44.Філософське поняття пізнання.

45.Рівні та форми пізнання.

46.Концепції пізнання.

Проблеми пізнання філософії вивчає окремий розділ – ГНОСЕОЛОГІЯ. В її проблематику входять природа пізнання, можливості, достовірність та істинність знань.

ПІЗНАННЯ - процес взаємодії об’єкта та суб’єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення, досягнення істини.

Процес пізнання це відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини.

ОБЄКТ пізнання - частина об’єктивної реальності, фрагмент, що включений в процес пізнання та на що діяльність людини.

СУБЄКТ пізнання - це той хто діє, впливає на об’єкт.

Пізнання має свою структуру. Емпіричний рівень пізнання включає чуттєву сторону пізнання і включає в такі елементи:

ВІДЧУТТЯ – це відображення за допомогою органів відчуття окремих властивостей та ознак об’єкта. Шум, колір, смакові властивості.

СПРИЙНЯТТЯ – синтез різних відчуттів, що створює єдиний образ предмета, отримання цілісної інформації про об’єкт пізнання.

УЯВЛЕННЯ – образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду.

Раціональне пізнання базується на абстрактно-логічних поняттях і включає такі елементи:

ПОНЯТТЯ – форма мислення, що відображає загальні, істотні, суттєві властивості предметів, явищ, процесів. Людина, рослина, тварина.

СУДЖЕННЯ – форма мислення в якій зосереджені логічні поєднання складових понять, щось підтверджується або заперечується. Клен – дерево.

УМОВИВІД – логічне судження в процесі якого з одних суджень виводяться інші (причина – наслідок).

Емпіричне та раціональне пізнання взаємно повязане. Чуттєве пізнання дає прості факти. Якими в подальшому процесі пізнання оперує розум, будуючи логічні схеми та умовиводи. Самі по собі емпіричні факти нічого не значать, з них не можливо побудувати логічну схему.

47.Поняття “істина” у пізнанні.

48.Види істини.

ІСТИНА – відповідність знання дійсності, відображенням у свідомості людей. Суть проблеми істини це можливість отримання об’єктивної істини, тобто такого рівня знань, що не залежить від людини, це проблема об’єктивності наших знань.

В знанні людини завжди є певна невідповідність пізнаваного образу реальній дійсності. Це зумовлено безкінечністю об’єкта пізнання та суб’єктивністю сприйняття та мислення людини.

Види істини:

• ОБЄКТИВНА це правильне відображення матеріального світу у свідомості людини, знання, що відповідає об’єктивній дійсності.

• ВІДНОСНА це об’єктивне, але неповне знання, яке може доповнюватися, уточнюватися, відображає істину на певному етапі розвитку історії, в певних умовах та рівні знань.

• АБСОЛЮТНА це гранично повне, точне знання про об’єкт, володіти такою істиною не можливо. Бо світ, який вона мала б відображати, невичерпний і постійно змінюється. Це мета до якої прагне людство, маючи певний успіх науки.

49.Поняття “людина”, “індивід”, “особистість”.

50.Сенс життя у філософії.

51.Проблеми смерті та безсмерті у філософії.

Людина є соціально обумовленою істотою. Людина це продукт певної епохи, форми суспільства. Це об’єкт впливу суспільства і соціальних сил. Її поведінка, свідомість зумовлені стереотипами, інтересами, цінностями суспільства. Людина це втілення, відбиток певної культури, яка одночасно є універсальною та унікальною, духовною істотою.

Для усвідомлення зв’язку людини із суспільством використовують ряд понять:

Індивід – це загально типове в людині, як у представника біологічного виду, що відрізняє людину від інших біологічних видів.

Особа - це окремий представник людського роду, який має індивідуальні відмінності від інших людей.

Особистість – людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи, вміння свідомо та вільно обирати своє місце у житті, бути відповідальним за свої вчинки.

Індивідуальність – сукупність неповторних якостей та властивостей, що відрізняють людину від усіх інших.

Однією із потреб людини є потреба в свободі самореалізації. Свобода це критерій розвитку суспільства. Але свобода це не просте усунення зовнішньої залежності. Абсолютна свобода не можлива, бо заперечення влади веде до анархії. Людина завжди є частиною суспільства, тому її дії завжди регулюються певними нормами та законами.

Свобода особистості не можлива без вільного суспільства, де визнають права людини, де весь державний апарат забезпечує ці права. Але зростання рівня свободи людини приводить до зростання рівня відповідальності, це взаємопов’язані явища.

Людина , як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть – це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх. Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. В різному віці і при різних обставинах до людей приходить розуміння їх власної смертності. В такі хвилини людину охоплюють розпач, страх, безпорадність. Проте життя продовжується, людина опановує себе, оговтується, і починає задаватись питаннями: навіщо я живу? який слід я залишу після себе нащадкам? як існує безсмертя? чим я можу виправдати своє життя перед близькими і суспільством в цілому? тощо. Отже, перед людиною постає питання про сенс життя. Студентам треба розібратися з тим, що таке сенс життя, тому що тільки сама людина може надавати власному життю сенс. Сенс життя має суб’єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина.

В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

оптимістичне ставлення до життя і його сенсу. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.

Песимістичний. Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як готове знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення та вибору.

Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання конечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити.

В історії філософії сформувалось декілька провідних підходів до розуміння сенсу життя:

сенс життя визначається духовними основами буття. Цей підхід є характерним для релігійної філософії;

- сенс життя лежить за межами буття окремої людини.

сенс вносить у життя сама людина по своїй волі;

сенс полягає в сприянні суспільному розвитку, всебічному розвитку інших людей, тому що тільки ця діяльність створює умови і для особистої самореалізації.

Спільне у різних підходах до проблеми сенсу життя є наявність ідеалу і діяльність в напрямку його досягнення. Формування, осмислення сенсу життя, його пошук включають напружену інтелектуальну, чуттєво –емоційну і вольову роботу роботу, діяльність особи по вибору серед можливих покликань; свідомій морально-практичній орієнтації. На основі своїх ціннісних орієнтацій людина визначає своє ставлення до світу, до себе, до суспільства, до суспільних груп, структур, до яких належить. Тобто вирішення питання про сенс життя залежить від світогляду, який визначає вибір ідеалу, мету, можливі, припустимі засоби її втілення. Обов’язковою складовою сенсу життя виступає обрання такої сфери діяльності, яка може забезпечити реалізацію сутнісних сил людини. Параметри сенсу життя задає історична епоха, конкретне суспільство, він виступає як єдність можливості і дійсності.

Сенс життя, його пошуки завжди передбачають вибір, можливість вибору мети, засобів її досягнення, діяльності згідно з здійсненим вибором – тобто свободою. Саме здійснення вибору, його переживання демонструють свободу волі і свободу дії, приводить до глибинного осмислення почуття свободи. Людина створює програму життя, будує життя та здійснює постійний вибір з існуючих можливостей, які є базовим аспектом людського буття. Через вибір ми будуємо себе і світ навколо себе, одні можливості обираючи, інші – відкидаючи. Ще філософи Стародавнього Світу розглядали свободу як найвищу цінність особи і суспільства. Свобода вибору, свобода волі у філософії завжди розглядалась як умова формування особистості, а боротьба за неї для себе і для інших – її святим обов’язком. Але одразу постало питання – наскільки можлива свобода у світі, де існує причинна зумовленість явищ? У природі, суспільстві діють об’єктивні закони, що не залежать від волі людей. Наскільки ж людина може бути свободною в таким умовах? У філософії існують наступні концепції свободи:

- детермінізм з його оптимальним виразом - фаталізмом;

- індетермінізм, який взагалі заперечує причинність, в затвердженні безмежної свободи особи доходить до волюнтаризму;

- альтернативізм, який стверджує, що завжди існує свобода вибору, але не безмежна, а лише з декількох варіантів.

Проблема свободи завжди розглядалась у діалектиці категорій “свобода – необхідність”. Уже Б. Спіноза підкреслював, що „свобода – це пізнана необхідність”. Г. Гегель теж проаналізував діалектику свободи і необхідності. Поступове пізнання об’єктивних законів природи і суспільства вказало як межі, так і основу вибору, реалізації свободи особи. „Свобода ... полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи пануванні над нами самими і над зовнішньою природою ”- писав Ф. Енгельс. Знання об’єктивно існуючого спектру можливостей, визначеного об’єктивними законами, створює умови осмисленого, оптимального вибору з наявних варіантів, а свобода вибору і є свобода. Недарма Ш. Монтеск’є казав: “Свобода є право робити все, що дозволено законами”. Категорія свободи нерозривна зв”язана з поняттям відповідальності. Людина як частина світу й суспільства не може діяти, не враховуючи наслідки своїх дій. Уже відмічалось, що особистість необхідно має таку рису, як відповідальність, усвідомлення взаємних вимог і зобов’язань. Неможлива реалізація особистої свободи без пошанування, врахування права інших на свободу. Тому відповідальність передбачає знання наслідків своєї діяльності і діяльність на основі загальнолюдських правил моралі, перш за все її золотого правила „ Не роби іншим того, чого не хочеш, щоб робили по відношенню до тебе”. Відповідальність є наслідком і основою свободи. Свобода неможлива без відповідальності й усвідомлення необхідності і її врахування у процесі життєдіяльності людини.

Особливо це має значення на початку ХХІ ст., коли наука и суспільство підняли рівень свободи людини так, що без відповідальності вона стає загрозою для себе і для інших.