16. Критерії розмежування компетенції Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції (предметна і про­цесуальна підвідомчість).

Стаття 14. ЗУ «Про Конституційний Суд України» →Межі повноважень Конституційного Суду України

До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Підсу́дність — це розмежування повноважень судів щодо розгляду справ. Визначити підсудність означає вказати, яки́й суд буде розглядати дану справу.

Спори між судами про підсудність не допускаються.

Не слід плутати підсудність із компетенцією (альтернативні назви — підвідомчість, юрисдикція).

Компетенція суду охоплює предметне коло справ, які розглядаються ним. Наприклад, справи про банкрутство розглядаються господарським судом; юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори; загальні суди розглядають спори, що виникають із сімейних правовідносин, і т. д.

Підвідомчість - певне коло питань, розгляд і вирішення яких віднесені до повноважень тих або інших органів державної влади, органів управління підприємством, організацією, установою. Юридичне значення підвідомчості полягає в тому, що вона дозволяє розмежувати повноваження різних суб'єктів права, а щодо органів державної та публічної влади - є гарантією дотримання принципу законності у їх діяльності. В теорії права розрізняють різні види підвідомчості:

1) виключна підвідомчість - розгляд і вирішення певної категорії справ є виключною компетенцію якогось одного органу;

2) альтернативна підвідомчість - розгляд спору віднесено до компетенції декількох органів;

3) договірна, яка визначається угодою сторін;

4) імперативна - якщо справа розглядається декількома органами у відповідній послідовності, встановленій в законодавстві.

Стаття 13. Повноваження Конституційного Суду України

Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України;

5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України;

6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.

17. Офіційне тлумачення Конституції і законів України ֊ важлива сфера застосування конституційної юрисдикції.

Тлумачення (інтерпретація, від лат. interpretatio — роз’яснення) норм права — це інтелектуальний процес, спрямований на з’ясування і роз’яснення волі законодавця, матеріалізованої у нормі права, а також результати цієї діяльності1.

Таким чином, тлумачення полягає, по-перше, у виявленні змісту норм права самим інтерпретатором (з’ясуванні, усвідомленні) і, по- друге, у доведенні цього змісту до відома інших осіб (роз’ясненні). З’ясування і роз’яснення — діалектично пов’язані сторони єдиного процесу тлумачення.

Метою тлумачення є встановлення істинного значення норматив- ного припису, під яким слід розуміти його дійсний внутрішній зміст, що розкривається у процесі інтерпретації.

Тлумачення можна розділити на види залежно від різних критеріїв. Так, за суб’єктом, що здійснює тлумачення, воно поділяється на офіційне і неофіційне.

Офіційне тлумачення здійснюється уповноваженим на те держав- ним органом, формулюється у спеціальному акті та є формально обов’язковим для певного кола виконавців норми, що тлумачиться.

Необхідність в офіційному тлумаченні Конституції та законів обу- мовлена, як правило, виникненням на практиці неоднозначного розу- міння правових норм через внутрішні протиріччя, колізії в тексті Конституції та законів, термінологічну неясність окремих конститу- ційних положень, недостатню врегульованість нормами Основного Закону окремих конституційних інститутів, що може призвести до не- адекватної реалізації цих норм у процесі правотворчості та правоза- стосування.

Метою офіційного тлумачення КСУ положень Конституції та законів є встановлення їх однозначного і правильного розуміння та застосу- вання на всій території держави.

У літературі виділяють такі ознаки офіційного тлумачення:

1) здійснюється державним органом або посадовою особою, наді- леною Конституцією України владними повноваженнями (саме ця ознака надає тлумаченню офіційного характеру);

2) здійснюється у зв’язку з професійною діяльністю суб’єкта тлу- мачення. Це сприяє тому, що тлумачення стає компетентним, таким, що враховує особливості юридичної практики саме у тій сфері, до якої належить правовий акт, що інтерпретується;

3) його результат є обов’язковим для всіх реальних і потенційних користувачів норми, що тлумачиться;

4) офіційному тлумаченню притаманна ієрархічність. Це означає, по-перше, що роз’яснення, які даються певним органом або посадовою особою, не повинні суперечити роз’ясненням вищих органів. По-друге, існує ієрархія нормативно-правових актів за юридичною силою. Ниж- чий нормативно-правовий акт повинен тлумачитись у повній відповід- ності до змісту вищестоящого;

5) результати такого тлумачення закріплюються в офіційному пись- мовому документі, який публікується або в інший спосіб доводиться до населення;

6) офіційне тлумачення складається з низки послідовних стадій, що в сукупності становлять процес тлумачення. Найбільш чітко про- цесуальний характер тлумачення виявляється в діяльності КСУ.

Офіційне тлумачення за суб’єктом, що його здійснює, можна по- ділити на:

1. Автентичне (авторське) тлумачення — здійснюється органом, що видав нормативно-правовий акт.

Цінність цього виду тлумачення полягає в тому, що воно створює найбільш сприятливі умови для з’ясування не тільки букви, а й духу закону. Тлумачення не може виправляти помилки законодавця, цього можна досягти лише за допомогою законодавчої діяльності. Воно спрямоване на з’ясування того, що хотів сказати у тексті закону зако- нодавець (дух закону) і що він фактично сказав (буква закону).

2. Делеговане (легальне) тлумачення — роз’яснення змісту норми тими державними органами або посадовими особами, які на це спеці- ально уповноважені Конституцією або законом. В Україні правом здійснювати офіційне загальнообов’язкове тлумачення Конституції та законів володіє КСУ.

3. Правозастосовче — роз’яснення змісту правової норми в про- цесі формулювання правозастосовчого акта. Своє розуміння змісту норми правозастосувач у цьому випадку формулює в мотивувальній частині актів застосування права шляхом казуального тлумачення. Це перш за все відбувається у процесі судової діяльності при вирішенні конкретних справ1.

За характером обов’язковості актів (за юридичними наслідками) офіційне тлумачення поділяється на нормативне та казуальне.

1. Нормативне (абстрактне) тлумачення — це офіційне роз’яснення, яке є обов’язковим для всіх осіб і органів, підвідомчих органу, що здійснює тлумачення, і поширюється на всі випадки, передбачені нор- мою, що тлумачиться, забезпечуючи тим самим єдине та правильне проведення в життя її приписів. Воно здійснюється не у зв’язку з будь- яким конкретним фактом, а має на меті встановити дійсний зміст того правила поведінки, яке передбачене нормою.

2. Казуальне тлумачення — це офіційне роз’яснення змісту правової норми, що дається судовим або іншим компетентним органом з приводу конкретної справи і є формально обов’язковим для його розгляду. Метою такого тлумачення є правильне вирішення справи. Казуальне тлумачен- ня може бути реалізоване залежно від суб’єктів, що його здійснюють, у вигляді судового або адміністративного тлумачення1.

Так, за обсягом тлумачення може бути адекватним (буквальним), розширювальним і обмежувальним.

При буквальному тлумаченні зміст норми є адекватним її мовно-му вираженню, має місце збіг «букви» та «духу» закону. Так, у Рішен- ні від 7 липня 1998 р. № 11-рп/98 (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) Конститу- ційний Суд здійснив буквальне тлумачення, вказавши, що положення ч. 3 ст. 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його без- посереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат не має права голосувати за інших народних депута- тів на засіданнях Верховної Ради України.

Розширювальне тлумачення означає, що зміст норми є ширшим за її вираження. Таке тлумачення Конституційний Суд здійснив у Рішенні від 9 липня 1998 р. № 9-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законо- давство»), вказавши, що термін «законодавство» треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повнова- жень та відповідно до Конституції і законів України.

Іноді на можливість розширювального тлумачення вказується в само- му тексті закону, зокрема, за допомогою виразів «тощо», «та інші».

При обмежувальному тлумаченні зміст норми є вужчим за її вира- ження. Прикладом здійснення КСУ обмежувального тлумачення може служити Рішення від 13 травня 1997 р. № 1-зп у справі щодо несуміснос- ті депутатського мандата. Конституційний Суд, роз’яснюючи положення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України, застосував обмежувальне тлу- мачення, вказавши, що несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності не розповсюджується на депутатів України, обраних у період до 8 червня 1995 р., а обов’язок скласти присягу — на депутатів, обраних до набрання чинності Конституцією України 1996 р.

Офіційне тлумачення Конституції і законів України — це ді- яльність Конституційного Суду, яка спрямована на виявлення змісту норм, окремих положень та понять, які містяться в Конституції та за- конах України.

Закон «Про КСУ» не містить нормативного визначення офіційного тлумачення, яке здійснює Конституційний Суд, а визначає лише його підстави (статті 93, 94 Закону).

Формами звернення до КСУ про необхідність офіційного тлума- чення Конституції та законів України є конституційне подання та конституційне звернення (ст. 38 Закону).

Суб’єктами права на конституційне подання з питань дачі висновку КСУ щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є: Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів Укра- їни, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого само- врядування.

Суб’єктами права на конституційне звернення з цього ж питання є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (статті 41, 43 Закону).

Звернення щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є ефективним засобом отримання від КСУ офіційного розу- міння спірного конституційно-правового питання у сфері гарантуван- ня та захисту прав людини. За відсутності інституту конституційної скарги можливість внесення конституційного звернення щодо офіцій- ного тлумачення Конституції і законів України частково вирішує проб- лему ефективності засобів правового захисту в державі1.

Підставами для звернення до КСУ про офіційне тлумачення Консти- туції та законів України у формах конституційного подання і конститу- ційного звернення є відповідно: а) практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційному тлумаченні положень Конституції та законів України (ч. 1 ст. 93 Закону України «Про КСУ»); така необхідність може бути обумовлена неясністю (двозначністю, неточністю, нечіткістю) окремих положень правових актів, або хоча й однозначним, але непра- вильним їх розумінням і застосуванням; б) наявність неоднозначного застосування положень Конституції чи законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституцій- не звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод (ст. 94 Закону «Про КСУ»).

Під неоднозначністю застосування положень Конституції та законів розуміють різне застосування тих самих норм цих правових актів судами України, іншими органами державної влади за однакових юри- дично значущих обставин.

Способи тлумачення — це спеціальні правила і засоби пізнання змісту правових норм, що використовуються суб’єктом у процесі інтер- претаційної діяльності.

Граматичний спосіб тлумачення (мовний, філологічний, тексто- вий) полягає в аналізі тексту правової норми з точки зору граматики, у з’ясуванні лексичного значення термінів, інших слів і словосполучень та зв’язків між ними, визначенні змістової структури тексту, у дослі- дженні тексту з точки зору морфології, синтаксису.

Логічний спосіб тлумачення по- лягає у використанні правил формальної логіки для з’ясування змісту норм права шляхом встановлення логічних зв’язків та співвідношення її частин, використовуючи такі прийоми логіки, як логічне перетворення, аналіз понять, висновки від протилежного, висновки за аналогією тощо. Це до- зволяє з’ясувати волю законодавця, виражену в нормативному приписі.

Системний спосіб тлумачення передбачає встановлення змісту норми права шляхом виявлення її певного зв’язку з іншими правовими нормами.

Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення полягає у встановлен- ні мети, з якою приймався нормативно-правовий акт, що інтерпретується.

Історичне тлумачення є необхідним у тих випадках, коли нормативно-правовий акт діє достатньо тривалий час, і без дослідження соціально-політичної обстановки його прийняття неможливо з’ясувати його зміст.