4. Концерти л.Бетховена для скрипки з оркестром d-dur, для скрипки, віолончелі і фортепіано.

Важливу частину симфонічної творчості Л.Бетховена складають його концерти: 5 фортепіанних, 1 скрипковий, 1 потрійний (фортепіано, скрипка і віолончель з оркестром). Також – фантазія C-dur для фортепіано, хору і оркестру. Однак Фантазія і потрійний концерт поступаються художньою цінністю скрипковому і фортепіанним концертам.

Концерт для скрипки з оркестром D-dur ор.61 (1806 р.) поряд з «Крейцеровою» сонатою є вершиною скрипкової музики Бетховена. Разом з концертом E-dur Баха і D-dur Моцарта, йому належить видатна роль в цьому жанрі.

Узагальнюючи розвиток скрипкового концерту ХVІІІ ст. Л.Бетховен визначив його шлях в ХІХ ст., до скрипкового концерту Брамса (1877 р.).

Мелодична краса тем, кантилена основних партій сонатного allegro, глибина симфонічного розвитку, яскравість народних образів визначають значення цього твору. Написаний в один рік з 4-ю симфонією, фортепіанним концертом G-dur і квартетом F-dur ор.59, він близький їм за настроєм. В ньому присутній світлий початок бетховенського мистецтва, активність його лірики. Життєрадісна енергія, спирання на народно-побутові витоки, краса, побудова форми, роблять його зразком віденського класичного стилю.

Образи радощів, роздумів притаманні йому. Симфонічність драматургії особливо проявляється в оркестровій партії. Скрипкова партія включає до себе мелодичний і віртуозний початки.

Сонатне allegro концерту належить до числа ліричних і разом з тим активним. Засноване на кантиленних, доповнюючих одну одною темах з рисами маршевості – головною і відкритою ліричною п.п., яка відрізняється мелодичною яскравістю і красою. Активний початок яскраво виражений в зібраності, чіткості, ритмі.

Оркестрова експозиція починається маршеподібним мотивом литавр – лейттема 1-ї частини. Риси героїзму – зв’язуючи партія (фанфарні ходи, секвентний розвиток), в орк. tutti, в розробці. Велику роль грають контрасти мажору і мінору (п.п., зв.п.) як вираз активності але не конфліктності.

2-а частина – Largetto G-dur – новий аспект лірики, більш м’який, камерний. Особливу поетичність і барвистість цієї музики надає перекличка тембрів. Тема «рогів лісу» (кларнети, валторни, фаготи)супроводжуються фігураціями скрипкових соло (варіаційний тип розвитку). Концерт включає в себе блискавичний зразок фінального рондо – прототип народно-жанрових фіналов багатьох концертів ХІХ ст..

Рефрен – селянський лендлер, на 6/8 захоплює темпераментом, енергією, стрімкістю. В ньому яскраві акценти, тризвукова структура мелодії. Тут намічаються ритми фіналу 5-го ср. п. концерту, 1-ї частини 7 симфонії. У фіналі скрипкового концерту більше чіткої жанровості.

5. Сонати для віолончелі і фортепіано.

Для віолончелі Л.Бетховен писав не багато: 5 сонат, 3 варіаційних цикли для віолончелі і фортепіано: на тему Г.Генделя з ораторії «Іуда Маковей» (1796 р.), на тему В.Моцарта з опери «Чарівна флейта» (1802 р.), тв.66 (1798 р.).

Однак, ці твори (насамперед сонати) відносяться до перлин камерного віолончельного репертуару, відобразив еволюцію бетховенського стилю.

Бетховен ніколи не грав на віолончелі,але його твори свідчать про розкішне знання можливостей інструменту. Віолончельні партії в його симфоніях та увертюрах яскраві і виразні. В камерних ансамблях – тріо, квартетах, квінтетах, композитор затверджує рівність віолончелі з іншими учасниками ансамблю. Також, не менш цікава партія сколюючої віолончелі в концерті для фортепіано, скрипки і віолончелі тв.56.

Жанр віолончельної сонати не мав аналогів в творчості безпосередніх попередників Л.Бетховена. Й.Гайдн, який створив яскраві віолончельні концерти, не писав сонат для неї. В.Моцарт взагалі не любив віолончель і не писав для неї сольних творів. Твори інших композиторів – це ансамблі для віолончелі з цифрованим басом.

Прикладом бетховенських скрипкових і віолончельних сонат, безумовно були зрілі скрипкові сонати Моцарта, де здійснена реформа – рівність скрипки і фортепіано. Ці принципи застосовує Л.Бетховен у віолончельних сонатах, де віолончель і фортепіано вперше виступають як рівні партнери.

Перші віолончельні сонати – 2 сонати ор.5 – були написані влітку 1796 р. під час берлінських гастролей І віолончеліста берлінської придворної капели Ж.П. Дюпора, який виконував їх з автором. В кінці цього ж року Л.Бетховен виконував їх з відомим віолончелістом Б.Ромбергом, а в 1799 р. одну з сонат виконав з видатним контрабасистом Доменіко Драгонетті, який настільки добре виконав партію віолончелі на контрабасі, що захоплений композитор обійняв іі інструмент і виконавця. Вперше сонати були видані у 1797 р. з присвятою королю Пруссії Фрідріху Вільгельму ІІ. – віолончелісту-любителю, учню Дюпора.

Сонати – найбільш значна частина фортепіанних ансамблів Л.Бетховена. стиль характеру представлений найбільш послідовно, повніше, багатогранніше, ніж в інших ансамблях за участю фортепіано. Наближується до квартетів за своїм значенням.

Соната ор.5 – 2-ох частині цикли, але не мініатюрні, як у фортепіанних сонатах, а масштабні і розвернуті (в першому виданні – «Великі сонати») складені з сонатного allegro з повільною інтродукцією і швидкого рондо-сонатного фіналу. Музика цих сонат об’єднує юнацьку енергію, блиск, яскравість.

Світлі краски в 1 сонаті F-dur тв.5 № 1.

Ліричний вступ Adagio sostenuto, спокійно-величне, або стримано-замислене змінюється веселим Allegro. Життєрадісна головна тема, розвинена п.п. з її виразними мажорно-мінорними світотінями, лагідна акцентована закл.п. відтінюється каскадом віртуозних пасажів.

Розробка побудована на головній партії.

2 частина - фінальне Rondo Allegro vivace – жанрова стихія. Танцювальність відчувається в рефрені і в більш мякій, пластичній п.п. і в енергійній мінорній мелодії центрального епізоду. В коді – нестримана веселість.

Серед віолончельних сонат у стилістичному відношенні цікаві 2-і останні сонати C-dur і D-dur (ор. 102, 1815 р.). в них – пізній бетховенський стиль: глибокий психологізм, звернення до імпровізаційних і поліфонічних форм, зв'язок з Бахом. Соната № 4 – Л.Бетховен називав у рукопису «вільною фантазією».