все говорить про те, що в умовах родового ладу виховання почало виділятися як особлива форма суспільної діяльності.

З розпадом первісно суспільства, чому сприяла поява приватної власності, виникла моногамна сім’я і як наслідок – сімейне виховання, яке стало масовою формою виховання. Але продовжували також функціонувати будинки молоді, почали з’являтися  школи. З диференціацією суспільства відбулося відокремлення розумової освіти від навчання заняттям, які вимагають фізичної праці. Знання стали привілеєм знаті, а фізична праця – уділом експлуатованих.

53. (О.Духнович та ін.)

  Олександр Духнович (1803—1865) — видатний представник культурно-освітнього руху в Західній Україні, письменник, один із перших професійних учених-педагогів, зробив значний внесок у розвиток освіти на Закарпатті. Працюючи після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії домашнім учителем, викладачем гімназії, священиком, будив думку про необхідність поширення освіти як основи духовного життя людини, стверджуючи, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли набуває освіту і виховання.

  Написав буквар “Книжица читальная для начинающих” (1847), підручник з географії “Краткий землепис для молодих русинів” (1831), “Сокращенную грамматику письменного русского языка” (1853), посібник для вчителів “Народная педагогія в пользу училищ и учителей сельских” (1857).

  Виступав за створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей, стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство. Основою педагогіки О. Духновича є ідея народності. Школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу, навчати рідною мовою. Обстоюючи реальні знання, дбав про розвиток пізнавальних можливостей. Дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності у навчанні, ґрунтовності й міцності знань тощо.

  Суть виховання (духовного, фізичного і трудового) вбачав у реалізації принципу природовідповідності, який розглядав як розвиток позитивних природних задатків з урахуванням вікових особливостей дітей. Джерелами і засобами морального удосконалення дітей вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї, гідні для наслідування приклади дорослих, доцільно підібрані заохочення та покарання тощо. Важливу роль у зростанні громадянина надавав народному вчителю — просвітителю народу, який повинен всебічно знати і розвивати особистість учня, формувати патріота свого народу і краю.

  Діяльність Духновича сприяла значному поширенню освіти, відродженню національної системи виховання українського народу. Над реалізацією ідеї народності виховання працювали його земляки Іван Ставровський (1822—1878), Олександр Павлович (1819—1900), вважаючи освіту і школу важливим засобом поліпшення життя людини і суспільства. Працюючи сільськими вчителями, вони дбали про виховання дітей в дусі народності, формування в них працьовитості, людяності, національної свідомості. І.Ставровський у праці “Педагогия” (1846) розробив методику розвитку тілесних та духовних сил дитини, підкреслюючи їх органічний зав'язок.

  61. Особливості виховання дітей у сім’ях східних слов’ян.

Східні слов’яни відокремились від слов’янської мовної сім’ї у V–VI ст. В VI–IX ст. вони створили оригінальну систему виховання, яка спиралася на древню первісну традицію. Виховання здійснювалось, передусім, у процесі включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих.

Метою виховання у східних слов’ян була передача підростаючому поколінню трудових умінь,встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі.

У східних слов’ян існував обряд ініціації, що був властивий ще їх предкам – праслов’янам. Проте, ініціації тут мали набагато гуманніший характер, ніж у інших народів. Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо).

Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил..