15. Конституційні цінності і конституційні правовідно­сини як мета вирішення справ у конституційному правосудці.

Основні цінності сучасного конституціоналізму:

Нині більшість дослідників конституціоналізму визнають, що основ- ним призначенням конституції все-таки було і залишається обмеження політичної влади, встановлення прозорих і зрозумілих принципів її діяльності. Ще П.-А. Гольбах називав конституцію вуздечкою для керманичів і народів, що частково збігається з американською тради- цією розуміння конституції як акта, в якому народ вказує урядові, що той може робити. На думку фахівців, саме таке розуміння конститу- ції орієнтує на реальне самоврядування, рівність можливостей, під- тримку демократії не зверху, а знизу.

Втім не всі дослідники погоджуються з тлумаченням конституції як основного знаряддя обмеження держави в інтересах суспільства. Дехто з них вважає її сукупністю правових положень, які встановлю- ються органами держави, впорядковують функціонування цих органів і їх компетенцію, передбачають обов’язки індивіда перед державою і владою. Конституцією іноді називають сукупність норм вищого рангу, які регулюють устрій держави, принципи її організації, форму й струк- туру, а також тип взаємовідносин держави з її громадянами. У такому підході конституція виступає майже як ультиматум, який державна влада пред’являє демократичним масам.

Зокрема, аналізуючи радянську конституційну теорію і практику, легко дійти висновку про те, що вона відповідає давній китайській традиції, за якою закон тлумачився як інструмент управління «нижчи- ми» з боку «вищих». Не дивно, що в радянській теорії права консти- туція визначалася як юридична модель бажаних для комуністичної еліти соціальних процесів, інструмент здійснення політики правлячо- го класу. Конституції приписувалася роль нормативної моделі корисних соціальних перетворень. Тобто правовідносини у країні мали склада- тися відповідно до волі комуністичної партії за допомогою нею ж створеного основного закону.

Втім як радянські, так і західні конституційні моделі мали одну спільну рису — свідоме прагнення оптимально впорядкованого по- літичного світу. У цьому відбився загальний раціоналізм Нового часу, властиве йому припущення того, що суспільство можна конструювати і регулювати як годинниковий механізм. Деякий час Конституція США та пізніші європейські конституції сприймалися такими ж науково- раціоналістичними, як і нова фізика І. Ньютона. Наслідком подібного підходу було поширення серед політичної еліти переконання в тому, що адміністративна ієрархія здатна забезпечити не лише порядок, а й соціальний прогрес. Якщо правління на основі вищого закону сприй- малося в той час як правління мудрості, то правління на основі декре- тів вважалося втіленням раціонального початку. У подальшому кон- ституційний позитивізм було відкинуто, що й дозволило аналізувати юридичну практику Європи та США на значно ширших методологіч- них засадах. Зокрема, заперечення юридичного позитивізму в Україні призвело до невизнання ідеї верховенства парламенту — Верховної Ради, яка в часи УРСР мала право приймати до свого розгляду будь-яке питання. Невипадково Ф. фон Гаєк, конкретизуючи свої уявлення про конституцію, зазначав, що вона обмежує будь-яку персоніфіковану в людях владу і захищає абстрактні правила гри як найвищий закон.

Втім для досягнення відповідності вимогам органічного конститу- ціоналізму самих лише текстів основних законів недостатньо. Необ- хідно також, щоб конституція доповнювалася ефективним механізмом її реалізації. Зокрема, здійснення прав і свобод людини не повинно бути переобтяжене обмеженнями, не надто вузькими мають бути га- рантії незалежності суду. Оскільки найбільш важливим для громадян- ського суспільства є захист власності і свободи договору, схильність будь-якого уряду до контролю над суспільством має врівноважуватися конституційною підтримкою творчої (спонтанної) активності індивідів. У цьому сенсі конституція є незамінним обмежувачем будь-якоі вла- ди, у тому числі й демократичноі.

Якщо демократичні інститути не будуть обмежені владою консти- туцій, це може призвести до тираніі демократіі, про що попереджали X. Ортега-і-Гассет, Х. Арендт та ін. Щоб уникнути подібної загрози, органічний конституціоналізм має виступати як заперечення репресив- ності у взаємовідносинах громадянського суспільства й держави. При цьому свобода думки, совісті і слова (як у США) має потрапляти у пра- вовий простір, максимально звільнений від політичного контролю.

Що ж стосується процедурних правил прийняття основних законів, то «кодекс справедливості», як іноді називають конституцію, бажано приймати спеціальними представницькими зборами, які стоять вище від традиційних законодавчих зборів. Тобто конституція, як результат і наслідок стратегіі демократіі, повинна зберігати пріоритет перед законом як результатом демократичноі тактики.

Нині гарантування ринкових відносин й індивідуальної свободи вибору вважається в Західній Європі та США пріоритетною функцією основного закону. Останнє не дивує, адже свобода є відправною точкою всіх людських бажань і прагнень, передумовою людського поступу, який матеріалізується зовсім не в парламентських стінах. Прагнення людей до свободи і творчості — це те, що об’єднує їх у громадянське суспільство. Гарантуючи політичну, економічну та особисту свободу, конституція забезпечує автономний статус індивіда і суспільства в цілому. Тобто конституційні права і свободи захищають людину від будь-якого (у тому числі парламентського) свавілля.

В історичному плані конституційна охорона і захист свободи були започатковані англійським парламентом, який «Актом про толерант- ність» (1689 р.) визнав на офіційному рівні свободу совісті. У Північ- ній Америці захист свободи совісті також вважається початком кон- ституційної охорони суб’єктивних прав і свобод. Зокрема, в 1774 р. Континентальний конгрес у Філадельфії визнав, що всі люди є рівни- ми і мають природні права, які держава не може у них відібрати.

Свобода є найбільш бажаною метою громадянського суспільства, хоча обчислити статистично обсяг свободи в тій або іншій країні не- можливо. Так або інакше, в розвитку конституційного права імператив свободи є незаперечним. Свого часу А. Швейцер закликав науковців до пошуку такого визначення права, в основі якого лежала б якась одна грандіозна світоглядна ідея. Нині такою ідеєю вважається ідея невід’ємних суб’єктивних прав і свобод. Закріплюючи за членами суспільства право на економічну і політичну свободу, конституція встановлює межі під- владності особи державі. У свою чергу, поточне законодавство є консти- туційним лише за умови, що воно не обмежує прав і свобод людини.

Отже, органічний правопорядок є системою, в якій держава є міні- мальною, а індивідам надається найбільша свобода самовизначення. Як писав з цього приводу правник Б. Кістяковський, хоча право — це свобо- да зовнішня й відносна, проте внутрішня духовна свобода є можливою лише за умови існування свободи зовнішньої. Пізніше Ф. фон Гаєк назвав індивідуальну свободу головним принципом, який уможливив розвиток сучасної цивілізації. Саме завдяки свободі індивід почав керуватися у своїх діях правилами справедливості, а не примусом і командами.

Існуючи для громадян, але не поглинаючи їх, правова держава є конституційною системою свобод. У даному контексті зрозумілою є ідея Дж. Віко про необхідність запровадження «невпорядкованих» судів для протидії експансії державної влади. Адже у правовій держа- ві призначенням конституціі є не месіанське піклування про народне благо, а забезпечення громадянам юридичних умов для іх спонтанноі активності. Спочатку — індивід і його права, і лише потім — держа- ва та її права, говорив за часів європейського Відродження Ж. Пілон. Отже, призначенням органічної конституції є обмеження законодавчої, виконавчої і судової гілок влади на користь творчої активності індиві- да як основи загального поступу і розвитку.

Очевидно, що звуження бюрократичного регулювання за умов демократії і свободи не повинно призводити до правового нігілізму чи анархії. Конституційний порядок, зберігаючи й охороняючи спонтанну активність громадянського суспільства, має залишатися правовим по- ліцентричним порядком. З іншого боку, навіть найкращий конститу- ційний порядок не може бути тотожним реальному життю, яке є багат- шим за будь-яку юридичну модель.

Самообмеження держави і демократії в інтересах прав, свобод і законних інтересів людини вважається одним із найбільших досягнень модерного конституціоналізму. При цьому різним меншинам і маргі- нальним групам забезпечується політичне представництво разом із правом вето на ухвалення особливо принципових рішень. Загалом сучасний конституціоналізм — це встановлення мінімальної влади керівників за умови максимального гарантування підвладним захисту від можливих політичних чи адміністративних зловживань. Йдеться не про позбавлення влади офіційних прерогатив, а про такий розподіл повноважень між її гілками і функціонерами, коли кожному дістається лише частина політичного чи адміністративного впливу.

Оскільки органічний конституціоналізм є універсальною правовою доктриною, його національні моделі розрізняються між собою, голов- ним чином за формою. Деякі з них, як у США або Франції, закріплю- ють президентську чи напівпрезидентську форму правління, інші — парламентську республіку або конституційну монархію. Проте всі моделі органічного конституціоналізму гарантують політичну та еко- номічну свободу, ринок, право на духовну й фізичну недоторканність (цілісність) індивіда.

Зокрема, у ст. 89 Конституції Франції 1958 р. та ст. 139 Конституції Італії 1947 р. зазначається, що республіканська форма правління не може бути предметом конституційного перегляду. Перехідні положення Конституції Італії 1947 р. забороняють відновлення фашистської партії в будь-якій формі. У статті 148 Конституції Литви 1992 р. записано, що Литовська держава є демократичною республікою, і що ця норма може бути змінена лише в тому випадку, коли за це проголосує три чверті громадян країни. Стаття 5 Конституції Чехії 1992 р. закріплює положен- ня про те, що політична система країни є заснованою на принципі віль- ної конкуренції політичних партій, які шанують основні принципи де- мократії і відмовляються від застосування сили як засобу утвердження владних інтересів. Статтею 13 Конституції Польщі 1997 р. заборонено створювати партії фашистського, комуністичного та націоналістичного спрямування, методи і практика яких є тоталітарними.

Правовідносини:

Розглядаючи конституційну юрисдикцію як судове застосування владних повноважень у зв’язку з проведенням конституційного конт- ролю за актами державних органів, важливо встановити доволі широ- ке коло відносин, пов’язаних із статусом та впливом Конституційного Суду на зовнішні й внутрішні відносини. Нормативно-правова при- рода конституційного правосуддя вказує на обсяг необхідних джерел, які регулюють відносини, що складаються в результаті застосування конституційної юрисдикції. Засадничі принципи формування складу Суду, повноважень цього колегіального органу та суддів, гарантій їх незалежності та самостійності, юридичної сили прийнятих рішень та інші концептуальні питання, які вказують на особливість конституцій- ної юрисдикції, визначають особливості відповідних правовідносин матеріального і процесуального характеру.

Нормативна основа регулювання конституційно-юрисдикційних відносин визначає їх як самостійний правовий інститут, який за своїм змістом включає відносини безпосередньо організації та діяльності Суду (статутні відносини) та відносини за участю Суду і суддів як носіїв юрисдикційних повноважень.

Конституційно-правові відносини, які складаються у сфері конституційного правосуддя, можна розділити на три групи:

а) загальноюрисдикційні, які виникають з організації конституцій- ного правосуддя;

б) спеціально-юрисдикційні, які виникають у процесі застосування конституційних повноважень Судом та суддями;

в) внутрішньосудові, які забезпечують реалізацію компетенції Конституційного Суду і пов’язані з його процесуальними діями.

На характер правовідносин у сфері конституційного правосуддя впливає політико-правова спрямованість конституційних подань та конституційних звернень, соціально-психологічне сприйняття суддями та учасниками судочинства предметів розгляду. Важливими є і відно- сини, пов’язані з обсягом проведення конституційного контролю або межами офіційного тлумачення Конституційним Судом правових по- нять, визначень та категорій, залученням ненормативного (доктриналь- ного) праворозуміння, а отже, виявленням змісту правовідносин, які спонукали предмет конституційного судового розгляду.

При цьому КСУ уникає залучати до розгляду предметів (право- відносин), які підлягають дослідженню з позицій нормоконтролю, факти, конкретні обставини як підставу виникнення, зміни та припи- нення правовідносин, що певною мірою впливає на пізнання змісту норм законів, які базуються на нормах Конституції. Уникнення роз- гляду динаміки юридичних фактів позначається на виявленні консти- туційного характеру як критерію існування норми правового акта, яка перевіряється судом. Адже важливо знайти прямий зв’язок розвитку правовідносин, які виходять із загальних конституційних постулатів і трансформуються в конкретні законодавчо визначені постулати.

За цих умов є можливість з’ясувати і сформувати правову позицію КСУ, яка має бути побудована на положеннях Конституції як єдиного джерела конституційного права. Конкретні правовідносини при їх до- слідженні безпосередньо залежать від норм галузевого законодавства, які не можуть і не повинні виступати джерелами конституційного права і це безпосередньо стосується актів Президента та уряду, які опосередковують різні форми реалізації права, що можливо встанови- ти при аналізі використання, дотримання, виконання та застосування правових норм, що може бути доведено лише у правомірній поведінці. Правовідносини, які складаються у разі порушень норм законодавства, наприклад, у випадках розгляду Конституційним Судом конфліктних правовідносин суб’єктів влади, зобов’язують Конституційний Суд без- посередньо спиратися на факти, які йому надаються щодо владних дій суб’єктів, які знаходяться поза межами їх конституційних повноважень (категорія справ виходу за межі компетенції).