13.Освіта та педагогічна думка у Давньому Римі.

Республіканський Рим.

Зростання рабовласництва і накопичення багатств вели до розшарування населення, що зумовило поділ шкіл за майновою ознакою і знатністю походження:

Елементарні школи – приватні і платні, обслуговували частину плебеїв (незаможне і незнатне вільно народжене населення). Тут навчали читанню, письму, рахунку, знайомили із законами країни. Аристократія давала початкову освіту вдома.

Граматичні школи – також приватні і платні, де сини привілейованих батьків вивчали латинську і грецьку мови, риторику (ораторське мистецтво було необхідним для тих, хто бажав зайняти виборну керівну посаду).

Школи риторів виникли в останні століття республіканського Риму. В них знатні юнаки за високу плату вивчали риторику, філософію і правознавство, грецьку мову (після завоювання Греції в II ст.. до н. е. в Римі поширилась грецька культура і грецька мова стала мовою знаті), математику і музику.

Римська імперія. Граматичні школи і школи риторів були перетворені в державні школи, завданням яких стала підготовка відданих імператору чиновників. Вчителів прагнули перетворити на провідників імператорської політики. Коли християнство було оголошене пануючою релігією, посади вчителів стали займати представники християнського духовенства, і вся робота школи отримала різко виражений церковний характер, відбувалося витіснення древньогрецької античної культури.

Марк Фабій Квінтіліан (42-118 рр. н. е.) – найбільш відомий римський педагог. Вважав, що діти плебеїв мають великі природні здібності, а тупість і нездарність серед них – рідкісне явище. Дитина має виховуватися в школі, а вчителю необхідно підходити до кожного вихованця обережно і уважно. Вчитель повинен бути освіченим, стриманим, любити дітей, бути прикладом для учнів, яких має уважно вивчати. Надавав велике значення розвитку мовлення дитини. Для розвитку логічного мислення вважав необхідним вивчення математики. У його порадах чути голос учителя-практика.

14.Освіта і педагогічна думка в Західній Європі (XVII-XVIII ст.)

У XVI – XVII ст. у країнах Західної і Центральної Європи почали складатися, з однієї сторони, народна школа з навчанням рідною мовою, а з другої сторони – школи типу класичної гімназії, які займали панівне становище у системі народної освіти аж до XX cт.

Протягом XVII – XVIII ст. народна школа перетворилась у тип навчально-виховного закладу, що призначався для дітей нижчих шарів суспільства. Ця школа обмежувалась навчанням дітей читанню, письму і рахунку. Основною її метою було релігійно-моральне виховання в дусі католицизму або протестантизму.

Основу змісту середньої освіти у гімназіях складали стародавні мови і література, переважно, латинська, що була схвалена церквою. Така школа готувала своїх учнів або до духовної кар'єри, або до чиновницької служби у бюрократичному апараті певної держави.

У другій половині і в кінці XVIII ст., в умовах поширення мануфактури і фабричного виробництва, у країнах Західної Європи стали з'являтися “школи навчання“. Вони мали на меті дати елементарну освіту дітям робітників, кількість яких була на той час уже великою. Причому старалися охопити якомога більшу кількість дітей.

Яскравим прикладом школи навчання є ланкастерські школи (або школи взаємного навчання). Робота цих шкіл організовувалась на основі Белл-Ланкастерської системи взаємного навчання. При цій системі старші і більш підготовлені учні (монітори) ставали помічниками учителя і під його керівництвом проводили заняття з рештою учнів. Свою назву вона отримала за іменами англійських педагогів А.Белла та Дж.Ланкастера, які незалежно один від одного висунули подібний метод навчання.

Школи взаємного навчання були розраховані на маси народу. В одній залі могли збиратися до 600-1000 дітей. Тут вчили читати релігійні книги, письмо, рахунок. У цих школах не було класів. Учні, розділені на десятки, навчались у своїх старших товаришів, які називались моніторами. Останні отримували інструкцію від педагога чому і як треба вчити на наступний день. Книг не було. Навчальну роботу стимулювали змаганнями: монітори оцінювали відповідь учня і давали йому команду зайняти відповідне місце у шерензі.

При взаємному навчанні учні швидше, ніж у звичайній школі, оволодівали навичками читання, письма і рахунку, але знання залишались несистематичними і мінімальними. Адже, монітори знали не набагато більше від інших учнів. Тому проти Белл-Ланкастерської системи виступали противники механічного зазубрювання, особливо швейцарський педагог Песталоцці та його послідовники.