4. Становлення і розвиток інституту судового конституційного контролю в Україні

Виникнення конституційного контролю відзначають з часів Римської імперії або старого Німецького Рейху (1180 р.), коли судові органи розглядали спори між правителями. Згадується і про існування попередніх форм конституційного розгляду у Франції із середини ХІІІ ст. У Португалії судово-конституційний розгляд був запроваджений Кодексом Філіпа (Philips Code) у ХVІІ ст. [3, с. 18].

М. Вітрук, розкриваючи сутність конституційного правосуддя, називає загальний термін упровадження конституційного контролю – епоха середньовіччя. Як приклад початкової форми конституційного контролю він наводить діяльність Таємної ради у Великій Британії у ХVІІ ст., яка визнавала закони законодавчих зборів (легіслатур) американських колоній нечинними, якщо вони суперечили законам англійського парламенту або загальному праву [1, с. 13].

Дослідники проблем конституційної юстиції визначають і більш ранні строки її витоків – Стародавня Греція, або називають першоджерелом конституційні ідеї Лассаля. В. Гергелійник, у свою чергу, пропонує досліджувати конституційну юстицію, починаючи з періоду становлення й розвитку державних органів у країнах стародавньої цивілізації [4, с. 12]. Зокрема, він указує на найдавнішого попередника сучасного інституту конституційної юстиції – раду старійшин (герусію), яка існувала у Спарті на межі ІХ–VІІІ сторіч до н. е. і мала повноваження припиняти рішення Народних зборів у разі відхилення народу «від прямого шляху». На народних зборах раз на рік обирали колегію ейфорів (5 осіб), яка мала право скасовувати вердикти царів, якщо вони не відповідали «встановленим законам», тобто природному праву [8, с. 53].

За тих стародавніх часів вплив діяльності системи судових органів на функціонування апарату державної влади був істотний. Так, без згоди суду присяжних в Афінах – геліеї (створеної в 594 р. до н. е.) – жоден законодавчий акт не міг бути чинним. Процедури розгляду справ у геліеї були схожі з процедурами судового розгляду. Ними передбачалося заслуховування сторін та розгляд законопроекту після цього комісією для прийняття остаточного рішення. Водночас здійснювалася процедура звинувачення у протизаконності, коли кожний громадянин міг під клятвою заявити про те, що нова законодавча пропозиція не відповідає чинним нормам права [5, с. 208]. Основна ідея процедури звинувачення у протизаконності була надалі впроваджена в інститут конституційної скарги – права громадян оскаржити нормативно-правовий акт, що знайшло закріплення, зокрема, у законодавстві ФРН [4, с. 13].

За часів Київської Русі про витоки конституційного судочинства можна говорити лише значною мірою узагальнено, зважаючи на те, що боярські думи приймали рішення, які мали великий (хоча інколи і незначний) вплив на суспільне життя [7].

Якщо звернутися до історії запровадження конституційної юрисдикції у Речі Посполитій, то О. Мироненко виокремлює «Генріхові артикули» 1572 р., якими було закріплено за кожним депутатом парламенту право щодо скасування постанови усього сейму [7, с. 76, 77]. Називають також «конституції» Стефана Баторія, якими було врегульовано функціонування органів з контрольними функціями збереження стародавніх звичаїв (наприклад, Ради січових старшин) [9, с. 77, 78, 81].

О. Мироненко правильно зазначає, що історію конституційної юстиції доцільно розглядати концептуально від первісних уявлень про демократію, справедливу державу, право та законність тощо, а в практичному аспекті – від народження держави, елементів політичного, квазісудового та судового контролю за дотриманням стародавніх звичаїв [8, с. 48].

Логічним продовженням цього важливого теоретичного висновку та його підтвердженням є подальша історія становлення конституційної юстиції та формування підходів до запровадження конституційного судочинства.

Відправною точкою запровадження судового конституційного контролю вважається справа «Мербері проти Медісона» (1803 р.), за якою Верховний суд США встановив, що закон Конгресу, який суперечить федеральній Конституції, може бути визнаний судом неконституційним. Тим самим суд наділив себе повноваженнями у сфері конституційної юстиції, а саме – здійснення конституційного контролю. Тому першою країною, яка запровадила конституційний контроль, називають США.

Контроль з боку конституційних судів після Першої світової війни був поширений у Європі. Конституційне судочинство здійснювалося з винятковими повноваженнями щодо перевірки конституційності законодавчих актів. Ця модель судового конституційного контролю отримала назву «європейська» на відміну від «американської» (англосаксонської), згідно з якою конституційний контроль здійснювався судами загальної юрисдикції.

На становлення конституційного судочинства, формування інституту судового конституційного контролю значною мірою вплинули ідеї професора права Віденського університету Ганса Кельзена. Вони й були покладені в основу створення в Австрії у вересні 1919 року Вищого Конституційного Суду. Власне інститут конституційного судочинства був нормативно закріплений у Конституції у 1920 році.

Австрійська модель судового конституційного контролю з відповідними процедурами його здійснення була запроваджена й у інших країнах: Чехословаччині (1920 р.), Греції (1927 р.), Іспанії (1931 р.), Ірландії (1937 р.), Єгипті (1941 р.). У різних модифікаціях контрольне конституційне судове провадження поширилося у Бірмі, Японії, Італії (1947 р.), Німеччині, Таїланді, Індії (1949 р.), Сирії, Люксембурзі (1950 р.), Уругваї (1952 р.), на Кіпрі (1960 р.), у Туреччині (1961 р.), Алжирі, Югославії (1963 р.). Після повалення диктаторських режимів конституційний контроль знову запровадили у Греції (1968 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.). У 1960-ті роки окремі положення конституційного контролю та відповідні зміни у процесуальному порядку було переглянуто в деяких європейських державах (Австрії, Бельгії, Франції, Чехословаччині, Швеції), у країнах Латинської Америки (Аргентині та інших). У різних формах він утвердився в інших країнах Азії, Африки, Центральної та Південної Америки [1, с. 13].

У державах Європи спеціалізовані органи, які здійснюють конституційний контроль, зокрема й у формі конституційного судочинства, у певному сенсі перебувають поза системою інших судових органів і ніби вище за них. Ці органи не мають права переглядати рішення верховних судів як судів останньої інстанції щодо вирішення певних категорій справ, але в деяких випадках вони можуть розцінювати рішення верховних судів з точки зору їх відповідності Конституції певної держави.

В еволюції європейської моделі конституційного контролю виокремлюють два головні напрями. Перший – збільшення обсягу норм, які перевіряються на їх конституційність. Другий напрям – розширення кола суб’єктів та можливостей звертатися до органу конституційної юстиції.

Такі напрями відтворюються через юрисдикцію конституційних судів та відповідні процедури конституційного судочинства. Наприклад, у статті 134 Конституції Італійської Республіки (1947 р.) указано, що Конституційному Суду підсудні: спори про конституційність законів та актів держави й областей, які мають силу закону; спори про компетенцію між різними владами держави, між державою й областями та між областями; обвинувачення, які висуваються відповідно до Конституції, проти президента республіки. У статті 136 зазначено, що визнані Конституційним Судом неконституційними норми закону або акта, який має силу закону, втрачає силу з дня, наступного після дня опублікування рішення Суду. Тим самим Конституцією Італійської Республіки реалізовано перший напрям європейської моделі конституційного контролю, де передбачено широке коло норм, які перевіряються на конституційність.

Прикладом другого напряму еволюції моделі конституційного контролю можна вважати конституційну юрисдикцію Федерального конституційного суду Федеративної Республіки Німеччини, яка ширша за юрисдикцію Конституційного Суду Італійської Республіки. До Федерального конституційного суду ФРН може звернутись з позовами про конституційність будь-яка особа, яка вважає себе ущемленою державною владою в одному зі своїх прав. Позови про конституційність можуть вносити і громади або об’єднання громад стосовно того, що закони землі порушують право на самоврядування (стаття 93 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини). Крім спорів про конституційність актів, Федеральний конституційний суд розглядає справи і щодо тлумачення Основного Закону, спори про обсяг прав і обов’язків верховного федерального органу або іншої зацікавленої сторони, спори, пов’язані із випадками різних позицій щодо прав та обов’язків Федерації земель, зокрема, під час застосування землями федерального права та під час здійснення Федерацією функції нагляду (стаття 93 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини), а також про антиконституційність партій та про втрату й позбавлення основних прав (п.п. 1, 2 § 13 закону про Федеральний конституційний суд).

Зазначати існування конституційного судочинства у соціалістичних країнах навряд чи можливо. Доцільно згадати конституційний контроль, який, наприклад у СРСР, здійснювався вищими представницькими органами державної влади безпосередньо або за допомогою створюваних органів загальної компетенції (п. «г» ст. 14 Конституції СРСР 1936 року; п. 11 ст. 73 Конституції СРСР 1977 року). В Основному Законі Куби 1959 року передбачалося створення Палати конституційних і соціальних гарантій Республіки Куба як складової частини Верховного Суду та наділення її повноваженнями щодо здійснення конституційного контролю. Однак у Конституції 1976 року відповідних норм не було [1, с. 14]. У Радянському Союзі за часів «перебудови» запровадили окремий орган конституційного контролю – Комітет конституційного нагляду СРСР. Для радянської влади це був принципово новий інститут конституційного контролю, який мав формувати в системі органів державної влади механізм стримувань і противаг. У зв’язку з розпадом СРСР і укладанням 8 грудня 1991 року Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) Комітет конституційного нагляду СРСР припинив існування. Конституцією РРФСР 1978 року у редакції закону РРФСР від 27 жовтня 1989 року (ст. 119) було передбачено запровадження Комітету конституційного нагляду та визначено його компетенцію. Однак цей комітет так і не створили [1, с. 14–15] .

З часу розпаду Радянського Союзу як державного утворення та початку демократичних змін у колишніх радянських державах Центральної та Східної Європи почала активно впроваджуватися конституційна юстиція у формі конституційного судочинства, здійснюваного спеціалізованими конституційними судами.

Перша спроба реалізувати ідею конституційного судового контролю в Україні була здійснена на підставі внесення змін та доповнень до чинної тоді Конституції УРСР 1978 р. (статті 97, 103, 108, 110, 112, 1146, 1149), проте, врегулювання правового статусу органу конститу- ційного судового контролю мали суттєві недоліки. Зокрема, не були визначені права Президента України у формуванні складу Конститу- ційного Суду. Передбачалася занадто велика чисельність суду: голова, заступник голови і 23 члени суду. У чинному на той час Основному Законі були відсутні норми, які б гарантували своєчасне утворення КСУ, що певною мірою обумовило і фактичне зволікання з формуван- ням цього органу. Конституційний Суд не одержав низку властивих йому повноважень. За Конституційним Судом закріплювалося право законодавчої ініціативи, що не узгоджувалося з призначенням цього державного органу.

Вирішити ці проблеми правової регламентації повинен був при- йнятий 3 червня 1992 р. Закон України «Про КСУ» № 2400-ХІІ. І хоча цей Закон не регулював у повному обсязі процедурних питань здій- снення конституційного судочинства, вже 1 липня 1992 р. Верховна Рада України обрала головою Конституційного Суду відомого вченого, професора Л. П. Юзькова. Отож, фактично були створені всі перед- умови, щоб почати процес формування та власне діяльності КСУ, але спроби призначити заступника Голови та решту суддів через проти- стояння між законодавчою і виконавчою владами на той час виявили- ся безрезультатними.

Остаточна модель та роль судового конституційного контролю в Україні була визначена Конституцією України 1996 р. Закріплення конституційно-правового статусу на рівні Конституції України (роз- діл ХІІ) зумовило необхідність прийняття нового Закону «Про КСУ» у 1996 р.

Конституційний Суд України був сформований 1 січня 1997 р. і відразу почав приймати конституційні подання й конституційні звер- нення до розгляду. П’ятого березня 1997 р. прийняли Регламент, яким було врегульовано питання організації внутрішньої роботи КСУ, а вже 17 квітня 1997 р. суд ухвалив перший процесуальний акт.

І хоча КСУ не входить до системи судів загальної юрисдикції, тим не менше КСУ належить саме до судової гілки влади і основна мета його діяльності — гарантування верховенства Конституції на всій те- риторії держави.

Таким чином, в Україні запроваджена європейська модель конституційного контролю, тобто відповідно до ст. 147 Конституції України КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.