3. Історичне формуванняч віольної і скрипкової родин. Боротьба віол і скрипок у хvіі – хvііі ст..

До числа самих розповсюджених у Європі смичкових інструментів ХVІІІ ст. відноситься фідель (вієла), (Фідель – нім.; вієла – романське; жиг – французька назва інструменту, який схожий на фідель і ребек).

Перше зображення в Утрехтському псалтирі ≈ 860 р.

В ХІІ ст. мав вигляд: гітароподібна форма, голівка плоска, дощата з прямими (перпендикулярними) кілками, відсутність ладів на грифі, прямі течі, «талія» серед корпусу, резонансні отвори у формі скобок з боків, підставка (зустрічаються також отвори по кутках верхньої деки.

Кількість струн 1-5 «основні інтервали» б.м.4, ч.4, ч.5 але більш кварто-квінтові. Розташування струн 2 варіантів: І-й – 1 бурдонна окремо – 4 над грифом, або всі 5 – над грифом; застосовується в культовій музиці, а також у трубадурів (поетів), жонглерів-менестрелів (ігрець - слуга) – народних музик.

Також існувала велика кількість танцювальних мелодій – естампіди, дукції. Художник Пінтуккіо (1454-1513 рр.) в сюжеті «Музика (Ватикан) зображує фідель в руках Богородиці.

Солісти – магістр Конрад фон Крейцнах (нім.), Рамбо де Вакейра (фр.).

Техніку виконання на фідері описує в своєму трактаті Ієронім Моравський (ХІІІст.) – мелодія орнаментована, трель, самоакомпанемент.

Фідель відповідав естетичним принципам ХІІ – ХІV ст.. (церковна, світська, народна музика).

Подальша еволюція музичної культури вимагає диференціації інструментів. Розвиток фіделю з 2-х напрямків: 1 – до скрипки; 2 – до віол.

Шлях до віоли від фіделя через фідель – віолу і лінія лютні.

1. Лютнева лінія – кварто-терцовий стрій і лади на грифі.

2. Смичково-фідельна лінія – принципи звуковидобування, морфологічні – талія,характерний гриф, підставка, струнно утримувач.

Фідель – віола – головка лютні, шийка лютнева з ладами, відсутність грифа, отвір посередині, як у лютні щипкові і смичкові.

Теорба – басова лютня, супроводжувала сольні п’єси. Створив віоліст-гамбіст Отаман Франц.

Віоли існували з ХV до І половини ХVІІІ століття.

Ознаки: корпус з талією і тупими кутками, випукла верхня і плоска задня дека, резонансні отвори у формі скобок і нерідко з додатковою розеткою, покаті плечі, гриф з ладами, голівка у вигляді равликоподібної кілкової коробки з поперечними кілками, кількість струн 5-7, частіше – 6, стрій кварто-терцовий, були і з вітіюватим корпусом.

Відрізняється від фіделя:

1. Талія обов’язкова у віоли, у фіделя – ні.

2. Плечі у віоли покаті, у фіделя – прямі.

3. Гриф у фіделя без ладів, у віоли – з ладами.

4. Голівка у фіделя у вигляді дощечки з прямими кілками, у віоли у вигляді равликоподібної коробки з поперечними кілками.

5. Стрій у фіделя кварто-квінтовий, у віоли – кварто-терцовий.

Віола інструмент, що відповідає вимогам пануючого класу того

часу. Кожен дворянин повинен був грати на віолі або лютні. Леонардо да Вінчі (1452-1510 рр.) грав на віолі і лютні. Англійський віоліст-гамбіст Хр.Сімпсон у 1667 р. створив свою школу гри на віолі.

На початку ХVІІ ст. відмирають віоли лютневого зразку

(заважали грати) стрій лютні – ч.4.

Лади заважали зручно виконувати акорди, чисто інтонувати.

Ряд скрипкових шкіл ХVІІ ст. рекомендували грати з ладами, або з позначками для пальців (Г.Плейфорд, 1673 р.). Дюпон,1718 р., Джемініані в 1740 р. у своїй школі з початківцями рекомендує використовувати ладовий гриф. Маттесон звертає увагу на складність виконання на скрипці(відсутність ладів). Але уже Л.Моцарт у 1756 р. відмовляється від цього засобу.

Гра на 1,2 струнах, благозвучні акорди – типові для віольного мистецтва, отримують розвиток у виконавстві ХVІІ – поч.. ХVІІІ ст.. Видатні діячі – Могар (1600-1650 р..) і Отман. Французький вчений Марсен пише, що Могар виконує на басовій віолі водночас 2,3 і декілька голосів з прикрасами і швидкістю пальців на такому рівні, що нічого подібного чути не доводилось.

Шлях до скрипки від фіделя через смичкову ліру і лінія

ребека.

Смичкові ліри з’явились в Італії у ХІV – ХV ст.. Назва – дань античності, але не схожі.

Відмінності – найбільш досконалий скрипковий корпус, наближаються до квінтового строю.

Види – ліра да браччо і ліроне да браччо (сопрано і альт), ліра да гамба і ліроне паерфетто (як віолончель і контрабас).

Найбільше значення у формуванні скрипки мали ліра да браччо і ліроне да браччо. Інші 2 – між типові: корпус скрипки, голівка фідельна, ладовий гриф віольного походження.

Рання ліра подібна до фіделю, потім до корпусу додаються кути: спочатку 2 нижніх, потім всі 4. Далі – випукла задня дека, з середини ХVІ ст. – ефи. Корпус ліри має скрипковий вигляд (картини Рафаеля, Белліні). Остання ступінь – це заміна кілкової дощечки голівкою – равликом з поперечними кілками і кварто-квінтовий стрій стає у ліри да браччо квантовим, у ліри також відсутні лади.

Грали на лірах соло, в ансамблі з лютнею, в церквах. Відомі музиканти – Фр. Чієзо і Дж. Орбо.

Ребек повязують з арабським ребабом, завезеним маврами до Іспанії у VІІІ ст. Дійсно, і ребеку і ребабу притаманні деякі близькі ознаки: грушоподібний корпус, шийка продовжує корпус, відсутність окремого грифу, кілкова коробка з поперечними кілками. В Європі з’явився у ХІІ – ХІІІ ст.. Форма вдосконалювалась до ХV ст.. Мандаліноподібна, 3 струни, починаючи з ХІІІ ст.. строй квінтовий. Від фіделя – форма грушоподібна, спосіб утримання – браччо, альт Гаспара де Сало має схожі риси.

Вплив ребека на формування скрипки:

• існування в народному музичному мистецтві;

• встановлення квінтового строю, ще до появи скрипкової родини;

• існування 4-х струнних ребеків в період формування скрипки;

• звукові якості скрипки співпадають зі звуковою якістю ребека;

• поява ряда інструментів за ознаками фіделя і ребека або ребека і фіделя з ознаками скрипки.

З португальського «Rebeca» означає скрипка.

Існували разом скрипка і ребек. У Франції деякий час забороняли грати на скрипці, радили використовувати гру на ребеках.

Інструменти скрипкового сімейства (скрипка, альт, віолончель) з’являються у народному музичному виконавстві.

Перші твори написані у 80 роки ХVІ ст.. – це концерти Андреа і Джованні, Габріелі; 5-ти голосна симфонія мадригаліста Луки Маренцо, «Інтермеццо» Качіні. В кінці ХVІ ст. починає розвиватись виробництвр скрипок в Кремоні. Перше ім’я скрипаля, що дійшло до нас, - Батиста Джакомеллі стало відомим як «Ilviolino». Однак скрипки існували і раніше. У 1556 році згадувався французький музикант Філібер Залізна Нога.

На початку ХVІ ст. існувало 3 види скрипок: сопрано, альтова, басова. Сопрано-альтова (стрій як скрипки і альту зараз), басова – на І тон нижче чим у віолончелі.

Утримували «a braccia» не на ключиці, а нижче. Бас навішувався на крюку.

У другій чверті ХVІ ст. скрипка згадується у списках французького королівського ансамблю конюшні – для прогулянок на природі, пікніках.

В Німеччині «fiedeln» - грати погано на скрипці, в Англії «fiddling» - скрипкова гра або ротозійництво. Це свідчить про презирливе відношення до скрипки і музикантів.

Перші твори – народні п’єси «Хороший таночок», «Подібно до рибки» надруковані Гаспаро Цаннеті в школі 1654 р. у Мілані , а також народні мелодії. Джон Плейфорд (Англія) 1654,1679 рр. – видав перші скрипкові школи.

Біаджо Маріні «Ritornello quinto» для 2-х скрипок і кітарони (басової лютні), Карло Фаріна «Екстравагантне капріччіо», 1627 р. (гавкіт собак, нявчання котів, крик півня, кудахтання курки та ін.). гавкіт зображувався гліссандо зверху по струні.

Висновки:

1. скрипкові інструменти зародились в кінці ХV – поч. ХVІ ст. серед народних музикантів.

2. До «академічної» виконавської практики увійшла в кінці ХVІ ст..

3. Перші інструменти примітивні. З кінця ХVІ ст. вдосконалюються завдяки майстрам Італії, міст Кремони і Брешії.

4. Досвід народного виконавства потім використовується в смичковій культурі ХVІ – ХVІІ ст.

Родини інструментів

1. Ребека – дискантовий, альтовий, теноровий, басовий.

2. Ліри – сопранова і альтова да гамба і ліроне перфетто; ліра да браччо і ліроне да браччо – відносна родина.

3. Родина фіделей «теноровий», «басовий».

4. Віольна родина: дискантова, альтова, тенорова або басова і велика басова; дискантова – великий альт. Альтова ≈ 1\2 віолончель; мала альтова – менше альтової; тенорова або басова (гамба) наближалась до віолончелі, в ХVІ ст.. – 7 струн мала гамба роботи Дуіффопругкара.

Велика басова і контрабасова віоли виникають до кінця ХVІ ст. І більше віолончелі кварто-терцовий або квінтовий стрій. Контрабасова віолоне як невеликий контрабас – мала квартовий або кварто-терцовий стрій.

Найбільше значення в історії віольної культури отримала басова (тенорова) віола. Вона була суперницею віолончелі з ХVІІ ст.. до середини ХVІІІ ст..

З початку ХVІІ ст. велика нова група віол з резонуючими струнами (віола д’аморе і баритон). Вони мали велике значення для подальшого розвитку сольного виконавства.

Дуже важлива роль належала контрабасовій віолі: покаті плечі, пласка задня дека. Violone ХVІІ ст. і контрабас ХVІІ ст. дуже схожі. Кількість струн 3-5, протягом ХVІІ-ХІХ ст.. Тільки в другій половині ХІХ ст.. встановлюється квартовий стрій і кількість струн 4 (іноді і зараз 5 – в Англії). З другої половини ХVІІІ ст.. контрабас обов’язковий в оркестрах. До цього часу – оформлення контрабасу. Зникає ладовий гриф, замість віольних скобок – ефи. Контрабас входить в якості баса до скрипкової родини.

Скрипкова родина: сопранова, альтова, тенорова, скрипка і віолончель.

Головою родини була альтова-тенорова скрипка. Але сопранова з’явилась дуже швидко після альтової. Віолончелі з’явились також разом зі скрипками. Прирівнювались скрипки до корнетів. Л.Віадана «Франц. Канцоне», початок ХVІІ ст. Б.Маріні в сонаті «La Garona», 1617 р. вказує скрипку або корнет, але трьома роками пізніше пише «Романеску» для скрипки, 1620 р.

До сімейства скрипок входили також танцмейстерська скрипка – пошетта (35-45 см), використовувалась під час танців. Існувала до ХІХ ст..

Квартова скрипка (стрій на ч.4 вище звичайної) – використовує Монтеверді в оркестрі, Бах у Бранденбурзьких концертах.

Від альта-альтова-сопранова скрипка, тенорова-басова і скрипка альтова – «violinо pomposo» - у Баха.

Плечова violа – самий великий інструмент, що тримався «a bracco» 71 см: Бах у 5 сюїті використовував (C-G-L-a-e), фаготна скрипка (Німеччина), віолончель piccolo (91,5 – 105 см), мала м’який звук.

Крім родин існували гібридні інструменти.

	Віольна родина	Скрипкова родина
1	Загострений корпус доверху (високі) плечі	Незагострений корпус прямі плечі
2	Пласка нижня дека	Випукла нижня дека
3	Тупі кути	Гострі кути
4	Резонансні отвори у формі серпу, скобок або змієк	Резонансні отвори у формі ефів
5	5-7 струн	4 струни
6	Ладовий гриф	Безладовий гриф
7	Кварто-терцієвий стрій	Квінтовий стрій

Про боротьбу віол і скрипок в ХVІІ - ХVІІІ ст.

В кінці ХVІ ст.. сформувались 2 групи смичкових інструментів: родина віол і скрипок.

На початку ХVІІ ст. скрипкове мистецтво розквітає в Італії. Пишуть твори композитори Біаджо Маріні, Карло Фаріна, Даріо Кастелло та інші. В їх творчості закладаються основи перших жанрів скрипкової літератури: церковна і камерна сонати, тріо і соло соната з басом.

В ІІ половині ХVІІ ст. розвивається діяльність А.Кореллі (1653-1713), який створив класичні зразки цих жанрів, а також жанру Concerto grosso. У творчості Дж.Тореллі (1660-1708) виникає зразок сольного скрипкового концерту.

В інших країнах скрипка з’являється пізніше. У Франції – Люллі, в Чехії – І.Бібер, Німеччина – Вальтер Вестгоф та інші. Однак, у зв’язку з особливими звуковими і технічними якостями, скрипка не просто замінила віолу. Дуже протилежні були їх родини; почалась боротьба між прибічниками віольної і скрипкової культури.

У Франції триваліше за всіх проіснували віоли, тому тут розгорталась сама жвава боротьба. У 1740 році Юбер Леблан написав полемічний трактат «На захист басової віоли від посягань скрипки і домагань віолончелі». У Франції оркестр звучав не так яскраво як в Італії. Більше за всіх не здавала своїх позицій басова (тенорова) віола – довго була суперником віолончелі в ХVІІ ст. і першій половині ХVІІІ ст. Виконавці на віолах де гамба досягли значних успіхів у виконавстві, композитори написали багато творів для цього інструменту. У зв’язку з відставанням гри на віолончелі, гамба триваліше утримується в оркестрі. Виникає змішана струнно-віольна група. В оркестрі Паризької опери віолончель починає витісняти гамбу у 80-х роках ХVІІ ст. Тільки з розвитком жанру квартету у ХVІІІ ст. віолончель отримує перемогу (Тартіні, Нардіні, Боккертіні, Гайдн, Моцарт). Ще Вівальді довго використовував гамбу в якості облігатного інструменту, хоч наступний твір – для віолончелі.

У ХVІІІ ст. гамба починає змінюватись – зникають лади, з’являється випукла підставка, але віолончель впевнено входить до репертуару виконавців. Багато з них грали на обох інструментах. Берто починав свою кар’єру як гамбіст. Французька віолончельна школа. Коретта, 1741 р. – вказівки гамбістів, які переходять грати на віолончелі. Сюїта д’Ервелуа спочатку пишеться для гамби, зараз виконується для віолончелі. Л.Боккертіні, Дюпор, Ромберг – перші віолончелісти.

На початку ХVІІІ ст. у Франції Жозеф Маршан описує гру перед королем, який задовільно сприймав гру скрипалів; зявляються скрипалі-професіонали:Батист Ане (1675-1755 рр.), Ж.М.Леклер (1697-1764 рр.). Італійська культура впливає на Францію – Сенайє, Б.Ане, брати Франкьори, віолончелісти – Л’Фббе, Берто, Ж.Бар’єр та інші. В середині ХVІІІ ст. відкривається перша віолончельна школа.

в ХХ ст.. теж звертаються до старовинних інструментів – Франц Казадезюс в Англії (4 віоли), родина Долмеч (віоли, клавесини, лютні), на віолі д’Амуре грав професор альта В.В.Борисовський (Москва), в якості гамбіста виступав контрабасист Б.В.Доброхотов.

Монтеверді (1567-1643) в історію увійшов як перший класик світської музики. Жив і творив у переломну епоху, коли розвиток поліфонії в музиці досяг свого завершення і почалось становлення нового, гомофонно-гармонічного стилю. Монтеверді створив яскраві твори в новому стилі, підтримав принципи і перший довів їх працездатність. В цьому його виключна роль у світовій музичній культурі. Він був не тільки композитором але й співаком, віолі стом і скрипалем. Дитинство його проходило у Кремоні (А.Аматі), полюбляв скрипку, використовував в творчості прийоми гри і ефекти – тремоло, pizz, морендо. Монтеверді вважався головою монтуанської скрипкової школи. Приятелював із Біаджо Маріні. Концертмейстером його оркестру був видатний скрипаль Даріо Кастелло. Проаналізував партитуру «Орфея» - ми бачимо змішаний склад віольної та скрипкової родин. В партитурі 1610 р. зустрічається перелік наступних інструментів: «2 cornetti, 2 violini, 2 tromboni, viola da bracco e basso». Головне значення Монтеверді – у розвитку виразності скрипкової гри: вимагає від музикантів грати з чуттєвістю і виразністю. Його виконавські принципи впливали на подальший розвиток скрипкового мистецтва.